МИ, ЩО НИЖЧЕ ПІДПИСАЛИСЯ

Цього тижня стало відомо: парламентська слідча комісія зі справи Георгія Гонгадзе має намір порушувати питання відставки генерального прокурора. У відповідній заяві голови комісії Григорія Омельченка немає нічого несподіваного. Дії прокуратури в цьому напрямі можна назвати, щонайменше, дивними: пред’являються обвинувачення дрібним чиновникам на таращанському рівні і при цьому немає, приміром, інформації про претензії ГП до пана Шупіка, який, як і раніше, є головним судмедекспертом країни. І це попри те, що він особисто давав «200-відсоткову гарантію»: тіло, знайдене в Таращі, не належить Гонгадзе. Виплив і Микола Джига, прикрасивши собою український Інтерпол. Той самий Микола Джига, який запевняв депутатів, що «таращанське» тіло «перезимувало». Не має претензії прокуратура й до свого колишнього шефа - Михайла Потебенька, який безпосередньо причетний до непрофесійного ведення слідства, чиї результати розгрібає нинішня слідча група Генпрокуратури. А що вже казати про горезвісні 99,6%, а також численних свідків, які бачили, за словами Потебенька, живого Гонгадзе.

Є також підстави вважати, що заяви генерального прокурора, а також його першого заступника пана Шокіна далеко не завжди збігаються з реальними результатами розслідування вбивства Георгія Гонгадзе, яке проводять слідчі Генпрокуратури. Причому не можна сказати, що начальство паразитує на результатах роботи підлеглих. Вони просто рухаються різними шляхами. Перші - до виконання політико-президентського замовлення, другі - до суті того, що відбулося.

Не обійдено увагою й відмову Генеральної прокуратури в акредитації Інтернет-виданню «Українська правда» через «необ’єктивне висвітлення діяльності Генпрокуратури». З’ясувалося, саме так прес-служба ГП ставилася й до представників інших видань та телеканалів. Така поведінка не базується на жодній правовій основі, але стосовно «Української правди» жест прокуратури є ще й украй аморальним, оскільки соратники Георгія Гонгадзе, котрі працюють у цьому виданні, мають до прокуратури на порядок більше об’єктивних претензій, ніж вона - до «УП».

Водночас усі чудово розуміють: заяви слідчої комісії не заподіють прокуророві якоїсь відчутної шкоди. Хоча за певних обставин можуть використовуватися іншими силами як відсутній пазл у картині «Усунення прокурора». Ці ж самі обставини вже почали визрівати в українському парламенті. Причому не в рядах бунтівливої опозиції, а в серці більшості, точніше - у фракції СДПУ(о). 36 народних депутатів підписалися під зверненням до Володимира Литвина з вимогою винести на обговорення Верховної Ради проект постанови «Про призначення та проведення депутатського розслідування фактів навмисних порушень генеральним прокурором України Піскуном С. Конституції України, вимог чинного законодавства з метою приховання злочинів групи службових осіб». Із 36 депутатів, що підписалися, п’ятеро «нашоукраїнців», п’ятеро «єдиноукраїнців» і один Потебенько. Решта - парламентські представники СДПУ(о). Ініціатором антипрокурорського дійства став член соціал-демократичної фракції Анатолій Левін, додавши до проекту постанови 470 сторінок власних заяв і звернень.

Підписана депутатами заява засвідчує: у середині нинішнього року пан Левін звернувся до генерального прокурора з мотивованими, на його думку, заявами про вчинення протягом 2001-2002 років «низки злочинів службовими особами податкової адміністрації та міліції стосовно конкретної групи підприємств та їхніх керівників». Проте «на порушення вимог чинного законодавства, ці заяви в Генеральній прокуратурі України умисне не були зареєстровані як заяви про вчинення злочинів, за ними не проведено належних перевірок, на порушення закону, не ухвалено відповідних постанов про порушення кримінальних справ або про відмову в порушенні». У заяві також ідеться: «...з метою приховання злочинів, відповідно до інформації Левіна А., генеральним прокурором України Піскуном С. втягнута в зумисне незаконні дії, які також мають явні ознаки кримінальних діянь, і велика група підлеглих службових осіб Генеральної прокуратури України, прокуратур Києва й Київської області».

Цілком імовірно, претензії депутата Левіна до генерального прокурора мають під собою грунт. Утім, як і претензії слідчої групи в справі Георгія Гонгадзе. Правда, масові автографи есдеків можуть пояснюватися як бажанням підтримати свого колегу по фракції, так і прагненням підсилити позиції свого лідера - Віктора Медведчука, чиї шорсткі відносини з генеральним прокурором спостерігаються не перший місяць. Перша серйозна тріщина між главою президентської адміністрації й генеральним прокурором виникла в середині вересня, коли Святослав Піскун відмовився, через відсутність законних підстав, утримувати під арештом затриманих «наметників». Без захоплення сприйняв Віктор Володимирович новину про порушення прокуратурою кримінальної справи проти керівництва казначейства. Цілком імовірно, привід для стурбованості главі адміністрації дали розмови генпрокурора з Володимиром Сивковичем, якому судилося тісно спілкуватися з Костянтином Григоришиним. До речі, роль Святослава Піскуна у звільненні Григоришина також була не останньою. Одне слово, лідер СДПУ(о) втратив вплив часів Обіхода і відповідно контроль над діями Генпрокуратури. Проте сам собою генпрокурор не міг би бути серйозною небезпекою, знівелювати яку, у разі чого, можна було б президентським окриком і надійними стосунками з рядом представників середньої ланки ГП, якби не одне але. Піскун не самотній у комунальному владному пентхаузі. Заповнюючи горішній поверх вітчизняного чиновництва, Леонід Кучма призначив на ключові посади сильних адміністраторів, не здатних без його участі й патронування знаходити спільну мову одне з одним. Якщо на секунду собі уявити, що Леоніда Даниловича взяли до себе погостювати інопланетяни, навряд чи хтось зможе використати визначення «конструктивне й ефективне» стосовно співпраці Кравченка та Медведчука, Азарова та Тігіпка, Януковича та Медведчука тощо. Проте у верхніх ешелонах влади вціліли певні архіпелаги. І найбільшим із них на сьогодні є трикутник Піскун-Азаров-Маляренко. Кожен із цих чиновників не має яскраво виражених політичних амбіцій. Тому, можливо, Президент досі не витер згаданих утворень з політичної карти. Правда, похитнути його основи спробував, призначивши на посаду глави податкової адміністрації Юрія Кравченка, що стало несподіванкою для багатьох, зокрема і для Миколи Азарова. Розповідають, перший віце-прем’єр навіть подумував про звернення до Президента з проханням про відставку. Проте, поміркувавши, дійшов висновку: складний і рівновіддалений від кланів Кравченко зможе виявитися передбачуваним партнером. Не будемо стверджувати, що призначення Кравченка підсилило тріумвірат генпрокурора, першого віце-прем’єра й голови Верховного суду, проте немає підстав говорити про явне ослаблення позиції трійки. І вже абсолютно точно, що від призначення Кравченка вістів не отримав Віктор Медведчук, кількість недругів якого - явних і прихованих - після коаліційного розподілу влади істотно збільшилася.

У зв’язку з цим наглядачі припускають, що Піскун став першою точкою докладання сил для розчищення поля впливу лідера СДПУ(о)? У цьому контексті можна розглядати й кілька спроб пов’язати ім’я Піскуна з ім’ям Віктора Ющенка. Ефективний, доповім я вам, прийом. Наприкінці 80-х мій заповзятливий однокурсник, не знаючи жодного англійського слова, вирушив до Туманного Альбіону на заробітки. Передусім він прийшов у британський шинок, де збиралися представники української діаспори. Підсівши за стіл до похмурого вуйка, він із сльозою в голосі вимовив: «Ой кляті москалі, закатували Неньку». Сентиментальний незнайомець миттєво зацікавився посланцем Батьківщини і спочатку замовив йому горілку, потім запросив до себе жити та знайшов роботу. Цю методику мій приятель використовував у Великобританії тричі - безвідмовно. Приблизно так само нині поводяться ті, кому щось треба від Президента. Пароль удачі звучить так: «Леоніде Даниловичу, ви собі не уявляєте, як задрав Ющенко (Порошенко, Мартиненко, Червоненко...)». Миттєве пожвавлення Президента допомагає відразу знайти і шукану слов’янську шафу, і тумбочку до неї. Бери - не хочу!

Поки що боротьба з генеральним прокурором, що будується на об’єктивних претензіях і суб’єктивних інтересах, видається не дуже ефективною. Теоретично голосів у парламенті для висловлення недовіри Святославу Піскуну може виявитися достатньо: фракція Юлії Тимошенко має до Піскуна свої претензії, та й Юлія Володимирівна розуміє, що після сцени з годинником вона для Піскуна стала не президентським, а особистим ворогом. Не проти були б побачити на посаді генпрокурора свого представника донеччани. Не мають душевної прихильності до глави генпрокуратури комуністи, соціалісти й радикальна частина «Нашої України». Не в захопленні від непідконтрольного Піскуна й есдеки. Водночас для того, аби до голосів частини опозиції додалися потрібні голоси з більшості, необхідне чітке веління Президента. Підстав для його появи на сьогодні немає, що дозволяє припустити: з’їсти прокурора - не з’їдять, але понадкушують... Справі Гонгадзе це навряд чи допоможе, оскільки при нинішній владі світло на те, що відбулося, мало шансів пролити. А справі взяття прокурора під контроль окремих кланів - допомогти може. Так часто буває, коли принципи одних використовуються в інтересах інших. Приблизно як у фільмі «Ми, що нижче підписалися».

Утім, архітектура української держави як сурогату свободи і чиновникам, і журналістам пропонує вибір залежності. У сфері ЗМІ центри визначилися: Медведчук-Пінчук-опозиція. А у владі процес «накопичення» лише набирає обертів.