Міфологія сучасної України. Короткий курс

Коли мавр зробив свою справу — він може розслабитися і випити кави. Проголосувавши, народ може повернутися до вирішення повсякденних побутових проблем і чекати наступного сигналу виявити волю, що прозвучить нескоро, а саме, відповідно до Конституції, через п’ять років.

Це хибна думка. Зрозуміла, оскільки завжди так було. Завжди набуття мандата від народу забезпечувало головне — свободу дій чи, частіше, бездіяльності. І те й інше приносило цілком конкретний і відчутний прибуток і тим, хто домагався місця у виконавчій вертикалі, і тим, хто осідав у законодавчій. У першому разі задоволення приносило управління держмайном або регулювання ринку, у другому — лобіювання або стрибки з фракцій у фракцію.

У кожному разі, мавр (народ) уже був не при справах, періодично дивуючись, як це вони за такої зарплати можуть щороку міняти засоби пересування. Але мова не про Івченка.

Мова про те, що десятиріччя Леоніда Кучми, яке колись напевно назвуть епохою застою, утримувало десь у глибинах суспільної свідомості міфи та легенди, такі потрібні як маленькому українцю, так і великому.

Леонід Данилович і міф — поняття, м’яко кажучи, несумісні. Як і «примкнулі» до президента Пустовойтенко, Кінах, Литвин, Табачник тощо. Так, мав місце загадковий Марчук, який щось знав, і великий та жахливий Медведчук. Але народ не захотів розгадувати загадку Марчука, а Медведчук був страшний настільки, що його було вирішено проігнорувати.

Кучма був гранично реальним, я навіть сказав би — опукло реальним. Про нього, як ми пам’ятаємо, навіть анекдоти не ходили. Відсутність народної творчості, як правило, свідчить про відсутність інтересу.

У застою є свої закони, і прогнила влада вивчила чимало з них. Зокрема «не буди лихо, поки воно тихе». Або «якщо можна чогось не робити, краще цього не робити». Владі іноді ставало нудно, і вона придумувала всякі референдуми, але природа брала своє і результати не імплементувалися.

Загалом, усе як у добрі старі компартійні часи, але всіх законів застою влада так і не вивчила. КПРС застій не просто сприймала як даність. Партія його культивувала, модерувала, вона за ним, якщо хочете, доглядала. І він тримався півтора десятка років, поки мізки не постаріли і не перестали реагувати на навколишнє, а також поки вистачало економічного ресурсу для гонки озброєнь.

Кучма ж застій просто сприймав як щось вічнозелене. Певне, він просто не розумів його природи, думаючи, що косметичними заходами (Литвина прибрав, Медведчука поставив) зможе подовжити його існування. Втім, після 2002 року, здається, він про майбутнє не замислювався, маючи на увазі, що «ніколи так не було, щоб ніяк не було».

А от якби хтось усерйоз тоді ставився не до приватизації обленерго чи продажу «Криворіжсталі», а до процесів усередині країни, то вже до 2000 року звернув би увагу на появу в народі міфу про Ющенка.

Відразу застережу — міф не є кимось спланований обман. Суспільний міф є уявлення, яке складається в народі про ту чи іншу людину. Воно може відповідати реальності або ні — суть не в цім. Просто міф живе сам по собі, якщо він, звісно, не штучний. Але для створення штучних міфів в Україні не було ні умов, ні професіоналів. І не тільки в Україні.

Безплідна боротьба російських політтехнологів із Ющенком була приречена на невдачу саме тому, що вони узялися за абсолютно безперспективну справу — розвінчування міфу. Нагадаю, що останній міф, який було розвінчано, — про непереможність канадських професіоналів. І край — відтоді міфи вигравали партії.

За ідеєю, шанс на успіх у них був. У тому разі, якби вони заходилися не розвінчати, а створити інший міф, який би витиснув попередній. Але на це, по-перше, не було відмашки, по-друге — бракувало здібностей це диво створити, а по-третє — не було вихідного матеріалу. Або його не шукали.

Звісно, вони зробили все, що могли. Заради перемоги над міфом вони спровокували розкол країни і поставили боротися з легендою абсолютно матеріального Януковича. І вся історія його поразки — це не наслідок якихось судимостей. Країна, що мала десятиріччя гранично матеріального Кучми, постала перед можливістю отримати ще одне конкретно матеріальне десятиріччя, плюнула на цю справу і вибрала світле майбутнє, представлене замисленим банкіром із чистими руками і повадками одвіку шанованого в народі сільського вчителя. А насправді вибрала собі в президенти даосиста.

Давним-давно в Китаї учений товариш на ім’я Лао Цзи проповідував вчення, сформульоване ним у книзі «Дао Де Цзин». Дуже, до речі, популярної в часи династії Хань (III ст. до н.е — III ст. н.е)., а в часи династії Тан пізніше Лао Цзи було просто канонізовано.

Якщо коротенько: Дао — неявна природа абсолютного буття. Одна з основних прикладних тез — недіяння часто буває набагато ефективнішим за бурхливу діяльність. «Піднебесну беруть із допомогою недіяння. У Піднебесній множаться заборони, а народ дедалі більше зубожіє, у народі багато гострої зброї — у країні посилюється розлад, у людей умілість збільшується — і каверзи стають у пошані, закони та накази зростають — і злодіїв і розбійників стає дедалі більше. Тому премудра людина й каже: «Я перебуваю в бездіяльності — і народ сам змінюється, я віддаюся спокою — і народ сам виправляється, я перебуваю в недіянні — і народ сам багатіє».

Уже й не знаю, чи читав Віктор Андрійович цей твір, але дотримується його досить послідовно й акуратно, що йому, за великим рахунком, завжди приносило успіх.

Щоправда, крім Дао є ще й Де, а саме «розкриття цієї всесвітньої сили через розгортання об’єктивного творення». І якщо з Дао у президента все гаразд, то з Де виникли певні труднощі. Втім, не у нього першого — протягом останніх 2000 років пізнати і те й інше було дано далеко не кожному.

Чи хотів народ саме такого керівника? Певне, народу все ж таки був потрібен той, хто пізнав усі без винятку аспекти вчення великого китайця. А так вакуум, який виник у президента в «розгортанні об’єктивного творення», було заповнено дуже активними соратниками. Котрі при цьому зробили все для деміфологізації образу президента. У принципі, народ продовжував сприймати його як того, хто «пізнав природу абсолютного буття», однак «розкривачем цієї сили» стала саме «Наша Україна». За задумом, він мав стати для «Нашої України» системою протиракетної оборони, а насправді вона («Наша Україна») стала його змістом.

Розвіювання міфу відбувалося способом тривалого і частого спілкування з народом, способом участі в різних потрібних і непотрібних заходах, способом відставки уряду і малокорисних візитів. Способом його діяльності, яка є для нього виконанням обов’язків, що відчувається. Способом діяльності соратників, котрі ні за комплекцією, ні за манерою поведінки, ні за повадками спілкування з народом міфами не є, а чомусь підозріло нагадують щось до болю знайоме.

Де ввійшло в суперечність із Дао і відбилося в результаті виборів для «Нашої України».

Однак народу сподобалися міфи. Сплеск інтересу до віри, як ми пам’ятаємо, був однією з відмітних ознак перебудови. Причому віри різної — у канонічних святих, фінансові піраміди, магів, чаклунів або політиків, які відіграють роль представників вищого розуму або темних сил на Землі.

Людям було потрібно щось зовсім особливе. Природне, а тому непотворне. Щире й сильне водночас. Не обов’язково гарне, оскільки «щирі промови не витончені, витончені промови не щирі» (усе звідти ж — із глибини віків). Не обов’язково красномовне, оскільки «добрий не красномовний, красномовний не добрий». І не обов’язково освічене, оскільки «мудрець не освічений, освічений не мудрий». Останнє є спірним, утім, як усе вчення.

Знадобилися цільні й сильні особистості. На жаль, для прибічників швейцарської форми демократії, ці особистості не обов’язково є носіями цінностей свободи. Більше того, найчастіше не є, оскільки сильні особистості, на жаль, схильні до авторитаризму. Мудрі особистості, з другого боку, цю схильність у собі стримують, але мудрість не з’являється відразу, а приходить із роками і походить від здатності вчитися.

І святе місце успішно посіла Юлія Володимирівна. І річ не в тім, що вона яскравіша за президента чи там гучніше за нього волає до душ знуджених за вірою громадян, а в тім, що вона природніша й енергійніша. Для Тимошенко боротьба, в якій вона перебуває перманентно, й є її життя. Боротися їй ще і боротися, оскільки вороги знаходяться самі собою, виростаючи прямо з-під землі і влаштовуючи безперервні підступи.

Вона невтомна, адже жінка за визначенням набагато терплячіша, ніж чоловік. Вона з програшних для неї ситуацій виходить як мінімум при своїх, що є однією з відмітних ознак сили духу. «Ну що ж, будемо вважати нашу поразку перемогою», — сказав якось один мудрий представник прогнилого режиму.

Безуспішність боротьби з нею багато в чому нагадує відсутність ефекту при боротьбі з Ющенком — адже стріляють на ураження великокаліберними, а вони все, зараза, пролітають наскрізь. Війна з духами, скажу я вам, дуже трудомістке і малоефективне заняття.

Навчені гірким досвідом, спробували створити альтернативи — не тягнуть альтернативи, оскільки є хоч і симпатичними, але матеріальними, щоб не сказати приземленими, тілами.

Оскільки кулі пролетіли, атакували її матеріальне оточення, що є більш вдячною справою, однак заковика в тім, що дискредитувати таким чином можна оточення, але не її особисто.

Але це для тієї половини країни, яка перебувала на Майдані. Другу половину населяють, між іншим, теж люди, і вони теж були розбуджені перебудовою (Майданом) і теж вимагають собі казкового героя. За всієї їхньої поваги до Януковича він, як ми вже з’ясували, на міф ну ніяк не тягне.

Якщо для заходу України, що перебуває у творчих пошуках, міф має бути відкритий, щирий, готовий до самопожертви і проклинати злочинний режим, то для сходу міф — це людина успіху, людина багата, котра при цьому піклується про бідних; це батько рідний, котрий витягне з прірви ці півкраїни, як витягнув свою фірму, яка запустить зупинені заводи і вдихне життя в напіврозкрадені корпуси.

Гадаємо, що саме такого збірного представника Партії регіонів мали на увазі багато людей із тих 32 відсотків, які проголосували за цю партію. До речі, основне зростання її рейтингу припадало на період масового прокручування малозмістовних роликів, із яких було геть незрозуміло, а хто, власне, ці люди? Не виносячи духу помаранчевих, народ на сході самостійно малював картинку своїх обранців. Якщо це була технологія, то витончена.

Отож, міф має видаватися стриманим і розумним. Великодушним і діловим. Він повинен бути Особистістю. Він не може бути відкритий для народу повністю, у нього повинна залишатися таємниця. Цей міф незабаром назвуть Рінатом Ахметовим.

Не варто бути оптимістами і думати, що хтось винесе уроки з чужих помилок. Звісно, боротьба з цим виникаючим міфом проходитиме за знайомою схемою. Звісно, мова йтиме про трупи в штольнях, про бандитські розбірки початку 1990-х й інший набір. Звісно, цим можна насторожити потенційних партнерів у вільному світі. Але розвіяти міф у народі цим неможливо, незалежно від того, до речі, правда це чи ні, оскільки йому (народу) потрібна віра і цікавить його не темне минуле, а теперішнє й майбутнє.

У сусідній країні, до речі, влада, відчувши небезпеку, вчинила зі схожим зароджуваним міфом просто й конкретно. Вона його посадила, навісивши на нього і розкрадання бюджету, і гори трупів. Але в Росії влада справді сильна як ніколи й харизматична, тому їй і повірили. Є великі сумніви, що на сучасному етапі влада в Україні здатна на такі методи боротьби з легендами.

У наших міфів багато спільного і багато відмінностей. Вона — політик, яка покинула бізнес, але досі до нього небайдужа, уже давно народний трибун (не знаю, як це буде в жіночому роді).

Він ще зовсім не політик, але, схоже, всерйоз задумав ним стати. При цьому йому ще потрібно буде знайти баланс між публічністю і закритістю. Йому ще доведеться спростувати вже сформоване уявлення про себе як про людину, котра забезпечує свободу, але тільки тим, хто готовий скористатися нею в його ж інтересах. І невідомо, вдасться це зробити чи ні.

Він хоче вчитися і робить це; вона, схоже, готова до цього в меншою мірою.

Вони схожі внутрішньою силою і впертим (для шанувальників — наполегливим) бажанням домогтися мети. Вони природні, навіть коли намагаються грати, що насправді їм зовсім не потрібно. Вони можуть дозволити собі розкіш бути самими собою — це всі інші грають ролі з більшим чи меншим успіхом.

У них ресурси. У неї вперше зафіксована підтримка майже чверті виборців, до якої не слід ставитися скептично, типу, ну і що вона з ними робитиме? Майдан приніс у життя народ як постійно діючий чинник політики.

У нього — матеріальний ресурс, який за підтримки майже третини народу реально перетворити на духовний.

Насправді вся нинішня тусовка з коаліціями із кожним днем дедалі менше стає грою кольорів — помаранчевого, малинового і біло-синього і ще менше — грою ідеологій, яка, по суті, в усіх одна — ідеологія соціально орієнтованої ліберальної економіки з консервативним відтінком. Тобто немає в звичному сенсі ніякої ідеології.

Вона крутиться навколо саме цих особистостей і в цьому сенсі вибір «Нашої України» — це вибір того, хто більш договороздатний, із ким менш страшно. Саме менш, адже будь-який із союзів для президентської партії небезпечний через дефіцит усіх видів ресурсів — матеріальних, інтелектуальних, електоральних.

Найменш небезпечною в цьому сенсі є саме та «широка коаліція», оскільки за такого розкладу, нехай тимчасово, але вдасться мінімізувати вплив як Тимошенко, так і Ахметова, спробувавши реалізувати чужу мрію про «золоту акцію». Втім, немає таких акцій, навіть «золотих», які не можна було б купити...

Ну і зовсім жахливим є їхній союз, навіть тимчасовий. Оскільки наявність у них тих ресурсів, у яких «Наша Україна» саме відчуває дефіцит, може президентську сторону знекровити. Не кажучи вже про те, що, об’єднавшись, вони можуть просто вкотре поміняти Конституцію і скасувати пост президента як такий.

Та це сьогодні малоймовірно. Поки один із міфів щосили обвинувачує другого у бандитизмі, намагаючись тим самим застовпити свою територію, але водночас втрачаючи можливість її розширити. Другий мовчить.

Гру не тільки не зіграно. Гра ще навіть не починалася. Є тільки одне побажання — щоб у її процесі (якщо це будуть шахи) не застосовувався розмін фігур. Інакше наприкінці гри на дошці можуть залишитися два королі. І дошку складе й засуне в кишеню хтось зовсім сторонній.