«КВОТНИЙ РЕФЛЕКС»

Спроможність банкіра Віктора Ющенка практично ніким і майже ніколи не заперечувалася. А от спроможність Ющенка-політика регулярно ставилася під сумнів не тільки опонентами, а й соратниками. Досі окремі його політичні ходи скидаються, радше, на досліди зеленого школяра, ніж на діяння пошукача звання великого магістра мистецтва можливого. Тим дивовижніше для багатьох було виявити у Віктора Андрійовича задатки перспективного політичного гравця. Здається, лідер передвиборного блоку «Наша Україна» помалу навчається застосовувати навички фінансиста при вирішенні суто політичних завдань.

Завдання формування передвиборного списку Ющенко ускладнив собі сам, оскільки з упертістю, гідною кращого застосування, збирав під прапором «НУ» «і мертвих, і живих, і ненароджених». Дехто з найближчих соратників головного фаворита гонки-2002 намагався переконати патрона, що «широка коаліція демократичних і некомуністичних сил» — більше ніж хороша політична ідея і більше ніж погана технологічна модель. Мовляв, гра в «товсті» коаліції обгрунтована, коли йдеться про президентський марафон. А вибори парламентські — річ спеціальна, тут слід пильно стежити, чи кожна фізія в рядок лягає? Ось ви, Вікторе Андрійовичу, на своєму горбу до вищого законодавчого органу всіх підряд витягти готові, а де гарантія, що половина неофітів, не чекаючи ритуального півнячого крику, не почне лягати під олігархів? Або (ще страшніше) власні фракції створювати? А фракції ці, коли фортуна (не приведи, Господи!) тильним боком до вас повернеться, першими ж вас «прибивати» й почнуть! І що ж залишиться думати виборцеві про політичного лідера, такого нерозбірливого в зв’язках і такого безпорадного в доборі союзників?

Представники т.зв. партій-фундаторок «Нашої України» (тобто НРУ, ПРП й УНР) певний час намагалися переконати вождя, що розумніше було б скласти передвиборний список із людей перевірених. Такими вважалися щасливі власники членських квитків трьох вищепойменованих організацій. Ділитися з кимось іншим своїми оргможливостями «блокотворні» партії не хотіли. І вже тим паче вони не хотіли ділити з кимось ющенківську славу. Адже кожен «рухівець» або «реформатор» у глибині душі розумів, що й без трьох указаних партструктур Ющенко спроможний (принаймні теоретично) набрати більше, ніж вони всі разом узяті, але без нього. Тим часом підопічні Юрія Костенка, Віктора Пинзеника й Геннадія Удовенка свято увірували, що в парламентському герці за ющенківський Кабінет вони здобули ексклюзивне право на використання переможного бренду. Погодитися, що на виграш претендуватимуть й інші, було непросто.

Але Віктор Андрійович був невблаганний у своєму прагненні пригріти навіть сиротинного й убогого, якщо той встиг розписатись у вічній любові до нього. Два Рухи «поламалися» першими, погодившись на вимогу вождя про розширення кількості учасників блоку. Зарахування в список «наших» Петра Порошенка, Віктора Мусіяки й Володимира Стретовича «каноніки» «перетравили» більш-менш спокійно. Появу Олександра Ржавського сприйняли з подивом. Прихід Романа Безсмертного, Євгена Червоненка й особливо Володимира Щербаня зустріли в багнети. Наскільки відомо, проти включення Ліберальної партії в блок рішуче висловилися практично всі учасники альянсу. Однак Ющенко, замість того щоб виконати волю більшості, у черговий раз продемонстрував, хто в «нашому» домі хазяїн: після того, як верховний вождь націонал-патріотів відвідав з’їзд ЛПУ й демонстративно обцілувався з керманичем лібералів, уже ніхто не намагався оскаржити право Щербаня та його команди стати повноправними учасниками ющенківського проекту.

У легкості, з якою керівник «Нашої України» уже не вперше манкірує думкою найближчих соратників, можна помилково побачити прояв надзвичайної сили волі. Проте люди, знайомі з Віктором Андрійовичем ближче, ніж автор цих рядків, переконані, що характер тут ні до чого. Але про це — згодом...

Масштаб передвиборних розвідок Ющенка не раз дивував навіть тих, кого важко запідозрити в політичній наївності. Не встигли «наші» оговтатися від легкого жаху, викликаного безпосередніми контактами Віктора Андрійовича з Олександром Волковим і представниками «донецького клану», як на обрії з’явився, м’яко кажучи, політично неоднозначний Юрій Мірошниченко. Щойно позбулися «нового генерата», як на обрії виник «новий генерал» Демсоюзу Володимир Горбулін. Та й імовірність «підключення до процесу» Олександра Омельченка в колах, близьких до екс-прем’єра, досі оцінюють як високу.

Складається враження, що Ющенко готовий укласти договір із кожним. Головне, щоб «кожен» відповідав трьом обов’язковим умовам: не був явним комуністом, не перебував у жорсткій опозиції до Президента (тобто не ускладнював і без того непрості відносини Віктора Андрійовича з гарантом), не відчував особливої приязні до Суркіса й Медведчука.

Абсолютний лідер рейтингу народної довіри полюбляє повторювати, що його життєве кредо — не плодити зайвих ворогів і не створювати зайвих проблем. Як нам здається, він має рацію лише почасти. Дефіциту ворогів він не відчуває, хоча їх, справді, важко назвати зайвими. А от зайві проблеми Ющенко плодить на заздрість регулярно. Безумовно, добір союзників можна вважати винятковою прерогативою безумовної прими блоку «Наша Україна». Однак об’єднавши в «НУ» політично несумісні структури, Віктор Андрійович власноручно породив взаємну гризню й підозрілість.

Будь-якого новобранця представники обох Рухів і «Реформ» сприймали як чергового «нахлібника», що зазіхає на їхні «кревні» місця в списку. Об’єднавшись перед обличчям спільної загрози НРУ, ПРП й УНР уклали своєрідний договір про колективну безпеку. Наскільки відомо, троє партійних лідерів свого часу поставили лідеру блоку такі умови:

1) Кожна з організацій-родоначальниць зобов’язана одержати по 25% місць у прохідній частині списку;

2) Вказані квоти повинні бути «чистими», тобто перша особа «НУ» не має права «пхати» в партійні списки своїх людей. Для цього Ющенку пропонувалося використовувати свою «чверть» реєстру, яку Віктор Андрійович міг заповнювати на власний розсуд;

3) У першу п’ятірку «НУ», крім самого Ющенка, мали неодмінно ввійти Юрій Костенко, Віктор Пинзеник і Геннадій Удовенко.

Сенс комбінації був взагалі-то ясний. З одного боку, три партії висловлювали цілком щиру готовність створити для Віктора Андрійовича необхідну політичну базу напередодні президентських виборів-2004. Хоч яким наївним це комусь може здаватися, але партвожді серйозно обговорювали не лише можливість створення єдиної фракції в майбутній Верховній Раді, а й перспективи об’єднання трьох організацій в одну. Главою «реформованого Руху», ясна річ, має стати Ющенко. Але при цьому ні Костенко, ні Пинзеник, ні Удовенко не були схильні до політичного суїциду й воліли певних гарантій. Долучення до «нашого» процесу амбіційних і одіозних осіб, а також структур, заангажованих нинішньою владою, викликало природні побоювання. Три головні націонал-патріотичні партії прагнули зберегти політичний контроль над Ющенком і, в разі чого, мати гарантовану можливість акуратно «зіскочити», безболісно створити власні фракції та чекати кращих часів, тобто появи нового, удатнішого «месії». Непрямим свідченням цього служать домовленості між Костенком й Удовенком. Лідери двох Рухів, забувши колишні образи, дійшли попередньої згоди про проведення об’єднуючого з’їзду. Проте майбутній доленосний форум має пройти в два етапи. На першому — договірні сторони планували обмежитися підписанням своєрідного протоколу про наміри. Результат другого етапу з’їзду, який має відбутися після виборів, залежить від цілої низки обставин. Якщо «НУ» одержить значну кількість місць у ВР, якщо Ющенко збереже неформальний статус найімовірнішого наступника нинішнього глави держави і якщо при цьому не буде помічено, що він потрапив під чийсь згубний вплив, то єдина «під’ющенківська» партія набере реальних обрисів. Якщо ж Віктор Андрійович не виправдає сподівань народу та надій класиків націонал-демократії, лідери обох Рухів, зважаючи на все, висловлять намір об’єднуючий процес заморозити й розбігтися по власних фракційних квартирах.

Віктору Андрійовичу виставлені йому умови, ясна річ, не припали до душі. Але як з’ясувалося, він підійшов до розв’язання проблеми суто математично. Вважаючи «Нашу Україну» своєю політичною власністю, він хотів не просто мати власну велику фракцію в майбутньому парламенті, а й зберігати над нею контроль. Себто, послуговуючись мовою фінансистів, йому був потрібен контрольний пакет, а не 25%.

До розв’язання даної бізнес-задачки Ющенко підійшов цілком прагматично. Для початку він домігся розширення числа учасників. Потім організував першу тріщину в і без того аж ніяк не монолітній «коаліції трьох». Віктор Пинзеник, наскільки можна судити, вважав себе людиною, найближчою «до тіла» (принаймні ближчою за Костенка чи Удовенка), а крім того, здається, наївно гадав, що має вплив на вождя. Є підстави думати, що Віктор Андрійович на цьому зіграв. Саме Пинзеник, за наявними відомостями, першим відійшов від міжпартійних домовленостей і підтримав вождя, коли той порушив питання про урізання квот НРУ, ПРП і УНР до 20%.

Це була перша і, як з’ясувалася, не остання комбінація у виконанні головної особи компанії «Наша Україна Ltd». Надалі Ющенко описаним прийомом користувався неодноразово. Під час обговорення слизьких питань у Віктора Андрійовича майже завжди була більшість. Спочатку, заручившись підтримкою Пинзеника і ледь не щотижня прибуваючих «маленьких» партій, він залишив у меншості двох рухівських «монстрів». А потім зробив легку рокіровку і змусив насолоджуватися роллю статиста вже самого Віктора Михайловича. УНР і НРУ витребували для себе по 20% «чистих» місць у прохідній частині списку і за це дали згоду на фактичне «розшматування» списку ПРП.

Про що йдеться? Спробую коротенько пояснити. Номінально партія ПРП отримала у своє розпорядження ті ж 20%, що й НРУ з УНР. Насправді ж «реформатори» отримають у прохідній частині 6—7 місць. Що приблизно удвічі менше за те, на що представники «Реформ і порядку» (враховуючи статус блокоутворюючої партії і формальну близькість свого лідера до лідера блоку) розраховували. По-перше, за їхньою квотою мають пройти три представники Конгресу українських націоналістів. По-друге, Ющенко дав зрозуміти, що має намір використовувати реєстр ПРП для забезпечення прохідними місцями лідерів дрібніших партій і двох-трьох «грошових мішків», імена яких поки невідомі. Тобто Віктора Пинзеника фактично спіткала поразка у законному праві складати партійний список на власний розсуд. На відміну від Юрія Костенка і Геннадія Удовенка. На додаток до цього в робочому варіанті «нашої» табелі про ранги представники НРУ й УНР посідають вигідніші місця, аніж ставленики ПРП. І хоча процес «усушки й утруски» списку ще триває, зміцненню обстановки взаємної довіри усередині блока цей факт аж ніяк не сприяє. Більш того, заручившись підтримкою більшості учасників, перший номер «НУ» залишив за собою право власноручно складати першу п’ятірку блоку. Як стверджується, Ющенко обмовився, що цей квінтет буде презентаційним, а не міжпартійним, як передбачалося раніше. За деякими даними, Пинзеник сприйняв це повідомлення як натяк на те, що своє прізвище в числі перших п’яти він не зустріне, і пригрозив піти на «мажоритарку». Можливо, Віктор Михайлович розраховував, що вождь його утримуватиме. Але вождь цього робити не став.

Таким чином, «реформаторам» гарантовані тільки шість «прохідних» місць, які орієнтовно займуть Сергій Соболєв, Борис Тарасюк, Володимир Філенко, Ігор Гринів, Микола Томенко й Михайло Косів. Якщо Пинзеник передумає (і Ющенко теж) — то сім. (Принаймні в офіційно оприлюдненій першій партійній п’ятірці Віктор Михайлович значиться.)

Тим часом кожен із Рухів (принаймні поки що) розраховує на 10—12 «прохідних» позицій. Різниця істотна, якщо мати на увазі можливість створення власної фракції. Оскільки в тій-таки ПРП більш-менш реально претендувати на перемогу в мажоритарних округах можуть від сили чоловік шість...

Утім, те, що УНР і НРУ одержать обіцяну квоту прохідних місць, теж не факт. Як ми вже припускали, Віктору Андрійовичу потрібен контрольний пакет у майбутній фракції, а добути його він, схоже, зможе тільки в тому разі, якщо накладе лапу й на рухівські списки. За деякими даними, Ющенко (маючи свої «законні» 20%) не лише має право коригувати не тільки «список Пинзеника», він ще й повноцінний співавтор «списку Порошенка». Це вже 25%, але ще й не контрольний пакет. Для його одержання Ющенку доведеться як мінімум ще разочок скористатися принципом «розділяй і пануй». І чомусь здається, що він ризикне.

Отже, Ющенко дав черговий привід переконатися, що він непоганий фінансист. І, водночас, — вкотре засумніватись у своїй політичній спроможності. Про не найздоровіший мікроклімат усередині «НУ» ми вже згадували. Політичний Вавилон, на який перетворилася сьогодні «Наша Україна», складно назвати командою однодумців, а либонь процес створення «широкої коаліції» ще не завершено. У результаті описаних вище комбінацій Віктор Андрійович одержав змогу «провести» за списком значно більшу кількість «своїх» людей, але чи всі з них справді «свої»? Питання не пустопорожнє — недавно прем’єр Ющенко дістав унікальну можливість сформувати уряд (принаймні значну його частину) на власний розсуд, а не за вказівкою згори. Що в нього вийшло, ми ще не встигли забути.

Хоч як це смішно, але Віктор Андрійович дедалі частіше нагадує Леоніда Даниловича. Про це з переляком і пошепки говорять ті, хто ще вчора вірив у нього, як у Бога. Поринувши в повноцінну публічну політику, Ющенко розкрився з несподіваного боку. Виникає стійка підозра, що потенційний гарант настільки ж несприйнятливий до критики, ревнивий, недовірливий і злопам’ятний, як і гарант чинний. Як і Леонід Данилович, готовий слухати багатьох, але прислухається тільки до самого себе. Добре це чи погано — спірне питання. Безперечно інше. З Ющенком пов’язують надію на зміну правил у політиці. Але навряд чи ці правила спроможна змінити команда, сформована винятково за принципом особистої відданості. Ефективність роботи таких команд країна відчуває на власній шкірі вже не перший рік.

Як стверджують деякі джерела, несподівана для багатьох заява Ющенка про «заслання» Безсмертного і Порошенка на округи, має досить прозаїчне пояснення. Варто було Роману Петровичу проявити трохи самостійності, а Петру Олексійовичу злегка натякнути про свої амбіції, як вождь дав їм зрозуміти, де їхнє місце. Варто було Івану Васюнику на якийсь час забути, чия він людина і спробувати відстояти право ПРП на збільшення квоти, як він потрапив у немилість. Варто було Тарасу Чорноволу кілька разів предметно й обгрунтовано покритикувати вождя, як місця в списку «НУ» для нього не знайшлося. Важко судити, наскільки відповідають ці версії дійсності, однак те, як часто подібні чутки з’являються, дозволяє припустити, що диму без вогню не буває.

І навіть те, що саме ПРП, партія, яка ніколи не приховувала своїх проющенківських настроїв, першою потрапила «під роздачу», за бажання можна пояснити з «ментальної» точки зору. Свого часу ПРП вирішила (інакше не скажеш) попіжонити і не лише запропонувала Леоніду Кучмі знятися з передвиборної гонки-99, а й закликала Віктора Ющенка спробувати свої сили в президентському марафоні. Кажуть, що Віктор Андрійович сприйняв той, досить наївний і цілком щирий заклик як «підставу». І затаїв образу...

Можна пригадати, що саме члени ПРП (на відміну від представників УНР і НРУ) дозволяли собі критикувати вождя за автограф під злощасною «відозвою трьох», за виконання функцій президентського листоноші, за високу оцінку ділових і людських якостей нового херсонського губернатора. Не варто забувати, що Віктор Пинзеник нехай і не публічно, нехай і не занадто наполегливо, але все-таки намагався оспорювати точку зору «хазяїна» «нашого» дому. Костенко й Удовенко, наскільки відомо, на подібні вільності не зважувалися.

Якщо висловлена гіпотеза обгрунтована, якщо розігруючи комбінації та плетучи інтриги всередині власного блоку Ющенко не лише керувався прагматичними міркуваннями, а й мстився за ображене самолюбство, то романтичних шанувальників його таланту в недалекому майбутньому очікує жорстоке розчарування. Подібність із нинішнім хазяїном Банкової стає чітким.

Щоправда, в одному Ющенко вже точно різниться від Кучми. Хоч скільки тренуй, хоч як натаскуй верховного арбітра нації, лиску в нього не з’явиться. Віктор Андрійович — пан. І це багато що пояснює. Наприклад, іраціонально високий рейтинг довіри. Безумовно, популярність керманича «наших» обумовлена й іншими, значно суттєвішими (принаймні, на перший погляд) причинами. Хтось, напевно, щиро вдячний йому за здобуття віри в те, що зарплати і пенсії можна не лише затримувати, а й виплачувати. Когось, можливо, надихнуло економічне зростання, зафіксоване за прем’єрства Ющенка. Комусь, мабуть, близький патріотизм, безупинно декларований і невпинно демонстрований подвижником панукраїнізму. Кимось, не виключено, рухає звичайна симпатія до політика з людським обличчям, що рідко зустрічається в політиці.

Деякі (безпосередньо втягнуті в політику) персонажі можуть дозволити собі засумніватися в тому, чи варто вважати відносно успішно вирішену проблему повернення боргів особистою заслугою Віктора Андрійовича. Можуть доводити, що економічний бум пов’язаний не стільки із вдалою управлінською політикою екс-глави уряду, скільки з вдалим «попаданням» у світову кон’юнктуру. Можуть переконувати, що густа ідеологічна забарвленість для політика загальнонаціонального масштабу — радше недолік, аніж перевага. Можуть сперечатися про те, що важливіше для претендента на роль батька нації — принадна зовнішність чи непохитна воля. Мають рацію критики лідера «НУ» чи ні, — не так вже й важливо, бо значна частина населення вважала Кабінет Ющенка успішним урядом, а його самого вважає успішним політиком.

Однак симпатії до нього, як на мене, продиктовані ще й тим, що в ньому бачать пана, котрий прийде і розсудить. А туга за добрим царем, на превеликий жаль, у значної частини населення існує на генетичному рівні. Це підтверджує хоча б культ Франца-Йосифа, що досі існує на Галичині. Не одна людина, вхожа до Ющенка, зізнавалася — перебуваючи поруч із ним несподівано починає відчувати власну ущербність — настільки тисне на психіку візуальна велич новітнього українського Мойсея.

В Україні сотворили кумира, котрий тільки-но проходить випробування славою і який ще має пройти випробування виборами. Який, здається, ще тільки має навчитися відрізняти кредит народної довіри від безповоротної позички. І навчитися розрізняти людей за квотами.