МОМЕНТАЛЬНІСТЬ ІСТИНИ

Коли так звана політична реформа існувала лише у вигляді надто грандіозного і тому не вельми реалістичного проекту, вона цікавила хіба що експертів. Котрі наввипередки намагалися не тільки розгадати задум чергової владної інтриги, а й спрогнозувати ймовірні наслідки. Серед останніх, зокрема, значилася втрата інтересу до президентських виборів як із боку значної частини виборців, так і з боку переважної більшості фаворитів забігу. Передусім тих, хто представляє опозицію.

Минув рік від часу знаменитого телезвернення глави держави, в якому Леонід Кучма спробував обгрунтувати необхідність переходу до парламентсько-президентської форми державного управління. Відтоді проект реформи пережив кілька модифікацій, змінившись невпізнанно. У президентській команді вже ніхто не заїкається про запровадження другої палати чи надання рішенням всеукраїнського референдуму статусу закону. Що вкотре підтвердило: на Банковій не перевелися майстри мистецтва компромісу, здатні на дива, якщо йдеться про збереження влади. Кількість формальних прибічників пропорційних виборів у парламентській більшості зросла до непристойних розмірів. Що знову засвідчило: на Банковій не перевелися заплічних справ майстри, котрі вміють творчо підходити до справи, коли йдеться про досягнення успіху за будь-яку ціну. Змінено дуже багато й дуже важливих деталей початкового плану, але завдання залишається колишнім — урізання повноважень президента й перенесення центру політичної ваги з вулиці Банкової на вулицю Грушевського, у вищий законодавчий і в центральні виконавчі органи влади.

Реформа з рипом, однак рухається до накресленої мети — позаду позитивна експертиза Конституційного суду, попереднє схвалення остаточного варіанта політичних перетворень, підтриманий у першому читанні закон про пропорційну систему. Кожне з названих рішень стало об’єктом суворої критики, передусім — із боку «Нашої України» та БЮТ, що досі ніяк не позначилося (і гадаю, не позначиться) на їх легітимності. Реформа коли ще й не стала реальністю для її ініціаторів, то принаймні перетворилася на реальну загрозу для її противників.

І — диво дивне — річної давності прогнози експертів поки що не підтверджуються. Відповідно до останніх досліджень Центру Разумкова (аналізованих у сьогоднішньому номері «ДТ»), навіть у разі успішного завершення операції «Конституційна реформа» 65% виборців готові взяти участь у виборах президента. До того ж, 22% ще не визначилися. Цифри занадто значні, аби говорити про серйозну втрату інтересу до президентської кампанії. Таким чином, не можна виключати, що 31 жовтня нинішнього року на виборчі дільниці з’явиться добрих 80% від загальної кількості громадян, внесених у списки для голосування. З’являться, аби обрати президента, в якого, цілком можливо, просто не буде ефективних політичних інструментів для виконання даних народові обіцянок.

Народ ця обставина чомусь не бентежить. Його майбутніх обранців, котрі представляють опозицію, — також. Ізнов-таки, всупереч припущенням багатьох політологів та журналістів, і «Наша Україна», і СПУ, і КПУ, і БЮТ фактично розпочали активну виборчу кампанію. Віктор Ющенко, Олександр Мороз і Петро Симоненко практично однозначно заявили про свій рішучий намір випробувати сили в президентському забігу. Юлія Тимошенко свою можливу участь позначила. Розмови про єдиного кандидата, яких і раніше ніхто всерйоз не сприймав, сьогодні перетворилися на цілковиту нісенітницю. Із високим рівнем імовірності можна говорити, що протестному електоратові доведеться розриватися між трьома (а то й чотирма) кандидатами. Усі зазначені громадяни досить часто й розлого висловлюються на тему реформи. Але при цьому майже не викликає сумніву, що всі «прореформаторські» й «антиреформістські» спічі служать не чим іншим, як одним із методів ведення президентської кампанії. Із чого випливає: для стійкого апологета політичних перетворень Мороза прагнення домогтися зміни системи не означає відмови від бажання в цю владу повернутися. А для відвертого противника реформи Ющенка прагнення стати президентом набагато сильніше, ніж прагнення перешкодити обмеженню президентських повноважень.

У «НУ» свого часу необачно повірили, що реформу задумано виключно для того, аби відвернути увагу Ющенка та його команди від президентських виборів. Нині цю тезу визнано помилковою. І, зважаючи на все, ухвалено єдино правильне рішення — на протидію реформі більше не відволікатися (занадто пізно) і займатися президентськими виборами (поки ще не пізно). Заодно у блоці мають намір принагідно займатися не лише кампанією-2004, а й кампанією-2006. Віктор Андрійович, як стало відомо, благословив ідею створення єдиної партії. Правда, поки що не відомо, яка методика ляже в основу об’єднуючого процесу.

Підходів два. Перший — механічне злиття політичних структур, котрі входять у «НУ». Припускається, що одна з них стане, так би мовити, базовою і нове утворення успадкує її назву. Наскільки можна судити, найзатятіший прибічник цієї ідеї — Юрій Костенко. На його думку, майбутня партія має називатися Українською народною і ніяк інакше. Кажуть, нібито Юрій Іванович висловив щось на кшталт готовності вирушити в автономне плавання, якщо його ідей не сприймуть соратники по блоку. Тому в самій «НУ» недавні заяви про бажання об’єднання УНП і «Собору» сприйняли як спробу натиснути на лідера блоку.

Другий підхід — створення партії з «чистого аркуша». Із новою назвою і зі спрямованою в завтра програмою, без сьогоднішніх політичних боргів та вчорашніх політичних гріхів. Ця ідея, зважаючи на все, близька Ющенку. У такому разі він позбувається не лише необхідності йти на постійні поступки лідерам «блокоутворюючих партій», а й іміджу «вождя націоналістів». При цьому Віктор Андрійович розуміє — відверте ігнорування побажань і устремлінь партбонз може призвести до відпливу людей із фракцій. Хай до невеликого, але від того не менш небажаного. Отож вождь «НУ» не поспішає з відповіддю на запитання, якою бути майбутній «нашій» партії.

Є серед прихильників Ющенка й відверті противники поспіху в партійному будівництві. Найавторитетніші з них — Іван Плющ і Роман Безсмертний. Іван Степанович вважає, що чітко визначена партійна орієнтація істотно звужує електоральні можливості Ющенка напередодні виборів. А ось формування масштабного громадського загальнонаціонального руху (прибічником створення якого Плющ якраз і є) — істотно їх розширює.

Чи означають описані маневри «Нашої України», що інтерес до реформи втрачено остаточно? Висловимося інакше — схоже, остаточно встановлено: активна протидія реформі не має сенсу. Вплинути на її фінал найбільша парламентська фракція вже не в змозі. Вона здатна лише заробити очки на публічній критиці запланованих політичних змін. І то переважно поза стінами парламенту. Відповідне «добро», здається, вже отримано — з настанням тепла «наші» мають намір з’явитися на свіжому повітрі, аби вдосталь поагітувати за Ющенка та проти реформи (що в даному конкретному випадку — одне й те саме).

Вірять чи не вірять у «Нашій Україні» в успіх конституційної реформи? Скажімо так, сподіваються на те, що план Банкової зірветься. І сподіваються небезпідставно: публічні демарші мажоритарників і спікера (котрі не сприймають, зокрема, імперативний мандат і закриті виборчі списки) дають підстави сподіватися на позитивний для Ющенка та його соратників результат. До речі, про непублічні демарші внутрішньопартійних критиків Мороза в «Нашій Україні» також відомо.

Але при цьому в «НУ», повторюся, усвідомлюють, наскільки мізерний їхній власний політичний «боєзапас». І пам’ятають, наскільки багатий арсенал влади, котра позначила готовність домогтися мети будь-якими засобами. Сперечаються в «Нашій Україні» переважно про те, чи варто відтягувати неминучий, здавалося б, кінець. Чи ж є сенс не перешкоджати реалізації задумів президентської команди. У кожному із запропонованих варіантів присутня своя логіка.

Припустимо, «НУ» докладе всіх сил для того, щоб остаточне голосування за проект оновленої Конституції відбулося якомога пізніше. У цьому разі вона, по-перше, отримує можливість протягом декількох місяців критикувати непопулярну в народі реформу, а разом із нею і владу як реального ініціатора змін. По-друге, схвалення реформи, скажімо, у липні до мінімуму знижує ризик проведення дострокових президентських виборів, яких у «Нашій Україні» дехто чомусь дуже боїться. По-третє, що менше часу залишається до дати проведення чергових президентських виборів, то більше підстав сподіватися на те, що цілий ряд більшовиків почне поволі смілішати. І що цілий ряд протиріч, які існують між провладними силами, до краю загостриться. Виходячи з цього, затягування часу означає зниження ймовірності прийняття конституційних змін.

Є, втім, інша точка зору. Її прибічники за те, щоб не заважати прискореному просуванню проекту, спрямованого на зміну Основного Закону. Їхня логіка проста: проїхали — і забули. Хочуть у «Нашій Україні» того чи ні, але навіть млява боротьба з реформою забирає час, засоби і сили. Шансів перемогти в цій сутичці немає, є тільки надія не дуже крупно програти. Тож краще програти якомога раніше, щоб був час забути про програш. Успіх Банкової дозволить Ющенку зосередитися на виборах, і тільки на виборах.

Однак чи є сенс у цих виборах, якщо постреформістський президент виявиться главою держави, по суті, позбавленим права цією державою управляти? Шансів створити свою більшість і сформувати свій Кабінет у Ющенка на сьогодні просто немає. Що залишається — задовольнятися малим?

І так, і ні — стверджують ющенківці, котрі борються за прискорення конституційної реформи. І як аргумент наводять згадані нами дослідження Центру Разумкова. Чому, резонно цікавляться вони, така значна кількість виборців, попри будь-які реформи, готові прийти і проголосувати за свого обранця? Тому, що вони погано розуміють, що таке реформа і як ця реформа вплине на їхнє життя. Тому, що свято вірять у всесилля президента й у те, що саме він, і тільки він здатний змінити їхнє життя на краще. У розумінні середньостатистичного громадянина, якому живеться дедалі гірше (попри те, що темпи економічного зростання дедалі вищі) влада може все. А влада — це, передусім, президент. Який може і мусить керувати всім і всіма — від уряду до парламенту. Дане припущення не безперечне, але заслуговує на увагу. Ментальність народу — чинник, який у жодному разі не можна скидати з рахунків.

А народ — це не тільки обиватель. Це і політик, у тому числі депутат-«більшовик». Тобто людина, котра мізками розуміє, що «обрізаний» президент не може практично нічого. Але одним місцем відчуває, що теоретично будь-який президент може все. Розуміє з огляду на десятирічне спілкування з Президентом Кучмою. Якщо Леоніду Даниловичу бракувало повноважень, він їх вибивав. Якщо бракувало і цього, він просто не звертав уваги на те, що прийняте ним рішення не входить у сферу його компетенції.

Чи коректно порівнювати Кучму і Ющенка? Безумовно, ні. Чинного главу держави завжди вирізняли надзвичайно жорсткий характер і відверте нехтування встановленими межами дозволеного. Ющенко (принаймні, так вважається), на нещастя, м’якший і, на щастя, моральніший.

Чи стане це перешкодою для того, щоб Віктор Андрійович (у разі його перемоги) став повноцінним лідером держави, навіть за наявності досить обмеженого набору повноважень? Однозначної відповіді на це запитання, зрозуміло, немає, але деякі «думки з приводу» усе ж виникають. Якби після реформи президентом став Медведчук, можна було припустити: він усе здатний переграти і повернути собі необхідний запас повноважень. Для цього у Віктора Володимировича вистачає засобів, досвіду й уміння. Якби обрали Януковича, і він міг би спробувати зіграти на свою користь. Для цього у Віктора Федоровича, швидше за все, знайшлися б ресурси, методи і союзники.

Як вчинить Ющенко у разі досить ймовірного успіху восени 2004-го? Чи вистачить у нього волі мірятися силами з повновагим і напевно небезхарактерним прем’єром? Чи з’явиться спокуса скасувати реформу? Не станемо забувати: у команді Ющенка чимало авторитетних, заможних, впливових людей. Котрі вклали в нього чимало сил і коштів і готові вкласти ще. Чимало з них за це натерпілися, але все одно не втекли з тонучого корабля, попри погрози й обіцянки. Якщо самого Віктора Андрійовича можна запідозрити у відсутності належної готовності боротися за гідне місце під політичним сонцем, то багатьом особам у його оточенні подібної рішучості не бракує. І горезвісна моральність вождя «НУ» навряд чи може стати гальмом, вона лише здатна послужити певним обмежувачем, стати гарантією того, що знуджені за вікторією соратники не перегнуть палицю.

Рішучість цю вже сьогодні відчувають деякі формально провладні політики (включаючи досить великих). Вже сьогодні вони ведуть переговори про готовність завтра підтримати Ющенка-президента. І роблять вони це, напевно, ще й тому, що керує ними страх. Страх — це теж наше, ментальне. І логіка, яка підказує, що Ющенко, та ще й не без повноважень, — аж ніяк не Кучма, часто програє цьому страху.

На боці майбутнього всенародно обраного президента буде убивчий для його опонентів аргумент — підтримка населення. І нерозуміння цим населенням нюансів політичної гри взагалі і політичної реформи зокрема. Спираючись на дві ці обставини, новообраний глава держави за наявності бажання й рішучості здатний зробити багато. Наприклад, оголосити дострокові вибори в Раду, поставивши під сумнів законність установлення результатів попередньої парламентської кампанії. А чи ж немає приводу говорити про фальсифікації та підтасування? І хіба народ, щойно висловивши вотум довіри політику, не підтримає таке починання?

Чи зможе президент після позачергових виборів отримати свою більшість у Раді? Швидше за все, так. По-перше, на його користь зіграють симпатії населення, котре не встигло розчаруватися в новому фавориті і готове підтримати його ставлеників. По-друге, адмінресурс буде розпорошено, і частина його опиниться в руках президента. У руках прем’єра, швидше за все, зосередиться більша частина адміністративних важелів. Але чиновники — теж частина народу, їм також не далекий ментальний страх. Вони також люди, і хтось захоче вчинити не за наказом, а за велінням серця. А це означає, що шанси в сутичці двох адмінресурсів будуть приблизно рівними.

Новий президент буде вправі (з огляду на свою популярність і непопулярність реформи) домогтися скасування останньої. Це, напевно, не зовсім юридично грамотно, але цілком ментально — звертатися до народу тоді, коли відчуваєш у ньому потребу. І дуже красиво: народ — джерело влади, його воля священна.

Чи думають про все сказане нами в штабі Ющенка? Достеменно невідомо. Можу припустити, що так, оскільки передвиборна розкрутка лідера «НУ», попри все, набирає обертів. І опір цій розкрутці з боку влади зайвий раз підтверджує, що про все сказане нами думають і в штабі Кучми. Чи піде на користь країні нове протистояння, практично неминуче, якщо ситуація розвиватиметься за описаним нами сценарієм? Складне запитання, відповісти на яке можна, знаючи лише істинні устремління конкретних політиків, маючи тверді уявлення про відповідність гасел намірам. А це, хоч як дивно, зробити дуже складно. Бо це — ще одна особливість нашої ментальності.