НАФТОВИЙ ВИМІР ВІЙСЬКОВОЇ ОПЕРАЦІЇ ПРОТИ ІРАКУ

«Нафта — у ваших головах».

Приказка
геологів-нафтовиків

Нафта була й залишиться в досяжному майбутньому стратегічним товаром, основою безпеки та процвітання держав світу, а боротьба за доступ до нафти і шляхів її транспортування буде характерною ознакою і нинішнього століття. Іракської нафти за сучасного рівня видобутку вистачить майже на 130 років (розвіданої нафти тут понад 1,7 млрд. т, або майже 11% світових запасів). Ірак також є найбільшим виробником нафти у складі ОПЕК й одним з основних постачальників США, саме це й привертає сьогодні загальну увагу до подій навколо Іраку.

Адміністрація президента США, що має у своєму складі досить багато нафтовиків (хто колись був нафтовиком — завжди нафтовик), повністю заперечує будь-яку роль нафти в іракській кризі, називаючи головною проблемою необхідність ліквідації іракської зброї масового знищення. Можна сперечатися про роль нафтового чинника в очікуваній воєнній операції проти Іраку, але його наявність ні в кого не викликає сумнівів. Нафтовий «фон» завжди супроводжуватиме будь-яку воєнну операцію у Перській затоці.

Розпочавши воєнну операцію проти Іраку, країни—члени антиіракської коаліції відкриють скриню Пандори — якими будуть наслідки цього кроку для світового співтовариства, не знає ніхто. Ризики і втрати, пов’язані з ринком нафти, у разі початку воєнних дій будуть непередбачуваними, але за будь-якого сценарію — величезними. І не тільки для Іраку та близькосхідних країн, а й всієї світової економіки.

Пропонований варіантний прогноз подій навколо Іраку не претендує на 100-відсоткову достовірність, і не розглядає військових та політичних аспектів можливої воєнної операції проти Іраку — це лише спроба виокремити з кризи її нафтову складову.

Нафтові парадокси та претензії США до Іраку

Протягом багатьох останніх років, попри регулярні удари американо-британської авіації по іракській території та на фоні політичної конфронтації, Ірак залишався одним із найбільших постачальників нафти до США. Ірак не продавав свою нафту безпосередньо США. Понад те — жодна американська компанія не працювала на іракській території і не поставляла туди свою продукцію. Поставки іракської нафти в США здійснювалися в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство» шляхом реекспорту. Приміром, російська компанія купувала нафту в Іраку й відразу перепродувала її США.

За дивним збігом обставин, того фатального вересня, коли ісламські терористи атакували Нью-Йорк і Вашингтон, США імпортували рекордну за 30 років кількість іракської нафти.

Зі щоденних грудневих (2002 р.) експортних поставок нафти з Іраку в 274 тис. т 127 тис. т (або 46%) надійшло до США. У січні 2003 р. до США надходило 158 тис. бар. на день іракської нафти (57%), або 13% загального імпорту до країни.

Таким чином, в умовах підготовки до війни та зниження експорту венесуельської нафти (через національний страйк) США посилено закуповують іракську нафту, яка за якістю відповідає венесуельській (НПЗ розраховано на певний сорт нафти).

Здавалося б, яка американо-іракська нафтова ідилія. Проте, крім зброї масового знищення, порушення прав людини, підтримки терористів, США в Іраку вже давно тривожила низка нафтових проблем. А саме:

— забезпечення дотримання режиму санкцій або застосування нових; за оцінками експертів, нелегальний експорт нафти з Іраку, приміром, останнього тижня грудня 2002 р. становив 48 тис. т нафти на день (плюс власне споживання — 55 тис. т на день).

Таким чином, добовий видобуток нафти в Іраку за цей період зріс і становить близько 377 тис. т, тобто в півтора разу вище офіційного, який показує ООН (256 тис. т на день). Основний одержувач контрабандної іракської нафти — Сирія, у менших кількостях її купують Туреччина і Йорданія, ясна річ, за зниженими цінами;

— виключення з процесу продажу іракської нафти посередників, «які дістають змогу відтяти від одержаного прибутку жирний кусень для С.Хусейна» (зі статті американського сенатора К.Бернса); за даними російського часопису «Эксперт», невеликі російські компанії, що одержали іракські нафтові квоти, здійснюють т.зв. відкат Іраку в $0,2—0,5 з кожної барелі купленої нафти. Делікатніші міжнародні експерти під відкатом тут мають на увазі встановлені Іраком завищені страхові внески — $0,2—0,5 за бар. нафти, які надходять безпосередньо Іраку, оминаючи структури ООН (максимально допустимим рівнем у світовій практиці вважається $0,05); за останні 6 років Ірак експортував понад 820 млн. т нафти, п’яту частину цієї нафти було продано Росії;

— забезпечення стабільності постачання іракської нафти на світовий ринок, зокрема й до США; Ірак не раз припиняв постачання своєї нафти на термін до одного місяця, з політичних міркувань (експорт нафти припинявся в грудні 1997 р. й липні 2001 р.);

— одержання американськими компаніями прав на розробку великих нафтових родовищ (компанії США не працюють в Іраку); іракська влада підписала безліч недіючих контрактів щодо розробки родовищ із різними країнами, але в умовах жорстких санкцій проведення серйозних робіт неможливе; при цьому Ірак систематично проводить «перерозподіл» уже виданих дозволів на користь інших компаній для політичної «стимуляції» низки країн тощо.

США гостро зацікавлені в одержанні доступу до іракських надр, тобто в якнайшвидшому початку своєї діяльності з освоєння нафтових родовищ Іраку для збільшення прибутків національних компаній, а отже й наповнення свого бюджету.

Сьогодні для США не існує альтернативного Іракові постачальника нафти — Росія ще не може (як за обсягами експорту, так і внаслідок відсутності зручної експортної інфраструктури), а Каспій — ніколи не зможе замінити Ірак через низькі рівні видобутку й запасів нафти. У зв’язку з цим США так чи інакше намагатимуться розв’язати проблему Іраку.

Чому США в рамках союзницької операції 1991 р. «Буря в пустелі», визволивши Кувейт від іракської окупації 28 лютого, зупинили наступальну операцію? Маючи значно більше військове угруповання (сухопутні сили), кращі політичні умови (покарання агресора), ніж сьогодні, і фактично завдавши воєнної поразки Багдаду, Вашингтон задовольнився малим. (Керівник «Бурі в пустелі» американський генерал Н.Шварцкопф згодом заявив: «Ми виконали своє завдання, але я розчарований». Генерала з почестями відправили на пенсію.) Відповідь на це запитання непроста. Можна припустити, що на той час США була потрібна країна, яка перешкоджала б єдності ОПЕК і протистояла Ірану. Можливо, керівництво США було не готове надовго загрузнути в Іраку (Китай і Росія тоді жорстко виступали проти окупації), стримуючи визвольний рух і запобігаючи спробам поділу країни.

Можна дійти висновку, що іракська нафта є лише тактичним завданням воєнної операції США проти Іраку. Світові нафтові ціни, регульовані ОПЕК, уже давно не влаштовують США. Вашингтон частково втратив політичні важелі впливу на країни—члени нафтового картелю, яким досить довго вдається утримувати ціни на нафту на високому рівні. Стратегічні інтереси США потребують тривалої військової присутності в Іраку з метою довгострокового впливу Вашингтона на решту найбільших нафтоекспортерів—членів ОПЕК — Саудівську Аравію, Іран та деяких інших, тобто контролю над світовими нафтовими цінами.

Сьогодні США, вирішуючи військовими засобами стратегічне завдання — довгострокове забезпечення енергетичної безпеки, — поставили глобальний ринок нафти, а отже і світову економіку, перед надзвичайно серйозним випробуванням.

Нафтові гойдалки

Глобальний нафтовий ринок із 1951 р. зазнавав принаймні 18 нафтових криз, 10 із яких виникли на Близькому Сході; з усіх нафтових криз 3—5 було спричинено війнами, 5 — зовнішньополітичною напруженістю, 3—5 — економічною напруженістю й ембарго і 5 — аваріями. Чотири кризи були щонайбільшими й заподіяли світовій економіці збитків на трильйони доларів, що було пов’язано як зі зниженням у багатьох країнах ВВП через підвищення видатків на придбання нафти, так і з частковим згортанням виробництва, зростанням безробіття.

Нафтові кризи призводили до кардинального зменшення постачання нафти на світовий ринок, передусім до США. Багаторічний досвід нафтових криз засвідчив, що для обох сторін — і споживачів, і постачальників — економічно вигідніший поганий мир (або тиха конфронтація), ніж нафтові війни з ціновими стрибками, зниженням постачання нафти й оголошенням ембарго. Також стало зрозуміло, що головною рушійною силою зростання цін на нафту є не її дефіцит, а порушення (дійсне чи очікуване) роботи глобального ринку нафти.

За останніх п’ять років нафторинок зазнавав значних коливань — ціна нафти підвищилася вчетверо, якщо порівняти грудень 1998 р. і вересень 2000 р. (від $9 до $37 за бар.). Слід зазначити, що впродовж цього періоду не було істотних військово-політичних потрясінь, які могли б різко змінювати попит і пропозицію нафти. Ці та попередні коливання нафтових цін не викликали симетричної зміни споживання нафти, оскільки базові її споживачі (транспорт, генерування тепла й електроенергії) мають обмежені можливості швидкого переходу на інші види палива.

Протягом 2001—2002 рр. нафтові ціни повільно, але впевнено повзли вгору: середньорічна ціна «кошика ОПЕК» 2001 р. становила $23,1 за бар.; 2002 р. — $22,4. Попри те, що в окремі дні січня 2003 р. відбувалося певне зниження нафтової ціни на світових ринках (у січні 2003 р. цінові значення «кошика» коливалися в діапазоні $28,9—31,2), основним трендом було й залишається її підвищення. Сприяє зростанню цін загроза початку війни в Іраку, а також зниження Венесуелою експорту нафти внаслідок двомісячного національного страйку.

Керівництво західних країн, і передусім США, не задовольняє цінова політика ОПЕК на нафтовому ринку, яка часто різко негативно впливає на стан світової економіки. Значущість нафтового чинника для світової економіки можна оцінити на таких прикладах: збільшення середньорічної ціни 1 бар. нафти на $10 призводить до зниження ВВП США на 0,5% або до підвищення ВВП Росії на 10%.

Нинішнє зростання нафтових цін, що перевищили 30-доларову позначку, негативно впливає не тільки на світову економіку, а й на економіку країн—членів ОПЕК, за рахунок зниження попиту на нафту в середньостроковій перспективі. Нафтовий картель сьогодні не несе відповідальності за розбалансування нафтового ринку, керованого страхом перед можливим початком війни проти Іраку.

Нафтова опіка

У 50-ті роки минулого століття більшість із семи «сестер» (найбільших західних нафтових компаній), що вели видобуток близькосхідної нафти на умовах концесій, заробляли понад 120% прибутку. При цьому на частку країн—виробників припадало близько 7% вартості барелі. СРСР також грав на руку Заходу, викидаючи великі партії дешевої нафти. Невдоволення близькосхідних країн і Венесуели розподілом нафтових прибутків зумовило створення картелю виробників нафти. Підштовхнули до цього як Радянський Союз, що викинув на світовий ринок чергову партію дешевої нафти, так і нафтові «сестри». Так, British Petroleum знизила на початку 1959 р. нафтові ціни на 10%, не витримавши радянської конкуренції; у серпні 1960 р. Standard Oil також оголосила про зниження цін. У результаті країни-виробники почали втрачати й так не дуже високі прибутки.

Уже у вересні 1960 р. в Іраку було створено Організацію країн—експортерів нафти з метою координування нафтової політики виробників нафти. Країнами—засновниками ОПЕК стали Ірак, Іран, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Згодом до них приєдналися Катар, Індонезія, Лівія, Арабські Емірати, Алжир і Нігерія. На ОПЕК припадає до 77% світових розвіданих запасів нафти й майже 40% її світового видобутку.

Після створення ОПЕК і до 1973 р. ціна нафти коливалася навколо $10 за бар. (у цінах 2001 р., або близько $3 у цінах 1973 р.), що в принципі покривало витрати, забезпечувало достатній рівень прибутків і влаштовувало споживачів. У міру нарощування потужності й упевненості ОПЕК почала активно регулювати світовий ринок нафти.

Найтяжчу нафтову кризу (і нафтове ембарго) 1973 р. викликало зменшення видобутку нафти на 685 тис. т на добу арабськими країнами—членами ОПЕК. Збільшення видобутку країнами—нечленами ОПЕК на 137 тис. т нафти не врятувало світову економіку від підвищення нафтових цін на 400% протягом 6 місяців, хоча сумарні втрати становили тільки 7% світового нафтовидобутку (або близько 550 тис. т на добу).

З 1 січня 1987 р. ОПЕК офіційно запровадила поняття «кошик ОПЕК», яке є середнім арифметичним показником сталих цін для шести сортів нафти картелю й одного — Мексики. В умовах 1999 р. з метою ефективного контролю над світовими нафтовими цінами ОПЕК визначила ціновий коридор для свого «кошика» — $22—28 за бар.

Сила ОПЕК полягає не в контролі над більш як третиною світової торгівлі нафтою, а в можливості економіки й нафтової промисловості країн—членів за короткий термін знижувати чи нарощувати обсяги видобутку нафти. Ця еластичність обсягів видобутку нафти зумовлена такими чинниками.

По-перше, власне технічною можливістю, приміром, у сьогоднішніх умовах наростити видобуток нафти на 15—17% (при цьому витрати коштів і часу на буріння нових свердловин або консервацію діючих є мінімальними).

По-друге, націоналізація нафтової промисловості в більшості країн картелю дозволяє керівництву країн приймати політичні рішення в галузі. (В умовах жорстких положень антимонопольного чи антикартельного законодавства більшості країн Заходу приватні нафтові компанії не можуть приймати спільних рішень про зміну рівнів видобутку нафти. )

По-третє, спільна політика визначення сумарного обсягу видобутку нафти в ОПЕК і квот окремих країн—членів (поодинці навіть найбільший виробник нафти не зміг би впливати на світовий ринок).

По-четверте, більшість країн ОПЕК є досить багатими, аби витримати навіть середньострокове кардинальне зниження доходів від експорту нафти.

По-п’яте, відсутність транспортних проблем завдяки наявності власних морських терміналів.

Усе це в умовах авторитарного правління й відсутності великих фінансових запозичень на зовнішніх ринках, які необхідно обслуговувати, полегшує для країн—членів ОПЕК прийняття політичних рішень про зниження чи збільшення обсягів видобутку нафти. В остаточному підсумку реалізується основна мета — контроль над світовими цінами на нафту.

Безумовно, і ОПЕК готується до війни в Іраку. Міністри ОПЕК запевнили, що картель негайно втрутиться в ситуацію, якщо почнуться перебої з поставками нафти. «Саудівська Аравія й ОПЕК готові заповнити будь-який дефіцит (палива на світовому ринку)», — заявив Алі аль-Наїмі, міністр нафти та мінеральних ресурсів Саудівської Аравії.

На позачерговому саміті ОПЕК, що пройшов у Відні 12 січня 2003 р., нафтові міністри домовилися з 1 лютого 2003 р. збільшити видобуток нафти на 7% (або 1,5 млн. бар. на день). Збільшивши видобуток, ОПЕК намагається стабілізувати попит і пропозицію, а також розраховує втримати ціни. Рішення, прийняті на саміті, дозволять зупинити зростання нафтових цін, але навряд чи значно їх знизять. Інакше кажучи, сьогодні, напередодні війни в Іраку, ОПЕК не під силу впоратися навіть із втратою венесуельської нафти. Якщо війна торкнеться нафтовидобутку нафтових сусідів Іраку, то ринок щодня може втрачати до 9 млн. бар. Зникнення зі світового ринку такої кількості нафти не зможуть покрити додаткові потужності Саудівської Аравії та ОАЕ (3 млн. бар.).

За даними лондонської The Independent, на грудневій сесії ОПЕК 2000 р. в обстановці суворої секретності розглядалася стратегія дій «після Іраку», якою передбачався варіант застосування «нафтової зброї». В умовах можливого виходу Іраку або з режиму санкцій РБ ООН, або з ОПЕК (у кожному разі у відносно близькій перспективі має збільшитися видобуток іракської нафти), нарощування видобутку країнами—нечленами ОПЕК, загрози використання країнами—членами Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) стратегічних резервів нафти є високою ймовірність виходу ціни нафти з цінового коридору ОПЕК (нижче $22).

Можливо, розглядалися умови для різкого зниження видобутку нафти й запровадження часткового ембарго. ОПЕК уже має такий досвід, правда, через невисоку точність «нафтової зброї», вона часто «б’є» в того, хто стріляє. Так, економічний спад в Азії наприкінці 90-х років притримав ціни на нафту на рівні нижче $10 (ціновий колапс 1998 р., а також 1986 р., коли ціна бареля нафти становила $8—9), на що ОПЕК вочевидь не розраховувала.

Очевидно, ОПЕК також розглядає як можливий варіант реагування різке збільшення видобутку нафти для наступу на своїх «ворогів» (незалежних виробників) з допомогою масованого викидання дешевої нафти на світовий ринок. При цінах нижче $12 за бар. дорогі проекти освоєння родовищ, будівництва нових або завершення розпочатих будівництв трубопроводів і нафтотерміналів буде заморожено. Кардинальне зростання видобутку нафти загрожуватиме Росії, нафтодобувачам Північного моря, Каспію та глибоководних шельфів (приміром африканським членам ОПЕК) і деяким іншим виробникам, котрим важко витримувати конкуренцію з дешевою арабською нафтою.

Значимою реалією нового століття залишається ОПЕК — не лише як провідний галузевий міжнародний картель, а й як об’єднання країн (хоча й тих, що розвиваються), які спільно володіють фінансовими і сировинними запасами світового рівня. Чи застосує ОПЕК «нафтову зброю» як інструмент міжнародної політики (і політико-економічної напруженості), залежить від рівня гостроти іракських подій.

Нафтові сценарії

Важко перевести можливі сценарії перебігу воєнної компанії в Іраку в кількість втрачених світовим ринком барелів нафти чи у відсотки зростання нафтових цін, як і вийти з іракської кризи за допомогою резолюцій Ради Безпеки ООН. Історичний досвід свідчить, що світове співтовариство ще не навчилося запобігати ні військовим, ні нафтовим кризам, ні точно прогнозувати їх наслідки.

Базуючись на історичному досвіді попередніх нафтових криз та на аналізі ймовірності реалізації виділених найвагоміших чинників впливу, можна сформувати три основних прогнозних сценарії розвитку подій навколо Іраку й на світовому ринку нафти під час і після воєнних дій (див. табл.).

У разі невдалої воєнної акції США, тобто її затягування та великої кількості жертв, можливе тривале порушення роботи нафтового ринку. Відтак Захід ризикує зіштовхнутися з опором ісламського світу (передусім арабських країн—членів ОПЕК), який може затягнутися на кілька років, зруйнувавши цим крихкий сировинний ринок, і зробити регіон Перської затоки «пороховою бочкою».

Водночас навряд чи відбудеться широкомасштабна війна між ісламом та західною (християнською) цивілізацією, або так зване зіткнення цивілізацій, за визначенням американського професора Семюеля Гантінгтона. Та якщо воєнна акція проти Іраку втягне у конфлікт деякі великі арабські країни, то не виключено, що Близький і Середній Схід стануть ареною нових конфліктів, а провокування ісламського світу завдяки ескалації антиісламського протистояння може привести до влади в деяких арабських і мусульманських країнах (приміром, у ядерному Пакистані) прибічників крайніх ісламських течій (фундаменталізм).

У разі значного розширення району воєнних дій, викликаного конфліктом навколо Іраку, крім нових хвиль терору, що прокотяться всією планетою, світ може зазнати тяжких економічних, гуманітарних і політичних наслідків.

Найімовірнішою, на наш погляд, сьогодні бачиться реалізація «жорсткого» сценарію (№2). Якщо умовно всі сценарії складають 100%, то ймовірність його реалізації очікується на рівні 75%; на «помірний» сценарій припадає 20%, а на «ядерний» — 5%.

Сьогодні повідомлення Los-Angeles Times від 26 січня 2003 р. про можливий ядерний удар США по Іраку вже не видається лише пропагандистською кампанією. Перед Пентагоном поставлене завдання встановити повний контроль над Іраком, для чого наявних звичайних озброєнь і військових сил сьогодні замало (менше, ніж в операції 1991 р., приблизно вчетверо). У цих умовах актуалізується ядерний сценарій для Іраку, який, крім воєнних завдань, досягає і політичних цілей — тобто залякування. Ірак може сам спровокувати ядерні удари проти нього, застосувавши хімічну чи бактеріологічну зброю. Якщо остання торкнеться Ізраїлю, то під тиском громадської думки він завдасть удару у відповідь (на думку ряду експертів, не виключені й превентивні удари).

Таким чином, ядерний сценарій не лише не виключається, а й одержує додаткові аргументи для реалізації. Пов’язані прикордонні нафто- й водоносні горизонти гарантують появу радіоактивних опадів у сусідніх з Іраком країнах. Ціна ядерного сценарію для регіону — катастрофічна, і не тільки для економіки, нафтової промисловості, а й для всього населення.

Історія свідчить, що встановлення миру є складнішим і тривалішим за найтяжчу війну. Хоча сьогодні всі основні іракські опозиційні сили заявляють, що не бажають розпаду Іраку, але невідомо, як вони поставляться до уряду, створеного під орудою США. Спроба створення, приміром, курдської автономії, із включенням до неї Кіркуку й Мосулу (нафтові центри Іраку), не кажучи вже про створення незалежної держави Курдистан, може викликати військове втручання Туреччини. Збереження територіальної цілісності Іраку є страховим полісом мінімізації міжетнічних і релігійних конфліктів, а також мінімальною гарантією від виникнення нових конфліктів у регіоні.

Повоєнний період зниження світових цін хоча й не зробить видобуток нафти в Перській затоці нерентабельним, але може кардинально зменшити доходи нафтовидобувних країн цього регіону. Безумовно, шейхи Саудівської Аравії не пересядуть знову на верблюдів із «Rolls-Royce». Проте сильний економічний удар по економіках автаркічних режимів загрожує їх дестабілізацією та розчохлюванням нафтової зброї проти США (ембарго та зниження експортних квот на нафту).

Дестабілізація низки арабських режимів унаслідок різкого зниження нафтових доходів загрожує перетворенням їх на «нові Іраки» та радикалізацією всього регіону (новий джихад), передусім — проти США й Заходу загалом. Оскільки в більшості арабських країн понад 50% населення —молодь до 20 років і саме вона найчастіше не має роботи, не можна виключати появи такого собі світового терористичного міжнародного «бін-ладен’югенду», не кажучи вже про «ваххабітизацію» маргінальної частини населення.

Чи далеко від Києва до Багдада?

Україна протягом останніх кількох років співробітничає з Іраком у рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство» — експорт становив близько $300 млн. (сільськогосподарські товари, металопродукція, труби, продукція машинобудування). Війна, безумовно, кардинально змінить доступ на ринки Іраку. Зміна іракського уряду призведе до повної зміни торгових партнерів Іраку з переорієнтуванням на західне високотехнологічне устаткування — втрат зазнають як Україна, так і Росія. Українські компанії «Інтерпайп» та «Індустріальний союз Донбасу» не зможуть збувати свою продукцію в Ірак. «Зависнуть» також законтрактовані поставки в Ірак 30 тепловозів, розробку й випробування яких нинішнього року завершує ХК «Луганськтепловоз», не будуть реалізовані й інші контракти з Іраком.

Україна є й покупцем іракської нафти в рамках програми ООН «Нафта в обмін на продовольство». Так, невідома більшості експертів українська компанія «Ives» має діючий контракт на купівлю майже 140 тис. т (1 млн. бар.) нафти з Іраку. Квоти на купівлю іракської нафти українськими компаніями, ясна річ, непорівнянні не лише з російськими (32,5 млн. бар.), а й з білоруськими та вірменськими (по 2 млн. бар.). Безумовно, в Україну ця нафта не потрапляє, а перепродується до США та країни АТР.

Загалом, ділова активність у регіоні Близького та Середнього Сходу значно знизиться. Це загрожуватиме Україні втратою частини й так невисокого товарообігу з країнами цього регіону (Сирією, Йорданією, Єгиптом і деякими іншими). Можливе розширення зони воєнної кризи — а такі побоювання небезпідставні — зведуть нанівець близькосхідну торгівлю України.

Зміна цін на нафту на світовому ринку торкнеться всіх країн світу, зокрема України. На етапі проведення воєнної операції в Іраку ціни досить довго можуть протриматися на рівні в $40—45 за 1 бар. нафти. Система захисних заходів нафторинку Росії підвищує експортні мита на нафту в Україну пропорційно зростанню світових нафтових цін. (За даними Держкомстату України, торік роздрібні ціни на нафтопродукти в Україні підвищилися майже на 50%.)

На 1 січня 2003 р. в Україні запаси вугілля становили 1527 тис. т (на 200 тис. т менше, ніж торік), а запаси топкового мазуту — 188 тис. т (менше на 67 тис. т). Недостатні запаси енергоресурсів для електростанцій, неадекватність запасів Держкомрезерву в цілому світовим вимогам (тримісячні запаси нафти/нафтопродуктів) і невиконання Програми інтеграції України в Європейський Союз у частині створення стратегічних резервів нафти за домінуючої залежності від поставок російських енергоносіїв і наявності на власній території переважно зарубіжних власників НПЗ може стати для України жорстоким уроком на вибір напряму інтеграції.

Цілком імовірно, що можливі перебої з постачанням нафти на світовому ринку Росія захоче заповнити за рахунок менш платоспроможних партнерів (приміром, України) на користь першорядних партнерів (ЄС і США). Україна, не маючи значних стратегічних резервів нафти, може опинитися в ситуації гострого її дефіциту. Російські нафтові компанії, що приватизували українські НПЗ, поставляють туди свою нафту в рамках транспортних квот. Проте навіть у звичайний час економічна логіка найбільших нафтових компаній Росії не може протистояти політиці російської держави, а про критичні ситуації годі й говорити.

При фіксації світових цін на нафту на рівні близько $20 за 1 бар. виграють країни, що є великими імпортерами нафти, зокрема Україна. Але за максимальне скорочення періоду низьких цін усіма доступними засобами боротиметься ОПЕК.

Падіння вартості нафти нижче $18 за барель після закінчення воєнної операції в Іраку не тільки призупинить нафтовидобуток (чи, швидше, заморозить розробку нових родовищ) у регіонах із високою собівартістю, а й відкладе на невизначений термін реалізацію дорогих нафтотранспортних проектів. Для України відстрочка широкомасштабного освоєння каспійських нафтових родовищ призведе до тривалого заморожування проекту Одеса—Броди—Гданськ.

Бажання деяких нових країн—членів НАТО з Центральної та Східної Європи (а також кандидатів на вступ) взяти участь у можливій воєнній акції проти Іраку може спровокувати терористичні акти в цих країнах. Відповідно до планів США, приміром, до Угорщини для можливої участі у воєнній операції проти Іраку мають прибути і пройти підготовку перекладачів, поліцейських та військових адміністраторів до 3 тис. арабів-добровольців. Уже прибула перша група у складі 500 чоловік. У Кувейті вже майже півроку перебуває рота протихімічної оборони з Чехії.

Можна обговорювати доцільність відрядження українського 19-го батальйону радіаційного, хімічного і бактеріологічного захисту для дезактивації території Іраку. Проте, за відсутності підтримки воєнної операції в Іраку населенням (72,9% опитаних Центром Разумкова у вересні 2002 р. респондентів не підтримують, 16,3% — не визначилися, і лише 10,8% — підтримують) і парламентом України (ухвалено відповідну заяву), наявність мандата ООН повинна бути обов’язковою умовою участі українських військових у відновленні Іраку.

Якими є побічні ефекти таких явищ?

Розвідка Чехії отримала від союзницьких спецслужб по НАТО інформацію про підготовку теракту. (Як відомо, парламент Чехії схвалив участь своїх військових у воєнній операції проти Іраку.) Терористи можуть бути пов’язані з «Аль-Каїдою». Поки що важко робити якісь глобальні висновки, проте зрозуміло одне — терористи можуть дотягнутися і до Європи, а найлегший для них шлях у Європу лежить через Україну та Росію, де вони також можуть «наслідити».

Таким чином, війна в Іраку в найближчому майбутньому не тільки не обіцяє Україні позитивних змін, а й загрожує зниженням зростання темпів економіки через підвищення нафтових цін, зниженням обсягів торгівлі з країнами Перської затоки і заморожуванням проекту Одеса—Броди—Гданськ. Нова нафтова криза дасть Україні жорстокий урок і змусить-таки створити тримісячні резерви нафти, як у країнах Євросоюзу і МЕА.

* * *

Деякі об’єктивні та суб’єктивні чинники, зокрема й нафтові, змушують США відкласти початок воєнної операції: США й Великобританія ще не завершили нарощування військових сил у регіоні; промислові запаси нафти у США є недостатніми, й відстрочка війни може сприяти їх збільшенню; у Північній півкулі нині зима (і не дуже тепла), що потребує значної витрати нафтопродуктів; ОПЕК також ще не досягла обіцяного підвищення рівня експорту нафти тощо.