Марш донецького

Із вражень тижня, багатого на події, котрі яскраво характеризують сучасний стан влади та держави, залишаться, окрім усього іншого, «прикмети часу»: вирази облич міліціонерів, які приймають привітання з професійним святом від прем’єра В.Януковича; доповідь парламентської слідчої комісії у справі Гонгадзе і боротьба президента за право давати «добро», зокрема, на призначення силовиків, котрі і без його «благословення» вже трудяться в МВС, поки глава держави очікує відповідного рішення Конституційного суду.

Держполітика як хаос

Перш ніж звернутися до причин, які зумовили цілковиту деградацію правоохоронної системи, наведемо приклад, який характеризує цей стан повною мірою.

Тимчасовій слідчій комісії ВР, хочеш - не хочеш, треба було перед Новим роком прозвітувати про виконану роботу. Нині виступи на цю тему вже не приносять політичних дивідендів, як це було довгі шість років, а тому перетворюються на геть невдячну працю.

Громадськість учергове почула перелік трупів, які фігурують у справі про вбивство Георгія Гонгадзе, і тих, хто мав бути допитаний, поки перебував у межах досяжності. Парламентська комісія також переконалася в «неможливості продуктивного контакту» «ні зараз, ні в майбутньому» з Едуардом Фере - екс-керівником апарата міністра внутрішніх справ, який із літа 2003 року перебуває в комі, про що давним-давно чудово відомо всім зацікавленим. Мабуть, непогано навіть, що комісія була обмежена в часі, а то депутати додумалися б іще провести спіритичний сеанс із Ю.Кравченком... Окрім настільки проривних досліджень, як перевірка на предмет контактності людини, котра три роки перебуває в комі, досі актуальними, як виявилося, є вічні запитання в справі Гонгадзе.

«Кого судять, якщо слідство не завершене? Не встановлено на сто відсотків, чиє це тіло, не встановлена причина смерті. Не встановлений мотив убивства. А притягувані у справі особи напевно не є вбивцями, тому що, за версією слідства, убивця - генерал Пукач, який утік», - заявив доповідач В.Мойсик, зазначаючи, що «Едуард Фере міг би замінити Пукача, котрий перебуває сьогодні в розшуку». Хоча тим, хто спостерігає за ходом слідства у справі Гонгадзе всі ці шість років, зрозуміло, що «замінити» Пукача на Фере не дозволили б ніколи в житті. У кращому разі, йому дали б зникнути, як це зробили з генералом-утікачем, у гіршому - дозволили б двічі «застрелитися», як це зробили з
Ю.Кравченком.

Ще раз підтвердилося, що «досудове слідство з питань організаторів і замовників убивства Гонгадзе перебуває на нульовому рівні». Напередодні це фактично підтвердив і заступник генпрокурора Р.Кузьмін, який зазначив, що сьогодні для слідства актуальною є ціла низка версій, починаючи з ревнощів...

Шість років після смерті Гії, відпустивши можливого вбивцю й відправивши на лаву підсудних його співучасників, продовжують шукати мотив, підбурювачів і сумніватися щодо належності трупа...

Довгі роки ми слухаємо маячню правоохоронних органів, твори парламентських слідчих комісій із резонансних справ, брехливу динаміку вибірково реєстрованих злочинів. І знаємо напевно: резонансність справи стає найнадійнішою запорукою того, що її, швидше за все, не буде розкрито. Знаємо також, що і Гонгадзе, і Александрова, і Вередюка вбили діючі міліціонери. А роль прокуратури у так званому розслідуванні всіх цих справ інакше як злочинною не назвеш.

Відомо також, як розкриваються інші, «рядові» злочини і як покриваються непроцесуальні методи ведення слідства. Так би мовити, замкнутий правоохоронний цикл. Але щоб змінити цю ситуацію, ніколи не було політичної волі. І останні два роки не стали винятком.

«Усі п’ять генеральних прокурорів, які були причетні до розслідування справи Гонгадзе, посилалися на відсутність політичної волі для завершення цієї справи. Але, якщо є політична воля, то є і її носії», - повідомив із трибуни парламенту В.Мойсик. Страшно не лише те, що це правда, а те, що нас привчили задовольнятися подібними відповідями на запитання про те, чому не розкривають справи. І це - найяскравіший штрих, що характеризує сучасний стан вітчизняної правоохоронної системи.

Кожен із генеральних прокурорів, роблячи таке зізнання, публічно розписувався у власній безпорадності, невідповідності займаній посаді, залежності, профнепридатності, і наступною його дією мала стати заява про відставку.

З одного боку, у нормально працюючому державному механізмі ні зміна генпрокурора, ні зміна міністра внутрішніх справ не може і не має впливати на розслідування кримінальних справ. Насамперед тому, що за законом слідчий - процесуально незалежна особа.

З іншого боку, чехарда із призначеннями вбиває всяку надію на створення в найближчому майбутньому нормальної правоохоронної системи, котра працює як годинник і не розвалюється ледь не до основи з приходом кожного нового керівника.

Чи бачать усе це люди, уповноважені виконувати функції держави? Яка державна політика у сфері правоохоронної діяльності? Що відбувається сьогодні зі структурами, життєво важливими для існування держави та захисту прав її громадян?

У стані невизначеності перебуває спецслужба, яка відає державною безпекою. Її голову довідставили з другого разу, і майже через місяць після Указу. Підлеглі, відповідно, завмерли в очікуванні «нової мітли».

Над Генеральною прокуратурою витає привид Святослава Піскуна, який будь-якої хвилини готовий матеріалізуватися у кріслі генерального прокурора. (Верховний суд може прийняти відповідне рішення вже 26 грудня). Цей факт не перший місяць дуже нервує значну частину прокурорської раті: починаючи з тих, хто свого часу необачно поставив свій підпис під петицією «Геть Піскуна!», і закінчуючи тими, хто таємно чи явно «освячує» ім’ям Медведька власний бізнес.

Юридична служба президента, попри відверті попередження С.Піскуна, який заявляв, що у разі відставки поновиться за рішенням суду, не допомогла главі держави уникнути комічної ситуації з двома генпрокурорами, що претендували на одне місце. Чи президентові було не до того. І досі не виключається можливість аналогічного інциденту з іншим слугою народу, який мертвою хваткою вчепився у своє крісло і, зрештою, формально відстоює свої права цивілізованим шляхом - через суд.

Влада, неспроможна звільнити високе крісло від свого ставленика, має жалюгідний вигляд, Попри виношування планів із перетворення цієї поразки не просто в перемогу, а в тріумф, який передбачає вирятування від Медведька, що став неугодним, з одночасним всаджуванням у крісло в.о. генпрокурора, надійного на той момент. Про це «ДТ» докладно писало в попередньому номері.

Ненормально, коли мало не щороку змінюються генеральні прокурори.

Ненормально, коли по півроку перебуває в «підвішеному» стані, день у день чекаючи відставки, міністр внутрішніх справ. Тому що, добре знаючи наші кадрові традиції, у такому ж самому стані перебувають усі його заступники зі своїми командами.

Оскільки прихід нового начальника завжди означає для підлеглих тотальні кадрові наслідки, така традиція незмінно зміцнює і так добре розвинений «хапальний» рефлекс. Через цю порочну кадрову політику кожен почувається тимчасовим правителем. Внаслідок чого відсутній надзвичайно важливий принцип наступності влади у сенсі відповідальності перед тими, кому вона має служити. Кожна команда, поливши брудом попередню, починає все з «чистого» аркуша. Незабаром те ж саме, але вже з нею, зроблять інші.

Не можна в один момент поголовно відправляти у відставку заступників міністра внутрішніх справ. Не стільки тому, що хтось це сприйме як політичну чистку, скільки через те, що зовсім інші, значно менш політизовані громадяни можуть сприйняти це як керівництво до дії. І вкрай нерозумно заплющувати очі на хвилю замовних убивств, яка прокотилася нещодавно Україною. Багатьом вона нагадала про початок 90-х, час жорсткого розподілу власності, що затопив країну. За великим рахунком, нинішній сплеск убивств і замахів, пов’язаних із бізнесовими інтересами, залишився без належної уваги. Ось тільки того УБОЗу, який зумів припинити війну на початку і в першій половині 90-х, у нас більше немає. Тому що УБОЗ нинішній, відповідно до народної мудрості, те, чого не зміг перемогти, успішно очолив. Сьогодні найчастіше правоохоронців від «підопічних» і не відірвеш, так зрослися. Проте річ, вочевидь, не тільки в цьому.

Вирішення конфліктів і боротьба за власні інтереси з допомогою замовних убивств стає затребуваним методом і активно використовується тоді, коли зникає повага до державних інститутів, покликаних вирішувати такі суперечки. Чи можуть наші громадяни розраховувати на неупереджене, професійне, оперативне слідство? На законну, чесну позицію прокуратури? На справедливий, непідкупний суд? Ви запитаєте: а що змінилося в цьому сенсі протягом останнього часу? Очевидно, остаточно втрачено надію на державу. Розтанули і повага до неї, і страх перед нею. Зокрема страх, який утримував від порушення закону. Тому що рішення практично будь-якого чиновника можна якщо не купити на місці, то «перебити» у вищій інстанції. Рішення будь-якого державного органу можна ігнорувати. І, крім особистого досвіду кожного з нас, це підтверджується мало чи не щоденними конфліктами на вищих і всіх інших рівнях влади. Держава втратила свою вагу. Ніша, яка утворилися внаслідок бездіяльності, безпорадності й недбалості держави, моментально заповнюються тими, хто здатний ефективно і швидко регулювати питання, залишені державою без належної уваги. Це робить мафія. Тільки вона вже заповнених ніш так просто не віддасть. І тому хвиля насильницьких злочинів, пов’язаних із бізнесовими інтересами, - однозначне нагадування про те, що «святе місце» порожнім не буває.

Хто тут боявся реваншу?

Будучи міністром внутрішніх справ, Юрій Луценко дуже переживав, щоб до МВС не прийшли «донецькі реваншисти», як це сталося з ГПУ. Мабуть, донецьких, котрі прийшли ще при ньому, він реваншистами не вважав. Ні першого заступника І.Білозуба, що очолив ГУБОЗ, колись - заступника В.Малишева (тепер - народного депутата), який очолював Донецький УБОЗ, а потім - особисту охорону Ріната Ахметова, ні інших його земляків. Попри те, що на засіданні профільного парламентського комітету новий начальник ГУБОЗ із міліцейською прямотою дав зрозуміти, що недавно залишив органи тому, що «наші пішли» (хотів дати можливість новій владі розпочати з чистого аркуша), ну й, відповідно, повернувся, тому що «наші прийшли». І жодної політики тут немає...

Проте, певне, Ю.Луценко переживав дарма. Реваншистів у МВС таки немає. Просто підтягнулися стрункими лавами професіонали з Донецької області. Правда, цей стрій, що змикається, в багатьох уселяє трепет. А тут ще Василь Грицак, нардеп від Партії регіонів, член парламентського комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності «заспокоїв», заявивши, що «до МВС повертаються старі професіонали, яких під тиском подій 2004 року виштовхнули з органів внутрішніх справ» (радіо «Ера»).

Оцінювати дії «соціаліста» В.Цушка як міністра, мабуть, передчасно. Але на перший погляд він вигідно відрізняється від свого попередника, як мінімум, тим, що мовчить. У нього два перші заступники. Один - уже згаданий І.Білозуб «натуралізований» повністю, інший перший заступник і низка заступників, які замінили старих фактично за одну ніч, перебувають у трохи невизначеному становищі. Утім, Мін’юст не підтримує зазіхань президента на те, що всі призначення на керівні посади в МВС та інших силових відомствах мають узгоджуватися з його секретаріатом. А офіційна позиція МВС у цьому питанні така: усі люди, подані міністром, виконують свої функції в повному обсязі.

Отже, до виконання цих функцій приступив ще один перший заступник міністра внутрішніх справ - Михайло Корнієнко, який 30 років прожив у Донецькій області і в непрості часи дворічної давнини не цурався контактів із «донами».

Зрозуміло, що поганий той генерал, який не мріє стати міністром. Із «програмною» статтею М.Корнієнка, опублікованою в «ДТ», читачі могли ознайомитися ще в березні нинішнього року (№11 (590). Проте, схоже, призначення М.Корнієнка стало трохи несподіваним. Річ у тім, що Михайло Васильович, здавалося, був у міліції завжди. Проте під час вимушеної відпустки, як виявилося, він займався питаннями безпеки НАК «Нафтогаз України». Більш того, за два тижні до його призначення на посаду першого заступника міністра, 29 листопада 2006 року, Кабмін прийняв постанову про призначення Михайла Корнієнка заступником голови правління НАК «Нафтогаз України». Утім, безпекою цієї компанії нині опікуються інші, теж дуже відомі міліціонери. Зокрема, П.Опанасенко. (До речі, офіцерів чинного резерву СБУ, покликаних наглядати за коректністю дій «Нафтогазу» у розрізі енергетичної безпеки держави ні за Івченка, ні за Шелудченка «впровадити» у настільки дохідну сферу так і не змогли.)

Повертаючись до Корнієнка, зазначимо, що його професіоналізм сумніву не піддається. Він не помічений у схильності до сваволі, та й щодо одіозних справ, які були б пов’язані з його ім’ям, чуток немає. Як на нинішній час - блискуча характеристика.

Микола Куп’янський - заступник міністра, начальник кримінальної міліції (на відміну від В.Євдокимова, якого він змінив на посаді, до числа перших заступників він належати не буде).

М.Куп’янський був заступником начальника УБОЗ Донецької області, яким з травня 2000 року керував Ігор Білозуб.

Василь Боднар - заступник міністра, начальник Головного слідчого управління. Очолював слідче управління ГУ МВС у Києві. Колеги також віддають належне його професіоналізму. Щоправда, людина схильна захоплюватися, він іноді веде свою фахову роботу на межі втручання в підприємницьку діяльність. Але, з огляду на призначення, вирішили, що межу цю він не переступав... Або переступав, але в «правильному» напрямі...

Внутрішньою безпекою завідуватиме Микола Плеханов, який був у теплих стосунках із В.Януковичем і від імені якого емоційного Ю.Луценка просто пересмикувало.

М.Плеханов очолював УМВС України в Сумській області за губернаторства Володимира Щербаня. Відомим на всю країну він став завдяки виступам сумських студентів, які вимагали звільнити його з посади начальника міліції за переслідування їх під час протестів проти об’єднання трьох навчальних закладів у 2004-му. Його також вважають відповідальним за побиття студентів під час пішого походу в Київ, а також за фальсифікації під час президентських виборів. Студенти досі не забули свого героя, і днями пікетували МВС з категоричною вимогою гнати генерала в шию.

Суми часів Плеханова стали справжньою кузнею донецьких кадрів, де, як писала місцева преса, донецькі капітани швидко ставали майорами, підполковниками і полковниками.

Юридичні питання будуть у віданні Василя Мармазова (адвокатське об’єднання «ЮРІС»), свого часу заступника міністра юстиції, сина Євгена Мармазова, члена КПУ, близького сподвижника Петра Симоненка.

Одне з найбільш несподіваних призначень - Віктор Суслов як заступник міністра. Це давній знайомий міністра В.Цушка, зокрема, ще з часів роботи в Комітеті з питань фінансів і банківської діяльності.

Для повноти картини, яка відбиває сучасні кадрові тенденції, не можна також залишити без уваги той факт, що начебто вже була взята висота - ГПУ - також продовжує зміцнюватися перевіреними товаришами. Днями призначено заступником генпрокурора України Віктора Пшонку. Віктор Павлович - колишній прокурор Донецької області (заступником у нього тоді був нинішній генпрокурор Медведько), заступник генпрокурора Геннадія Васильєва під час першого прем’єрства В.Януковича. Під час перебування Пшонки прокурором Донецької області там було вбито журналіста Александрова і сфальсифіковано справу нині також покійного Вередюка, обвинуваченого в убивстві журналіста. І про роль прокурора у цій справі преса писала достатньо. Тепер Віктор Пшонка зі знанням справи наглядатиме за роботою органів слідства.

Кажуть, С.Піскун неодноразово підписував наказ про звільнення В.Пшонки, але В.Янукович ходу документам не давав.

До речі, син нового заступника генпрокурора - 30-річний Артем Пшонка, депутат Верховної Ради від Партії регіонів (№128), на момент обрання - заступник прокурора м. Горлівка. Артем Вікторович очолює підкомітет з питань контролю за виконанням законів уповноваженими державою органами на боротьбу з організованою злочинністю і корупцією комітету Верховної Ради з питань боротьби з оргзлочинністю і корупцією.

У зв’язку з цими кадровими призначеннями з жалем і поганими передчуттями доводиться констатувати таке. Про переважну більшість новопризначених керівників відомо достатньо для того, щоб з упевненістю прогнозувати кримінальну політику МВС у досяжному для огляду майбутньому. Немає сумнівів у тому, що МВС використовуватиметься як політичний інструмент. Окремі новопризначені заступники одіозні, і викликає неабиякий подив той факт, що їхні фахові послуги взагалі виявилися потрібними. І це свідчить чи то про очевидний кадровий голод політичної сили, яка привела їх до влади, чи то про цілком байдуже ставлення цієї сили до того, яке вона справляє враження. Очевидно, безвідмовність новопризначених переважає той факт, що своїми непорядними вчинками вони широко відомі не лише в рідній області, а й у всій країні.

Час втрачених можливостей

На жаль, Ю.Луценко знехтував шанс увійти в історію вітчизняної міліції зовсім не так, як він це зробив. Не як невгамовний і безвідповідальний провісник неіснуючих перемог. Не як міністр, за якого так само не реєструвалися злочини, як і за його попередників, і фальсифікувалася статистична звітність. Не як політичний термінатор.

Справедливості заради треба сказати, що коли на посаду прийшов Ю.Луценко, значна частина міліціонерів перебували в ступорі. Чекали, що буде з ними і з їхнім бізнесом. Але нічого особливого не трапилося. Міліціонери швидко оговталися. І ті самі люди, уповноважені не на життя, а на смерть боротися з наркотрафіком (а не з окремими наркоманами), знову прийшли до давніх знайомих і сказали, що платити треба тим, кому платили раніше.

Лютувала, щоправда, служба внутрішньої безпеки МВС. Лютувала вибірково, і окремого дослідження заслуговує активно розрекламована на всю країну діяльність усюдисущого департаменту внутрішньої безпеки МВС у контексті життя, трудової діяльності і смерті полковника Романа Єрохіна...

Зате один із перших потужних ударів було спрямовано на боротьбу з таким, як казали раніше, ганебним соціальним явищем, як проституція. Скептики, щоправда, називали цей порив банальним «перекришуванням» одного із найбільш дохідних бізнесів. Проте хіба мало у департаменту внутрішньої безпеки недоброзичливців...

Сьогодні такі самі недоброзичливці стверджують, що на цей вид діяльності існує у нас своєрідна «протиприродна» монополія. І якщо який-небудь опер розкриє якийсь кольоровий журнальчик із рекламою «масажних салонів», що займає сторінку, і без санкції згори спробує «пробити» по службових базах номери цих телефонів, то, тільки-но дізнається про це начальство, не зберегти оперу голови. Тому що ніщо людське начальству не чуже. А левова частка «масажних салонів» належить, хай як дивно, одній людині. І що зовсім уже прикро - навіть не громадянину України, а зовсім іншої держави, де, щоправда, мало не половина громадян - наші колишні співвітчизники.

Кожний із нас знає не один такий приклад, який ілюструє змичку «міліція і кримінал». Що ж до взаємозв’язку міліції і бізнесу - то це поняття також набагато опукліше, ніж «міліція з народом». А щодо власне «міліції з народом», то на цей взаємозв’язок рокіровки у високих кріслах особливого впливу не мають. Що називається «білі прийдуть - грабують, червоні прийдуть - грабують»...

Проте повернімося до державних підходів. Президент, судячи з його слів і «золотого дощу», який пролився на відставлених трудівників МВС першого ешелону, роботою міліції дуже задоволений. І реформування, розпочате Ю.Луценком, звелів продовжувати. Яке таке реформування? Ще роздути внутрішню безпеку до такої міри, щоб уже на кожного мента був свій мент? Або в порядку експерименту «схрестити», підтримуючи традиції, наприклад, відділ кадрів із патрульно-постовою службою?

Поверховий підхід до проблем правоохоронних органів, зведений у ранг державної політики, уже приніс свої плоди. Внаслідок цього їхні «внутрішні», «відомчі» проблеми - хронічне недофінансування, відсутність реальних оцінок результатів роботи і гарантій просування по службі виключно залежно від сумлінної фахової роботи - оберталися для всього суспільства почуттям незахищеності, поборами і катуванням.

Сьогодні багато хто з жахом констатує масовий прихід у правоохоронні структури представників донецького регіону. А що ви, сидячи у своїх високих кріслах, зробили, поки їх не було, щоб вони, повернувшись, уже не змогли нічого змінити?