«НАШІ»

Наша країна помітно потерпає від політичної алопеції. Старі герої сивіють і випадають, а нові чомусь не ростуть. Тож підвищений інтерес до персони лідера «Нашої України» в умовах гострого дефіциту яскравих особистостей якщо й не виправданий, то принаймні зрозумілий. Доволі молодий, досить цікавий, цілком успішний. Злегка романтичний, трохи загадковий. І, найголовніше, справляє на більшість обивателів незабутнє враження абсолютно нормальної людини. Наша публіка, схоже, елементарно втомилася від ненормальності вітчизняного різновиду мистецтва можливого. Тому поява на політичному подіумі людини з нормальним обличчям, нормальними звичками і нормальними слабинами викликає нормальну симпатію тих, кого торкання до виборчої урни перетворює з народу на електорат.

Любов населення до Ющенка не всенародна, але масштабна. Ірраціональна, однак цілком об’єктивна. Народ вважає, що він робить мало політичних дурниць, бо мало хто помічає, що він узагалі мало що робить у політиці. Народ рідко коли може зрозуміти зміст сказаного їхнім улюбленцем. Зате кожен розуміє, що він не говорить дурниць. Що він не стане ображати цинічними натяками пам’ять загиблих. Або з кривою посмішкою пропонувати «не робити трагедії» зі страшної смерті кількох десятків людей. Слова Ющенка розуміють не всі, та цю ваду компенсує те, що в запасі активної лексики екс-прем’єра немає добре всім зрозумілого слова «гаплик».

Кожна країна заслуговує свого правителя. Кожен політик заслуговує свого виборця. Кожен час заслуговує свого героя. Тому вважатимемо рейтинг відомого банкіра і не менш відомого «народника» заслуженим. А наш пильний інтерес до його персони — виправданим. Або вимушеним, як кому більше подобається.

«Наші» непорозуміння

Огорнутий немеркнучою славою легендарного політичного тихохода, Віктор Андрійович нарешті вибрався з політичного «ангару». І постав в образі реактивного винищувача чуток про свою повільність та нерішучість. Для початку він вибухнув крупнокаліберним інтерв’ю в «Голосі України», де спробував більш-менш доладно пояснити причину зволікання з визначенням конфігурації блоку, дорученого його піклуванню: «Наші опоненти... хочуть, щоб я піддався на спрощений сценарій і створив блок, об’єднавшись на вузькій політичній платформі з групкою людей, патріотів із чистою українською душею і чистими патріотичними помислами... Перемога прийде лише разом із консолідацією широких демократичних і некомуністичних сил». Прибічників НРУ, ПРП та УНР, наскільки відомо, трохи образило, що близькі їм за духом партії «нагородили» не дуже втішним визначенням «групка людей», але «вождю» готові подарувати й не таке. Минуло кілька днів, і «наші українці» нарешті оголосили весь список групи підтримки Віктора Ющенка. Глянувши зблизька, можна бачити, що «широка коаліція демократичних сил і некомуністичних сил» анітрохи не ширша від простору між Сциллою та Харибдою. Список цей ми проаналізуємо трохи нижче, а наразі лише зазначимо, що розчарування було б не таким сильним, якби не програмне інтерв’ю «Голосу…»

Люди, котрі входять до штабу «НУ» на Володимирській, називають кілька причин, які змусили Ющенка поквапитися з оголошенням формату свого блоку. По-перше, внутрішні соцдослідження зафіксували помітне зниження рейтингу керманича «Нашої України», і знайшлися люди, котрі прямо пов’язали цю обставину з тим, що склад блоку досі не визначено. По-друге, кажуть, що Віктора Андрійовича взяло за живе і підстьобнуло до подальших дій епістолярне послання Юлії Володимирівни. Був і менш значимий стимул: аби надати своєму передвиборному співтовариству бодай видимості широкої коаліції, колишній прем’єр потребував хоча б Порошенка. А той, подейкують, ніяк не міг отримати «вільну» в Азарова. Кажуть, що нарешті Микола Янович змилостивився, і тепер Петру Олексійовичу треба лише юридично оформити офіційне розлучення з Партією регіонів, аби повернутися в стан завбачливо зарезервованої «Солідарності».

Деякі джерела називають ще одну причину. За окремими даними, Віктор Андрійович мав як мінімум дві аудієнції в Леоніда Даниловича, у ході яких нібито спочатку отримав благословення на презентацію блоку, а потім і «добро» на затвердження Романа Безсмертного керівником передвиборного штабу. Інформація про зустрічі чинного Президента і колишнього прем’єра не стала таємницею для соратників Ющенка по блоку, але отримати зрозумілі відповіді на свої численні запитання найбільш допитливим «нашим українцям» так і не вдалося: Віктор Андрійович пообіцяв усе пояснити згодом і відбув на Британські острови.

А запитань до Віктора Андрійовича у його політичних «подільників» нагромадилося чимало, і стосуються вони не лише патронату Президента і майбутніх повноважень Безсмертного. Питання питань — квоти. Досі існувала попередня і дуже хитка домовленість, що блокоутворюючі суб’єкти — НРУ, УНР, ПРП і власне Ющенко розділять список на однакові частини: по 25% кожному. Причому персонажів із партій-сателітів Віктору Андрійовичу пропонували записувати у його власну квоту. Віктору Андрійовичу, зрозуміло, така постановка питання не подобалася, і після офіційного приєднання до «НУ» «Солідарності», селянських демократів, Християнсько-народного союзу та лібералів вождь укотре порушив питання перегляду квот. За наявною інформацією, самого Ющенка значно більше влаштувала б така схема — по 20% отримують два Рухи і «реформатори», ще 20% іде під решту партій меншого калібру. «Залишок» мав перейти в особисте розпорядження Ющенка.

Геннадій Удовенко і Юрій Костенко зустріли подібну пропозицію в багнети. Формально підтримав колег і Віктор Пинзеник. Хоча ряд джерел у «НУ» думає, що Віктор Михайлович надалі може виявитися більш згідливим. Голова ПРП узагалі намагається якомога рідше конфліктувати з Ющенком, і, як наслідок, лідер блоку останнім часом прихильніший до свого тезки набагато більше, аніж до двох рухівських вожаків. Однак питання про квоти залишається відкритим, і закриють його, судячи з усього, не швидко. Тим більше що цілий ряд видних «наших українців» висловлюють побоювання, що «квота Ющенка» може виявитися «квотою Президента».

У черговий раз обговорити проблему пропорційного розподілу місць у прохідній частині списку мали у середу на засіданні штабу «НУ». Проте розмови не вийшло: прибувши на «вечерю», представники партій із подивом виявили, що коло учасників переговорного процесу несподівано розширилося за рахунок напористої молодої людини, котра так часто з’являється на телеекрані, що незабаром переплюне гаранта. Репутація Юрія Мірошниченка багатьом із «канонічних наших українців» здавалася дещо сумнівною і тому обговорювати делікатні питання в його присутності ніхто особливим бажанням не горів. Як стверджують очевидці, представник НРУ Юрій Ключковський, із трудом стримуючи роздратування, поцікавився у головуючого Миколи Сидоренка, що робить на закритому заході настільки яскравий представник нової політичної генерації. Микола Якович відповів, що запрошення полум’яного борця за відновлення санкціоновано особисто Ющенком. Ключковський, а також його колеги Іван Заєць (УНР) і Сергій Соболєв (ПРП), щиро обурені тим, що настільки ризикований хід не було узгоджено заздалегідь, покинули засідання під акомпанемент добре знайомого за телероликами голосу. Юрій Романович, звично артикулюючи, просив дати йому висловитися, але взаємності не домігся.

Цікаво, що (як стверджує дехто з «наших») це вже друге «пришестя» Мірошниченка. Одні говорять, що «нового генерата» із самого початку спротегував Петро Порошенко, із котрим той нібито якийсь час співробітничав. Інші стверджують, що «надія української молоді» заявилася до «надії українського народу» самостійно. Вождю бадьористий хлопчик, говорять, сподобався, і він розпорядився розглянути питання про можливість використання «НГ» в інтересах «НУ». Але знайшлися пильні громадяни, котрі довели до відома Віктора Андрійовича, що потенційного члена «нашого» співтовариства начебто було помічено у компрометуючих зв’язках із есдеками, і він навіть нібито особисто брав участь в організації і проведенні антиющенківських молодіжних акцій. Як стверджують надійні джерела, удруге юного реформатора завела до вождя його найближча соратниця Віра Улянченко. Можливо, Віра Іванівна згадала комсомольську юність і в ній прокинувся куратор учнівської молоді Радянського району столиці...

Втім, «проблема Мірошниченка» бачиться більшості «наших» несуттєвою. Значно серйознішою є «проблема Стецько». Участь Ярослави Йосипівни і керованого нею КУНу в блоці Ющенка анонсувалася ще тоді, коли сам блок ще не був навіть зачатий. Однак в остаточному варіанті місця для Конгресу українських націоналістів не знайшлося. Пояснення тут просте: Віктор Андрійович побоюється, що присутність яскраво забарвленої правої партії й особисто дружини відомого Ярослава Стецька здатне розлякати східний електорат і серйозно зашкодити іміджу майбутнього «збирача всіх українських земель». Побоювання десь виправдані, але делікатну форму відмови одному із найголовніших своїх союзників і захисників Віктор Андрійович міг би придумати давно. Зрештою, ідея про широку коаліцію і про політичну експансію на український Схід спала йому на думку не вчора. А так (як стверджують поінформовані особи) він просто поставив кунівців перед фактом і, розсипавшись у вибаченнях перед лідером Конгресу, пообіцяв розглянути можливість її «працевлаштування» у своєму «особистому» списку в рамках «НУ». Розповідають, що пані Слава обурена до глибини душі і всерйоз розглядає можливість проведення гучної прес-конференції, на якій Ющенка оголосять зрадником. Якщо це трапиться, то двоє «найсвідоміших українців» фактично опиняться в стані війни. Що може серйозно позначитися на електоральній підтримці Ющенка в західних областях. Говорять також про нібито контакти Стецько з Юлією Тимошенко, котра також має підстави «зачаїти деяке хамство» на лідера «наших». Річ навіть не в тім, що Ющенко відмовив Юлії Володимирівні в політичній взаємності. «Юлія Тимошенко в сучасній політиці дуже важлива постать, у котрої, цілком можливо, є майбутнє», — на цю фразу леді Ю, говорять, добряче-таки образилася. Якщо союз двох ображених жінок відбудеться, красеню-мужчині може бути непереливки...

«Наші» селяни

Відповідно до закону про збереження політичної енергії «розлучення» з одними має допускати альянс з іншими. Аграрний підрозділ блоку багатьом здається найбільш непотрібним новобранцем «НУ». Та може статися, що саме «сільські демократи» виявляться найціннішим придбанням удачливого колгоспного бухгалтера. Останнім часом УСДП перебувала в тіні більш «розкручених» Аграрної та Селянської партій, хоча її біографія виглядає значно багатшою і колоритнішою.

Мало хто пам’ятає, що Українська селянська демократична партія — одна з найстарших вітчизняних політичних організацій. Перше згадування про неї в політичних літописах датовано 28 квітня 1990-го. Однак офіційним днем народження УСДП вважається 9 червня того ж року — саме тоді 106 делегатів установчого з’їзду затвердили назву, програму і статут. До речі, на той момент партійний загін уже володів шістьма тисячами «серпів» і «молотів». У січні 1991-го УСДП стала другою (слідом за легендарною УРП) національною партструктурою, легалізованою Міністерством юстиції. Якийсь час партійне співтовариство демократичних селян було колективним членом Народного Руху (який до 1992 року, нагадаємо, був не партією, а Рухом і тому перебувати в його реєстрах мали право не лише фізичні, а й юридичні особи). Не зайве буде зауважити, що хрещеним батьком Української селянської демократичної партії був один із патріархів націонал-патріотичного руху Сергій Плачинда. Автор романів «Де лани широкополі» і «Хліб і совість» правив партійним возом чотири з половиною роки (спочатку в «співавторстві», а потім одноосібно). Після чого полум’яний керманич широкоплечих ланкових і совісних хліборобів був відправлений на політичний спочинок у званні почесного голови УСДП. Це сталося 1994-го: починався інший політичний час, партії були потрібні інші лідери й інші ідеологічні засади.

Невідомо, чи доводилося читати програму тієї, «плачиндівської», партії Віктору Андрійовичу. Якщо так, то він просто не мав морального права не відчувати побожного захоплення. Ідеологією організації було оголошено «український демократичний націоналізм». Головною метою — «утвердження українського народного (симиренківського) капіталізму, котрий виключає державно-монополістичний капіталізм, імперіалізм і соціалізм». Оптимальною моделлю місцевого самоврядування в УСДП вважали сільську громаду, що збирає віче, а те у своє чергу обирає війта. Запорукою зміцнення національних Збройних сил демократи від сохи геть щиро вважали розвиток козацтва, тому головним військово-патріотичним гаслом було «Козачу сотню — у кожне село!»

Спроба пристосуватися до нових політичних умов і до нової влади виявилася для партії-ветерана відверто невдалою. Попри зміну керівництва і програмних установок, УСДП начисто програла аграріям і селянам у конкурентній боротьбі за сільський електорат. На сході країни селянам від демократії не довіряли, бо вважали їх західняками. А на заході не сприймали, бо не вважали досить просуненими.

Кризу жанру чітко проілюстрували результати останніх парламентських виборів. Блок Селянсько-демократичної та Ліберально-демократичної партій, що носив претензійну назву «Європейський вибір України», у березні 1998-го фінішував на почесному тридцятому місці. Тобто, виявився першим із кінця. За «ЄВУ» (у списках якого значилися 27 власників партквитків УСДП) віддали свої 0,14% тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Три з половиною десятки селян-демократів пробували проскочити у вищий законодавчий орган крізь сито «мажоритарки». З тим же успіхом.

Через рік УСДП робить чергову невдалу спробу повернутися на політичну авансцену. Цього разу в ролі «паровоза» обрали колишнього прем’єра і майбутнього секретаря Радбезу. Найбільш демократичні із селян виступили в числі співзасновників руху «Наш Президент — Євген Марчук!» При визначенні кандидатури передвиборного «улюбленця партії» не останню роль зіграла та обставина, що багато хто в УСДП абсолютно щиро вважав Євгена Кириловича найсвідомішим кандидатом на пост глави держави. А саму свідомість, як і раніше, вважали визначальним політичним чинником. Схоже, що формальні прибічники «європейського вибору» у душі залишалися прибічниками українського демократичного націоналізму і будівниками народного (симиренківського) капіталізму.

Настільки глибокий екскурс у недавню історію знадобився аж ніяк не для того, щоб потішити любителів політичної екзотики. Уважний аналіз стислого курсу історії УСДП дозволяє практично безпомилково зрозуміти, що саме привабило в селянських демократах найбільш «нашого» з українців. Крім того, наведена вище інформація дає достатньо підстав, аби зробити висновок — наскільки УСДП здатна розширити коаліцію проющенківських сил. І наскільки вона здатна збільшити потенційний електоральний урожай «НУ».

Щоправда, є одне «але». Відповідно до інформації, взятої з офіційного сайту Центрвиборчкому, формальними лідерами УСДП досі значаться Валерій Вощевський і Віктор Присяжнюк — власники імен, які мало що говорять широкому колу. Водночас, за деякими даними (не перевіреними, але отриманими із джерел, які заслуговують на повагу), реальним «хазяїном» партії є носій значно гучнішого прізвища — Козаченко. 46-річний віце-прем’єр із питань АПК — людина в аграрних колах більш аніж авторитетна. Леонід Петрович добрих два десятки років безпосередньо пов’язаний із селом і пройшов шлях від бригадира трактористів до глави Української ліги підприємців агропромислового комплексу. Восьмирічний стаж керівництва цією структурою дозволив нинішньому члену Кабінету обрости необхідними капіталами і настільки ж необхідними зв’язками, що багато в чому й обумовило його прихід у центральний орган виконавчої влади. Джерела в КМ стверджують, що Козаченко — один із тих, чиї взаємини з прем’єром можна вважати практично безхмарними. Однак називати «сільськогосподарського» заступника голови уряду «людиною Кінаха» було б помилкою: Леоніда Петровича характеризують як амбітну і цілеспрямовану людину, котра до того ж має і потенціал лідера, і задатки «сірого кардинала». Він — один із нечисленних яскравих представників нової генерації аграрної еліти. Хватка, мобільність, відсутність «класової» анахронічності в поглядах та вчинках вигідно різнять Козаченка від «ветеранів полів» на кшталт Юрія Карасика, Петра Саблука, Миколи Сидоренка, Михайла Зубця чи Василя Сухого. До речі, останнього (колишнього першого секретаря Павлоградського райкому КПУ, колишнього голову постійної парламентської комісії з питань розвитку села і колишнього главу концерну «Укрм’ясо») багато хто вважає людиною, досить близькою як до Козаченка, так і до Ющенка. І тому думають, що місце в прохідній частині списку «НУ» Василю Васильовичу гарантовано.

Якщо оприлюднені вище дані — достовірні, й аграрним віце-прем’єром може стати один із неформальних (або формальних?) лідерів «НУ», то можна поздоровити вождя «Нашої України» із рідкісно вдалою для нього знахідкою. Не знаємо, чи може Козаченко підсобити Ющенку створити «широку коаліцію демократичних і некомуністичних сил», якою так давно і самовіддано марить Віктор Андрійович. Але те, що Леонід Петрович може підкинути дещицю адмінресурсу — медичний факт, оскільки має не лише вплив на сільських начальників, а й вихід на місцеві еліти. Тобто Козаченко здатний хоча б частково дати Ющенку те, що лідер «наших» не спроможеться взяти сам — підтримку знакових регіональних постатей. Вождь вітчизняної націонал-демократії ще в травні обіцяв соратникам по класовій боротьбі схилити до «добровільного політичного співжиття», по можливості, більшу кількість найбільш яскравих і впливових провінційних політиків і підприємців. Але представники регіональних політичних і бізнесових еліт стадами у блок до Віктора Андрійовича з якихось причин не помчали. Хоча переговори він начебто вів з усіма — від Анатолія Ягоферова — до Олександра Омельченка, від Едуарда Гурвіца — до Михайла Гладія. Втім, Михайло Васильович ще може прикрасити своєю присутністю «список Ющенка». Але щоб це сталося, мають відбутися як мінімум дві події — відставка діючого львівського губернатора з поста голови Аграрної партії (у його наступники вже досить давно пророкують Івана Кириленка) і згода на подібний крок із боку Президента.

До речі, якщо вважати версію про причетність Козаченка до УСДП (і, таким чином, до «НУ») такою, що відповідає дійсності, то важко уявити, що і Леонід Петрович наважився б на це без відома глави держави. А якщо «добро» Президента було отримано, то можна припустити, що віце-прем’єр виявиться не останнім представником влади у списку «НУ».

«Наші» Рухи

Проблема списків і квот — головний біль будь-якого передвиборного об’єднання. Але для «наших» мігрень стає просто нестерпною. Передусім мова про «наших» рухівців. За наявними відомостями, ні НРУ, ні УНР поки ще не склали внутрішніх списків, бо поява навіть чернеток внутрішньопартійних табелів про ранги здатна підірвати ситуацію в організаціях зсередини. Особливо непереливки голові канонічного Руху. Іноді складається враження, що Геннадій Йосипович у душі кляне той день, коли він сів за кермо цієї політичної машини, головною деталлю якої є вічний двигун внутрішнього згоряння. Поява на політичній карті спочатку Руху (К), а потім і Руху (Б), відтік частини партійців у ПРП — це далеко не повний перелік рухівських бід. Черговою неприємністю стала «змова Конєва». Сергій Іванович, ще далекого 1990-го обраний першим заступником голови НРУ, потім довго перебував на рухівських задвірках. Як стверджують знаючі, не без особистої участі покійного В’ячеслава Максимовича, котрий чи то щось дізнався, чи то про щось здогадався... Повернення Конєва на верхні щаблі партійної ієрархічної драбини стало наслідком тиску на керівництво з боку низки місцевих організацій. Один із фундаторів Руху зумів знайти чимало союзників серед перших осіб крайових осередків (переважно східних), невдоволених зневажливим ставленням центрального керівництва і провідної ролі галичан. На сьогодні Конєв тією чи іншою мірою може розраховувати на підтримку донецької, дніпропетровської, запорізької, харківської, чернігівської, одеської, херсонської, кримської і ще цілого ряду обласних організацій НРУ. Зрозуміло, що вагу цих осередків не зрівняти з вагою, скажімо, львівської чи тернопільської філій. Та якщо чисельність регіональних відділень партії, котрі стали на бік Конєва, складе половину від загального числа місцевих організацій, то питання про можливий вихід НРУ з «НУ» і заміну Геннадія Удовенка на посту лідера партії може виникнути з новою силою.

Чутки про те, що до чергового напіврозпаду Руху доклали руку об’єднані есдеки (кревно зацікавлені в ослабленні позицій Ющенка), міцнішають день у день. Так це чи ні — не суть важливо. Важливим є інше: число невдоволених у НРУ дедалі зростає. У регіонах чимало людей, які давно і плідно працюють у партії, однак давно і безплідно мріють зустріти свої прізвища в передвиборних списках. Входження ж Руху в блок Ющенка і можливе зменшення партійної квоти в прохідній частині виборчого реєстру «НУ», робить шанси цих людей стати щасливими володарями депутатських мандатів і зовсім примарними. Заміна лідера, ротація керівництва, розширення повноважень місцевих організацій, зміна принципів формування списків, самостійна участь Руху у виборах — ось неповний перелік тем, які стануть предметом гострих дискусій на центральному проводі і на з’їзді.

Дуже багато залежатиме від того, які «делегатські квоти» спустять на місця для визначення представництва тієї чи іншої регіональної організації на майбутньому партійному форумі. Якщо «малолітражні» філії будуть, як і раніше, істотно урізані в правах порівняно з великогабаритними відділеннями, то переворот навряд чи відбудеться. Втім, більшість спостерігачів сходяться на думці, що повновагого розколу вдасться уникнути в будь-якому випадку. Якби йшлося лише про те, щоб «утопити» соратників із ПРП і УНР, усе було б простіше. Однак «топити» Ющенка багато хто цілком щиро не хоче. Та все ж напруга зберігається. У цій ситуації Геннадію Йосиповичу квапитися зі складанням внутрішньопартійних списків явно не з руки. Тим більше що бажаючих добровільно йти на «мажоритарку» у партії не спостерігається.

В УНР ситуація багато в чому схожа, хоча пристрасті дещо слабші. Тут також забагато потенційних одномандатників — пройти «м’ясорубку» «мажоритарок» готові хіба що Ігор Насалик, Василь Червоній, Ярослав Джоджик і Олександр Слободян. Та й то, дехто з перелічених іде на своєрідну політичну самопожертву не стільки через потяг до екстрему, скільком у силу обставин. Річ у тім, що прохідна частина списку не гумова. Відповідно до внутрішньоблокових розрахунків, якщо збережеться квота 100:4 (тобто НРУ, ПРП, УНР і особисто Ющенко отримають 25%), то потрапляння в парламент гарантує
14-те, від сили — 15-те місце в списку. Якщо схема розподілу місць зміниться (що більш аніж імовірно), тоді межею «зони відносного спокою» у кращому випадку буде десяте місце в партійному табелі про ранги. Тому осіб, здатних «подужати» той чи інший одномандатний округ, лідери партії намагаються випхати на «мажоритарку». А щоб стимулювати процес, «норовистих» ставлять на явно непрохідні місця в списках. Створенню дружньої атмосфери це аж ніяк не сприяє.

«Зірок» в УНР, мабуть, більше, аніж у НРУ, а небажаючих іти в округи — стільки ж. І невдоволені Юрієм Костенком також спостерігаються, хоча вони не настільки численні й агресивні, як противники Геннадія Удовенка. Але поки не буде хоча б відносної ясності з квотами, Юрій Іванович воліє тримати таємницю партійного списку за сімома замками. Проте (наскільки можна судити з внутрішньопартійних настроїв) якщо екс-міністр екології не зуміє відстояти квоту в 25% для УНР, йому доведеться вивчати удовенківський досвід боротьби з внутрішньою опозицією.

«Наші» реформатори

У ПРП, порівняно з партіями-союзниками, справи більш-менш благополучні. Список складено, лідер — у фаворі, крім того, безпосередньо до Ющенка вхожі й інші члени партії — Васюник, Томенко, Соболєв, що дозволяє партії в цілому вирішувати частину поточних внутрішньоблокових питань на свою користь. Однак і тут є деякі складності.

Першу партійну десятку визначено, але не «устаканено». Принаймні двом її членам — Тарасу Стецьківу й Сергію Терьохіну чемно пропонують піти на «мажоритарні» хліби, проте вони робити цього не поспішають. Більш-менш спокійно можуть почуватися Борис Тарасюк, Сергій Соболєв, Володимир Філенко, Ігор Гринів, Микола Томенко, Михайло Косів, Іван Васюник, котрим місця в прохідній частині списку нібито гарантовано. Правда, появу останнього в партійному реєстрі багато хто зустрів глухим невдоволенням. Іван Васильович вважався не стільки людиною Пинзеника, скільки людиною Ющенка, тож багато хто в ПРП резонно вважав, що вождь впише його у свою квоту. Не всі адекватно сприйняли й місце в двадцятці, визначене для екс-рухівця Андрія Ніцоя, котрий прийшов у ПРП разом із Косівим і Оленою Бондаренко. Сама Олена Федорівна (відповідно до законів виборчого гендеру), скоріш за все, займе 14-те або 15-те місце, що майже гарантує їй одержання мандата. Тим часом Борис Беспалий, Михайло Поживанов, Ігор Коліушко, Олександр Сотников і ще цілий ряд «реформаторів» своїми місцями явно невдоволені. А Тарас Чорновіл, Володимир Бондаренко, Олександр Жир, Ігор Осташ і Володимир Яворівський і зовсім змушені випробовувати долю в «мажоритарці». Проте з названої п’ятірки тільки перший і останній можуть почуватися більш-менш спокійно. Володимир Олександрович, до речі, давно облюбував собі Яворовський район і збирається використовувати схожість назви населеного пункту і свого прізвища. Висока ймовірність того, що зашлють на одномандатний округ і Тараса Стецьківа. Йому пропонують досить «блатний», 117-й, округ, «вотчину» Віктора Пинзеника. Але Тарас Степанович серйозно побоюється підступів із боку львівського мера. Василь Куйбіда нібито готовий всебічно допомагати «нашим», але особисто зі Стецьківом стосунки в нього давно не складаються. Тож не виключено, що 117-й передадуть у спадщину Ігорю Коліушку, а Стецьківа з урахуванням очевидних заслуг перед партією таки залишать у десятці.

Словом, остаточні «усушка» й «утрушування» очікуються довгі. Але є ще одна проблема. Багато керівників крайових організацій ПРП, не претендуючи на місце в списку, хотіли випробувати щастя у своїх рідних округах. Проте, відповідно до попередніх внутрішньоблокових домовленостей, якщо в якомусь окрузі йде діючий депутат від НРУ (ПРП, УНР тощо), то інші «наші» партії зобов’язуються проти нього нікого не виставляти. Назріває внутрішній конфлікт, і як його зупинити керівництво наших реформаторів поки що, схоже, не знає.

«Наші» «малюки»

Прихід УСД, ХНС, ЛПУ і «Солідарності» серйозно сплутав внутрішньоблокові розклади. Можлива поява Трудової партії України на чолі з Михайлом Сиротою («Нової генерації», різноманітних профспілок і громадських організацій тощо) спроможна заплутати ситуацію остаточно. Тим паче що апетити «наших» неофітів зростають. Найскромніші, схоже, претензії лідера ХНС Володимира Стретовича, що нібито просить лише двійко-трійко «прохідних» місць. Решта вимагають (за різними даними) від 10 до 15%. Що викликає очевидне невдоволення в обох Рухів і ПРП, бо вони ніяк не второпають, яка користь від новобранців, адже коаліцію ті явно не розширили, а можливостей явно не збільшили. Якщо розібратися, то нинішній формат «НУ» можна назвати широкою коаліцією правих сил без КУН. З загальної гами випадає хіба що порошенківська «Солідарність», тверезо оцінити можливостей якої не в змозі, мабуть, навіть сам Петро Олексійович.

Про силу та орієнтацію УСДП ми писали вище. Хіба що Козаченко підсобить. Духом і потенціалом близький до селянських демократів і ХНС. До речі, вони давно «працюють» дуетом: спочатку спільно підтримували Євгена Марчука, потім разом прийшли під прапори УБК. Ліберальна партія, за словами людей інформованих, не цілком ліберальна і не зовсім партія. І привів ЛПУ до Ющенка вже ж не Володимир Щербань (як це заведено вважати), а давній духовний однодумець Віктора Андрійовича Микола Жулинський. Нібито пообіцявши, що Володимир Петрович піде з поста глави партії, але при цьому підсобить адмінресурсом у Сумах. Проте і в перше, і в друге в «наших» колах мало хто вірить.

Мало хто вірить і в обіцянки Ющенка найближчим часом створити широку коаліцію носіїв адмінресурсу, які були б «нашими» не лише назвою, а й духом. Однак більшість «наших» досі вірить у Ющенка. Треба ж у щось вірити в наш суперечливий час.