Ліна Костенко: «Я просто люблю свободу»

Коли люди творчих професій виходять до народу зі зверненням політичного характеру, це викликає гаму почуттів — від ядучого скепсису до легкої цікавості. Звичним атрибутом політичного процесу стали «листи на підтримку ім’ярек від творчої інтелігенції», як правило, настільки потворні стилістично, що в найнаївнішого читача виникає підозра, що писав його аж ніяк не «творчий», а, може, навіть зовсім не інтелігент. Власне, від їхніх голосів — не підписів, а саме голосів, здорових суджень, сміливих заяв — ми відвикли. Багато представників нашої інтелігенції так легко прийняли подвійну мораль, так часто виявляли лояльність у тих випадках, коли, здавалося, її ніяк не можна виявляти, або так міцно зачинялися у своїй вежі зі слонової кістки, або навпаки — кидалися до влади й разом із нею — до різних крайнощів. Письменники та режисери, актори й музиканти, як і передбачалося, виявилися бездарними політиками. Але це півбіди. Набагато гірше те, що вони так часто не могли виявити елементарної громадянської мудрості, яку, здавалося б, мали можливість нажити, а часом й елементарної громадянської мужності — навіть ті, кого любов народна, заслуги, світове визнання роблять невразливими. Навіть коли вони виступали з протестними ініціативами, ініціативи ці виглядали досить блякло й безпорадно, оскільки зазвичай охоплювали одну тусовку, найчастіше «страшенно далеку від народу», чим вона і пишалася.

Першою спробою творчої інтелігенції вийти «в народ» у нинішній передвиборній гонці став «Відкритий лист дванадцятьох аполітичних літераторів про вибори та вибір», підписаний Ю.Андруховичем, Ю.Винничуком, М.Рябчуком, А.Бондарем, А.Ірванцем та ін. Група підписантів, як і передбачалося, бореться за європейський вибір, особисту свободу, культурне різноголосся і застерігає від диктатури, «великої імперії», «совка та блатняка». Яскраву образність і помітний стиль можна віднести до незаперечних достоїнств документа (все-таки автори не є далекими від літератури). Однак документ має досить тусовочне звучання — підписалися під ним переважно люди, котрі належать до однієї, хоча й досить широкої, літературної групи. Проте «тусовочність» документа виявилася не лише у «складі виконавців», а й у специфічній провокативності/безвідповідальності мови виконання, яка робить надзвичайними літературні твори підписантів, але за яку доводиться виправдовуватися, коли йдеться про документи. Так, нинішнього тижня їм довелося зібрати прес-конференцію і пояснити, що вони «зовсім не те мали на увазі» у відповідь на заслужене, на жаль, звинувачення у приниженні російської мови. І, здавалося б, зрозуміло, що вони «мали на увазі», але водночас «маленькі необережності» у висловлюваннях (а їх у документі кілька), дають чудову нагоду зайвий раз дорікнути «українським націоналізмом», «агресивністю» тощо, а в результаті багато хто вважає, що маніфест узагалі зіграв на руку опонентам. І найнеприємнішим (це, звісно, не залежало від авторів документа) є те, що повний текст звернення був доступний читачам «Української правди» й опозиційної преси, а от по найсоковитіших цитатах проїхалися ЗМІ, які охоплюють значно ширшу аудиторію.

Тому, незважаючи на явне стилістичне лідерство «дванадцятьох», цілком доречним виявилося ще одне звернення інтелігенції, опубліковане цього тижня. Воно, на відміну від попереднього, охоплює ширший спектр творчих людей — письменників, музикантів, художників, театральних діячів тощо. Серед них Д.Павличко, Є.Станкович, Н.Матвієнко, О.Скрипка, Т.Чубай, С.Проскурня, И.Марчук і багато інших. Стиль цього документа набагато стриманіший, навіть, скажімо так, консервативний. Звичні заклики до привидів минулого, «споконвічної боротьби за свободу», «тисячолітньої культури», голодомору, Шевченка та Франка — все настільки вагомо, що часом здається непід’ємним. Стилістично, звісно. Однак цей документ, цілком протилежний за способом викладу, б’є по тих самих точках, що й «Звернення дванадцятьох». І це дає право говорити про їхню ідеологічну спільність. Адже в політичних закликах, на відміну від літературних творів, стиль звільняє дорогу сутності. А сутність «Звернення інтелігенції» у тому, що курс теперішнього керівництва країни — це «дорога в безвихідь», а отже, «спадкоємність курсу» доведе країну до повної руйнації. Автори звернення стривожені симптомами відродження страху, рабства й диктатури.

Згоду з цими позиціями висловила також Ліна Костенко, котра принципово не підписується під жодними колективними зверненнями. Поставивши діагноз «декоративної незалежності» ще на початку 90-х, вона відійшла від політики у «внутрішню еміграцію» і відмовлялася давати будь-які коментарі політичним процесам. «Та й немає в нас політики, — переконана поетеса. — У нас блатні розбірки. А політика — це мистецтво управляти країною». Проте в останній тиждень перед виборами вона порушила обітницю мовчання і прийшла на зустріч із журналістами: «Раніше, коли творча інтелігенція зверталася до народу, я не бачила в цьому сенсу. А зараз, мені здається, сенс з’явився. Оскільки нині в цих зверненнях справді лунають ті думки, які народ розуміє і поділяє. Вони кажуть правду. Вони щирі. Кожне правдиве слово нині є вагомим і важливим». Просто для кожного настає момент, коли мовчати більше не можна.

Що особливо стривожило поетесу в нинішній ситуації, так це страх говорити правду та неможливість донести правду до народу. «У шістдесяті правда передавалася з вуст у вуста, ми читали її в очах, читали між рядків і в результаті знали, — згадує поетеса. — А тепер ми втратили цю можливість». Однак її гарячий заклик до журналістів послухатися власної совісті й нести людям правду, на жаль, пролунав у кращому випадку на півсили — в залі прес-центру «Нашої України» на зустрічі з Ліною Костенко, котра не тішить журналістів своєю увагою, були присутні переважно представники опозиційних і незалежних ЗМІ. Напевне, всім іншим занадто грамотна мова та/або цивільна позиція Ліни Костенко «не вписувалася у формат».

Але ж сама її поява перед журналістами була серйозним кроком. На початку дев’яностих вона написала: «Покотили Україну до самої прірви», після чого дала слово мовчати, поки не «докотять». «Так що, Ліно Василівно, докотили?» — запитав хтось із залу. «Звісно, — майже весело відповіла вона. — А чого ще було чекати від людей, які стільки років її туди штовхали?» Але не лише факт падіння у прірву змусив поетесу відійти, нарешті, від самітництва. Як зізнається Ліна Василівна, в неї з’явилася надія на те, що ситуацію можна змінити. «За те, що в нас такі лідери, що в нас немає авторитетів, ми повинні звинувачувати лише себе, — вважає вона. — Тому якщо вже ти знайшов того, кому можеш довірити майбутнє цієї країни, твій обов’язок — його підтримати». В цей день Ліна Костенко була серед студентів Києво-Могилянської академії, котрі протестували проти обшуків і сваволі влади.

І у «Зверненні інтелігенції», і у «Відкритому листі дванадцятьох», і у виступах Ліни Костенко в різній формі, різним стилем висловлюються ті ж самі побоювання і надії. Тих, хто звик до розділеності нашої культури на «офіціоз» і «тусовку», найбільше здивувала ця єдність настільки різних людей із різними інтересами, різним досвідом, різними поглядами. Хтось із них устиг посидіти в радянських таборах, а хтось і комсомолу не нюхав. Хтось одержував у трепетні руки почесні звання і нагороди від КПРС, а хтось як міг підточував цей режим. Хтось грає на клавесині, а хтось — рве струни на рок-концертах. Одні плекають традиції, інші широко відомі своїми «художніми провокаціями». Але ясно одне — якщо люди, котрі у своїх творчих сферах займають діаметрально протилежні позиції, а то й зовсім одне одного терпіти не можуть (ніде правди діти), раптом виявляють надзвичайну єдність — якщо тигр і олень пліч-о-пліч п’ють воду з одного джерела, отже, в джунглях розпочалася посуха.

І цікаво насамперед те, що така єдність була виявлена не просто для підтримки одного з кандидатів і навіть не для дискредитації усіх інших. Головне в усіх трьох виступах — протест проти брехні та страху, що охопили всю країну і викликали резонанс у тих зазвичай далеких від політики колах, які у «минулому житті» називали «совістю нації».

Що ж так насторожило нашу творчу інтелігенцію? А те, що обіцяний Мережковським «прийдешній хам» намітився на нашому небокраї вже не якоюсь риторичною фігурою або метафорою, а власною, так би мовити, персоною, без будь-яких недомовок. І не просто намітився — він уже прийшов, зручно розташувався і тепер диктує свої умови. Те, що при «спадкоємності курсу» нинішньої влади мистецтво, саме існування творчої особистості виявиться викинутим із реальності на невідомий строк. Ні, ніхто не зминатиме бульдозерами виставки — ще на таку дурницю соляру витрачати! В сучасному світі для того, щоб виявитися в андерграунді, зовсім не обов’язково спускатися в підвал.

Наших артистів лякає те, що теперішня влада вбога — інтелектуально, культурно. Але це ще півбіди. Гірше те, що вона культивує убогість. Байдужість аудиторії, вихованої на ерзац-культурі, — це і є найнадійніший спосіб ізоляції художника від потенційного глядача, слухача. Якщо радянський режим застосовував репресії до вільної творчості, вбачаючи в ній джерело вільнодумства, то режиму «прийдешнього хама» немає в цьому потреби — адже мистецтво стає небезпечним лише тоді, коли в нього є глядач/слухач, котрий прагне побачити, почути, зрозуміти. І нинішня стратегія боротьби — не з самим мистецтвом, а з зацікавленістю потенційного глядача — значно простіша, ефективніша і, що важливо, дохідніша. «Внутрішня еміграція» радянського періоду — це була чудова школа терпіння», — каже Ліна Костенко, котра не виключає, що ця виучка їй може незабаром знадобитися. Адже далеко не кожен митець здатний пережити затяжний період «внутрішньої еміграції». Не всі такі загартовані, як шістдесятники, і не всяке мистецтво може лежати в столі.

Творча інтелігенція чудово розуміє і говорить уголос про те, що «спадкоємність курсу» чинної влади в галузі культури, наша хвалена «стабільність» — це стабільність стагнації. Якщо влада, яка не зуміла піднятися над рівнем блатного шансону, не потрудилася набути бодай зовнішнього полиску «культурності», а навпаки, культивує в собі й у народі хама, переконуючи його в тому, що кров і гроші — це найцікавіше, а секс без презервативу — найстрашніше, має хтось утрутитися і спробувати переконати тих, хто ось-ось у це повірить, що насправді буває щось цікавіше і страшніше.

Ці вибори розбили табір творчої інтелігенції на дві частини — одна виступає зі зверненнями опозиційного характеру, інша розробляє макети білбордів, пише сценарії масових акцій, придумує рекламні слогани та пропагує двомовність за великі гроші. При цьому і перші, й другі чудово знають, що просторікування про двомовність — більш-менш грамотно подана приманка для тих, хто й нині має можливість вільно говорити тією мовою, якою йому забажається. Ті, для кого слово — спосіб життя, усі ці поети, письменники, есеїсти, критики, актори, режисери, виконавці як ніхто розуміють, що «двомовність» — це відведення погляду від іншої, серйознішої проблеми — можливості користуватися словом у принципі. Багато хто з них знає, що значить вимушене творче мовчання. А коли тобі затикають рота, вже не важливо, однією мовою ти мовчатимеш, а чи відразу двома.

За тринадцять років багато українців — у тому числі й представники творчої інтелігенції — не зуміли вичавити з себе раба. Свідок цього — наш страх говорити правду та страх втратити через неї свій маленький і черствий, але все-таки щоденний кусень хліба. Про це свідчить та серйозність, із якою розумні начебто люди міркують про необхідність «сильної руки». Але обнадіює те, що принаймні хтось є вільним від цієї рабської мрії. Воно й зрозуміло: творчість потребує свободи, а «сильна рука» бажає, щоб її обслуговували. І тому залишається шкодувати, що далеко не кожен із нас готовий безоглядно підписатися під словами Ліни Костенко: «Я просто люблю свободу».

А добре б нам усім трошки її полюбити.