МАЙОР НА ВАШІ ДВА ДОМИ

Страсну п’ятницю, яка збіглася з тринадцятим числом, забобонні люди рекомендували провести вдома за якимось чтивом у руках. Коли в Україні важкий день наближався до кінця, американська страсна п’ятниця була в повному розпалі. Саме в цей день Державний департамент США оголосив українському послу про надання притулку колишньому співробітнику охорони Президента майору Мельниченку. Після цього рішення пристрасті навколо Мельниченка, затерті спочатку перипетіями з Юлією Тимошенко, потім розмовами про переговори між владою й опозицією, а нині реальністю відставки прем’єра, - розгорілися з новою силою. Причому ані різка реакція української сторони, ані стримана розгубленість американців сьогодні не можуть підказати, чим цей крок обернеться в майбутньому.

Як це могло бути?

Точно відповісти на це запитання не може ніхто. Багато знають американці. Гадаю, певна річ, не все. Але навіть те, що їм відомо про майора Мельниченка, й насамперед про процедуру та мету надання йому статусу біженця, американська сторона має повне право не розповідати. Більше того, за американським законодавством, країна, громадянином якої є претендент на одержання відповідного статусу, загалом не повинна інформуватися про процедуру й рішення Служби імміграції та натуралізації. Інакше кажучи, американці могли б і не повідомляти українську сторону про те, що Мельниченкові надано статус біженця й він перебуває на території США.

Втім, про останнє громадськість довідалась із заяв самого майора. В «Дзеркалі тижня» є вагомі підстави припускати, що американську візу Микола Мельниченко одержав у празькому посольстві США. Очевидно, саме там він заповнив анкету, необхідну, щоб розпочати процедуру надання статусу. За визнанням самого Миколи Мельниченка, це сталося місяць тому. Після заяви з ним провели співбесіду. Дуже тривалу співбесіду. Саме її результати, за американським імміграційним законодавством, дають підстави для надання відповідного статусу. Ось витяг з акта про імміграцію та громадянство, ухваленого Америкою 1952 року: «Термін «біженець» означає будь-яку особу, що перебуває за межами країни свого громадянства або якщо особа без громадянства перебуває за межами країни, в якій особа останнім часом постійно проживала, і яка не може або не хоче скористатися захистом цієї країни через переслідування або обгрунтований страх перед переслідуванням за ознаками раси, релігії, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань...»

Наведений пункт, за ідеєю, повинен покласти край суперечкам про те, надано Мельниченку політичний притулок чи статус біженця. За расовою, національною та релігійною ознаками в Мельниченка в Україні проблем бути не могло. А от стосовно політичних переконань... Як то кажуть, має місце бути. І все-таки, не слід забувати, що проти Миколи Мельниченка в Україні порушено дві кримінальні справи. По-перше, за наклеп (для чого я, приміром, причин не бачу). По-друге, за перевищення службових повноважень і розкриття державної таємниці. Тут, звісно, є над чим поміркувати. Саме цей момент дав формальні підстави українській владі досить різко відреагувати на надання Мельниченкові притулку у США. І по-своєму влада має рацію. Хоча її рація не матиме кардинального впливу на рішення імміграційної служби, оскільки, слід гадати, значна кількість претендентів і одержувачів відповідного статусу мають у себе на батьківщині проблеми з законом.

І все-таки, чому ж Америка зробила крок, який вивів із рівноваги стратегічного партнера? На це запитання тим паче ніяк не можна одержати чіткої відповіді. Проте понад десяток серйозних розмов, проведених цього тижня з представниками української, американської, західноєвропейської дипломатії, а також зі співробітниками українських спецслужб, дозволяють припустити, що причина зацікавленості в Мельниченку з самого початку лежала аж ніяк не в бажанні Вашингтона вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Припущення полягає в тому, що найбільше в записах Мельниченка відповідні американські структури могли зацікавити розмови на військово-технічну тему, і передусім ті з них, які відбувалися з російськими політиками в режимі реальних і телефонних розмов. Це лише припущення. Але воно може пояснити, чому в цій ситуації активної участі в ухваленні відповідного рішення міг не брати Держдеп. Тоді як саме Держдеп - та структура США, яка мала усвідомлювати принаймні несвоєчасність і такого кроку, і його оприлюднення. Проте цілком можна припустити, що Державний департамент знав про звернення Мельниченка і взяте в нього інтерв’ю, але був поставлений перед фактом остаточного рішення Служби імміграції та натуралізації. Служби, яка має дуже значний рівень свободи при ухваленні рішень.

Якщо все було так або приблизно так, то виникає запитання - чому американці, які мають повне право розчинити Мельниченка в майже трьох сотнях мільйонів власного населення, викликали наприкінці робочого дня перед Великоднем у Держдеп Надзвичайного й Повноважного посла України в Америці Костянтина Грищенка й повідомили його про надання політичного притулку Миколі Мельниченку й Мирославі Гонгадзе? Зазначмо при цьому, що найчастіше послів із таким рішенням ніхто не ознайомлює. З наявної інформації можна побудувати припущення: американці допускають, що за Мельниченком можуть стояти не зовсім дружні щодо США сили. Вони також допускають, що Мельниченко міг одержати завдання звернутися до Америки з проханням про притулок, аби приростити до справи Гонгадзе й касетного скандалу американські вуха. Саме тому, щойно було ухвалено рішення про притулок, Держдеп не міг жодним іншим силам залишити шанс першими заявити, що Мельниченко одержав американський «дах». Інакше це однозначно трактувалося б як шпигунська операція, організована Америкою, що таємно переховує на своїй території Мельниченка. Отож Держдеп і оголосив... Проте, очевидно, надавати Мельниченкові притулок було не зовсім розумно саме тепер і не зовсім чесно щодо України взагалі.

Нам пощастило одержати від Надзвичайного й Повноважного посла США в Україні Карлоса Паскуаля відповіді на деякі наші запитання стосовно останнього американського рішення. На жаль, ціла низка запитань залишилася без відповідей. Пославшись на право не коментувати таких рішень, пан Паскуаль нічого не сказав про долю дружини й дочки Мельниченка, про час і місце звернення по статус біженця, про місцеперебування майора, а також жодним словом не прокоментував надання статусу дружині Георгія Гонгадзе. Лише заява українського МЗС дала йому підставу відповісти на деякі запитання. Зокрема відповідь на наше запитання про українські внутрішньополітичні наслідки такого кроку була така: «Можливі політичні наслідки не є чинником, який може вплинути на рішення Служби імміграції та натуралізації у випадках надання статусу біженця конкретній особі». Добре службі імміграції та натуралізації, зле тим, кому довелося й доведеться мати справу з негативом, принесеним нинішньою ситуацією. Утім, і позитив є.

Позитив

На сьогодні єдиним помітним позитивом усієї цієї історії є визнання українською стороною справжності всіх плівок Мельниченка. Найяскравішим доказом цього стала реакція української сторони на надання статусу біженця майору. Це по-перше. А по-друге, Україна з усіма її внутрішніми пертурбаціями нарешті втрапила в поле зору вищих посадових осіб Сполучених Штатів. А якщо вже втрапила, то з нею треба щось вирішувати.

Ох, мало не забула: якщо Мельниченко діяв у кабінеті Президента самостійно і його єдиною метою було домогтися справедливої оцінки влади суспільством, то він справді потребує захисту.

Негатив

Його в цій ситуації незрівнянно більше. І найголовніший полягає в тому, що записи справжні. Надзвичайно висока ймовірність того, що на сьогодні Україна - це держава, яка не має жодних державних таємниць: ні політичних, ні економічних, ні військово-технічних. Ще в грудні «Дзеркало тижня» на чільне місце ставило проблеми національної безпеки, надсерйозна загроза якій виникла після остаточного розуміння, що записи в президентському кабінеті таки вели. Уже тоді ми пропонували зосередити всі можливості держави для захисту чи принаймні для аналізу можливих наслідків потрапляння записів у розпорядження іншої держави. Але не до цього було владі. Вона спочатку категорично заперечувала існування самого офіцера, потім захлинаючись розповідала про прибиральницю, яка ніякого диктофона під диваном не помічала, потім упевнено заявляла, що всі записи сфальсифіковано. Одне слово, влада не змогла згенерувати ні чіткої політичної лінії всередині країни, ні такого необхідного грамотного захисту національних інтересів і державних таємниць (я вже не кажу про сам факт можливості прослуховування). І сьогодні мені як громадянці України надзвичайно дискомфортно від того, що влада не змогла захистити інтересів моєї країни. Вкрай прикро й те, що Америка може цим скористатися не на добро України. Хтось може мені заперечити, що Мельниченко, пообіцявши не розкривати державних таємниць, дотримуватиметься свого слова. Не заперечуватиму, така можливість гіпотетично існує.

Проте звернімося до розшифровок, які стали надбанням громадськості. На мою думку, справді мають право на оприлюднення ті з них, які є свідченням корупції, порушення виборчого законодавства, прав людини. Проте діалог Леоніда Кучми з невідомим дипломатом, у якому Президент говорить про Сполучені Штати та про посла цієї держави в Україні у вкрай негативних тонах, - це вже не боротьба за демократію.

Карлос Паскуаль, коментуючи американський крок щодо Мельниченка, заявив: «Ми не маємо наміру експлуатувати ситуацію з Мельниченком у політичному плані. Присутність Мельниченка у США взагалі ніяк не позначається на ситуації з плівками. Він може оприлюднити цю інформацію, як уже й робив раніше, де завгодно у світі, й вона буде доступна кому завгодно. У нас немає контролю над тим, що Мельниченко хоче заявити публічно. І тут справа не залежить від того, перебуває він у Сполучених Штат або деінде ще».

Пан посол сказав те, що він мусив сказати, і навіть коли припустити, що він був до кінця щирий, слід нагадати: в Америці, на відміну від України, існує кілька впливових центрів влади. І ніхто не може дати гарантію, що один із них не захоче використати записи як проти України, так і проти тих держав, співробітництво з якими обговорювалося в президентському кабінеті.

Окрім того, редакція має певні підстави припустити: остаточне рішення по Мельниченку і вже напевно час оголошення цього рішення могли не узгоджуватися з посольством США в Україні. Гадаю, якби це було, то Карлос Паскуаль елементарно зміг би пояснити, що зараз не час оголошувати таке рішення. Тобто абсолютно не час. Надання Мельниченкові статусу біженця Сполученими Штатами неймовірно розлютило Президента і його оточення. Нагадаємо, що протягом останніх місяців вони вважали, переконуючи в цьому громадськість, що за касетним скандалом стоїть Америка, яка прагне зробити з Віктора Ющенка президента. Надання притулку майорові зміцнило багатьох у цій, зручній для них же самих, думці.

Таким чином, те, що сталося, виявилося досить дійовою (що підтвердило голосування в парламенті) провокацією проти прем’єра. Звісно, зроблений Америкою крок Президент і його оточення могли б розцінювати як однозначне попередження і застереження щодо можливої відставки Ющенка. Все це було б так, якби Америка не позадкувала, причому не в принципових моментах на кшталт видачі Мельниченка чи відмови від свого рішення. Державний департамент просто вдався до досить помітних дипломатам і адміністрації Президента зусиль, щоб згладити загострення. Телефонна розмова міністра закордонних справ України з держсекретарем США це підтверджує. Причому не так сама розмова, як тон. З високим рівнем ймовірності можна припустити, що найближчим часом ми почуємо про візит представника нової американської влади в Україну. І візит цей, швидше за все, буде не на рівні керівника управління або заступника міністра. Цілком можливо, що цей візит або якісь інші кроки США допоможуть налагодити конструктивні й партнерські взаємини між нашими країнами. Ось тільки чи допоможе це Ющенкові?

Наступним негативом рішення, прийнятого США, є на сьогодні суттєва корекція громадської думки. І корекція ця багато в чому не на користь Сполучених Штатів. Зауважимо, що лише частина населення пострадянської Української держави позбулася десятиліттями насаджуваного синдрому холодної війни. Складний, та все ж результативний процес сприйняття Заходу як партнера, у даний момент загальмовано. Олігархічні засоби масової пропаганди посіяли зерна недовіри до США в благодатний грунт підсвідомості суспільства. І в умовах, коли слідство не встановило організаторів касетного скандалу і причетних до зникнення журналіста, посіяне насіння почало врунитися: «За всім цим стоїть Америка».

Особисто я вважаю такий варіант практично нереальним. Мені довелося надзвичайно близько бути знайомою з організаційними, фінансовими, ідеологічними умовами дій опозиції в Україні, і це дало мені можливість зробити висновки: відвертий провал роботи усіх трьох напрямів дає підстави говорити про непричетність серйозних політичних західних кіл до всього, що відбувалося і відбувається в країні. Якби американці хотіли серйозно взятися за справу, то, будьте спокійні, опозиція не крутилася б, як троянда в ополонці. І вже ніяк вони не пропустили б пік громадської й опозиційної активності, що припав на лютий. Підтримка була б суттєвою, а результати значно більш вражаючими.

Безумовно, розрахунок на Захід із самого початку був, бо шкалою для оцінки записів Мельниченка не може служити суд: записи не можуть бути доказом у суді. А отже, шкалою для оцінки мають послужити чіткі уявлення про демократичні, моральні загальнолюдські цінності. Твердим їхнім носієм, безумовно, є Захід. Не Росії ж, їй-богу, оцінювати корупційні та інші порушення, зафіксовані в президентському кабінеті. Якби все це планувала Америка, то реакція на події в країні не обмежилася б шквалом газетних статей на Заході. Послідували б постійні політичні заяви, які за великим рахунком, за винятком посла США в Україні, ніхто не артикулював.

І останнє. Скандал почався в момент, коли нова адміністрація фактично навіть не розпочала роботу. Вона й зараз не сформована до кінця, що, до речі, теж могло стати причиною невчасності і непродуманості кроку з Мельниченком, оскільки в Держдепі майже відсутня середня ланка, відповідальна за формування рішень. Демократам уже було не до нас, а республіканцям ще не до нас.

Втім, кожний може залишатися при своїй думці, кожний матиме право на це до того моменту, поки в справі Гонгадзе і касетному скандалі не буде поставлено законну і, що не менш важливо, політичну крапку. Зараз же ми можемо говорити про те, що Америка дала привід для того, щоб посіяти в суспільстві на досить тривалий час сумніви стосовно своїх цілей і методів роботи в Україні.

На цьому перелік негативних наслідків не вичерпується. Мати Георгія Гонгадзе і друзі журналіста покладали великі надії на участь у розслідуванні фахівців із ФБР. Саме американська експертиза, на яку дав згоду Президент, парламент і прокуратура, мала поставити крапку в питанні, кому належить таращанське тіло. Це було надзвичайно важливо, особливо в тих умовах, коли російська експертиза, проведена в Міністерстві внутрішніх справ РФ дала позитивну відповідь, а німецька, котра досліджувала шматочки тіла, зібрані друзями Георгія зі столу в таращанському морзі - негативну. У бесіді з послом США я висловила сумніви з приводу готовності прокуратури і далі співробітничати з ФБР. На це Карлос Паскуаль мені відповів ось що: «Нагадаю, що фахівці ФБР співробітничають із українськими органами в справі Георгія Гонгадзе. З Міністерства закордонних справ нам дали знати про бажання української сторони і далі продовжувати співробітництво при проведенні розслідування у цій справі. 18 квітня посольство направило ноту в МЗС України, у якій запросило підтвердження про продовження співробітництва. На момент 19 квітня (дата інтерв’ю. - Ю.М.) ми ще відповіді не отримали. У випадку, якщо вона буде позитивною, наступного тижня група експертів ФБР приїде в Україну».

За даними «Дзеркала тижня», експерти, про яких говорив Карлос Паскуаль, вже отримали в’їзні візи. Однак вони цілком можуть бути незатребуваними: Генеральна прокуратура заявила про недоцільність участі експертів ФБР у роботі над розкриттям справи Гонгадзе. Можливо, це питання все ж утрясуть і американців допустять до проведення експертизи ДНК. Але в цій обстановці опозиції швидше за все варто облишити надії на проведення ФБР «комплексної експертизи доказів у справі Гонгадзе». По-перше, експертизу причин смерті провести неможливо, оскільки тіло, котре під час виявлення мало всі внутрішні органи, про що свідчать зроблені журналістами в Таращі фотографії, зараз, через півроку перебування під прокурорським контролем, майже не має м’яких тканин. По-друге, одинадцять епізодів розмов на Банковій потребують експертизи. І в цьому відношенні опозиція також розраховувала на американських експертів. У нинішній ситуації можна припустити, що експертизу плівок, якщо вона в сенсі однозначності взагалі можлива, Америка проведе, але розголосить результати лише у випадку крайнього загострення відносин з Україною. Словом, у справі Гонгадзе опозиція та й узагалі демократично налаштована частина еліти й населення втратила об’єктивного арбітра. Бо відтепер усі кроки ФБР, ЦРУ, Держдепу будуть супроводжуватися в кращому випадку скептичними коментарями.

Надавши Мельниченку притулок, Америка за багатьма напрямами відносин з Україною поставила вже себе в становище, в якому необхідно доводити, що «ти не верблюд». Чи поставить Вашингтон таку мету чи мета буде іншою? Сьогодні відповіді немає. Однак порозмірковувати на цю тему є всі підстави.

На роздоріжжі

Нині вже не пригадаю, яка з чиказьких газет, здається «Chicago Sun-Times», із посиланням на помічників Кондолізи Райс, навела її слова: «Сьогодні Україна є чорною дірою в Європі». Якщо подібні думки реальні, а також якщо вони поширяться в адміністрації республіканців, то не можна виключати, що співробітництво з Україною в рамках стратегічного партнерства буде згорнуто й відкладено в далеку шухляду американських інтересів у зовнішній політиці. Так само як і в економіці. Деякі підстави в США вчинити подібним чином справді є: десятилітній досвід реформ в Україні не дав суттєвого позитивного результату. Вплив на цей процес, а також на процес демократизації в Заходу багато в чому вичерпаний: інструменти виявилися неефективними. Розширення НАТО й Європейського союзу на Схід - не максимальне завоювання з часів закінчення холодної війни, проте й не мінімальне. Україні були б раді допомогти й в останній кризовій ситуації, але рух опору, принаймні на цей момент, безславно захлинувся, не представивши цивілізованому співтовариству конкретного лідера та конкретної сили, яких можна було б підтримати. Якщо все піде за таким варіантом, то цілком можливо, що й плівки Мельниченка використовуватимуться проти України в цілому.

Якщо ж Америка має намір серйозно повоювати за Україну, то плівки Мельниченка можуть використовуватися проти української влади. Подібним чином події зможуть розгортатися в тому випадку, якщо українське керівництво продемонструє стійкий крен у бік Росії, якщо нинішній прем’єр Віктор Ющенко, коли піде у відставку, виявить бійцівські якості. У цьому випадку притулок, наданий Мельниченку, може стати початком. Слідом за ним - відкритий процес над Павлом Лазаренком, закриття віз цілому ряду українських політиків і бізнесменів (і не лише в Штати), порушення кримінальних справ тощо.

Останній сценарій багато хто вважає панацеєю, а дехто навіть переконаний в реальному початку його реалізації. Однак усе не так просто. На сьогоднішній день, усупереч заявам Григорія Омельченка, всі олігархи, за винятком Олександра Михайловича Волкова, є власниками американських багаторазових віз. Та й до тіньових грошей дістатися не так просто, навіть знаючи, де вони знаходяться. Фахівці стверджують, що ті самі антигуанські банки дають відповідь на запити з американських спецслужб протягом півроку. Як ви розумієте, за цей час гроші можна переховати в триста вісімдесят шостому місці. Однак найголовніше навіть не це. Американці нічого не зможуть зробити без українського бажання жити інакше. І якщо це бажання не буде виявлено суспільством і рядом політиків затребуване, то ми так і залишимося навіть не «чорною», а просто «сірою дірою».

У будь-якому випадку, наявність майора Мельниченка з усіма його записами на території США - це плацдарм впливу. Кажуть, що точно такий самий плацдарм собі захопила Росія, коли оголосила перші результати експертизи таращанського тіла - 99,6. Одної десятої не вистачало до європейського стандарту ідентифікації тіла. Таким чином Росія залишала за собою право використовувати остаточні результати в необхідний для неї період. Потрібно затягувати слідство - 99,6 дають для цього підстави. Потрібно відкрити правду - експерт виступає на НТБ. Точно так само й Мельниченко з його плівками. На сьогоднішній момент це - законсервована технологія. І всі його розшифровки, розповсюджені навіть із США, будуть сировиною, а не продуктом, поки Америка не вирішить використовувати ситуацію цілеспрямовано. Проте в будь-якому випадку для українських національних інтересів ситуація, що склалася, дає привід тривожитися, для української влади - перманентно відчувати над собою дамоклів меч. І докорінно змінити її неможливо, оскільки в інтерв’ю «ДТ» Карлос Паскуаль чітко заявив: «Видавати Мельниченка Україні немає юридичних підстав, оскільки між США й Україною немає договору про екстрадицію. США повідомляли уряд України про те, що Сполучені Штати не готові на даному етапі вести переговори щодо договору про екстрадиції, оскільки: по-перше, існують певні прогалини в українському законодавстві; по-друге, має місце стурбованість вибірністю, непослідовним застосуванням існуючих законів в Україні, і по-третє, українська тюремна система викликає серйозні нарікання».

Звичайно, аргументи не висмоктані з пальця. Якби не було їх і безлічі інших проблем у сфері демократії, прав людини й чиновницькій порядності, то й Мельниченку нічого було б записувати. І як наслідок - не було б чого боятися...