Слово вимовлене визнали брехнею

В одній прекрасній країні утворилася ні на що не схожа держава (щоб уникнути позову про наклеп, назвемо її просто Г.), в якій, на переконання її верхівки, панувало загальне благоденство. Незаперечним підтвердженням цього слугував нижче наведений факт: щасливі громадяни цієї чудової Г., на відміну від знедолених громадян якихось тоталітарних держав, не переймалися одвічним питанням кухонних філософів: держава - це хто? Оскільки кожен із них твердо знав відповідь: держава - це Я. Жодних прізвищ, просто Я. Прізвищ, імен та інших розпізнавальних ознак там давно ніхто не згадував.

Розпочалася ця історія, коли влада раптом усвідомила, що на тлі тотального, невідворотного як смерть покращення залишилася одна остання дрібна деталь, котра псує життя, - лихослів’я, суть наклеп окремих відщепенців на авторитетних і шанованих людей. Із приголомшливою очевидністю раптом на повен зріст постала проблема відсутності кримінальної відповідальності «за базар», який прямо загрожує державній безпеці. Наша Г. була зовсім безпорадна перед обличчям такого лиха - доти, доки на допомогу їй не прийшов п. Ж., який уже давно носився з відповідною ідеєю.

Цей п. Ж. міг увійти в історію як завгодно: як сподвижник легендарного градоначальника столиці або як найгламурніший дядько найвродливішої племінниці, а може, якось іще. Але він, схоже, залишиться в невдячній пам’яті нащадків як Останній Реформатор. Звісно, може, й після нього були якісь реформи, та, оскільки ЗМІ більше не було, про ті новації широка спільнота мало що знала аж доти, доки не починала їх сильно відчувати на собі. А тому переплюнути п. Ж. вже ніхто не міг, хоча намагався багато хто.

Річ у тому, що чомусь саме з «геніальної» подачі п. Ж. влада не тільки неправильно трактувала, а ще й дивним чином узаконила стародавній постулат, який гласить: слово вимовлене є брехня. Ніхто особливо не вникав у суть, але фраза сподобалася - і, поряд із багато чим іншим, що їм взагалі по житті імпонує, вона знайшла своє буквальне відображення у Кримінальному кодексі…

Ходили, правда, розмови, що стародавні, взагалі-то, мали на увазі зовсім інше. Але цей малозначущий факт жодною мірою не полегшував долю порушників закону, які, назвавши з необачності чиєсь ім’я, автоматично підпадали під кримінальну відповідальність і найчастіше рушали до в’язниці. За імена зовсім уже конкретних людей, вимовлені всує (тобто в будь-якому контексті, крім рекламного білборда) кара не обговорювалася, як за тяжкий злочин.

І з життя громадян зникли наклепи.

Звісно, зіграла тут свою роль і грамотно організована превенція, - важко переоцінити профілактичну місію дуже широкої «соціальної реклами», де серйозний мужчина переконливо попереджав: «Почую кожного».

Свободи слова в цій Г. більше не було. Втім, за нею мало хто жалкував, оскільки, коли вона була, то нею, на поширену думку, користувалися неправильно. Спочатку громадяни заспокоювали себе тим, що в першу чергу цей закон стосувався журналістів. Але, як несподівано виявилося, порядковий номер для поставлених у цю чергу не мав вирішального значення. Рухалася вона швидко, і, коли дійшла черга других та третіх, подати голос на їхній захист більше було нікому…

Із часом неймовірного, ніде досі не баченого поширення набула в цій місцевості езопова мова. Владі це дуже не подобалося: по-перше, незрозуміло. Та й сама назва, якщо вимовити кілька разів і вслухатися, звучить якось по-знайомому негарно. Хоча спочатку озвучувалися навіть думки, що це ідиш. Але перекладачі, яких вишукували й мобілізовували на державну службу, дуже кепсько приживалися. Тих, хто не ризикував перекладати з езопової мови, звільняли, ті, хто перекладав, - сідали за наклеп.

Звісно, були рішучі спроби покласти край цьому безчинству. Але ні фотороботи Езопа, складені зі слів радника президента з лікнепу та загального розвитку, ні обіцяна винагорода за сприяння в пійманні, з повною відповідальністю гарантована МВС, плодів не дали.

Незабаром езопова мова стала 39-ю за ліком регіональною мовою. Новітні покоління вільно розмовляли нею з малолітства, і, з огляду на поширеність, вона мала всі підстави претендувати на «звання» другої державної, потіснивши братню.

Як свого часу жорстока цензура «совка», новий режим нашої Г. став своєрідним «співавтором», натхненником геніальних творів, думок та ідей, втілених у вишукані тексти, які дуже рідко народжуються в тепличних умовах, - вони викристалізовуються, тільки пробиваючи асфальт… Але колись, самостійно й важко пройшовши крізь нього, вони вже не дозволять закатати себе знову.

Цинічна вибірковість агітаторів за названий закон дивує своїм нахабством. В умовах нашої правозастосовної практики, яка катастрофічно погіршилася останніми роками, ці ерудити посилаються на передовий досвід, рухаючись у Європу маршрутом: зі свинячим рилом та в бубличний ряд. У Європах їм сподобався не обов’язок політика, державного діяча покірно терпіти цікавість громадськості майже до всіх сфер свого життя, оскільки він сам обрав собі цей публічний шлях; не відповідальність за наслідки своїх рішень; не принцип розумної достатності. Розмови про захист «честі та гідності» всіх громадян - лише можливість засунути кляп у рот, щоб ніхто не заважав жити, як звикли, і спокійно сьорбати звідти, куди дорвалися. Правоохоронні органи й суди - біля ніг. Залишилося зовсім мало. Кримінальна відповідальність за наклеп, яким у наших умовах вони назвуть усе що завгодно. І яка тиша та благодать буде вже до наступних виборів!

Що ще характерно: робота працівників глянсового журналу стане абсолютно тотожною за рівнем ризику роботі журналіста, котрий розслідує корупційні схеми. Помилка в описі прикиду котроїсь із наших потішних селебритіс, за визначенням приречених вічно відзначати своє свято життя, може призвести точнісінько до таких наслідків, що й розкриття таємниць чергових безальтернативних тендерів або секретів виведення грошей за кордон. Бо хоч вишки Б., нерухомість і шмотки якоїсь б. (блондинки) - речі різні, а каста - одна, і гроші ці пахнуть, і запах у них однаковий…