МІЖ БУРЕВІСНИКАМИ ТА ПІНГВІНАМИ

Сцена з логотипом «Таврійських ігор» залита неоновим світлом. Натовпи розчулених громадян запускають у небо тисячі повітряних кульок. Президент забирається в кошик величезної повітряної кулі і, як Гудвін, повільно відпливає в небо.

Не хочете, як Гудвін? Гаразд. Він летить у вертольоті, як президент Ніксон після прощання з Білим домом. Втім, цілком можливо, що все буде зовсім не так. Оскільки нам нічого не відомо про спроби оточення Президента розробити сценарій церемонії його відставки з посади глави держави. Швидше навпаки. Остаточно не вирішивши для себе, чи зможе воно прожити без Президента, оточення нервово й не надто талановито намагається захищати його.

Тим часом опозиція поки що теж не дуже талановито і поки що не дуже впевнено намагається змусити оточення Леоніда Кучми думати про церемонію прощання Президента з владою.

Влада слабка, але вона знає, що втрачає. Опозиція потенційно сильна, проте не знає, що придбає.

Опозиція сьогодні

Давним-давно у схибленій на дуелях Франції вирішили зрівняти в правах жінок і чоловіків — представницям прекрасної половини людства дозволялося викликати на герць представників сильної статі. Але при цьому дами отримували певну перевагу: їхній суперник мав орудувати шпагою, не виходячи зі спеціально викопаної ямки глибиною в половину зросту дуелянта.

Хай простять нам ідейні противники існуючої влади, але дуже довго вітчизняна опозиція була схожою на панночку, яка так і не стала дуелянткою. Вона начебто й готова захистити свою честь у поєдинку, але кинути рукавичку сильнішому супернику не наважується. І терпляче чекає, коли галантний опонент добровільно вириє собі належний окопчик, здатний перетворитися на могилку.

Дочекалася. Влада зав’язла в сипучих пісках власної брехні якраз до пояса. Але шпаги зі слабнучої руки поки не випустила. Хоча випади опозиції стають дедалі небезпечнішими.

Хоч би якими відчайдушними задираками і безстрашними рубаками виглядали сьогодні окремі бійці опору режиму, але не було б у них приводу продемонструвати свою відвагу, якби не обставини. Ми не поділяємо старанно нав’язуваної окремими мас-медіа думки, що Мороз (або Тимошенко, або Ющенко, або всі скопом) є організатором не лише касетного скандалу, а й викрадення Гонгадзе. Сумніваємося не лише тому, що досі ніхто не представив скільки-небудь серйозних доказів даної версії. Відмовляємося вірити, що люди, котрі користуються авторитетом у суспільстві, можуть піти на подібний злочин, навіть в ім’я масштабної мети.

Крім того наші опозиціонери досі не давали хоч трохи помітного приводу запідозрити їх в особливій винахідливості чи відчайдушній хоробрості — схеми були досить убогими, а рішучість цілком помірною. Тож придумали комбінацію (якщо найгучніший скандал в історії держави української дійсно гра розуму, а не збіг обставин) не тут. А тому названі й неназвані політики — не тренери, а лише гравці, які по ходу матчу намагаються стати граючими тренерами.

Є ще одна дрібниця, котра дозволяє припускати, що скандал опозицією не планувався. Якщо «фонотека» майора Мельниченка — частина породженого на «рідному терені» плану з повалення влади, то цей план обов’язково передбачав би об’єднання якщо не всіх існуючих, то принаймні всіх реальних антикучмівських сил. Що припускало хоча б мінімальні консультації майбутніх учасників бойових дій. Між тим очевидно, що опозиція перебудовувалася вже на марші — волаюча неузгодженість дій очевидна. Митарства «ходоків» із регіонів (яких чомусь ніхто в Києві не зустрічав і які блукали столицею, марно намагаючись добратися до місця запланованих акцій), безгоспні колони демонстрантів, вульгарні бійки між учорашніми побратимами по зброї з УНСО і «Щита Батьківщини» — тому свідчення.

Не було зроблено навіть найелементарніше: борці з існуючим ладом не спромоглися запастися пристойним гаслом, здатним об’єднати якнайбільше юридичних і фізичних осіб, які з тих чи інших причин не відчувають любові до Президента і найодіозніших постатей з його оточення. Девіз «Україна без Кучми» за всієї удаваної універсальності радше відлякував, аніж принаджував. Бо чимало в країні людей, котрі не просто прагнуть відставки нинішньої влади, а й готових взяти посильну участь у її достроковому «звільненні». Але за однієї умови — якщо кінцева мета не буде занадто вже явно афішуватися. Міркуйте самі, чи можуть ризикувати добродії, котрі очолюють номінально пропрезидентські партії? Чи підуть на настільки небезпечну гру підприємці, які можуть одразу втратити все?

Крім того, гасло «Україна без Кучми» занадто поліфонічне. Комуністи вже переінакшили його на «Україну без Кучми і Ющенка», що відразу унеможливило навіть ситуативний союз крайніх лівих і поміркованих правих. Частина націонал-демократів обрала інший політичний евфемізм, скажімо, деякі представники НРУ віддають перевагу критиці не самого Президента, а його оточення, конкретних силовиків і абстрактних олігархів, не забуваючи заодно вимагати заборони КПУ і суду над Компартією.

Знадобилися місяці, щоб головні опозиціонери сподобилися зібратися, аби обговорити план погоджених дій і порозмірковувати про винайдення прийнятного і всеосяжного гасла, спроможного збільшити кількість прибічників антипрезидентського руху.

Отже, що таке опозиція сьогодні? Виправдано буде вважати, що три основних гравці у цій досить різношерстій команді — Олександр Мороз, Юлія Тимошенко і Сергій Головатий. Перший надає авторитету компанії й осмисленості — кампанії, друга привносить у рух організованість і мобільність, третій забезпечує емоційність, агресивність, а крім того, відіграє досить важливу роль у зовнішньополітичному розкручуванні. Решта, за всієї їхньої важливості, — підносять снаряди, або, вдаючись до спортивної термінології, є грегарі. Без яких, утім, об’єднана опозиція не змогла б формалізуватися. Міг бути і четвертий ключовий гравець — Віктор Ющенко. Допустимо припустити, що Віктора Андрійовича вмовляли «вписатися» в сутичку не тільки його палкі шанувальники — саме ця постать напрошувалася на заміщення вакантної посади номінального лідера об’єднаної опозиції. Є «плюси» першого порядку — молодий, цікавий, недурний, чарівний. Успішний і при тому не одіозний. Напівбогемний, але не зарозумілий. Зразковий сім’янин, турботливий батько. Пристрасті до згубних звичок не виявлено. У наявності й серйозніші переваги. По-перше, нинішній прем’єр усе ще має досить високий кредит довіри населення. По-друге, Ющенко не видається на постать, густо забарвлену ідеологічно. Його відданість панукраїнізму багато хто схильний сприймати швидше як безневинну потіху, ніж як чітку політико-філософську орієнтацію. По-третє, і це, можливо, найпринциповіше, у свідомості багатьох обивателів Ющенко — образ доброї влади.

У людей, замучених десятиліттям варварських політичних і економічних експериментів, здається, відбувається масове роздвоєння особистості. З одного боку — нелюдська втома від рабства, з другого — надія на прихід мудрого рабовласника. У душах людських органічно вживається ненависть до держави як до інституту придушення й віра в державу як у механізм звільнення від лиха. Екс-глава Нацбанку волею обставин став тією людиною, на прикладі якої багато хто починає розуміти, що держава може не тільки брати, а й давати.

І нарешті те, про що неодноразово писали, — трохи навіть демонстративна прихильність Заходу. Поєднавши всі обставини, можна припустити, що під Ющенка найлегше зібрати людей і кошти.

Однак Віктор Андрійович не квапиться на барикади. Люди, більш-менш близько обізнані з вітчизняними двірцевими інтригами, сходяться на думці, що зафіксований лише один випадок демонстрації прем’єром характеру — його боротьба за Тимошенко. Це була й справді боротьба, що потребує витримки й відваги. Юлія Володимирівна з першого дня своєї роботи в Кабміні ризикувала не лише втратити крісло віце-прем’єра, вона ризикувала свободою — і протягом року прем’єр непохитно витримував тиск із боку Президента й олігархів, силовиків і преси. Проте заради справедливості слід зазначити, що Ющенко боровся не лише за свого соратника, а й за себе — «ДТ» неодноразово писало, що Тимошенко виявилася майже єдиним мужчиною в уряді народної довіри, що не відбувся.

Можна міркувати про чесноти чи недоліки тієї чи іншої наближеної до Ющенка особи, але говорити про плюси й мінуси його команди не уявляється можливим через її відсутність. Про це можна судити хоча б із того — коли і як Віктор Андрійович реагує на події у країні. Оскільки досить часто друга людина в політичній ієрархії не реагує ніяк, можна припустити, що й команда в нього ніяка. І це, на наш погляд, одна з причин, із яких Ющенко ніяк не реалізується як практичний політик.

Як стверджують особи з оточення Віктора Андрійовича, із прем’єром проводили зворушливі розмови на предмет його приєднання до опозиції. Але прем’єр не перейнявся. Чому? Причини називають різні. Одні вважають, що глава Кабінету елементарно боїться. Боїться краху опозиції та президентського гніву. Інші впевнені, що ним керує розрахунок — він незмінно уникав різких кроків і практично завжди така обережність була йому на користь. Нібито Віктор Андрійович вважає, що запорука його майбутньої перемоги в боротьбі за президентське крісло — максимально тривале перебування в прем’єрському кріслі. А перехід в опозицію автоматично означає відставку. Треті вважають, що Ющенко ще не вирішив остаточно, чи потрібен йому президентський трон — звідси і неквапливість. Четверті переконані: найелегантніший політик України ніяк не може обрати єдино вірний шлях просування нагору (Віктор Андрійович, наскільки можна судити, загалом схильний до неспішних міркувань), а підказати немає кому. П’яті натякають, що він чекає умовних знаків від Заходу. Шості роздратовано говорять, що цей улюбленець долі настільки впевнений у своїй «ексклюзивності», що просто чекає, коли звільнений і просвітлений народ сам прийде до нього і, трішки побивши чолом, смиренно попросить посісти осиротілий трон.

Хто саме має рацію (і чи має взагалі) — не вельми важливо. Принципово інше — Ющенко поза опозицією, але опозиціонери, як і раніше, не скидають його з рахунків. Та лиха без добра не буває — незговірливість Ющенка дозволила іншим відносно безболісно вирішити питання про лідерство.

Мета і дії

Прими в утвореному вчора Форумі національного порятунку немає — керівництво здійснюватиметься колегіально, що, з одного боку, має демонструвати єдність опозиції, з іншого — дозволяє приєднатися до руху тим, у кого алергія на Ющенка.

Другою відносною удачею нової опозиційної структури слід вважати легкотравні гасла, які дозволяють шукати союзників у найрізноманітніших напрямах. Мету ФНП визначено в маніфесті — «Покласти край кримінальному режиму, затвердити правду й закон, а також повернути Україну на європейський шлях розвитку». Тут немає одномірності «України без Кучми», тож охочі можуть вимагати негайного усунення гаранта від влади, а не охочі — говорити про сваволю силовиків і нехтування Конституцією.

Жорстку «прив’язку» ідеології ФНП до філософії Основного Закону також слід вважати ефективним ходом. І не лише тому, що вони вибивають грунт із-під ніг прокучмівського «Комітету захисту Конституції». А й тому, що будівництво правової держави — мало не єдине, що теоретично може об’єднати народ. Бо немає в цій державі жодної людини, права якої не було б порушено хоч раз. Це стосується всіх — жінок і чоловіків, комуністів і націоналістів, чиновників і депутатів, бізнесменів і бомжів, військовослужбовців і вчителів, шахтарів і безробітних, домогосподарок і пенсіонерів, політично заклопотаних і аполітичних, «західняків» і «східняків».

Тож за умови вмілої агітаційної та організаційної роботи творці ФНП мають право розраховувати на масову підтримку своєї ініціативи.

У маніфесті ФНП не міститься формальної вимоги відставки Президента. У ньому лише є питання, адресоване співвітчизникам, — «Запитай себе, невже безпідставно вийшли на вулицю тисячі й тисячі твоїх земляків із вимогою «Україна без Кучми»? І є вимога «покласти край злочинному режиму». При цьому до ради «рятувальників» входить співзасновник «УБК» Володимир Чемерис, а перші особи Форуму — Олександр Мороз і Анатолій Матвієнко — говорять про необхідність відставки Л.Д. постійно і невтомно.

ФНПівці мають намір добитися верховенства закону, жорсткого дотримання Конституції, прозорості політики взагалі і виборів зокрема. А крім того, вони виступають за корекцію архітектури влади. Важко уявити, що Левко Лук’яненко, Олександр Мороз і Анатолій Матвієнко мають спільні погляди на майбутній державний устрій України, але з необхідністю посилення парламентаризму й обмеження повноважень Президента, здається, згодні всі фундатори Форуму.

Перевага персоніфікованого Форуму національного порятунку, порівняно зі знеособленим рухом «Україна без Кучми», — у його репрезентативності. Об’єднання людей з іменами, котрі представляють різні ремесла, сповідують різні ідеології, має навести на певні роздуми і владу, і суспільство. Зрештою, в країні не без народу. І народ отримав не лише причину, а й привід для об’єднання. Нічого гріха таїти, далеко не кожен відчував у собі фізичні й моральні сили вийти на майдан і влитися в напівмаргінальний натовп, вигадливо розфарбований червоними прапорами, червоно-чорними фанами і синьо-жовтими знаменами. ФНП самим фактом своєї появи мав подати приклад політкоректності і політгнучкості.

Під час підготовчої роботи, якщо вірити наявній інформації, спалахнула гаряча дискусія з приводу назви і гасел. Спочатку об’єднання, судячи з усього, планували назвати комітетом, пізніше — фронтом. Перша вивіска не влаштовувала через смислову вузькість, назву «фронт» відкинули через певну мілітаризованість. А ідеологи ФНП постійно підкреслюють неагресивну наступальність свого руху, підкреслюють прагнення швидко й ефективно скинути нинішню владу, керуючись при цьому методами безкровними і законними. Втім, і слово «форум» навряд чи така вже вдала знахідка — є в ньому щось статичне. Хоча воно і не настільки снобістське й статечне, як «асамблея».

Щодо гасел, то представники УНР і «Реформ», які брали участь, наскільки можна розуміти, у консультаціях, вважали за доцільне, висуваючи гасла, до пори до часу згадувати чинного Президента всує. Мовляв, існує паралельна акція «Україна без Кучми», хай вона перебирає на себе негатив, хай збирає люмпен і радикалів. А незгадування Кучми відразу робить гасла ФНП більш зваженими, здатними практично безболісно залучити тих, хто сумнівається, і «поміркованих», частину інтелігенції й частину підприємців...

Утім, годі про гасла. Перейдемо до методів. Цілком зрозуміло, що «УБК» й ФНП доповнюватимуть одне одного приблизно так, як доповнювали одне одного на хокейному майданчику тендітний геній-забивайло Уейн Гретцкі й м’язистий геній бійки Марті Максорлі. ФНП — це вивіска й мозковий штаб.

Перша сфера діяльності — переговорний процес. Найавторитетніші ФНПівці, очевидно, днями й ночами вестимуть зондувальні розмови, намацуючи слабкі місця споконвічних противників і тонкі струни потенційних союзників. Сфера стратегічних інтересів емісарів Форуму — і половинчасті союзники на кшталт НРУ й УНР, і різноманітні профспілки, і громадські організації, а також частина комуністів, котрі проходять складний процес внутрішньої ламки: з одного боку — владу валити збитково, з іншого — буде прикро, якщо її повалять без нас.

До речі, є підстави вважати, що ціла низка політичних організацій, які формально не приєдналися до Форуму, не афішуючи своєї справжньої позиції, висловили бажання допомогти людьми та коштами й заявили про готовність мобілізувати свої первинні організації для спільної справи.

Персоналії, котрі цікавлять ФНП, — це передусім Віктор Ющенко, можливо, Віктор Пинзеник, Юрій Костенко, Геннадій Удовенко, Борис Тарасюк, Петро Порошенко, Борис Олійник. Не виключено, що й Леонід Кравчук. Напевне під пильною увагою опиняться відомі діячі науки, культури, мистецтв, які мають авторитет у суспільстві. Особлива стаття — регіональні лідери, що володіють певним інформаційним та організаційним ресурсом.

Є в переговорників і ще одне архіважливе завдання — «робота» з олігархами. Їх неможливо залучити в союзники, але в інтересах Форуму — зробити так, аби вони перестали бути ворогами: гроші й мас-медіа, що перебувають у розпорядженні кланів, — це велика сила. Шансів умовити лідерів фінасово-політичних угруповань мало, але вони є — олігархи не сліпі, вони бачать, як слабшає влада, що «дістала» їх не менше, ніж Тимошенко чи Мороза. Вони теж інколи відчувають потребу жити, працювати й воювати за правилами. Раз і назавжди встановленими. Діалог може будуватися приблизно так: завалимо цю владу, а там розбиратимемося між собою, але чесно, без адмінресурсу, страху та компромату. Нехай переможе найсильніший. У принципі, на наш погляд, головна історична місія ФНП — розчистити шлях достроковим, чесним, прозорим і демократичним виборам. І президентським, і парламентським.

Чи відбудеться конструктивний діалог з олігархами? Питання.

Друга «зона відповідальності» ФНП — організаційно-пропагандистська. У Форуму немає можливості впливати на політику провідних газет і телеканалів, але в нього залишаються деякі регіональні ЗМІ, а крім того — Інтернет, листівки, плакати, брошури. Поставити міліціонера біля кожного стовпа, паркану й поштової скриньки влада не в змозі. Та чи зможе опозиція швидко, розумно й доступно скористатися наявними можливостями? Ще одне питання.

Третій аспект — парламентський. Чимало залежатиме від того, наскільки ефективною буде робота депутатів-«рятувальників» з абсолютного розвалу більшості, чи вдасться остаточно відтяти від «більшовиків» НРУ, «Яблуко» і «Солідарність». ФНПівцям необхідно також посилити законотворчу роботу, підготувати цілу низку законопроектів і забезпечити їх масову підтримку. Багато залежатиме від індивідуальної роботи з олігархами і комуністами. В окремих випадках інтереси можуть збігтися... Першорядне значення, наскільки можна судити, приділятиметься підготовці проектів змін Конституції, які б дали змогу послабити практично абсолютну владу Президента, установити дійовий парламентський контроль над силовиками, сформувати єдину виконавчу вертикаль, чіткіше виписати процедуру імпічменту. Першим випробуванням для парламентського осередку ФНП, по суті, повинна стати боротьба за пропорційний виборчий закон.

Як саме ФНП збирається повалити режим? Не виключаємо, що творці Форуму все ще сподіваються, що Кучма під тиском мас, громадськості (і, можливо, Заходу) піде сам. Якщо ні —використовуватимуться всі можливі законні механізми — референдум, спроба зініціювати дострокові вибори, спроба почати процедуру імпічменту. Напевно, є в «заначці» і ще дещо...

Перспективи

Що може перешкодити опозиції реалізувати свої плани? По-перше, її споконвічне лихо — неузгодженість дій та амбіції лідерів. Тим паче що протиріччя, як відомо, були й на попередньому етапі. По-друге, поспішність і неповороткість, почасти вже продемонстровані. По-третє, страх застосування сили з боку влади.

Нарешті, чимало все-таки залежатиме від Ющенка. Від його волі (або безвольності). Від того, чи зрадить він сам себе, чи порушить принципи християнської моралі, яких, наскільки можна судити, ревно прагне дотримуватися.

Частково успіх заходу залежить і від олігархів. Симптоматична деталь — у маніфесті немає про них жодного слова. Вони — теж громадяни цієї країни, вони теж натерпілися від цієї влади. У них теж є діти. І їм теж хочеться, щоб їхні діти жили в нормальній країні. Олігархи — це теж Україна. Шанс, наданий Україні, — це й їхній шанс.

Влада сьогодні

Здавалася б, влада, а точніше Президент і його оточення сьогодні мають бути єдині як ніколи. Однак це не так, оскільки справжню боротьбу навіть у нинішній ситуації влада сьогодні веде не з опозицією: представники керівної верхівки з азартом продовжують завдавати ударів одне одному і щоразу на роль рефері залучати Президента. Суддівство Леоніда Даниловича полягає в ознайомленні і відповідній реакції на інформацію, надану одним політичним угрупованням на інше. В хід ідуть звинувачення в підготовці касетного скандалу, викриття в контактах з опозицією, стенограми підслуханих телефонних розмов, які свідчать про високий рівень вільнодумства з боку конкурента. Але конкурента в чому? У бізнесі? То зараз ніби й не час зводити рахунки. У впливі на Президента? Але зараз для Леоніда Кучми дорогий кожен багнет.

Насправді ж конкуренція, що базується на тривалій історії неприязних взаємин між політичними групами, які підтримують Президента, розгорнулася за контроль над нинішньою ситуацією і максимально вигідне для себе використання її наслідків. З цього приводу у кожного китеняти, на якому тримається президентський острів, є свої плани.

Мета і дії

Найбільш методологічні й технічні в нинішній ситуації, безумовно, Суркіс і Медведчук. Ще на початку касетного скандалу обидва політики зробили серйозний зигзаг у бік якщо не опозиції, то нейтралітету. Однак, швидше за всіх прорахувавши можливі варіанти розвитку подій, повернулися на позиції, які займали до 28 листопада. Понад те, навіть поліпшили їх, із погляду наближеності до Президента. Здавалося б, навіщо людям, які витерпіли безліч кривд, про які ми не знаємо, і деяких, про які зараз знає вся країна, так палко підтримувати Президента? Навіщо це людям, які мають системний і легальний бізнес (наприклад, на відміну від Олександра Волкова)? Відповідь напрошується сама собою, точніше дві відповіді.

Перша — ні Віктор Володимирович, ні Григорій Михайлович категорично не хочуть приходу до влади Віктора Ющенка. Саме підконтрольні їм ЗМІ першими почали розкручувати як найімовірнішу версію про західну ініціацію касетного скандалу з метою приведення Ющенка до влади. Цікаво, що на цьому тлі Григорій Суркіс вирушає до США і бере участь у релігійних обідах, які традиційно раз на рік дає президент США. Однак одне другому не заважає. Ющенко як все ще найбільш реальна заміна Леоніда Кучми Суркіса і Медведчука, безумовно, не влаштовує. Але відносини із Заходом підтримувати треба. По-перше, тому, що час від часу деякі країни на захід від України відвідувати необхідно, а по-друге, обидва політики усвідомлюють, що Захід завжди буде політичним чинником впливу в Україні і сваритися з ним остаточно не входить у їхні плани.

Отже, про плани. Саме вони — друга відповідь на поставлене вище запитання. На думку не тільки цих двох політиків, а й деяких ще ідеологічно близьких, які також натерпілися від примх Леоніда Кучми, влада має перебувати територіально в тому будинку, в якому вони мають законні представництва, а отже, у парламенті. Зрозуміло, що з нинішнім складом ВР уже нічого не вдієш, а ось із наступним можна. Але в такому разі чітка більшість повинна бути продумана і створена в парламенті тими, хто її зможе породити і втримати. Для цього, по-перше, необхідно, щоб вибори проходили повністю на партійній основі, а це означає, що коли Президент накладе вето на прийнятий закон про пропорційну систему, то буде зроблено все можливе для того, щоб його трьомастами голосами подолати. А по-друге, взяти 60% у парламенті без адмінресурсу таким партіям, як СДПУ(о), Демсоюз, Трудова Україна, НДП і Аграрна, — просто неможливо. Отже, як мінімум до парламентських виборів Президент має залишитися для того, щоб забезпечити адмінресурс для створення цієї більшості, а потім поспостерігати за процесом, в результаті якого Україна перетвориться на парламентську республіку, внісши зміни до Конституції.

І в цій ситуації буде абсолютно все одно, хто прийматиме вірчі грамоти у послів і хто вручатиме ордени. Та хай би і Ющенко! Влада повністю перекочує з Банкової на вулицю Грушевського, причому одразу в обидва будинки — Кабмін і Верховну Раду. Яке місце для себе намітив Віктор Медведчук за такого розкладу — спікера чи прем’єра — не суть важливо. Важливо те, у які кольори пофарбує він жаданий пост. Схоже, власну думку з цього приводу маємо не лише ми. Уявлення про це склали для себе багато впливових політичних і економічних постатей у країні, котрі не бажають із громадян перетворитися на співробітників фірми «Славутич». Особливо слід виділити серед таких громадян представників Донбасу, які за час київських баталій встигли прибрати до рук не лише Донецьку і майже всю Луганську область, а й міцно вкоренитися в Дніпропетровську, Запоріжжі та інших густо електорально заселених регіонах.

Отож план, може, й гарний. Але занадто вже багато в ньому «якщо». І потім, ще жоден політик в Україні не довів, що здатний виконувати такі складні багатоходові комбінації.

У непросту ситуацію втрапив Олександр Михайлович Волков. Мабуть, він, як ніхто інший, зацікавлений у збереженні Президента, і не просто у збереженні, а у відновленні всіх можливостей і повноважень глави держави. Бо без цього майбутнє Олександра Михайловича практично не проглядається, причому як економічне, так і політичне. Можливо, у цій ситуації Волков міг би діяти ефективніше, якби не його підкилимова війна з главою СБУ Леонідом Деркачем та сином глави СБУ Андрієм Деркачем, з одного боку, й абсолютно недоречна війна зі ЗМІ, що приділили особливу увагу публікаціям про фінансові правопорушення Олександра Волкова в Бельгії, — з другого. Обидва ці моменти забирають час і сили. Можливо, тому всі ініціативи з порятунку Президента, що виходять від Волкова та його команди, виявляються або неефективними, або, даруйте, дурними. Хіба можна інакше оцінити пропозицію провести ще один референдум про довіру парламентові і Президенту? А як інакше назвати акцію, проведену в понеділок біля американського посольства? За чутками, які заслуговують уваги, ідеологами пікетів із плакатами «Не допустимо повторення другої Югославії» були люди, дуже наближені до волковської адмінресурсної мережі «Соціальний захист». Написали б уже прямо: «Не віддамо нашого Мілошевича!».

Про ослаблення позиції Олександра Волкова свідчить і факт закриття Службою безпеки в’їзду в країну одному з інвесторів «1+1» Борису Фуксману. Був би Олександр Михайлович при колишній силі, цього не трапилося б.

Можливо, окремої розмови заслуговує роль і місце Віктора Пінчука в боротьбі за збереження Президента. Віктор Михайлович зробив чимало як ефектних кроків, так і помилок. Але сьогодні ми їх не обговорюватимемо, оскільки в цього політика є цілком зрозумілі людські причини для поведінки, яку в журналістських колах назвали «в бій ідуть самі пінчуки». Можливо, його дії з погляду пошуку істини важко виправдати, але з погляду його родинного стану цілком можна зрозуміти. І, може, його особиста поведінка, підкреслюємо, особиста поведінка, робить йому честь. Ми навіть готові Віктору Михайловичу вибачити його настирливі спроби переконати багатьох, у тому числі й Президента, в тому, що за всіма критичними статтями в «Дзеркалі тижня» стоїть Юлія Тимошенко, яка нібито фінансує наше видання. Мине час, і Віктор Михайлович покається. Ми почекаємо.

А тепер трохи про силовиків. Становище їхнє незавидне. За здоровою логікою, Леоніда Васильовича Деркача чекає неминуча відставка. І не тільки тому, що серед вхожих у президентський кабінет у нього практично немає жодного серйозного і щирого союзника. І навіть не тому, що його голос на плівці може бути доведений, і навіть не через цілий список дій очолюваної ним організації, охарактеризувати які м’яко можна так: незграбні, нерозумні, недалекоглядні, неефективні. (Лишень одна скажена провокація проти «1+1» чого варта!..)

Річ у тім, що весь період часу прослуховування Президента в кабінеті припав на відповідальність Леоніда Деркача за безпеку країни. При ньому був цей факт. Ось, власне, й усе. Звісно, можна розраховувати на зв’язки з російськими колегами, можна брати якнайактивнішу участь в антизахідній істерії, що накотилася останнім часом на Банкову; можна свято вірити в те, що іншого такого відданого голови СБУ Президент не знайде. Але як Президент пояснить збереження на посаді людини, котра допустила можливість прослуховування у святая святих влади — президентському кабінеті?

І з Юрієм Федоровичем Кравченком не все так просто. Міністр внутрішніх справ, мабуть, вчинив наймудріше від усіх, публічно усунувшись від розслідування зникнення Георгія Гонгадзе, касетного скандалу. Принаймні на цьому етапі він не наробив дурниць. За винятком хіба що виступу одного з його заступників, котрий заявив, що слова в плівці монтувалися по літерах. (Можливо, йому хтось анекдот розповів про Леоніда Ілліча, який кремлівським іміджмейкерам начитав алфавіт, а решта було справою техніки?) Але справа навіть не в цьому. Багато хто вважає Юрія Федоровича найрозумнішим і найпідступнішим із командирів осадженої владної фортеці. На відміну від СБУ, МВС — системна організація. У разі чого й армія навряд чи піде проти народу, попри грізні превентивні заяви Олександра Кузьмука. А от міліція — зовсім інша річ. У цій системі пов’язані (щоб не сказати інакше) усі — знизу догори. У генерала Кравченка, безумовно, є внутрішньоміністерська опозиція і діє вона, судячи зі статей, які з’являються на сайті FLB, досить ефективно. Очевидно, що люди, котрі організовують «злив» інформації, обіймають чималі посади й мають доступ до ексклюзивної, часто таємної. Але, очевидно, їхня впливовість не настільки велика, щоб повалити патрона чи серйозно змінити розстановку сил у системі МВС. Проте навіть за нинішньої, здавалося б, сталої позиції Юрія Кравченка все-таки може звільнити з посади Президент. По-перше, тому, що силовиків можуть принести в жертву як Заходу, так і опозиції, (якщо відбудеться «круглий стіл» між нею та владою). Цієї самої жертви від Президента вимагають і так звані олігархи, готові поставити на місце генпрокурора, глави СБУ й МВС своїх людей, або навести вагомі аргументи й домовитися з тими, кого призначить Президент. Леонід Кучма подібному розвиткові подій чинить опір, не бажаючи виявитися маріонеткою в руках олігархів у разі відставки силовиків. Але тиск на нього з цього приводу не припиняється. І вже не знаю, який привід Юрій Федорович дав Президенту для гніву, але подейкують, що погроза Президента відправити Юрія Федоровича послом струсонула своїми децибелами весь другий поверх адміністрації Президента.

Нам достеменно невідомо, чи ознайомився Микола Янович Азаров із розшифровками його розмов із Леонідом Кучмою в президентському кабінеті, у яких в одному випадку йшлося про неможливість далі прикривати розкрадання, скоєні в НАК «Нафтогаз» Ігорем Бакаєм, а в другому, про надзвичайно грубе використання Президентом адмінресурсу між першим і другим туром президентських виборів. Ми думаємо, що Микола Янович як зайнята людина, не знайшов часу познайомитися з розшифровками, одна з яких уже понад два тижні висить в Інтернеті. Інакше, він давно уже спростував би всі звинувачення. Так само як і губернатор Сумської області Володимир Щербань.

Губернатори, до речі, окреме питання. Представники гаранта на місцях, безумовно, дуже пильно відстежують ситуацію і діятимуть за обставинами. І в критичний момент, безумовно, розділяться на тих, хто має щось за душею і без посади й на тих, хто крім посади і невеличких заощаджень не має нічого. Скоріш за все найвільнішими будуть перші, позаяк у разі чого не захочуть піти на дно разом з другими.

Перспективи

Перспективи влади загалом і її представників окремо залежать від цілого ряду чинників. Основні з них спробуємо навести зараз.

Перше. Багато чого залежатиме від морального рівня Президента України. Якщо він виявиться людиною порядною та моральною, то події розгорнуться за одним сценарієм, а якщо ні, то за цілком інакшим, — схожим на нинішній.

Друге — опозиція. І в даному розділі йдеться не про її згуртованість та спроможність ефективно діяти задля досягнення поставленої нею мети. Мова про те, чи вистачить утвореній опозиції мудрості не прагнути негайного економічного й політичного реваншу, тобто погрожувати посадити на лаву підсудних усіх олігархів? Чи стане розуму зрозуміти, що майже всі люди з найближчого оточення Президента, названі чи не названі в цій статті, є власниками значимої частини національного капіталу. Спроба розправитися з ними призведе до оголення й ослаблення вітчизняних позицій у період приватизації та реформування економіки. Обнадіює те, що багато хто в ФНП розуміє необхідність створення й затвердження прозорих правил гри, за якими гратимуть усі — від олігархів до власників малого підприємства «Есмеральда». Можливо, прийде й розуміння того, що гарантії слід видавати не Президенту, а представникам національного капіталу.

Третє. Принаймні на третину перспективи нинішньої влади залежать від рішень, що будуть ухвалені на Заході та на Сході.

Якщо настрої у Сполучених Штатах зрозумілі ще не остаточно, але пунктирно вже окреслені, то Європа, схоже, уже визначилася. Остання заява Ради Європи та ЄС є тому чітким доказом. Влада сама винна в цьому, бо конвеєрним методом продукує підстави, на які цивілізоване співтовариство не може не реагувати. Один із міністрів Великобританії пішов у відставку тому, що громадськість дізналася про його дзвінок у відповідну службу з проханням прискорити процедуру оформлення підданства двом його знайомим. Тому ставлення до подій в Україні — це не причіпки Заходу, це стандарти й норми поведінки ЄС, які діють у самому Євросоюзі. І коли вже Президент назвав європейський вектор пріоритетним, то необхідно бути послідовним. Тож із Заходом усе більш-менш ясно: якщо в Україні знайдуться сили, готові боротися, то відкрито чи без зайвого афішування, їх підтримають.

Тепер Росія. Саме до неї Леонід Данилович розраховує притулитися, а якщо вдасться, то і спертися. Президент РФ дав для цього підстави, оскільки був стриманий, назвавши справу Гонгадзе й касетний скандал внутрішньою справою України. Банкова не могла на це не відреагувати вдячністю. І нею за день до приїзду секретаря Ради національної безпеки Росії Сергія Іванова (одного з небагатьох довірених людей Путіна при владі) стало оголошення про те, що саміт ГУУАМ перенесено на невизначений термін. Нагадаємо, що саміт не заохочуваної Москвою унії, мав відбутися 3 березня в Києві і, за словами Анатолія Зленка, мав стати етапним в історії ГУУАМ. Проте оголошення про відміну зустрічі за місяць до її проведення, викликає подив, так само як і посилання на зайнятість Лучинськи й Алієва, котрим до речі, як повідомило BBC з посиланням на прес-секретарів, телефонував сам Леонід Кучма.

Насправді ж російський президент приїжджає в Україну з візитом «проміжної підтримки». Володимиру Путіну доведеться визначити, варто підтримувати цього Президента чи треба знайти іншу кандидатуру й вести її до перемоги на дострокових виборах. У будь-якому випадку, цей висновок робитиметься не зараз і не в Дніпропетровську.

Четвертий чинник — спроба силового розв’язання кризи. Слід зауважити, що в тій чи іншій мірі ідея розрубати ситуацію силовими чи каральними заходами обговорюється майже усіма фігурантами подій із боку влади. Спектр можливих дій широкий. Від оголошення надзвичайного стану й розпуску парламенту до порушення справи про шпигунство й арешту всіх причетних до розповсюдження плівок — від Рудьковського до Мороза. Останній варіант декотрі представники почали обговорювати особливо активно після заяви Генпрокуратури про факт прослуховування в президентському кабінеті.

Силові дії з боку влади, з одного боку, безумовно, небезпечні, оскільки внаслідок цих дій може пролитися кров. Проте, з іншого боку, влада не може не розуміти, що будь-яке використання сили лише прискорить її кінець, позбавивши шансу вийти із ситуації нехай із великими, та все-таки не критичними втратами.

І останній — п’ятий чинник, від якого залежатимуть перспективи нинішньої влади, символом якої є збереження на посту нинішнього Президента: настрій і активність еліти й населення.

Всупереч сподіванням на те, що нові розшифровки викликатимуть роздратування й гаситимуть скандал, еліта й та частина населення, що має доступ до Інтернету й опозиційних видань, які друкують ці тексти, дедалі більше переконуються в необхідності проведення дострокових виборів. Ідеологи президентського захисту в кулуарах, а іноді почасти й з екранів телевізорів, проводять у життя таку тезу: «Ви чого? Що нового? Ви що, раніше про це не знали? А якщо знали, то чому йдете на повідці в лівих чи крайніх правих провокаторів?» Знали. Ясна річ, не все. А про те, чого не знали, здогадувалися. Але є невеличка різниця. І нехай дарують нам читачі, ми наведемо, нехай не дуже естетичне, але доречне порівняння щоб пояснити її. Усі знають, що кожна людина справляє природні потреби. Та якщо людина це зробить на центральній площі країни чи, приміром, у прямому ефірі, то виправданням їй не послужить той факт, що всі знають про те, що всі люди справляють свої природні потреби. О’кей?

Стосовно лівих і крайніх правих... Ні-і, не прийдуть вони до влади, не візьмуть вони ні президентський пост, ні більшість у парламенті навіть за відсутності адмінресурсу, себто при чесних і демократичних виборах. Особливо в тому разі, якщо зі сплячки вийдуть потенційні лідери, а
з-під президентської залежності лідери формальні.

Влада Кучми висить на волосині. Опозиція тримається на волосинках. Потенційний ковтун розчесати чи вистригти може лише свідома й активна позиція населення, яке, можливо, перетвориться на народ.