НЕРОМАНТИЧНИЙ ПЕРІОД

В одному з фантастичних романів герой, внаслідок глобальної катастрофи був закинутий у джунглі і поселився поруч із плем’ям мавп, де став спостерігати за їхнім життям. І ось крикливе стадо знайшло склад французького легіону й вирядилося в аксельбанти, позументи, еполети з орденськими стрічками. Це був романтичний період. Потім вони знайшли склад із гранатами...

Замість жаги знань — жага влади. Замість ящиків із гранатами — Конституція. У українського політикуму закінчився романтичний період і, дивлячись на нього з народного незатребуваного боку, ми цілком можемо зафіксувати ряд спостережень.

За чотирма зайцями

Спостереження перше: українська еліта продемонструвала, що перебуває в стані жорстокої інтелектуальної кризи, а також переконливо проявила свою неспроможність із погляду прогнозування навіть власних поведінкових реакцій. Навесні ми розповідали нашим читачам про те, що Президент, перебуваючи у стані сюрплясу, визначається зі стратегією, покликаною оптимально вирішити його проблеми, пов’язані з наближенням 2004 року. Читач пам’ятає, що перед Леонідом Даниловичем було кілька шляхів: або «парламентсько-президентська» республіка з усіма двопалатними наворотами і правом президента контролювати силовиків, або вбивство посади президента як такої й отримання гарантій у формі парламентської олігархократії, або пролонгація власних повноважень ще на два роки, або гра в єдиного кандидата від влади, названого наступником.

Оскільки можновладців власна доля хвилює значно більше за державні й народні інтереси, нам уже тоді здалося дивним, що Президент усе ще не визначився з генеральною лінією. За ідеєю, підготовка до її реалізації мала розпочатися, як мінімум, за два роки до виборів. І що ми бачимо тепер? За попередні півроку Президент і його адміністрація фактично перепробували всі чотири варіанти! Виявилося, що мозковий центр влади не в змозі прогнозувати не те що реакцію населення або міжнародної громадськості, не під силу йому прорахувати, чим відгукнеться та чи інша ініціатива в 450 парламентських головах.

Перший варіант реформи, що передбачав двопалатність, благополучно завалився. Тепер сотні тисяч листів трудящих, які підтримали сильного президента, синхронізацію виборів, утвердження законів на референдумі і двопалатний парламент, використовуються для того, щоб Президент ще раз міг сказати: народ, юристи й артисти реформу підтримують. Главу держави анітрохи не бентежить той факт, що зараз ідеться про реформу, яка передбачає однопалатний парламент, слабкого президента і право парламенту без будь-якого референдуму вирішувати — обирати народові свого главу чи ні. Нагадаємо, що між першим і третім варіантами реформ був ще другий, який передбачав ключовим моментом пролонгацію. Саме його зараз розглядає Конституційний суд.

Таким чином, на сьогодні ми маємо провал ідеї авторитарного президента і двопалатного парламенту, провал планів щодо пролонгації, провал спроб завести розмову про третій термін, а, крім того, відсутність просвітку у визначенні єдиного кандидата від влади. Тепер у хід пішов останній снаряд, найбільш небажаний для всіх, за винятком Віктора Медведчука і, мабуть, комуністів. Адже на сьогодні лише вони серйозно відірвалися від решти партійних структур у сфері підготовки до парламентських виборів на пропорційній основі. По суті, різниця між першими двома варіантами конституційної реформи і новим третім полягає в тому, що у перших двох Президент намагався залишитися при владі, забезпечуючи гарантії собі самому особисто. Третій же варіант, прибічниками якого виступили Віктор Медведчук і Віктор Пінчук, передбачає укладання договору з Президентом про перехід влади від нього до них. Решта політичних сил у цьому процесі виглядають статистами. Якщо запропонована схема набере чинності, то ключовим інструментом для досягнення мети на виборах стане не адмінресурс, як при сильному президенті, а гроші. І олігархи, що до цього моменту відчували себе відносно вільними, отримають повну свободу, обрізавши повідець, якого тримають президентські руки.

Однак проблема в тому, що саме вони вселяться в будинок нової влади, заодно переконливо продемонструвавши власну неспроможність відповідально й серйозно підходити до таких понять, як національні інтереси, національна безпека та Конституція.

Останні півроку показали, що для Віктора Медведчука Конституція — це конструктор «Лего», не більше. Різновекторний конституційний процес — це не спроба знайти компроміс. Це праця, покликана забезпечити оптимальний, із погляду вузького кола, устрій влади, що дозволить зберегти особисті капітали й особистий вплив. І зауважимо, що всі ці починання й провали чомусь називаються інтелектуальними іграми, хоча насправді продовжують вписуватися у визначення державного ірраціонального авторитаризму.

Насправді ж і третій варіант реформи, запропонований Банковою, не вирішує наявних у неї проблем. Втім, не тільки в неї. Хіба сьогодні хтось знає, хто переможе на виборах-2006? Хіба сьогодні комусь можуть бути дані гарантії, що парламент обере Кучму президентом, Симоненка спікером чи Медведчука прем’єром? Хіба новий законопроект знімає питання конкуренції всередині президентського оточення за головну посаду в країні, і хіба можна назвати стабільною чи головною хоч одну з названих трьох посад? Адже коаліція, що вирішує долю спікера, прем’єра і багато в чому Президента, в умовах відсутності стабілізуючого чинника (сильного президента) може змінюватися кожні три місяці. І як наслідок — змінювати власників трьох головних посад.

Рамсул Гамзатов колись писав: «Пити можна всім, необхідно лише знати, з ким, за що, коли і скільки». Конституційною реформою справді займатися необхідно, але маючи чіткі й прораховані відповіді на всі вище поставлені запитання. І в цих обставинах дивує поведінка Олександра Мороза, що нагадує Королька зі «Звичайного чуда», який просив не розповідати йому нічого про хворобу принцеси. Лідер соціалістів декларує бажання побудувати нову систему влади, ігноруючи при цьому очевидні речі: цю систему нинішні гравці, здатні досить довго залишатися на політичній та економічній сцені, використають своєкорисливо. Мороз стверджує, що його не цікавлять підводні течії, що через десять років система почне працювати як слід і люди користуватимуться її благами. Інакше кажучи, давайте посадимо за кермо автомобіля восьмирічну дитину і дамо їй право самостійно керувати, адже у 18 років, коли вона отримає права, їй ці знання знадобляться. Цілком можливо. Запитання тільки, до якого стовпа ця дитина доїде і чи буде кому у 18 вручати права?

За останні півроку ми переконалися в нездатності української еліти відповідально підходити до вирішення державних питань, вона показала своє ставлення до Конституції за викликом, нездатність до державного стратегічного мислення і результативних дій. Тепер зібрано альянс під новий проект, і гасло у цього альянсу просте й зрозуміле: «Україна без Кучми» поступилося місцем транспаранту — «Україна без Ющенка». Саме з появою цього гасла стало остаточно зрозуміло: опозиції, з якою можна було б рахуватися, в Україні немає. І це, якщо дозволите, друге спостереження.

Опозиційний Вавилон

Багато в чому Ющенко винен сам. Передусім у тому, що, створюючи 2001 року «широку коаліцію демократичних сил», узяв із собою всіх, хто заскочив у поїзд із потужним рейтинговим локомотивом. Більшість пасажирів мало що собою являли і являтимуть. Зате вміють професійно скидати й відштовхувати від составу небажаних для них попутників.

Підбурюваний оточенням Ющенко складно йшов на переговори з Тимошенко, Морозом і особливо Симоненком. Водночас Юлія Володимирівна й Олександр Олександрович не втрачали надії створити трійку, а якщо пощастить, то й четвірку. Звісно ж, вони мали рацію, говорячи про те, що кандидат від цієї четвірки легко здатний перемогти на президентських виборах. І об’єднувало їх не гасло «Україна без Кучми», як стверджує пан Погребинський, а однакові тяготи й поневіряння, яких зазнали під час виборів і під час спроб робити бізнес у цій країні. Лише в умовах коаліції опозиційні сили могли б розраховувати на певний контроль над перебігом майбутніх виборів. Лише разом могли б чогось домогтися в парламенті, відстояти права та свободи людей, котрі проголосували за них.

Ющенку Мороз і Тимошенко відводили, безумовно, центральну роль. Проте лояльність і толерантність цих двох політиків Віктора Андрійовича особливо не обходила. По-перше, він вірив у себе, а по-друге, підтримка однодумців, як він небезпідставно здогадувався, була б небезкорисливою. Лідери опозиції хотіли знати, на що вони можуть розраховувати за президентства Ющенка. Можливо, після виборів у разі вдалого результату він і зміг би вільно вибирати собі команду. Але до виборів Ющенко знав, що за ним поїзд, набитий своїми ходоками. І тому за жодних обставин не міг публічно заявити, що прем’єром у своєму уряді бачить Тимошенко і був би радий Мороза чи Симоненка бачити в кріслі спікера. Але якщо лідери все ще на щось сподівалися, а крім того почували деяку відповідальність перед народом, то їхні команди з ілюзіями й романтизмом розпрощалися дуже швидко.

Особливо добре це видно на прикладі Мороза. Виявляючи занепокоєність його політичним працевлаштуванням, оточення лідера соціалістів планомірно й копітко навіювало Олександру Олександровичу, що кращого президента, ніж він, бути не може. І чому він має комусь поступатися місцем? Тим паче якщо Ющенко буде кандидатом від четвірки, то його люди вестимуть кампанію, а відповідно й розпоряджатимуться бюджетом...

Думки Мороза про власну значимість підігріла і Юлія Володимирівна, яка втомилася стукатися в зачинені двері Ющенка. Саме Юлія Володимирівна повідала світові про те, що американці про все домовилися з Президентом і дали йому гарантії під наступництво Ющенка. Саме на цій легенді й народився російський вектор опозиційної трійки, яка за підтримки Москви вибудовувала плани взяти президентське, спікерське та прем’єрське крісла після 2004 року. Так би мовити, альтернативний американському і президентському вектор.

Але й усередині трійки не все так гладко та просто. Цілком очевидно, що Юлія Тимошенко не полишає думку про президентство. Її не може не дратувати невиразність Ющенка й потяг Мороза до парламентської республіки. Тимошенко переконана: вона знає, що необхідно робити і як. Її партнери по коаліції відчувають енергетичну різницю, але не здатні увімкнути ту саму швидкість. Понад те, ширяться чутки, що Тимошенко ввійшла у переговорний процес із СДПУ(о) і виступ проти Піскуна — це їхній перший спільний проект. Неправдива і правдива інформація, яка породжує взаємну недовіру членів опозиційної коаліції, надходить із регулярністю зведень із фронтів. Побоюючись бути «кинутими», лідери починають вести власну гру і сприймати вчорашніх соратників як конкурентів. Команди нервують і, підігріваючи амбіції лідерів, жадібно ловлять вигідні пропозиції від влади. А пропозиції надходять.

На сьогодні Мороз і Симоненко, підтримуючи на коліні Медведчука написаний варіант конституційної реформи, реалізовують парламентську мрію всіх демократів; Тимошенко небезпідставно вбачає у цьому варіанті реформи закріплення олігархократії і продовження перебування при владі (хай і в іншому статусі) Леоніда Кучми, а Ющенко всовіщає Симоненка й Мороза за те, що ті розпочали переговори з Медведчуком, при цьому, до речі, нічого конкретного й альтернативного їм не пропонуючи. А міг би й запропонувати. Адже моралізувати людині, яка літала в Крим поздоровляти Президента з днем народження, якось не з руки. Їй-Богу, не здивуюся, якщо виявиться, що Віктор Андрійович і на весіллі Медведчука гульнув. Адже туди його також ніхто не запрошував.

Таким чином, опозиційна вавилонська вежа не без участі сил згори виявилася зруйнованою і її скульптори заговорили різними мовами. Але не втрачатимемо надії, бо для нас — виборців — надзвичайно важливо, щоб наше право голосу було бодай якось захищене. Зробити це зможе лише опозиція своїми злагодженими діями. Можливо, мине певний час і вони спробують заговорити спільною мовою, принаймні зможуть купити самовчитель: адже грошей нині в декого — хоч греблю гати.

Віч-на-віч — спини не видно

Утім, не слід гадати, що опозиція в своїй роз’єднаності виняткова. Пропрезидентська частина політикуму — нітрохи не менший серпентарій друзів. Альянс Кучми, Медведчука, Тігіпка, Мороза й Симоненка сьогодні виглядає вельми оптимістично. По суті, кожен сподівається за рахунок нової реформи вирішити своє питання.

Кучму переконали, що в такий спосіб він зможе продовжити перебування при владі й не допустити перемоги непідконтрольних сил на виборах. Медведчук, під час проходження проекту, знищує чинник Ющенка, відбираючи в нього не лише повноваження в разі перемоги, а й можливість самої перемоги на президентських виборах. Крім того, Віктор Володимирович будує великі партійні та владні плани. І, цілком можливо, його думки перейняті аж ніяк не спікерськими перспективами, а посадою тіньового прем’єра — секретаря РНБОУ, якому підпорядковуються силовики і який має право надавати легітимність указам Президента стосовно питань національної безпеки. І якщо хтось гадає, що є хоч одне питання, яке не входить у цю сферу, той глибоко помиляється. Симоненко, з допомогою Юлії Володимирівни, позбувся іміджу провладного опозиціонера й нині має намір боротися за одну з найвищих посад у державі. Чому ні? Мороз, згадавши про свою мрію, взявся за її реалізацію, можливо, потай сподіваючись бодай один раз опинитися на боці переможців, посісти нарешті серед них належне місце й дати змогу відданим людям на місцях змінити куплені в 1990 році костюми на продукцію «VDOne». Сергій Тігіпко як учасник переговорного процесу також думає не про вчорашній день, а про те, що готовий керувати виконавчою владою країни і що для цього зовсім не обов’язково чекати далекого 2006 року.

Однак є гравці, які у цій рольовій грі залишилися без перспективного навантаження. Йдеться не про принципових політиків, таких, як Ващук, Гапочка чи Гавриш, і навіть не про Росію й Штати, які, за новою схемою, просто не знатимуть, хто в домі господар, хто є договороспроможною і відповідальною стороною в діалозі. Йдеться про Ющенка, Тимошенко і Януковича.

Кожен із цих трьох політиків зрозумів, що їх оминули. У Ющенка намагаються відібрати реальний шанс на перемогу, у Тимошенко — гіпотетичний. Хоча, ради справедливості, треба сказати, що в Юлії Володимирівни відібрали й реальне досягнення: адже саме вона свого часу доклала колосальних зусиль для того, щоб налагодити взаємодію в рамках четвірки й змусити владу рахуватися з опозицією.

А ось у Віктора Федоровича насправді ніхто нічого не відбирав, оскільки в нього нічого не було. Тільки він про це не знав і не знає досі. Повіривши в те, що його прізвище буде саме тим, під яким усі пропрезидентські сили поставлять свої підписи в момент визначення наступника, Янукович втратив пильність. Найбільше він не бажав заходити в конфлікти з потенційними підписантами й терпів численні витівки команд Медведчука та Пінчука. Янукович, як той герой Маріо П’юзо, був переконаний, що терпіння — це ознака сили, а не слабкості. Однак він забув, що безмовна покірність — це та діра, в яку витікає влада. Якогось моменту він почав чинити опір. Ряд підписаних президентських указів, які розміщали на різні посади протеже Віктора Пінчука, Янукович відмовився забезпечувати необхідним за законом поданням Кабінету міністрів. Понад те, на початку серпня він заявив про свою готовність залишити посаду прем’єра, що не викликало в Президента особливої реакції: мовляв, давай, пиши заяву. Обізнані з ситуацією розповідають, що Віктора Федоровича від відставки врятували росіяни. Причому хто втрутився, Касьянов чи Кобзон, нам не відомо. Відомо лише, що не Волошин. Москва, яка прийшла на допомогу, навряд чи зберігала для себе Януковича як політика — швидше, або як особистого друга, або як чинник стабільності в українському розкладі. Адже свого пріоритету Росія так і не визначила, заплутавшись і загрузнувши в численних стратегіях та провальних комбінаціях Банкової.

Так чи так, але поки Янукович намагався керувати економікою країни без виразного економічного й аграрного блоків в уряді, поки він захищав Олександра Омельченка від Президента й нафтопровід Одеса—Броди від ТНК, поки збирав підписи під коаліцією свого імені, Медведчук у Криму відновив свій колишній вплив на Президента, підтягнув опозиційні багнети й викотив схему, в якій місця Януковичу немає. Можливо, ще рік тому Віктора Федоровича це б улаштовувало: свою велику фракцію в парламенті він одержить завжди. Але сьогодні людина, яка терпіла стільки принижень і збитків задля великої гри, навряд чи задовольниться малою. Донецькі чудово розуміють, що їх кинули. А щоб вони надто про це не замислювалися, їм підготували другу частину зернової й першу частину паливної кризи. Звісно ж, Янукович наразі крісло прем’єра на принципову позицію не змінить, і віддані йому парламентські голоси віллються у схвальний хор при першому ж голосуванні за проект. Однак навесні, коли розпочнеться постатейне голосування, Янукович, якщо й буде прем’єром, то, цілком можливо, зовсім не таким поступливим, як нещодавно...

Повертаючись до провладного Вавилона, слід враховувати, що повноваження Президента відміряються зворотним відліком. Відповідно, вплив Леоніда Даниловича знижується, а ось конкуренція за великі підприємства, все ще неприватизовані, серед його оточення зростає, що також позначиться на біляпрезидентському кліматі. Отже, прогнозувати 300-голосову весняну монолітність, необхідну для прийняття змін до Конституції, сьогодні навряд чи варто. Тим паче що новий проект не знімає запитань: а хто, власне, буде прем’єром і скільки це прем’єрство триватиме, хто стане новим спікером і скільки часу він утримається в кріслі, який масштаб переділу власності має бути і хто його здійснюватиме? З кожним днем дедалі більше людей намагатимуться знайти відповіді, й далеко не завжди вони будуть однаковими. Поки що велінням долі в одному окопі опинилися Янукович, Ющенко й Тимошенко. Рано чи пізно їм доведеться повернутися одне до одного обличчями. Та чи зможуть вони повернутися одне до одного спинами?

«Галантерейник і кардинал врятують Францію!»

Проте не можна не помітити й іншого: свідомо чи несвідомо, але закинутий наприкінці літа проект, безперечно, відверне увагу всього політикуму від двох речей: перша, і менш важлива, — листи Гончарова та пов’язані з ними нові обставини, що розкрилися у справі Гонгадзе. У Мороза тепер є поважна причина, з якої він може цим не займатися. Позиція Григорія Омельченка в цьому питанні дуже специфічна. А будь-який інший політик, який почне акцентувати увагу на справі, буде негайно звинувачений у спробі зриву реформи. Та водночас є підстави гадати, що листів Гончарова, а також старань тих, хто в такий спосіб нагадує Президентові про необхідність із ними рахуватися, глава держави не залишив поза увагою. За даними з джерел у прокуратурі, десять днів тому Президент витребував усі матеріали справи Гонгадзе і, вивчивши їх, нібито, за інформацією з джерел у СБУ, дав команду кинути додаткові сили на розслідування цього злочину. Отже, сигнал, надісланий Леоніду Даниловичу у вигляді листів Гончарова, сприйнятий, але переломлений у несподіваному для тих, хто надсилав, напрямі...

Інша проблема, що пішла в тінь, — підписання вересневих домовленостей щодо ЄЕП. І, ясна річ, питання реверсу на нафтопроводі Одеса—Броди. Важливість моменту переоцінити складно. По суті, на сьогодні інтереси України намагаються захищати виключно представники влади: різною мірою втраті економічного суверенітету намагаються чинити опір прем’єр, міністр економіки, міністр закордонних справ, міністр енергетики. На перший погляд, пул солідний. Але. Сваритися з Росією і йти проти Президента людина, яка прагне стати єдиним кандидатом, не стане. Тому жорстко-послідовною позиція Януковича навряд чи зможе бути. Зленко завершує свою роботу на посаді міністра. Втім, схоже, що Єрмілов теж. До речі, саме цією обставиною, найімовірніше, пояснюється рівень публічної критики в питаннях ЄЕП і реверсу, яку обидва міністри дозволили собі останніми днями. Стосовно Хорошковського, що обстоює право України самостійно вести переговори про вступ у СОТ, то він, по-перше, не може зробити більше, ніж уже зробив. Оскільки навіть висловлені ним уголос сумніви з приводу логічності проекту договору про ЄЕП викликали надзвичайно негативну реакцію Президента. А по-друге, сам Валерій Іванович сьогодні не знає, де ж він працює: якщо в уряді, то скільки він ще зможе проіснувати під одним дахом із Януковичем, який не приховує свого незадоволення роботою міністерства, а якщо, відповідно до підписаного, але не опублікованого указу, він уже глава Київської адміністрації, — то навіщо йому СОТ і ЄЕП? Таким чином, ми бачимо, що фронт опору виснажується і на обрії обозів із боєприпасами не видно. Чому? А тому, що мовчить опозиція. Лише Анатолій Матвієнко виступив із пропозицією провести парламентські слухання стосовно ЄЕП, що дає надію на, здавалося б, неминуче втручання Верховної Ради та її участь у вирішенні питань, пов’язаних із національними інтересами України. Дозволю собі запитати: а Ющенко де? Де позиція лідера «Нашої України»? Розумію, дуже хочеться зустрітися з Путіним. Але в ролі кого — кандидата в президенти чи кандидата в губернатори?

Правду кажучи, і ставлення головного комуніста України до Росії особисто мені абсолютно незрозуміле. Звідки така любов? Ні, по-людськи все ясно. Як особистість, що сформувалася в Радянському Союзі, Петро Миколайович може любити російську мову, співати на сімейних бенкетах пісні з кінофільму «Комсомольці-добровольці» й шанувати російську літературу. Усе це я й сама люблю. Але, як комуніст, Симоненко повинен бути, за ідеєю, куди більш пронімецьким, прошвейцарським, проамериканським і прояпонським, ніж проросійським! Адже нинішня Росія — це класичний ворог вірних ленінців: тисячі багатіють, мільйони зубожіють; дешева праця — основа для суперприбутків; жалюгідна система соціального захисту і класична експлуатація людини людиною.

Ось дослівна цитата з інтерв’ю комуніста і громадянина Симоненка «Киевскому телеграфу»: «Україна практично перебуває під контролем найбільшого російського капіталу. А економічний базис — це основа для прийняття серйозних політичних рішень. Тож слід не допустити такого розвитку подій, коли американці через Ющенка почнуть вирішувати питання встановлення в Україні свого політичного протекторату, а росіяни, що здійснюють економічний контроль, природно, перебуватимуть у жорсткому конфлікті з новим українським керівництвом. У такому випадку заручником, жертвою знову стає народ». Як накажете це розуміти? Захистимо інтереси російських буржуїв від американських? Наскільки я пам’ятаю, до переліку добрих справ, зафіксованих Моральним кодексом будівника комунізму, лобізм не входить. Правда, пан Волошин, із яким Петро Миколайович зустрічався в Москві, міг про ці догми минулого століття вже забути.

З паном Волошиним зустрічався не тільки Симоненко, а й Олександр Мороз, що має репутацію проєвропейського політика й рожевого патріота. Від його партії ніякої виразної оцінки перспектив ЄЕП не надходило. Розумію, Сан Санич протягом останнього місяця був зайнятий справою всього свого життя. Але де Шпарко, що курирує зовнішню лінію партії? Де всюдисущий Луценко? Чи ми Росії не заперечуємо, бо розраховуємо на підтримку під час виборів?

Утім, можливо, я зводжу наклепи, і Симоненко з Морозом, нарізно зустрічаючись із головою адміністрації Путіна, обговорювали проблеми врожаю та перспективи зростання ВВП України? Можливо, взагалі усі наші політики від опозиції, виїжджаючи за кордон, опікуються виключно національними інтересами? Приміром, один це робить, не даючи Діку Чейні розкрити рота протягом усіх 40 хвилин переговорів, а інша дві години поспіль справляє незгладиме враження на Володимира Путіна. Цікаво, чи пробували наші претенденти на вищу посаду любити не себе в Україні, а Україну в собі?