НЕМАЄ ДОКУМЕНТА — НЕМАЄ ПІАРУ

Перший сольний вихід нового прес-секретаря Віктора Януковича Ганни Герман, яка закликала шляхом «роз’яснень» зняти з порядку денного обговорення судимостей прем’єра, виявився скандальним і за темою, і за формою, і за змістом. По-перше, всім було цікаво почути офіційне трактування такої делікатної теми. По-друге, судячи з публікацій, колеги були обурені зневажливим ставленням Ганни Герман до присутніх. По-третє, і це найістотніший момент, прес-секретар прем’єра не сказала нічого конкретного, за винятком голослівних тверджень про невинність Януковича. Як справді досвідчений журналіст Ганна не могла не знати, який ефект це викличе: тему, яку раніше обговорювали тільки у вузьких аудиторіях інтернет-видань та нечисленних опозиційних газет, як джина з пляшки, випустили на телеекрани і, так би мовити, офіційне інформаційне поле країни.

Аналіз висвітлення прес-конференції Ганни Герман новинами телеканалів «Інтер», «1+1», СТБ й ICTV свідчить, що ці канали повною мірою використали даний інформпривід, аби вживити й закріпити у свідомості виборців думку про те, що: 1) кандидат у президенти Янукович був засуджений; 2) він був засуджений двічі; 3) судили його за щось серйозне, якщо бояться назвати статті судимостей; 4) нині правду про ці судимості намагаються приховати. Причому всі чотири телеканали, ніби підкоряючись вимогам горезвісних «темників», використовували для цього «вживлення» абсолютно однакові аргументи. Крім того, що основою сюжетів була новина, що «Віктор Янукович таки сидів» (СТБ), усі називали його судимості прикладом «для мільйонів українських хлопців… того, як потрібно в житті виживати» («Інтер»), і всі вказували на те, що «Ганна Герман, утім, не назвала статей кримінального кодексу, за якими Янукович відбував незаслужене покарання. Копію постанов Донецького обласного суду журналістам також не надали» («1+1»). Хоча були й творчі знахідки. Наприклад, «Інтер», закликаючи тих, хто сумнівається в невинності прем’єра, їхати в Донецьк («Тим, хто сумнівається у щирості сказаного, Ганна Герман радить поїхати до Донецька й в усьому переконатися особисто»), відразу додає: «Ще живий суддя, який вів справу, ще живі свідки. Вони готові розповісти правду. Їм боятися нічого»…

Донецьке оточення Януковича такий піар розцінило майже як зраду. Наприклад, радник прем’єра, нардеп Валентин Ландик в одному з інтерв’ю так відгукнувся про Ганну Герман: «Якщо вже вона йшла до прем’єр-міністра прес-секретарем, а потім виступала на телебаченні, — то треба дуже добре готуватися. Якщо вона хотіла внести негатив — вона цього домоглася. Я б інакше поводився з нею на місці Януковича. За такі вчинки слід відповідати…»

Невідомо, чи тримала відповідь прес-секретар прем’єра перед своїм шефом, але подальші події свідчать, що, можливо, не таким уже спонтанним був її брифінг.

Звичайно, таке висвітлення телеканалами заяви кабмінівської прес-служби про невинність Януковича навряд чи планувалося. Та це було, швидше, тактичним проколом, ніж стратегічним. Основний же план полягав, напевно, в тому, щоб ще до офіційного вступу Віктора Федоровича у виборчу кампанію, тим паче як єдиного кандидата, випустити з цієї теми пару.

Організований прес-службою Кабміну «десант» журналістів, котрі сумнівалися, до Донецька наприкінці травня чомусь оминув увагою заяву колишнього судді Хованського, який готував реабілітаційну для Януковича постанову президії Донецького обласного суду. За його словами, він забув, не знав про ту роль, яку відіграв у житті прем’єра. Але «чи то в лютому, чи то в березні, чи то в квітні» до нього приїжджала «із прес-служби, здається, якась жінка чи хто вона там» і показала постанову, в якій фігурувало його прізвище.

Тобто готувалася ця «очисна кампанія» не два тижні, як стверджувала Герман, а значно довше, і приводом до неї були зовсім не публікації у ЗМІ. Швидше, вони, викликали фальстарт «очисної» кампанії.

Справді, чому, скликавши журналістів для вияснення ситуації із судимостями прем’єра, його прес-секретар не показала їм жодного документа, навіть не назвала статей, за якими він сидів. «Я журналістка, я звикла сама робити дослідження, я звикла не вірити на слово. Ви маєте підстави мені не вірити, я це розумію», — сказала Ганна Герман, запрошуючи людей у Донецьк. Виходить, прес-секретар знала, що їй не повірять, знала, що журналісти поїдуть на Донбас, і знала, що статті судимостей Януковича однак стануть відомими. Тоді чому не назвала їх відразу? Мабуть, план був такий: заявити про судимості Януковича та його невинність, а вже потім, потримавши суспільство в напрузі, випустити всю пару відразу, показавши, що і статті зовсім не страшні, і судимості несправедливі.

Тут, здавалося б, треба перейти до викладу й оцінки того, що, власне, відбувалося в Донецьку. Але я не знаю, про що писати. Я не знаю — справедливо чи несправедливо був засуджений Янукович, тому що я не бачив жодного документа, який підтверджує чи спростовує це. Як не бачили їх інші журналісти. За таких обставин заяви про невинність юного Януковича так само неетичні, як і нічим не підкріплені, по суті, обвинувачення-ярлики Володі Бойка, що нібито Янукович збирався уготовити йому долю Александрова і лише Кучма врятував журналіста від розправи.

Окраса програми — голова Донецького апеляційного суду Олександр Кондратьєв — не пред’явив журналістам нічого, крім наївного запитання: «У вас що, є підстави мені не вірити?» і підписані ним самим відповіді на запит кабмінівської прес-служби. У відповіді цитувалася нібито існуюча постанова президії Донецького обласного суду від 1978 року. Саму цю постанову Кондратьєв пообіцяв показати пізніше, але так і не показав. Журналістам була продемонстрована (у руках Кондратьєва) лише підшивка «Наряда постановлений Президиума Донецкого областного суда от 17 октября до 27 декабря 1978 года». Побіжно у ній продемонстрували аркуші з прізвищем «Янукович». Інші природні інформаційні потреби «десантників» голова суду задовольнити відмовився, пославшись на норму Закону «Про інформацію». Відповідно до цієї норми, за його словами, «не підлягають ознайомленню документи, які містять у собі інформацію, що стосується особистого життя громадян». При цьому він порадив звернутися за подробицями особисто до Віктора Федоровича. «Я перепрошую, але я не можу віддати вам ці документи. Але вони є», — сказав Олександр Кондратьєв. Такий незрозумілий і нелогічний (виходячи з декларованих цілей поїздки) демарш цілком знецінив усе позитивне для Януковича, що у свідомості журналістів могло відкластися за два дні перебування на Донбасі. Чому Кондратьєв не показав журналістам документи? Чому він не дав їх помацати? І в цьому випадку потрібна була б експертиза, що це саме документи 78 року, а не написані й підшиті вчора.

Акція з вивезення журналістів була «суто піар-акцією». Вона не додала ані грама істини в історію з «темними плямами» прем’єра.

Найемоційніший вплив на журналістів справили свідчення очевидців.

Моя колега повірила свідкам. Та не повірила голові суду Кондратьєву. Чому він не показав постанову суду? Можливо, у ньому Віктор Федорович не такий невинний, яким його нині представляють. Можливо, він і дав комусь по морді. Та суть не в тому: бив чи не бив Янукович. Хлопчаки часто б’ються. Тим паче — які виросли без батька. Тим паче — у пролетарському Єнакієвому. Тим паче — із крутим норовом Віктора Федоровича.

Створюється враження, що тему цих судимостей запустили спеціально, щоб відвернути увагу від чогось серйознішого. А більш серйозне — це дружба чи партнерство Януковича з Ахметовим, загибель під час перебування Януковича губернатором багатьох бізнесменів і бандитів, Ігоря Александрова і версія Вередюка... Словом, помилки молодості мали були відвернути від запитань до справ у період зрілості?

У самому Донецьку до ідеї екскурсійно-інспекторської перевірки віднеслися неоднозначно. Тобто журналістів оселили в готелі, їх годували, возили в супроводі міліцейської блималки,.. але прагматичні донеччани, котрі курирують піар і роботу зі ЗМІ, не чекали від цього десанту нічого хорошого. Як сказав автору цих рядків один із них: «Кожний приїхав не для того, щоб знайти правду, а знайти докази своєму, уже сформованому переконанню щодо судимостей Януковича. Або виконати, знову ж, заздалегідь визначене завдання редакції». Смисл його нарікань на «чергову дурість» прес-служби Януковича зводився до того, що вона створила інформ-привід для мусування теми судимостей свого патрона — і тільки.

Тим часом «реабілітуючий» Януковича «десант» донецькі ЗМІ повністю проігнорували. Колеги кажуть — за розпорядженням із обладміністрації. Відповідний сюжет дала лише ТРК «Україна». Але цій нібито національній телекомпанії не можна було замовчати те, про що повідомлять конкуренти.

«Якщо людина в дитинстві мочилася, то що, її все життя сцикуном дражнити?» — таке образне порівняння із нинішнім інтересом до давніх судимостей Віктора Януковича зробив на прес-конференції у Донецьку колишній голова партійної комісії Донецького обкому КПУ Олександр Медяник.

Пильнуючи майже чверть століття чистоту партійних рядів, Олександр Медяник запам’ятав справу Януковича, оскільки це був єдиний на його пам’яті випадок, коли членом КПРС стала людина, котру двічі притягували до кримінальної відповідальності. За його словами, у 12-му параграфі статуту КПРС говорилося, що засуджений не може бути членом партії. «Ми детально вивчали ці питання, доповідали керівництву, виїжджали на місце, знайомилися з усіма документами в Єнакієвому...», — заявив О.Медяник. Правда, пізніше він пояснив, що «знайомство з документами» означало вивчення партійної справи Віктора Федоровича, — матеріали кримінальної справи парткомісія не розглядала. «Я особисто кримінальну справу не бачив, і вона мені не потрібна!» — заявив він. Робота комісії будувалася, в основному, на спілкуванні з земляками Януковича та постанові президії обласного суду, котрий у грудні 1978 року скасував обидва вироки Януковича, а кримінальні справи закрив «у зв’язку з відсутністю складу злочину». Більше того, за словами О.Кондратьєва, і самих цих справ уже немає в природі. Нібито за інструкцією від 1959 року справи такої категорії зберігаються не більш як шість років. Фактично голова Кондратьєв озвучив відповідь суду прес-службі Кабміну на її запит «про підтвердження анкетних даних щодо особистості Януковича Віктора Федоровича».

Відповідно до цього документа, 15 грудня 1967 року Єнакіївський народний суд засудив Віктора Януковича до трьох років позбавлення волі за ст. 141. ч. 2 КК УРСР. Злочин Януковича полягав у тому, що він, а також засуджені Целковський і Маслов зустрілися з потерпілим Совенком, котрий разом із своєю співмешканкою Бозіх перебував у стані сильного алкогольного сп’яніння. «Засуджений Целковський, а потім і Маслов побили потерпілого Совенка, а потім забрали деякі особисті речі», — написано в документі. Розглядаючи цю справу, президія Донецького обласного суду 1978 року дійшла висновку, що «вина засудженого Януковича грунтувалася лише на поясненнях засудженого Маслова під час попереднього слідства. Але в судовому засіданні засуджений Маслов відмовився від своїх показань, пояснивши, що звів наклеп на Януковича, бо той був неповнолітній і міг своєю участю полегшити його вину». Це саме підтвердили (незрозуміло — у судовому процесі чи президії обласного суду. — Авт.) кілька свідків. Зокрема, за їхніми словами, «Янукович не брав участь у вчиненні злочину, а стояв осторонь. Речі, які було вкрадено, вилучили лише в засуджених Целковського та Маслова». За що тоді посадили Віктора Федоровича, — незрозуміло. Інших доказів його вини президія суду не знайшла. Було ухвалено рішення про незаконність вироку.

Таке саме рішення цього самого дня було прийнято і стосовно іншої кримінальної справи Януковича. Її історія така. Вийшовши з колонії достроково за хорошу поведінку, юний Вітя знову зв’язується не з тією компанією. 16 вересня 1969 року він і засуджений Бубир у результаті сварки побили потерпілого Пантелеєнка, завдавши йому тілесних ушкоджень середньої тяжкості. «Розглядаючи цю справу, президія дійшла висновку, що вина Януковича грунтується лише на суперечливих показаннях потерпілого, котрий спочатку пояснив, що його побив Янукович, потім, що він нічого не пам’ятає, потім, що його бив лише Бубир. Допитаний у справі свідок Мартиненко пояснив: навпаки, Янукович намагався припинити побиття потерпілого, за що Бубир і вкусив його за руку». Інших доказів вини Януковича президія також не знайшла, а «тому прийняла рішення про невинність Януковича і незаконність вироку народного суду».

Уже 1973 року ці судимості було знято достроково. Як сказав О.Кондратьєв, достроково судимості знімалися в тих випадках, коли людину позитивно характеризували.

Пояснюючи смисл реабілітації 1978 року після зняття судимостей, голова суду заявив: «Зняли судимості — це держава сказала: так, ти був винний, але ми, з огляду на те, що ти виправився, ми з тебе зняли ці судимості. А 1978 року це було вже так: «Ти не винний, і ми приносимо тобі свої вибачення». Отож, уже 1973 року вважалося, що Віктор Янукович під судом не був. У принципі це пояснює, чому 1974 року Януковича випустили за кордон для участі в автогонках. Але запитання все-таки залишаються.

Приміром, чому до 1978 року Віктор Янукович не звертався до суду з апеляційними скаргами? Незрозуміло, куди поділися вироки з обох справ, які мають зберігатися досі? Незрозуміло, чому лист космонавта Берегового до обласного суду з проханням про перегляд справ зберігається не в суді, а, як заявив заступник прес-секретаря Януковича Олександр Тернавський, у родинному архіві Берегових? Не зрозуміло, що саме розглядала президія суду, якщо такі справи зберігалися шість років?

Тобто 1978-го справи Януковича ще існували. Куди вони поділися нині, коли Віктор Федорович пішов у владу?