МИХАЙЛО ГОРИНЬ: «ХТО ПРОСИВ ПРЕЗИДЕНТА СТАТИ ГОЛОВОЮ ОРГКОМІТЕТУ? ВИ ПОСТАВИЛИ МЕНІ ЗАПИТАННЯ НА ДВІЙКУ»

Світові форуми українців (СФУ) заведено проводити раз на п’ять років. Перший відбувся 1992 року, другий — 1997-го. Третій, дещо порушивши традицію, припав на серпень 2001 року. Причина була й вельми поважна — десята річниця Незалежності України. Правда, на цьому особливості третього СФУ не вичерпуються. Одна з основних прикметних рис — підкреслена молодіжна спрямованість. Навіть побіжного погляду було досить, аби дійти висновку: делегатський корпус Форуму омолодився наполовину. Про те, чим викликані новації у проведенні СФУ, наша розмова з Михайлом Миколайовичем Горинем, членом оргкомітету з проведення третього СФУ, головою Української світової координаційної наради, що відбулася напередодні Форуму.

— Чия то була ідея — омолодити Форум?

— Зараз мені важко сказати, хто перший запропонував її. Але вона, якщо й не виходила від Кабінету міністрів й адміністрації Президента, то активно ними підтримувалася. На цьому наполягав Микола Жулинський, коли ще був віце-прем’єр-міністром. Природно, на цьому наполягали й ми. Тож тут не було ніяких розбіжностей.

— Чи не є політика, спрямована на радикальне збільшення кількості молодих делегатів, засобом зниження температури Форуму? Адже не таємниця, що в президентів України не складаються відносини з діаспорою. А діаспорній молоді, активно інтегрованій у життя країн проживання, менше болять сьогоднішні страждання історичної батьківщини. Крім того, молодь, діаспорна чи корінна, за ідеєю повинна посоромитися висувати претензії нинішньому «зрілому за роками» Президенту. Чи мої припущення помилкові?

— Думаю, таки помилкові. Курс на омолодження Форуму викликаний прагненням активно залучити молодь до процесів розбудови держави. Тож ми й рекомендували кожній області мати представників від молоді. Таку саму рекомендацію одержали й усі українські громади діаспори. Омолоджуючи Форум, ми сподіваємося омолодити нашу теоретичну думку.

— Скажіть, а навколо питання, кого, наприклад, із корінних українців наділити привілеєм бути делегатом, не виникало тертя?

— Ваша правда, певне напруження було. Спочатку виникла тенденція, особливо на заході й на півдні України, щоб до складу делегацій потрапило якнайбільше представників облдержадміністрацій. Але в процесі контакту ми зійшлися на тому, щоб до складу делегації кожної області увійшли представники різних громадських організацій, а не державних і партійних структур, тож у результаті на Форумі були представлені, скажімо, «Просвіта», жіночі спілки, тощо.

— Ніби й справедливо: поділити квоти за принципом «тобі половина й мені половина». Навіть щедро, оскільки половину мандатів віддали українцям діаспори, що кількісно поступаються українцям власне України. Проте серед означених вами громадських організацій від українців метрополії важко знайти такі, які вирізнялися б особливою опозиційністю до нинішньої влади. Крім того, діаспора східна дуже несхожа на західну. На пострадянських теренах українці тільки починають усвідомлювати, хто вони такі, тоді як західна гілка сформована переважно з активних націоналістів не в першому поколінні. Мені здається, що певну маніпуляцію з квотами все-таки провели. За словами члена оргкомітету СФУ, народного депутата України Юрія Криворучка, на першому, березневому, оргкомітеті Форуму передбачалося «по два представники від кожної з 255 організацій української діаспори». В остаточному варіанті для всієї діаспори були виділені 300 місць. А про 50 почесних делегатів і про те, яку позицію вони могли зайняти, говорити не будемо. З усієї цієї арифметики було наперед зрозуміло, що «критикани» виявляться у глухій меншості. Це вплинуло на співвідношення критичних і доброзичливих виступів, на результати голосування й відповідно — на рішення секцій Форуму, його резолюції.

— Відповідати за слова нашого молодого земляка-депутата я не можу. Можливо, він щось не так зрозумів... Стосовно того, як діаспора могла омолодити свої делегації... Діаспорні організації відрізняються одна від одної. Є окремі, дрібні. А є об’єднання організацій. До них підхід щодо квот дещо інший. Скажімо, об’єднання у Канаді, куди входить десяток-півтора організацій, із центральним «Світовим конгресом українців». Його делегація від Канади одержала 22 місця. Думаю, тут є, де розгорнутися. Інша велика діаспорна делегація — від США. Об’єднанню українських організацій Америки, із приблизно такою самою кількістю окремих організацій, надано квоту в 30 делегатів. Решта країн одержали квоту, про яку ви казали...

Чим примітна американська діаспора? Там, крім громадських організацій, організацій від мистецтва, є солідні наукові організації, цілі інститути. Америка, власне, показала нам приклад того, як потрібно працювати в діаспорі не лише на політичному, а й на науковому рівні. Саме американська діаспора почала видавати енциклопедію українознавства й цим підштовхнула до аналогічних дій Радянський Союз, який побоявся бути осоромленим перед світом (мовляв, опозиція в еміграції це робить, а нібито незалежна українська радянська держава — ні).

— Знов-таки: за офіційними даними, діаспора Канади нараховує понад мільйон чоловік, а діаспора США — близько 750 тисяч. І все-таки об’єднання канадців представляли 22 делегати, а з Америки прибуло 30. Це тому, що діаспора США більше уваги приділяє науковій діяльності, ніж політичній?

— Треба ж було врахувати й різноманітність... Гадаю, справа зовсім не в кількості тих, хто на Форумі міг би аналізувати пройдений за десять років шлях. Із критикою взагалі треба поводитися обережно. Для мене, з моїми сорока роками практики опору тоталітарному режимові, демократія не є безвідповідальністю. За кожне слово потрібно нести відповідальність. Я свого часу відповідав. Спочатку шість років, а потім — п’ятнадцять.

— Вважаєте, до виступаючих на Форумі слід було застосовувати настільки жорсткі критерії визначення відповідальності?

— Авжеж, ні. Мова про те, що коли ти виступаєш як діагност, ти мусиш бути мудрою та врівноваженою людиною. Мало критикувати — необхідно давати рекомендації, як вийти з такої ситуації. Без цього Форум нічого не вартий.

— Нібито від того, що учасники Форуму висловлять нові конструктивні ідеї, щось зміниться, адже влада не збирається ділитися важелями управління, за допомогою яких ці ідеї можна реалізувати? Резолюціями попередніх форумів ставилися питання про необхідність неформальних контактів УВКР з українською владою, відпрацювання спільних позицій. Планувалася, приміром, можливість звітів УВКР на сесіях Верховної Ради України. І що?

— Так, звіт УВКР у парламенті жодного разу так і не прозвучав. Але сподіваюся, що третій Форум стане проривом.

— Заздрю вашому оптимізму. А хто Президента просив стати головою оргкомітету Форуму?

— (Пауза) Знаєте, я свого часу працював вчителем і директором школи. У стосунках із дітьми я впровадив певною мірою демократію. Якось я поставив запитання одному учневі. А він дивиться на мене й каже: «Ви знаєте, ви поставили мені запитання на двійку». Оце зараз я згадав цього учня й кажу вам: «Ви мені поставили запитання на двійку».

Перший лист щодо того, хто повинен очолити оргкомітет, я надіслав чи то в грудні минулого року, чи то в січні нинішнього. Звертався я спочатку до прем’єр-міністра Ющенка, оскільки була традиція, що головою Форуму ставав хтось із Кабміну. Потім звернувся з відповідним листом до Володимира Литвина. А далі... У тому варіанті оргкомітету, який я одержав з адміністрації Президента 24 січня, головою значився Леонід Кучма.

— Ви домоглися того, що представники діаспори увійшли до оргкомітету. Це дуже вплинуло на його роботу?

— Вони вирішили чимало організаційних питань. Активно потрудилися під час підготовки секцій, конференцій і «круглих столів». Кількість секцій за їхньою участю зросла до 14. Але тут важливий інший момент. Участь діаспорників у роботі оргкомітету — сильний психологічний чинник. На попередніх форумах це не практикувалось. Можливо, тому вони почувалися гістьми. Тепер у них були всі можливості відчути себе причетними до процесу. Це, як на мене, посприяє консолідації світового українства.

— Ви кажете, представники діаспори допомагали розробляти тематики секцій. Є свідчення того, що цей процес був нелегким. Спочатку нібито було чиєсь прагнення обмежити тематику питаннями мови, культури й молодіжного руху, аби не псувати свято великими проблемами.

— Секції, конференції, «круглі столи» були винятково нашою парафією, якої крім нас ніхто не торкався. Ми не кажемо, що крапку у формуванні секцій поставили в березні. Просто гуманітарний цикл був визначений першим.

— Я чув, були певні труднощі з тим, де проводити врочисте та пленарне засідання?

— Нас хотіли вигнати з національного палацу «Україна».

— Хто?

— Це я грубо сказав. Кабінет міністрів запропонував спочатку, щоб в «Україні» відбулося тільки врочисте відкриття Форуму, і на нього відвів лише півтори години. Загальне пленарне засідання, на якому мали прозвучати як мінімум десять доповідей, пропонувалося провести наступного дня в залі готелю «Русь» на 450 місць. Уявіть, люди з’їхалися з усього світу і товклися б під дверима! Врешті Президент погодився на наші вимоги. Він дав добро на те, щоб в «Україні» провести й заключне засідання Форуму. А для пленарних засідань нам удалося «вибити» приміщення Інституту міжнародних відносин, де є десяток аудиторій і зал на 800 місць.