НЕСВЯТКОВІ ДУМКИ ПРО СВЯТО ДО ШОСТОЇ РІЧНИЦІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Минулого тижня більшість громадян України працювала три дні. Ми вже звикли до того, що поряд із традиційними «радянськими» святами тепер відзначаємо й релігійні, тож вихідний понеділок після Трійці нікого не здивував. А от із приводу вихідного в п’ятницю 28 червня я особисто не раз чув запитання: а що, власне, ми цього дня святкуємо? Ясна річ, політично поінформовані громадяни відповідали: «Святкуємо День Конституції». Але багато хто з них, гадаю, вправі запитати: а що святкувати цього дня?

Щоб не бути голослівним, наведу кілька цифр. Так, за даними дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова*, для 43,3% громадян День Конституції — не свято, а звичайний вихідний день, ще 10,4% вважають, що цей день взагалі повинен бути робочим. Отже, понад половина громадян України (53,7%) не вважають День Конституції своєї держави святом (див. діаграму).

А що ж інші 46,3%? Кожен третій (33,2%) вважає 28 червня звичайним офіційним святом, і лише кожен десятий (10,1%) — справді великим святом (3% громадян вагалися з відповіддю).

Заради справедливості слід сказати, що ніхто, звісно, й не чекає, що День Конституції зрівняється за рівнем народної любові зі святом Нового Року чи 8 Березня. Та коли розглядати наведені цифри як показник ставлення громадян до Основного Закону, оцінку його значимості для себе особисто, то виходить, що в кожного другого громадянина нашої країни це ставлення як мінімум байдуже.

Чому так? Спробуємо відповісти. Конституція цінна для громадян передусім тим, що формулює та законодавчо закріплює їхні основні права та свободи. Виписано їх у Конституції досить добре — на рівні європейських демократичних стандартів. А ось як у нас із дотриманням цих прав і свобод?

Соціологи поставили громадянам запитання: «Як ви вважаєте, чи дотримуються в Україні такі конституційні права та свободи?» І одержали на них відповіді. 89,9% громадян вважають, що не дотримується право на достатній життєвий рівень для себе та своєї родини. 80% громадян — що не дотримується право на охорону здоров’я. 78,5% — що не дотримується право на працю й можливість заробляти на життя своєю працею. 78,2% — що не дотримується право на соціальний захист. 74,7% — що не дотримується право на житло. 71,1% — що не дотримується право на освіту. Тобто про порушення своїх прав заявляє «конституційна більшість» громадян.

Навіть за останній, відносно благополучний в економічному плані рік матеріальне становище 10,1% сімей, стверджують соціологи, «значно погіршилося», 18,7% — «дещо погіршилося». А поліпшення торкнулися набагато меншої кількості сімей — «значно поліпшилося» матеріальне становище лише в 0,8%, «дещо поліпшилося» — у 13,4%.

Не вірити цим цифрам не можна — це реалії нашого життя. Якщо Президент констатує у своєму щорічному посланні, що рівень життя 83,2% населення України нижче прожиткового мінімуму, а рівень бідності становить 16,4%, якщо рівень смертності в країні вдвічі перевищує рівень народжуваності, то про які соціальні права можна говорити?

Виникають запитання і щодо рівня забезпечення в Україні інших прав — громадянських і політичних. Чи можна вважати нормальним, що наші виборчі кампанії та референдуми стають предметом занепокоєності держав, яких ми самі називаємо стратегічними партнерами, і міжнародних організацій, куди ми самі прагнули вступити? На репутації нашої держави — плями «касетного скандалу», нерозкритих убивств відомих політиків і журналістів.

Охочим до більшої конкретики пропонується також прочитати щорічні звіти Уповноваженого Верховної Ради з прав людини «Про стан дотримання й захисту прав і свобод людини в Україні», особливо ті сторінки, де описуються факти застосування катувань співробітниками правоохоронних органів. Загалом, нічого дивного в тому, що за чотири роки діяльності українського омбудсмена до нього звернулося понад 200 тисяч чоловік.

Чи варто при всьому цьому дивуватися, м’яко кажучи, «прохолодному» ставленню громадян до дня 28 червня? Певне, ні. Хоча проблема тут — не в Конституції. Навіть найдосконаліші правові норми залишаться деклараціями, якщо скрупульозно не виконуватимуться. І передусім — тими, хто наділений владними повноваженнями.

Видається доречним ще одне запитання. Конституція — не тільки звід прав і свобод громадян, а й «генеральний план» системи влади, від ефективної роботи якої залежить захист і реалізація цих прав. І в цій частині до Конституції є серйозні претензії.

Уже не раз і не з однієї трибуни говорилося, що схема розподілу повноважень між трьома владними центрами — Президентом, Верховною Радою та Кабінетом міністрів, закріплена в Основному Законі, внутрішньо суперечлива й породжує між ними постійний конфлікт. «Слабкими ланками» у цій низці є уряд і Верховна Рада. Тому в нас на один термін президентських або парламентських повноважень припадає в середньому три прем’єр-міністри, а парламент — постійний об’єкт критики й виступає в ролі «крайнього». А про менше серйозні «нестикування» й «непогодженості» в Конституції годі й говорити.

Чи могло бути інакше? На наш погляд, ні. Можна згадати слова відомої з дитинства казки «родила царица в ночь...», проте це — частина проблеми. «Конституційна ніч» була лише верхівкою айсберга надзвичайно гострого політичного протистояння навколо змісту Конституції. Ліва парламентська більшість і Президент із парламентськими центристами та правими — у найпринциповіших питаннях стояли на протилежних позиціях. Поступатися ніхто не хотів. Крім того, значна частина парламенту (незалежно від ідеологічної орієнтації) виступала проти значного посилення повноважень глави держави, на якому наполягав Леонід Кучма.

Варто пригадати також, що надворі був не 2002, а 1996 рік. Соціально-економічна ситуація відрізнялася вибухонебезпечністю: досить було однієї іскри, щоб спалахнув заряд народного невдоволення. А тут ще боротьба між «донецьким» і «дніпропетровським» кланами, шахтарські страйки, у сусідній Росії — перемога комуністів на парламентських виборах і смакування перемоги в президентській гонці. «Продушуючи» свій варіант Конституції, опоненти могли одним необережним рухом поставити під загрозу стабільність у країні. І майже поставили — президентським указом про проведення референдуму про ухвалення Конституції. На щастя, депутати вирішили вночі з 27 на 28 червня 1996 року затриматися в сесійному залі й до ранку ухвалили Конституцію, а Президент після цього скасував свій указ.

Тобто Конституція стала не стільки «суспільним договором», скільки «мирним договором» у конфлікті між різними частинами політичної еліти. Ціною цього миру став зміст Конституції. А народ, попри організоване «всенародне обговорення» її проектів і навіть створені «громадські комітети на підтримку Конституції», реально залишився далеко на узбіччі цього процесу. У цьому — не тільки вина, а й біда тих, хто стояв біля витоків Конституції.

Сьогодні можна сперечатися: чи треба було ухвалювати Конституцію тоді, чи варто було почекати, поки ситуація в країні стабілізується, і саме на це скерувати основні зусилля. Проте історія не знає умовного способу. Якщо це питання постало на політичному порядку денному — його треба було вирішити. І якщо його вирішили саме так, а не інакше — то такою була рівнодійна політичних сил.

Проте що далі, то більше ставало ясно, що Конституція недосконала. Спочатку про це говорили обережно, потім — дедалі голосніше. На президентських виборах 1999 року окремі кандидати уже вносили у свої програми пропозиції про внесення змін до Конституції. А потім переможець виборів — діючий Президент Л.Кучма підтримав ініціативу референдуму, на якому переважна більшість громадян «нібито» висловилася за внесення в Конституцію навряд чи цілком зрозумілих народу змін.

Провівши референдум, Президент фактично дав старт новій фазі боротьби навколо Основного Закону. Про те, що статус «недоторканності» з Конституції знято, свідчить і те, що тільки перші три її річниці було відзначено розпорядженнями глави держави, востаннє — 1999 року. 2001-го, на честь п’ятиріччя Конституції, розпорядженням Президента вже проводили наукову конференцію, де говорили переважно про те, як Основний Закон треба змінювати.

Сьогодні, як і шість років тому, основні політичні гравці дивляться на Конституцію через призму своїх особистих інтересів і перспектив. Тож уся боротьба ще попереду. Ось тільки чи зрозуміла й чи цікава вона громадянам України? Здається, значно менше, ніж нинішній чемпіонат світу з футболу, хоча її результати будуть для кожного з нас відчутнішими, ніж перемога Бразилії чи Німеччини.

Закінчити міркування щодо нинішнього Дня Конституції хотілося б словами Джона Локка: «Неможливо допустити, щоб люди збиралися... надати комусь одному або декільком особам абсолютну деспотичну владу над самими собою або своїм майном і дали представнику влади повноваження необмежено здійснювати над ними свою необмежену волю». За всієї своєї недосконалості нинішня Конституція України надає громадянам змогу підтвердити слова англійського філософа. Як буде далі — залежить і від нас.

*Дослідження проведено з 21 до 28 травня 2002 року, опитано
2015 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України.