Наука програвати

Перемога криє в собі небезпеку, і яскравим прикладом цього є події, які мали місце в період між 22 січня 2005 року і 7 липня 2006. Завдання переможця — змінити правила гри, щоб учорашній переможений, знову прийшовши до влади, змушений був грати вже за новими правилами, приймаючи цю нову реальність як даність. Іншими словами, опонентові, який повертається у владу, доведеться цілковито змінитися. Це те, чого вдалося домогтися і Маргарет Тетчер, коли вона тричі брала гору над Лейбористською партією, і Тоні Блеру, коли він реформував Лейбористську партію в Нову лейбористську, прийнявши ключові елементи її, Маргарет Тетчер, засад, які він майстерно перетворив на свої власні.

І це те, в чому помаранчеві лідери зазнали фіаско. Адже їхній успіх міг стати набагато більш значущим, ніж досягнення Маргарет Тетчер. І їхній провал, швидше за все, матиме набагато катастрофічніші наслідки, ніж можливий провал Тетчер. У зрілих демократіях уряди можуть зазнавати поразки, вони навіть можуть бути відверто бездарні. Але там ціна програшу не надто висока. У ліберальній демократичній державі все відбувається в рамках чітко окреслених правил. Легальні механізми влади перебувають у руках громадянського суспільства, а не тіньових владних структур, і закон слугує обмежувачем влади, а не її зброєю. І ніяка революція або контрреволюція не може цього змінити. А «старий режим» — це всього лише урок історії, а не політична сила.

Однак в Україні все це не працює. У процесі помаранчевої революції, як це було під час європейських революцій 1848 року, старий порядок було скинуто. Проте, як і тоді, його владні джерела і структури залишилися незмінні. І там і тут «революційні» лідери будували свої кар’єри в рамках саме цих структур. Вони ніколи до кінця не розуміли їхньої паразитичної, корисливої і (найголовніше) злої природи, спрямованої виключно на обслуговування їхніх власних потреб. Вони змінили політику в деяких галузях, але не зробили практично нічого, щоб змінити громадські інститути, які покликані втілювати її в життя. В них був демократичний, європейський дух, але не було наполегливості, і при цьому вони абсолютно не бачили близької небезпеки. Відверто кажучи, тим, хто був позбавлений цих недоліків — а це посткомуністичні лідери Центральної Європи, — не доводилося стикатися з проблемами, на які наразилася Україна з огляду на її більшовицьку спадщину і несприятливі геополітичні реалії. Мало того, коли ці лідери прийшли до влади у своїх країнах, їхні політичні супротивники вже втратили всі ті певні переваги, які зберегла і виплекала Партія регіонів України. Це міцна управлінська вертикаль, неприховані претензії на владу, мобілізація всіх фінансових ресурсів для проникнення в ключові державні інститути і можливість підкупу всіх, кого можна купити. 1992 року один молодий польський політик сказав: «Необоротність означає ситуацію, в якій дореволюційні сили можуть прийти до влади, але це не має ніякого значення». Проте тільки не в Україні. Україна не має свого Квасьнєвського. Є тільки той-таки Янукович. І оскільки при Ющенкові революційних змін майже не було, ризик контрреволюції сьогодні дуже високий.

Проблема, що найбільше непокоїть і, як завжди, розділяє помаранчевий табір, полягає в тому, як цей ризик звести до мінімуму. Провести нові вибори або, якщо не вдасться, піти в жорстку опозицію? А може, влаштує і «нормальна», «конструктивна» опозиція в нинішньому парламенті або політичне злиття чи несподіваний союз? На жаль, при будь-якому із цих розкладів доведеться визнати очевидне: помаранчеві програли.

Будь обережний з тим, чого бажаєш

Недоброзичливцям президента Ющенка може видатися помилкою його небажання піти на нові вибори. Але чи це так? Якщо зважити на інтереси його партії, то це небажання можна зрозуміти. Тому що в разі перевиборів від неминучого розгрому «Нашу Україну» врятує хіба що епідемія колективної амнезії. Але чи не помиляється Ющенко в цьому питанні, якщо зважити на інтереси країни? Швидше за все, і в цьому разі президент має рацію.

Зрадництво Олександра Мороза можна назвати віроломним, та чи було тут порушення закону? Швидше за все, як стверджує більшість юристів, ні. Однак навіть ті умовно-сумнівні моменти, які спроможні були поставити під сумнів легітимність нового альянсу, були залагоджені. І Мороз, і Янукович, звичайно, стоятимуть на тому ж, та ще й щиро віритимуть у це. Але в такому разі чи можна сказати, що нові вибори пройдуть під знаком законності?

Чи гратимуть «Регіони» на цих виборах за правилами, як вони робили це тією чи іншою мірою в березні 2006 року? А якщо ні, то хто їх викриє? Міжнародне співтовариство? З огляду на нову війну на Близькому Сході і необхідність вирішувати цілу низку проблем, які окреслилися під час минулого саміту «великої вісімки», чи не надто самовпевнено думати, що провідні західні країни – учасниці ОБСЄ зуміють знову мобілізувати такі самі ресурси для моніторингу українських виборів, як це було в березні? Дуже сумнівно. Не сумніватися можна лише в тому, що «Регіони» підуть на вибори не просто як упевнена в собі політична сила, а й, після зірваної коаліційної угоди 22 червня, як сила ображена й ошукана. І хто в такому разі зможе змусити її грати за правилами?

А як там електорат? Сповнений злості й ненависті? І до кого він найбільше має ці «теплі» почуття: до людей, які зрадили його на Майдані, чи до переможців? Останні невтішні опитування громадської думки свідчать, що більшість населення країни, як і раніше, не довіряє «Регіонам», незважаючи на всю їхню силу. Але вони ж показують, що Януковича люблять усе ж таки більше, ніж Тимошенко. А коли це можна було мобілізувати народ проти чогось за відсутності цього самого «чогось», заради чого мобілізація власне й затівається? І Веймарська республіка в Німеччині, і Третя республіка у Франції тому приклади. Невже політична ситуація в Україні ліпша, ніж тоді була там?

А якщо «Регіони» повернуться в Раду ще більшим складом, що тоді? Відповідь очевидна.

У політиці, як на війні, слід дотримуватися простого правила: ніколи не нападай, якщо не володієш ситуацією. У протилежному разі доведеться відчути на собі правоту ще однієї давньої мудрості: того, кого боги хочуть знищити, вони насамперед позбавляють розуму. Поразка — це час для спостережень, очікувань і осмислення того, що відбувається. І перше, що мало спасти на думку будь-якій розсудливій людині, — нового Майдану не буде, принаймні зараз, якщо тільки, звичайно, «Регіони» чи їхні союзники не вчинять якоїсь відвертої дурості.

Другою здоровою думкою мало б стати те, що (оскільки ми вже змушені про це говорити) в помаранчевих залишається лише дві альтернативи — вихід у парламентську опозицію чи злиття з іншими силами. Ті політики з «Нашої України», які виступали за широку коаліцію задовго до 7 липня, повинні зрозуміти різницю між коаліцією, створеною на добре зваженому компромісі (такою вона була після 26 березня), і коаліцією, утвореною на заздалегідь обумовленій здачі своїх позицій. І йдеться сьогодні саме про таку коаліцію. Але надто багато хто з цих політиків відмовляються бачити цю різницю. Причому з цілком очевидних причин: ділові інтереси в них, як завжди, переважають інтереси партії і країни.

З тієї ж очевидної причини величезна кількість тих політичних фрілансерів а-ля Волков і Зубик, які приєдналися до «НУ» і БЮТ, можуть бути просто перекуплені. Але це аж ніяк не означає, що такий контингент не створить аналогічних проблем для самих переможців. Як не означає й того, що такі дезертири не зможуть створити опозицію, котра згодом стане згуртованою та ефективною, а у віддаленій перспективі, можливо, навіть стане урядом України.

Якщо необхідність є матір’ю винахідливості, то поразка повинна стати матір’ю стратегічної мудрості. В кулуарах владних структур і каналах, які з’єднують опозицію та широку коаліцію, ця стратегічна мудрість має бути спрямована на досягнення трьох цілей: термінової, середньострокової і довгострокової.

Найневідкладнішим завданням має стати збереження умов, які виправдують участь у затяжних боях. По суті, тут ідеться про збереження демократії в Україні, а саме свободи слова і зборів, тобто тих основних свобод, які є гарантією збереження базису всіх партій у системі і забезпечують легітимність перемоги Партії регіонів. Украй важливо, щоб «Регіони» усвідомили, що адмінресурс – їхня природна спокуса, суперечить законності, а отже, й їхнім життєвим інтересам. В ідеалі, хтось має переконати «Регіони» відмовитися від використання фінансового ресурсу як інструмента управління. Але світ, на жаль, не ідеальний, і можливість того, що це комусь удасться, практично нульова. Досить складно буде також апелювати і до інтересів Партії регіонів. І вже зовсім безглуздо буде звертатися до далеких їй ідеалів.

Середньостроковою метою мають стати переформатування і перебудова чинних політичних блоків. У їхньому нинішньому вигляді вони мало на що здатні. Навіть найсильніші і найблагородніші з них помаранчеві партії мають лише одну точку дотику: демократизацію держави і суспільства. Що ж до економічної та геополітичної філософій, то тут вони розходяться. І ці розбіжності мов у дзеркалі відображені в «антикризовій» коаліції, хоча багато з них існують, хоч і не так виразно, всередині самої коаліції.

В Україні також є й інші впливові сили, від яких залежить результат виборів. Яскравими їхніми представниками є ділові кола, що групуються навколо Індустріального союзу Донбасу — сили, яка не почувається цілком своєю в жодному з наявних блоків. Поразка має стати тим розчинником, що нівелює сьогоднішні розбіжності між блоками, зробить їх одноріднішими і змусить ці політичні угруповання працювати разом на основі загальних інтересів — зрозумілих і прозорих.

Довгострокове ж завдання полягає у створенні опозиції, метою якої була б цілковита трансформація відносин між владою і бізнесом. І яка спроможна здійснити це завдання. Зв’язок між бізнесом і владою є в будь-якій демократії. Але в демократіях, заснованих на ліберальних цінностях, цей зв’язок існує відкрито, а не в замаскованому вигляді. В Україні ж тіньові елементи і нерозривно пов’язаний з ними криміналітет роблять цей зв’язок убивчим. Дотримання принципу ліберальної демократії має на взаємовигідній основі стимулювати прагнення приєднатися до співтовариства ліберальних демократій у сфері як економіки, так і політики. А після того як будуть усунуті табу і фобії минулого, Україна має приєднатися до світу ліберальної демократії і в сфері безпеки. Новий поворот у сфері «цивілізованих відносин із Росією» і постання на обрії Єдиного економічного простору можуть змусити по-новому оцінити висловлювання Олександра Грибоєдова, яке дійшло до нас із ХІХ століття: «Мы, русские, так же легко выигрываем новые пространства, как и бесцельно их используем».

Західний реалізм
і реальність про Захід

Українці повинні готуватися до найгіршого. Поки не вляжеться вся курява, Захід не надто вже допомагатиме. Почасти через кровопролиття на Близькому Сході, наростання конфлікту в Іраку й Афганістані і через завжди наявну загрозу війни з Північною Кореєю. А почасти через те, що західні уряди так само розгублені, як і український. Вони вирішують дилему. Ну як їм критикувати формування коаліції, яку найближче оточення Ющенка обговорює вже не перший місяць? Адже сам факт, що коаліція набула форми, відмінної від тієї, якої хотів Ющенко, Заходу не стосується. Але якщо її поява створить загрозу демократії або спровокує соціальний конфлікт, то залишатися осторонь буде неможливо. Такий формат коаліції, поза сумнівом, торкнеться інтересів Заходу й викличе справді жорстку реакцію.

Міжнародна політика країни ніколи не буде на 100 відсотків її особистою справою. Тому Захід повинен бути готовий до найгіршого для себе сценарію: відродження колишньої могутності Росії і пов’язаної з цим загрози безпеці Чорноморського регіону. Не секрет, що Янукович і Мороз категорично проти вступу України до НАТО. Янукович, котрий сприймає ЄС позитивно, принаймні на словах, насправді є відданим прибічником Єдиного економічного простору, який без України не зможе стати «противагою» Євросоюзу, як того хоче президент Путін. Також очевидно, що Ющенко, котрий формально, як і раніше, визначає міжнародну політику України і контролює її силові структури, рано чи пізно втратить ці прерогативи через свою власну слабкість або через повноваження парламенту щодо формування бюджету. В цьому разі Грузія може втратити свого найдужчого регіонального союзника. Реанімований ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) і трохи розширена Співдружність демократичного вибору можуть утратити сенс свого існування, а українському співробітництву з ЄС у Придністров’ї, яке не до смаку Росії, також може настати кінець.

Могутність Заходу наражається на безліч ризиків, пов’язаних з енергетичною безпекою, яка значною мірою залежить від того, чи буде Україна і надалі володіти своєю системою трубопроводів. Сигнал, який пролунав 13 липня з вуст глави компанії «Нафтогаз України», суперечить усім попереднім запевненням, що власність (та й управління газотранспортною системою) не буде передано «об’єднаній» російсько-українській структурі. І він не залишився непочутим у західних столицях, де тамтешні політики чітко усвідомлюють те, що курс Януковича цілком може призвести до інтеграції України в російський енергетичний «простір».

Вони також повинні усвідомлювати присутність російських інтересів і російського впливу. Москву дуже влаштовує ситуація, яка склалася нині в Україні. І на те в неї є чотири причини:

— усвідомлення того, що після березня 2006-го Партія регіонів майже не мала шансів прийти до влади демократичним шляхом;

— тверде прагнення заблокувати шлях України до НАТО і стурбованість успіхами України на шляху військових реформ, здійснених протягом останніх двох років;

— страх перед Юлією Тимошенко, котра, незважаючи на всі її недоліки, є проникливим і хоробрим політиком, здатним і рішуче налаштованим протистояти Кремлю;

— зокрема, вони боялися, що Тимошенко рознесе в пух і прах газові домовленості січня 2006 року, оприлюднить схеми, які за ними стоять, і очистить енергетичний сектор та служби безпеки від людей, залежних від Кремля чи підкуплених ним.

Картина дуже сумна. Однак це ще не найгірший сценарій. Навіть він не цілком враховує суперечливість бізнес-інтересів, які зійшлися під «дахом» Партії регіонів, не кажучи вже про інші ділові інтереси підприємців Східної України. У 2004 році Янукович хотів, щоб Україна стала ближчою до Росії, але не була б у неї в підпорядкуванні. Він хотів, щоб російський вектор став пріоритетним, але не єдиним в українській політиці. Йому в будь-якому разі потрібен був Захід, і він бажав, щоб західний вектор української політики врівноважував східний. Так, може, не варто все це змінювати? Який сенс йому чи Рінату Ахметову обстоювати власні інтереси в суперечках із російським капіталом менш активно, ніж вони це робили раніше? Хіба не очевидно, що вони не поступляться Росії без солідної відповідної компенсації? І чи не безглуздо було припускати, що вони виявляться ще продажнішими і так само некомпетентними, якими показали себе люди з найближчого оточення Ющенка з часів укладення січневих 2006 року газових угод і створення «РосУкрЕнерго»?

Однак усе це зовсім не беззаперечно. Як і ствердження того, що Захід втратив свої важелі впливу на ситуацію в Україні. Це мають бути ті самі важелі, які використовувалися дотепер: усунення бар’єрів між економіками і встановлення відносин, які стимулюють торгівлю й інвестиції і підвищують рівень довіри. Умови мають залишатися старими: демократія, прозорість, безпека і правила, що чітко окреслюють умови для ведення бізнесу. Чи зможуть «Регіони» відповідати цим умовам? І вже Захід має чітко продемонструвати, що цього неможливо досягти без підпорядкування цим правилам і зміни своєї поведінки. Якщо Янукович стане на цей шлях, то він дуже швидко зрозуміє, що існують суперечності між бажаннями його партії і її ж інтересами. Якщо ж він обере інший курс, то, можливо, це зробить за нього хтось інший. У протилежному ж разі Партія регіонів і її партнери по коаліції залишаться наодинці з братньою Росією. Є всі підстави сподіватися на те, що цього все-таки не станеться. Залишається надія й на те, що Україна отримає якісні уряд і опозицію. Особливо, якщо Захід піде на поступки і змусить виконувати при цьому свої умови. Але якщо він згорне книжку під назвою «Україна», програють усі.

Демократичні сили в Україні, як і на Заході, були пригнічені розпадом помаранчевої коаліції і тріумфом Партії регіонів. Досить широко висвітлювалися в українських засобах масової інформації виступи тих нечисленних західників, які закликали до створення коаліції рівних між двома цими силами, але ще менше тих, хто вітає ту нерівноправну коаліцію, яка сформувалася сьогодні, хоч цієї нерівноправності намагаються особливо не афішувати. Незважаючи на заяви ряду експертів і вплив, який вони матимуть, західні уряди аж ніяк не в захваті від того, що сталося. Більшість з них розчаровані і стурбовані. Та хай там як, але «Регіони» нині при владі, і переможена сторона повинна отримати максимум користі з цієї ситуації.

Поразка — суворий учитель. Проте і з неї можна мати користь. З’являється можливість розібратися в собі, повернутися до початку і поновити спроби вже на основі глибшого й міцнішого знання. «Ще не вмерла Україна», як і її європейські перспективи.

Погляди, викладені в статті, належать авторові і не обов’язково збігаються з позицією уряду Великобританії.