НЕ КАНДИДАТОМ ЄДИНИМ...

Журналісти й інший люд, який спостерігає за політпроцесами, уже встигли перестати дивуватися з приводу надзвичайно раннього початку виборчої кампанії. Слово «фальстарт», здається, претендує на абсолютне лідерство за частотою вживання щодо президентської першості. І тому проведена днями реформа керівних органів Соціалістичної партії, у якій простежується все та ж тенденція — мобілізація сил на передвиборну боротьбу, — навряд чи заслуговувала б особливої уваги, якби не одна деталь. Реконструкція політвиконкому СПУ стала не початком, а завершенням. Завершенням нелегкого періоду внутрішньопартійного конфлікту. Початком же його слугували заяви першого секретаря політради Соцпартії Йосипа Вінського про можливе висування кандидатом у президенти Олександра Мороза.

Слід відзначити, що високотехнологічний рівень медіа-розкрутки інформації про кандидатство Мороза не міг не викликати підозр у причетності влади до нав’язування цієї думки широким масам. З невеликою перервою інтерв’ю Йосипа Вікентійовича про це вийшли у двох всеукраїнських газетах, останнім часом помічених у симпатіях до соціал-демократичних принципів. А потім були процитовані багатьма інтернет-виданнями. За словами одного з представників Соцпартії, що спеціально цікавився походженням цих публікацій, фінансову підтримку медіа-проекту надала людина з найближчого президентського оточення. Хоча від себе додамо: не виключено, що це тільки домисли. Тема заслуговує журналістської уваги і без підігріву її додатковими стимуляторами.

Однак на користь замовного характеру піар-кампанії заяви Вінського може свідчити і той факт, що в часі вона збіглася з появою першої порції фальшивих листів від імені Ющенка. І якщо, окрім інших цілей, які ставили перед собою автори фальшивок, був намір вивести легко ранимого лідера «Нашої України» із душевної рівноваги, то цілком логічним видається прагнення організаторів акції підсилити ефект, зштовхнувши Ющенка і з Тимошенко, і з Морозом.

Втім, роблячи свою заяву, соратник Олександра Олександровича абсолютно не кривив душею, оскільки представляє ту частину соціалістів, яка твердо переконана: Мороз повинен висуватися на виборах-2004. Не зайве буде відзначити, що, як правило, такого погляду дотримуються ті з партійців, котрі можуть мати відчутну практичну вигоду від цього недешевого заходу. Однак їм протистоїть інша частина активістів СПУ, яка не менш рішуче переконана: це абсолютно не той випадок, коли Бог любить трійцю, і участі Сан Санича в двох попередніх президентських перегонах для нього і для партії цілком достатньо. Ось між цими соціалістичними «монтеккі» й «капулетті» й спалахнула сварка. Логіка, якою керувалися, та й, мабуть, продовжують керуватися прибічники ідеї небалотування, полягає в тому, що Олександр Мороз не має достатнього президентського рейтингу, а тому не має шансів на перемогу. А попсутий поразкою імідж головного соціаліста ніяк не сприятиме високим показникам партії на парламентських виборах, які відбудуться через років два після президентських. Це позиція так званого цинічного крила партії. Точка зору так званого ідейного крила не настільки прагматична. На думку його представників, соціалісти на президентських виборах повинні одразу підтримати Ющенка як найменше із зол, якщо він виступить у ролі реальної альтернативи провладному кандидатові. Аби не було потім дуже боляче усвідомлювати, що наступник Леоніда Даниловича переміг через нездатність опозиціонерів угамувати свої амбіції. При цьому варіант висування Мороза із заздалегідь передбачуваним зняттям його кандидатури також відкидається. Оскільки пояснити прибічникам Соцпартії, чому вони повинні віддавати свої голоси не за ідейно близького комуніста Симоненка, а за підтримуваного націонал-демократами Ющенка, буде дуже непросто, особливо в умовах цейтноту і посиленої медіа-блокади.

Однак повернімося до амбіцій. Як стверджує дехто з найближчих соратників Олександра Олександровича, він майже на 99% дозрів для того, щоб не випробовувати більше свою президентську долю. Але, тверезо оцінюючи власні шанси, Мороз зовсім не схильний відмовлятися від активної присутності в цьому цікавому процесі. І, схоже, належить до числа тих членів партії, котрі вважають, що на грунті питання участі чи неучасті у виборчій кампанії можна і потрібно поторгуватися. З огляду на політичний досвід, вольові риси й уроджену мудрість екс-спікера, можна припустити, що шанси на успіх у цьому заході в нього є. А наявність перелічених рис у пана Мороза підтверджується тим, як було погашено (якщо й не остаточно, то на певний час) вищеописаний внутрішньопартійний конфлікт. За деякими даними, намагаючись усунути перешкоду на шляху до своєї мети, Йосип Вінський активно обробляв партійного лідера з тим, щоб отримати його згоду на виведення зі складу політвиконкому всіх секретарів обласних парторганізацій. Суть задуму зводилася до усунення від участі в прийнятті стратегічних рішень противників висування Мороза кандидатом у президенти. Оскільки серед керівників обласних осередків Соцпартії були народні депутати Юрій Луценко (Донецька область) та Олександр Барановський (Житомирська область), які входять у внутрішньопартійну опозицію групі Вінського—Рудьковського. Регіональних лідерів СПУ таки вивели з політвиконкому. Але при цьому, скажімо, Луценка звільнили від керівництва донецькою облорганізацією Соцпартії і в командному складі він залишився. Зате Йосип Вінський втратив двох-трьох своїх однодумців у політвиконкомі. Після його скорочення і перепрофілювання на штабну діяльність паритет протиборчих сил зберігся. Компромісним також виявилося формулювання, яке Олександр Мороз винайшов для позначення своєї участі у президентській кампанії: Соцпартія є, як було заявлено днями, суб’єктом виборчого процесу. З проханням прокоментувати обставини конфлікту і шляхи його вирішення «ДТ» звернулося до члена політвиконкому СПУ, народного депутата Юрія Луценка:

— А ніякого конфлікту не було. Була звичайна дискусія. Я сказав би, що для партії як для живого організму дискусія корисна, на відміну від конфліктів. Відбулася реструктуризація політвиконкому, його перетворено з політичного органу, що веде дискусії, на більш функціональний орган. Я сказав би навіть, на штаб, у якому кожен член відповідає за певний напрям роботи: ідеологічний, організаційний, зв’язків зі ЗМІ тощо. І вирішено, що Соцпартія є і буде суб’єктом президентських виборів. На наш погляд, будь-які розмови про персоналії щодо єдиного кандидата передчасні. У нас сьогодні є чіткий план того, що потрібно робити: передусім політичну реформу. І тільки після неї говорити про кандидата в президенти від опозиції. Відповідаючи на запитання, кого Соцпартія підтримає на виборах, ми говоримо: для нас важливо не привести до влади Мороза, Ющенка, Тимошенко чи Симоненка, а не допустити до влади Кучму та його ставленика. Виходячи з цього, ми визначатимемося тоді, коли це питання стане актуальним.

Якщо висловлюватись простою мовою, я сказав би, що обговорювати ім’я дитини на другому місяці вагітності, не знаючи навіть статі майбутньої людини, передчасно. Понад те, я вважаю, що проблеми опозиції, які явно окреслилися в останні два дні голосування в парламенті, є результатом передчасно розв’язаної дискусії про єдиного кандидата від опозиції. Переведення питання у сферу персоналій замість розмови про спільну мету. Щойно пошук спільної мети та шляхів її досягнення підмінили розмовами про прізвища та дискусією про ціну узгодженої кандидатури, виникла природна нервовість усіх претендентів, взаємні образи представників різних політичних сил, що відразу вилилося в неузгоджені дії в парламенті. Це прикро, але це треба визнати.

Найбільш оптимістичним моментом на сьогодні є спільний меморандум про політичну реформу, підписаний чотирма лідерами опозиції. Далі, я вважаю, потрібно було б почати працювати над спільним баченням економічної реформи і соціальної політики. Якщо з цих трьох питань ми дійдемо спільної точки зору, тоді вибір єдиного кандидата буде абсолютно логічним і природним. Таким чином, і ця робота, і можливе узгодження кандидата десь на кінець осені — початок наступного року приведуть до того, що все буде так, як має бути в нормальній виборчій кампанії, не передчасно, а логічно і послідовно.

— Однак Соцпартія реструктурувала, як ви сказали, свої керівні органи, привівши їх у бойову готовність і створивши, по суті, передвиборний штаб. Не зарано?

— Ми розуміємо, що президентська кампанія ще не почалася. Хоча багато хто зривається на фальстарт. З іншого боку, найближчим часом можуть відбутися дві найважливіші події. Перша: можливе оголошення Президентом референдуму, ймовірність проведення якого ми б оцінили п’ятдесят на п’ятдесят. І якщо він таки відбудеться, то Соцпартія повинна мати мобілізований комсклад. Саме тому політвиконком був переведений у стан штабу. Друга: осіннє призначення Центральної виборчої комісії. На жаль, Президент має право вносити на затвердження весь склад ЦВК. Я гадаю, що Соцпартія й усі демократичні сили країни повинні впоратися із серйозним завданням — відстояти наявність у складі ЦВК хоча б одного-двох представників опозиції. Інакше у нас будуть не вибори президента, а його призначення. І ймовірність референдуму, і грядущу ротацію ЦВК я особисто схильний розглядати як дуже серйозні виклики, які зажадають організаційних зусиль від партії і від опозиції в цілому. При цьому, не виключено, не обійдеться без вуличної активності. Якщо опозиції не вдасться вирішити питання в парламенті мирним шляхом, ми змушені будемо закликати на допомогу населення. Оскільки це ключові речі, після яких точка повернення вже буде пройдена. Ось чому саме зараз відбувається мобілізація штабів.

P.S. Із розмови з паном Луценком можна зробити висновок, що остаточне рішення про підтримку соціалістами Ющенка вони готові прийняти лише після того, як отримають надійні гарантії його наміру не полишати ідею реформування системи влади. Аргументація соціалістів не нова: навіть найбільш моральний і високоідейний глава держави не зможе перешкодити самовідродженню тих принципів державного управління, які існували в часи його попередника, якщо цих принципів не викоренити шляхом політичної реформи. Якщо така умова справді буде чітко сформульована, то Ющенко, який досі не демонстрував очевидного ентузіазму щодо політреформи, опиниться у скрутному становищі. Тоді йому доведеться вирішувати непросте завдання: або відмовлятися від привабливого обсягу повноважень, що обіцяє йому президентська посада, або відмовлятися від підтримки Мороза та його електорату (який, треба сказати, ще невідомо як відреагує на перспективу підтримки ідейно далекого кандидата). Недостатньо високий рейтинг і справді не перешкода для того, щоб бути вагомим суб’єктом виборів. Здається, Йосип Вінський говорив про договір між союзницькими політичними силами, у якому фіксувалося б: «... Якщо «А» — президент, «В» стає прем’єром, «С» — головою Верховної Ради тощо». Політична реформа, як ми всі знаємо, передбачає перехід до парламентсько-президентської форми правління, а отже, концентрацію владних повноважень у руках парламенту. Ось щодо цього в Соцпартії ні конфліктів, ні дискусій помічено не було.