Газовий сектор України, quo vadis?

Слід зазначити, що конкуренти «Газпрому» в Європі погодилися на ще більші поступки. Так, частка спотових цін у контракті норвезької StatoilHydro із E.ОN Ruhrgas становить 25%, а в середньому - 30%, алжирська Sonatrahch навіть скоротила термін контракту.

У результаті поступок із боку «Газпрому», наприклад, Латвія, Польща, Естонія з 1 січня 2011-го знизили ціни на газ для промислових споживачів на 5%, для населення - на 3-7% (у Болгарії було знижено ціни на теплову енергію на 4,6-5,7%).

Водночас процес трансформації контрактів європейських компаній із «Газпромом» не завершено. Не всі компанії та країни одержали послаблення (наприклад Литва), а з тих, які одержали, - не всі задоволені (наприклад E.ОN Ruhrgas). Процес триває.

Загалом якщо частка спотових цін у європейських контрактах 2009-го становила близько 8%, то за підсумками 2010-го вона як мінімум подвоїлася. Європейські енергетичні компанії одержали серйозні поступки внаслідок значних змін на газовому ринку і бажання експортерів зберегти свої ринки, а не в обмін на якісь політичні чи економічні поступки. У процесі жорстких і тривалих переговорів використовувалися в основному юридичні аргументи, закладені в контрактах із «Газпромом». Також, безумовно, застосовувалися ринкові важелі тиску - альтернативні пропозиції газу. Зростання конкуренції на газовому ринку ЄС, як очікується, приведе до подальших поступок споживачам російського газу в Європі.

У 2011 році європейський газовий ринок очікують серйозні зміни, пов’язані з початком дії Директиви 2009/73/ЄС (березень), подальшою трансформацією ціноутворення на газ і зміною ДЕГК. Україна й у цих перетвореннях має стати частиною Європи.

Під аргументом сили: транзитери СНД не змогли пересунути «газові кордони»

Добутий, але не доставлений споживачеві газ не є товаром. Тому видобуток і транспортування газу не тільки пов’язані одним ланцюжком, а й передбачають рівну відповідальність учасників процесу. В останні десятиліття у світі збільшується транскордонна торгівля трубопровідним газом, а отже, і роль транзиту. Світова фінансово-економічна криза лише пригальмувала розвиток цього процесу. Водночас газові війни в СНД зробили надійність транзиту пріоритетом для енергетичної безпеки Європи.

На жаль, транзитери СНД, передусім Україна та Білорусь, з відомих причин не змогли забезпечити свої інтереси в ланцюжку «видобуток-транзит-споживання» нарівні з іншими її учасниками - ЄС (як споживач) і РФ («Газпром» як виробник і постачальник). Білорусь змусила Росію заплатити адекватну ціну за половину своєї ГТС, попри російський вектор інтеграції. Але й це не врятувало її від будівництва «Північного потоку» і не гарантує Мінську збереження транзитних обсягів російського газу. Прагнення РФ одержати контроль (хоча б плюс одну акцію) над білоруською ГТС залишається актуальним.

Україна ж в умовах нав’язування їй так званого консорціуму з управління її ГТС не реалізувала жодного інтеграційного сценарію і також опинилася перед загрозою реалізації «свого» обхідного газопроводу - «Південного потоку». З огляду на те, що білоруська ГТС наполовину належить «Газпрому», очікується, що найбільше скорочення обсягів транзиту (при двох обхідних газопроводах) очікує саме українську ГТС.

Водночас наявність «непроданої священної корови» (ГТС) при реалізації правильної стратегії дає Україні шанс зберегти більшу частину транзитних потоків в умовах гальмування «Південного потоку». При цьому навіть реальне юридичне виокремлення газотранспортного підприємства з НАК «Нафтогаз України» (відповідно до Договору про заснування Енергетичного співтовариства, або ДЗЕС) не вичерпає конфліктного транзитного потенціалу.

Свого часу гронінгенську модель було адаптовано фахівцями ВО «Союзгазекспорт» для поставок газу з СРСР у країни Західної Європи. Причому пункти здавання-приймання радянського газу розміщувалися не на території СРСР, а на західних кордонах країн - членів Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). Наприклад, такі пункти були на кордоні Чехословаччини з Німеччиною (м. Вайдхаус) і Австрією (м. Баумгартен). При цьому Мінгазпром СРСР і «Союзгазекспорт» повністю забезпечували контроль і управління всім ланцюжком від свердловин до пунктів здавання-приймання газу, а передача газу здійснювалася з територій інших держав (країн - членів РЕВ). Після розвалу СРСР і РЕВ пункти приймання-здавання газу перемістилися на зовнішні (східні) кордони нових членів ЄС. Це було логічним кроком, оскільки Росія практично не могла здійснювати оперативний контроль над поставками газу поза своїми кордонами - у справді незалежних країнах із своїм законодавством.

На сьогодні «газові кордони» ЄС із «Газпромом» зупинилися на західних кордонах країн - транзитерів із СНД (України та Білорусі). Іншими словами, на європейській газовій карті такі найважливіші учасники ланцюжка «видобуток-транзит-споживання», як транзитні країни Україна та Білорусь, відсутні. У них немає прямих транзитних контрактів з енергетичними компаніями з ЄС, і юридично вони не несуть перед Європою відповідальності за безперебійний транзит російського газу. На жаль, це зафіксовано не тільки в українсько-російських і білорусько-російських контрактах, а й у контрактах енергокомпаній з ЄС із «Газпромэкспортом».

Найближчим часом перенести пункти приймання-здавання газу на східні кордони ЄС неможливо. Проте треба готувати вирішення цього питання із залученням Єврокомісії до закінчення термінів діючих газових контрактів. І позитивне його вирішення підвищить відповідальність (юридичну та фінансову) країн-транзитерів перед партнерами - виробниками і споживачами газу. Створення СП за участі європейської компанії може прискорити цей процес, інтегруючи транзитну сферу України в європейську систему.

Експорт законодавства проти експорту монополії

«Прогазпромівські» експерти опублікували безліч статей про шкоду експорту законодавства ЄС у треті країни, зокрема й через механізм ДЗЕС. Тож яке зло поширює Єврокомісія з допомогою експорту законодавства ЄС і чого ж побоюється «Газпром»?

Щодо України, то це поширення на неї дії Третього енергетичного пакета (ТЕП) і передусім Директиви 2009/73/ЄС. Зокрема, це положення про реальний поділ видобутку, транспортування і дистрибуції газу; обов’язковий доступ третіх сторін; прозорість роботи газових компаній і багато інших елементів підвищення конкуренції та ефективності газового сектора.

Особливі побоювання в «Газпрому» викликає те, що положення статті 41.4 (d) Директиви 2009/73/ЄС, яка поширюється на треті країни, може бути реально застосоване і до нього. А в статті йдеться про те, що оператор газотранспортної системи або вертикально інтегрована компанія, які належать третім країнам (поза ЄС) і не виконують вимог цієї директиви, можуть бути оштрафовані на суму до 10% від щорічного обороту оператора газотранспортної системи.

У ДЗЕС немає ані слова про ТЕП, що неважко помітити при його уважному прочитанні. Водночас загальні зобов’язання України перед ЄС із адаптації європейського законодавства потребують надалі імплементації й Третього енергетичного пакета.

Таким чином, Євросоюз пропонує країнам, що мають намір стати членами ЄС, правила гри, за якими грає він сам. Це ж пропонується й енергетичним компаніям із третіх країн, які бажають увійти в газовий ринок Євросоюзу.

Росія, своєю чергою, пропонує експорт своєї монополії: неадекватні економічні пропозиції та політичні ціни на газ для країн СНД, завищені ціни для нових країн - членів ЄС і загалом вкрай жорсткі правила гри, незгода з якими карається перекриттям газового вентиля і політичним протистоянням.

Можна вважати «квітневі тези» (2010 року) прем’єр-міністра В.Путіна про об’єднання енергетичних секторів двох країн фальстартом передвиборної кампанії кандидата в президенти РФ. Але і в ЄС, і в Україні це сприйняли дуже серйозно. Ця пропозиція і є найвищим ступенем експорту російської монополії, неприйнятного для будь-якої влади.

Вибір з двох політичних пропозицій про інтеграцію для України очевидний - це ЄС. Проте ігнорування інтересів монопольного постачальника газу при «енергоінтеграції» небезпечне новими газовими конфліктами і втратою транзиту, особливо в умовах нереформованості газового сектора.

Реформувати газовий сектор - не поле перейти

В українському газовому секторі залишаються невирішеними два найважливіші питання, що призводить до виникнення нових газових конфліктів. Перше: Україна за весь період незалежності так і не диверсифікувала джерел поставок газу, залишаючись цілком залежною від РФ. Навіть якщо в різні періоди часу і здійснювалися поставки газу з Туркменистану (іноді невеликі обсяги газу продавав Узбекистан), то завжди середньоазіатський газ транспортувався через територію Росії. Минуло дуже багато часу, поки в Україні зрозуміли, що єдиним альтернативним і економічно прийнятним джерелом поставок газу може бути лише будівництво термінала з прийому СПГ. Навіть за невеликої потужності таке альтернативне джерело газу (5-10 млрд. кубометрів на рік) створило б в Україні мінімальний ринок імпортного газу.

Друге питання: Україна так і не реформувала свого газового сектора. Це надзвичайно складне питання необхідно розбити як мінімум на три підпитання.

По-перше, видобуток газу в Україні стагнує - багато років незначно зростав, а 2010-го упав на 5,3%. Низькі ціни на газ для пільгових категорій споживачів (населення, бюджетних організацій і підприємств теплокомуненерго), а також низькі закупівельні ціни на газ, що видобувається українськими компаніями (в яких частка держави перевищує 50%), стримують розвиток газовидобутку в Україні.

По-друге, Україна так і не зіскочила з газової «голки», купуючи газу більше від усіх у Європі і практично не використовуючи відновлюваних та альтернативних джерел енергії. Марнотратство газу є наслідком низької ефективності його використання, високих втрат по всьому ланцюжку «видобуток-транспортування-зберігання-розподіл-використання», недосконалості обладнання, крадіжок газу. Ці та інші проблеми не дають змоги кардинально зменшити споживання газу в цілому в економіці.

По-третє, більшість країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) цілком або частково приватизували свої ГТС. Зараз цими компаніями володіють або управляють консорціуми, до яких увійшли найбільші нафтогазові компанії світу. Це дає можливість налагодити роботу за міжнародними стандартами (технічними, економічними, юридичними, управлінськими тощо) і кардинально збільшити ефективність роботи порівняно з пострадянським рівнем.

Питання вибору форми міжнародного використання української ГТС непросте. Україна не має досвіду передачі таких великих об’єктів в оренду або концесію іноземним компаніям, що може стати причиною підписання невдалої угоди.

Виходячи з багатого досвіду країн ЦСЄ з приватизації ГТС, цей шлях і для України виглядає логічним. У разі продажу частини української ГТС на відкритому тендері за державою необхідно було б залишити контрольний пакет акцій (50% + 1 акція), що дасть змогу впливати на прийняття найважливіших рішень щодо її роботи і розвитку. Консорціум компаній, який виграє конкурс, одержить ГТС в управління. Можливо, у консорціум-переможець увійшов би і «Газпром», що було б вигідно Україні, тому що в цьому разі він не будував би деяких обхідних газопроводів, наприклад «Південного потоку», або зменшив би їхню потужність.

Приватизація української ГТС (за участі «Газпрому») найбільшими компаніями світу (а це під силу тільки їм, оскільки вартість ГТС становить понад 15 млрд. дол.) на відкритому тендері назавжди нівелювала б спроби Росії заволодіти нею на неадекватній економічній основі. Зрозуміло, що зараз Україна до приватизації ГТС не готова. Для цього необхідно змінити законодавство, у т.ч. і щодо заборони на приватизацію ГТС, імплементувати основні директиви ТЕП для газового сектора і регулятора; провести передприватизаційну підготовку підприємства «Укртрансгаз», яке управляє ГТС; і головне - реструктуризувати борги і повернути основну частину кредитів. Усе це може тривати три-чотири роки, тож час для ефективної приватизації вже згаяно.

Водночас приватизація частини ГТС на відкритому конкурсі не гарантує входження в консорціум-переможець російського «Газпрому» унаслідок програшу конкурсу або небажання брати участь у ньому через дефіцит коштів чи наявність інших пріоритетів. Такий варіант «енергоінтеграції» ГТС може не реалізуватися взагалі, оскільки енергокомпанії з ЄС не матимуть упевненості в перспективах «наповнення труби».

У цих умовах надійнішим варіантом виглядає тристороннє СП з відповідним внесенням активів. Водночас Україна не першою реформує газовий сектор - європейський досвід уже напрацював основні напрями такого реформування.

Українські реалії газових контрактів: потрібне перезавантаження

Україна хоча й одержала «послаблення» (зниження ціни на 100 дол., незастосування штрафних санкцій при недовідборі газу в рамках БАП у 2010-му) у контракті з «Газпромом», але не під впливом серйозних змін на газовому ринку Європи, а в обмін на подовження базування Чорноморського флоту РФ у Криму. Навіть після цього сказати, що в російсько-українських газових контрактах залишилися проблемні і невигідні положення для України, - це нічого не сказати. Загалом контракт на поставки російського газу в Україну побудований на методологічній базі, далекій від її національного енергоринку, і не відповідає європейській практиці контрактування.

По-перше, вибраний кошик енергоносіїв для заміщення (газойль/дизпаливо і мазут) не тільки не є практичною альтернативою природному газу в Україні, а й має мінімальну частку в українському енергобалансі. Найбільш логічним було б внесення у цей кошик вугілля та електроенергії (всіх основних видів).

По-друге, відсутня можливість не тільки регулярного, а й узагалі хоч якогось принципового перегляду контракту.

По-третє, після підписання доповнення до контракту залишено практично односторонні санкції у разі його невиконання Україною.

По-четверте, чітко прописано заборону на так званий реекспорт газу. Для покупців з ЄС цей пункт скасовано.

По-п’яте, базова ціна газу у формулі (450 дол. за 1000 кубометрів) робить ціну газу для України однією з найвищих у Європі.

На практиці виходить, що контрактні параметри підібрано для умов енергоринку країн Центральної Європи замість країни-споживача - України. Можна продовжити список невідповідностей, але просто додам, що навіть окремі елементи цінової формули в Європі є предметом спеціальних переговорів між сторонами контракту.

Так звана знижка в ціні газу для України, отримана в результаті «харківських угод», лише механічно і тимчасово наблизила українську ціну на газ до реалій європейського газового ринку. Одна з основних цілей зміни контракту сьогодні - це зниження ціни на газ. Інші не менш важливі цілі - його адаптація до сучасної європейської контрактної практики і до умов країни-споживача - України.

Змінювати контракт з «Газпромом» украй необхідно і в силу таких міркувань. По-перше, зростання економіки України у перспективі потребуватиме адекватного збільшення імпорту російського газу, а з 2011-го
перевищення обсягів імпорту в
40 млрд. кубометрів не підпадає під дію «знижки». По-друге, на період після завершення контракту закладається «міна» - використання його старих базових елементів, ускладнених додаванням «флотських», у т.ч. й економічних домовленостей. По-третє, «знижка» (скасування експортного мита РФ) регулюється не на двосторонньому міждержавному або хоча б на господарському рівні, а тільки однією стороною - урядом РФ.

Таким чином, можна говорити, що саме газовий контракт на сьогодні перешкоджає як створенню СП, так і подальшому розвитку взаємовигідного співробітництва між РФ і Україною в цілому.

СП - після реформ!

Необхідно наголосити, що створення газотранспортного СП не спрямоване на зниження ціни на газ, імпортований «Нафтогазом». Його мета - об’єднати ресурси і зусилля ЄС, України і РФ для забезпечення безперебійних і ефективних поставок російського газу в Європу (у т.ч. і в Україну). Це включає в себе: переведення російсько-українських відносин на «рейки» взаємовигідного, рівноправного і партнерського співробітництва; залучення західних інвестицій, передової практики і технологій (у сферу транзиту і видобутку газу); збереження основних обсягів транзиту (через Україну, Білорусь, Словаччину та інші західноєвропейські країни-транзитери) і споживання російського газу в Європі; приведення російсько-українських газових контрактів до умов, які відповідають структурі українського енергоринку і діючому в ЄС законодавству, а також сучасній європейській практиці укладання контрактів.

Саме СП має створюватися на паритетних засадах - по 33,33% акцій Україні, РФ і компанії з ЄС.

Озвучені російською стороною пропозиції за активами, які можуть бути внесені у СП, є непідготовленими. Собівартість видобутку газу на Астраханському родовищі у кілька разів перевищує собівартість більшості експлуатованих у РФ родовищ через наявність високого вмісту сірки. Назва умовно запропонованого ямальського родовища невідома, і взагалі повномасштабне освоєння цих родовищ без залучення всього спектра ресурсів ЄС (фінанси, технології, обладнання) неможливе.

Крім того, Ямал - це неосвоєний район газовидобутку, і на СП ляжуть величезні ресурсні витрати зі створення всієї інфраструктури. По-перше, необхідне створення газової інфраструктури - нової регіональної ГТС (і реконструкції старої - Єдиної системи газопостачання Росії), компресорних станцій, заводу з підготовки та очищення газу. І все це в критично холодному кліматі.

По-друге, такий проект потребує створення інфраструктури першочергового будівництва: залізниць, електростанцій, аеродромів і промислових баз, підводних і мостових переходів, ліній електропередачі; житла, сфери обслуговування і харчування; об’єктів пожежної, санітарно-епідеміологічної та екологічної безпеки тощо. На все це потрібні колосальні видатки в розмірі понад 10 млрд.
дол. і близько 10-15 років навіть на освоєння одного родовища. Саме тому Росія ніяк не розпочне видобувати газ на Ямалі (освоюється тільки Бованенківське родовище). Загалом масштабні нафтогазові проекти Росії (освоєння ямальських, Штокманівського та інших родовищ) буксують через брак ресурсів, які використовуються на політичні газотранспортні проекти РФ.

Також на сьогодні не вирішено питання законодавчого забезпечення створення СП. Саме російське законодавство є найбільшою перешкодою для створення спільного підприємства («Газпром» - єдиний експортний канал; контрольний пакет акцій у проектах освоєння найбільших родовищ має належати тільки російській стороні тощо).

Загалом ситуація потребує серйозного осмислення і опрацювання різних варіантів співробітництва всіма трьома сторонами газового трикутника - РФ, Україною і ЄС.

На сьогодні Москва ще не озвучила вигідної для Києва пропозиції зі створення СП і поки що не бажає бачити в ньому як партнера Брюссель. Євросоюз, у свою чергу, має розуміти, що ніякі спостерігачі і системи раннього попередження криз не зможуть нікого вберегти від нових газових конфліктів без усунення причин цих конфліктів. Для України головне завдання нині - це реформування газового сектора (у т.ч. і реалізація досягнутої в Давосі угоди з Азербайджаном про поставки СПГ). Зволікання подібне поглинанню.