Неупізнані державні об’єкти

«Гармонійність» і «збалансованість» системи державної влади, створеної авторами конституційної реформи, впадали в око відразу після її прийняття. Але тоді дехто сподівався — а раптом пронесе? Раптом президент і прем’єр випадково виявляться однодумцями і трудитимуться тісно і злагоджено.

«І тоді не будуть», — бурчали скептики, обґрунтовуючи цю думку тим, що саме місце сидіння, а не політичні погляди, визначає позицію. І в будь-якого прем’єра, навіть якби він був тричі й ще один раз кумом президента, неминуче виріс би на цього президента зуб. І ріс би значно швидше, ніж у президента росли б роги (пам’ятаєте фразу Кравчука про президентські повноваження до реформи? — «У будь-якого ангела через кілька років роги виростуть»).

Не пронесло. У кінохроніці початку ХХ століття показували сюжет про спроби велосипедиста злетіти в небо, використовуючи силу своїх ніг і з допомогою якихось безглуздих крил. Так ось, навіть за ідеальних погодних умов це майже ніколи не вдавалося, попри несамовите прокручування педалей. А тепер уявіть собі, що цей гібрид велосипеда і лебедя злітає в небо в шторм. Так отож...

Він не летить. У той момент, коли президент втратив право з власної охоти усунути прем’єра з займаної посади, ниточка обірвалася, й усі інші неприємності на кшталт візування указів — лише додаток до цього моменту.

Як хотів свого часу цієї простої поправки Павло Іванович Лазаренко! Та не потрібна була йому реформа в повному вигляді з парламентською більшістю й іншими подробицями. Створив би він і більшість, і глав адміністрацій призначав би. І все після однієї маленької поправочки.

Воно не летить, адже кожна частина конструкції намагається діяти самостійно, освоюючи повноваження вже наявні і намацуючи ті, з приводу яких у Конституції сказано мимохідь, оскільки писали її (Конституцію) швидко і на чиїхось колінах.

Всі суб’єкти управління державою ходять одне до одного в гості, усміхаються, запевняють народ у чистоті помислів, мовляв, забули про розбіжності, об’єднуємо зусилля... Водночас усі проводять інвентаризацію на предмет того, що в них є на озброєнні і як цим озброєнням користуватися.

Ось, наприклад, якась рада двома третинами голосів висловила недовіру якомусь голові адміністрації. Відбулися всі судові процеси, і рішення таки набрало чинності. Начебто треба його звільнити. Але президент, нагадаю вам, ще й гарант прав і свобод громадян, у тому числі права жити в теплі узимку. Тож і вирішить президент, що звільнення голови адміністрації в переддень зими призведе до паралічу системи управління, несплати за тепло, його відключення, загального замерзання.

А тут ще з’ясується, що рішення рада ухвалювала суто з політичних причин, і забули депутати про багатостраждальний народ. І не звільнить його президент. І що? А нічого. Працюватиме голова адміністрації, нікуди не подінеться. І Кабміну, щоб його позбутися, доведеться влаштовувати йому бюджетну темну. Засіб безвідмовний, але протяжний у часі.

Або інший приклад. Проводить Фонд держмайна якийсь конкурс із продажу чималенького підприємства. І ось за годину до конкурсу Кабінет міністрів ухвалює постанову, якою припиняє розпродаж держмайна з якихось йому відомих причин.

Але президент, котрий уважно стежить за дотриманням Конституції, ухвалює рішення, що уряд порушив конституційні права учасників конкурсу, оперативно припиняє дію постанови і відправляє її до Конституційного суду. А конкурс? Конкурс благополучно проходить, підприємство іде покупцеві, гроші в бюджет — і дай вам боже здоров’я забрати його.

А вся річ у тім, що чинні конституційні норми не містять жодних механізмів, якщо хочете, примушення органів влади чинити в межах цих норм. Покарання за непослух — громадський осуд. Ні відставка Кабміну не загрожує, ні імпічмент президентові.

Звісно, в розвиненому суспільстві громадський осуд — річ небезпечна для політичного майбутнього. У нас цю кару багато хто смиренно приймав, і нічого страшного з ними не сталося. Керують.

А що ж до імпічментів і відставок, то президент, як відомо, і раніше був практично убезпечений від цього покарання, що й призвело, як говорять, до авторитаризму. З авторитаризмом ми розібралися. Тепер у нас замість одного самостійного органу влади — два. І якщо у філософському сенсі це, може, й добре (пам’ятаєте, єдність і боротьба протилежностей?), то теорія управління ці моделі категорично відкидає.

Уряд, як відомо, перебуває в перманентному стані виходу з нього представників «Нашої України». Як показує досвід коаліційних переговорів, це може тривати досить довго. Тому говорити про нього буде доречно після повного насичення його постійними кадрами. Процес іде, і досить цікавий.

Зате секретаріат президента практично сформований, тому слід пильніше придивитися, що і як там функціонуватиме. Попереджу одразу: придивлятися доведеться дуже пильно.

Структура секретаріату, оприлюднена на сайті президента, як сказали б раніше, викликає запитання. Ми, звісно, розуміємо авторів у тому сенсі, що при початку цієї структури були, певне, люди. І малювався цей документ під цілком конкретних персонажів, одним із яких повноваження були потрібні, а іншим — ні. Але...

Однією зі знахідок даної структури є дивні взаємини високих керівників з їхнім апаратом. Наприклад, представник президента у Верховній Раді підпорядковується главі секретаріату. Зрозуміло. Але служба забезпечення зв’язків із Верховною Радою та Кабінетом міністрів (чомусь злиті разом) — не лише представникові, а й першому заступникові керівника секретаріату. Аналогічна історія з представником президента в Конституційному суді.

Одному із заступників (Вікторові Бондарю) підпорядковується головна служба регіональної політики. Як відомо, головне і досі не вирішене завдання цієї служби — кадрове, тобто пошук фахових кадрів у регіонах. Усе правильно, але паралельно існує ще й головна служба кадрової політики, підпорядкована безпосередньо главі секретаріату.

У того ж Бондаря є головна служба з питань діяльності правоохоронних органів. Певне, це МВС, СБУ, прокуратура. Але інша головна служба політики оборони та безпеки перебуває в підпорядкуванні першого заступника керівника. Не слід, думаю, нагадувати, що взагалі-то є ще й апарат Ради національної безпеки та оборони.

І вже зовсім халепа сталася з прес-секретарем, оскільки він (тобто вона в особі Ірини Ванникової) є, а прес-служби немає. Замість неї є головна служба з питань інформаційної політики. При цьому сама І.Ванникова підпорядковується главі секретаріату, а управління кому? Правильно, першому його заступникові.

Може, комусь усе це здаватиметься не дуже важливим. Ну, зрештою, домовляться хлопці, ну не вороги ж, ну справа ж у всіх спільна. Але історичний досвід показує: порядок починається з чіткого визначення повноважень і відповідальності. Роль особистості в історії, звісно, визначальна, але скільки разів говорилися: людей добирають під функції, а не навпаки. І знову туди ж.

Чи конституційний вірус уразив розробників цієї структури? У всякому разі, вона за своєю ефективністю успішно конкурує з устроєм держави в цілому.

До речі, про функції. Складається враження, що секретаріат, та й сам президент перебуває у творчому пошуку на предмет того, яку роль вони, власне, відіграватимуть. Не в сенсі юридичного статусу, там усе ясно — глава держави, а в сенсі політичної ролі за наявності уряду Віктора Януковича.

Тому що неодноразово раніше повторюване словосполучення «мій уряд» уже явно не відноситься до чинного Кабміну. Тобто уряд явно не президента. І відповідальності за його дії він теж, напевно, не несе. Хочеться запитати, а що це тоді за нарада з губернаторами з приводу підготовки до зими? Чи Віктор Андрійович хоче допомогти уряду відзначитися на зимовому фронті? Щось я сумніваюся.

Певне, у президента є побажання, зберігши важелі впливу на ситуацію, за неї не відповідати? Дивлячись на Кабмін Януковича, на кадри, які він добирає по всій країні, є великі сумніви в реальності цих планів.

Додаткових барв до всього сказаного вище додає призначення нового секретаря Ради національної безпеки та оборони. Як сказав один коментатор, «конфлікт між органами влади вирішено перетворити на корпоративний». Досвід ведення корпоративних війн у країні є, методи відомі: гори «заказухи» у ЗМІ, сварки юристів, делікатна робота із судами і, нарешті, силові захоплення, не приведи Господи.

Згадалося, Леонід Данилович теж любив спостерігати за бійкою олігархів, отримуючи від цього естетичне задоволення. Але він, зазначимо, аж до 2002 року не насичував представниками однієї з груп свій апарат. Чим закінчився етап тісної дружби з одним олігархічним кланом, відомо.

То хто у нас усе ж таки президент? Єдино можливий варіант для нього сьогодні — контролер і обмежувач. Функція контролю дуже важлива для спілкування з електоратом, функція обмеження (вето і призупинення рішень Кабміну) — для поліпшення клімату розмов із прем’єр-міністром.

Але проблема в тім, що потенціал (у тому числі й матеріальний) знову призваних співробітників президента не можна застосувати у такій роботі, як контроль. Не ті це люди. Багатьом із них просто нудно, а комусь невигідно щось там контролювати. Їм потрібні дії, повноваження, реалізація проектів. Хочеться знати — яких? І яким, власне, чином, не маючи стосунку до виконавчої влади, вони збираються діяти і реалізовувати?

Ну і для довершення картини, а точніше скульптурної групи, згадаємо ще про одну гілку влади, а саме судову. Обрання головою Верховного суду Василя Онопенка іншим гілкам потенційно загрожує. Причому не якійсь владі окремо чи її керівникові, а всім разом.

Відомо, що суди в нашій країні завжди були винятково чуйними до побажань влади. Але з моменту падіння попереднього режиму і виникнення вакууму цієї самої влади не підкріплені нічим побажання стали ігноруватися.

Мало того. Оскільки природа, як відомо, не терпить порожнечі, слабкість одних органів природно компенсується посиленням інших. Тож, якщо в суддівському корпусі прокинеться «класова свідомість», а новий голова Верховного суду зможе зіграти роль об’єднуючої і направляючої сили як мінімум для обласних апеляційних судів... Можуть бути цікаві повороти як у господарських справах, так і в політичних.

До речі, ті дядьки, які крутили педалі й махали крилами, намагаючись злетіти, або вбилися, або покалічилися. Залежно від того, як високо встигли вилізти.