Кривавий хлопчик

Ще вчора ніякого бажання писати про цього персонажа в мене не було. А полемізувати тим більше на думку не спадало — йому, наскільки відомо, подобається демонізація, оскільки на демонів існує стійкий оплачуваний попит. Але його інтерв'ю «Газеті.ру» за вівторок, а також прес-конференція в Москві довели: цинізм може стати психічним захворюванням і безпосередньою загрозою життю людей. Запрошую продовжити дискусію у медичній пресі.
Отже, Гліб Павловський сказав: натяк на його причетність до отруєння Ющенка у відомій телефонній розмові, продемонстрованій у «Закритій зоні» Ар’єва, та розмови про «допити політологів, які з ним працювали», демонструють, як прихильники Ющенка «розбиратимуться з південним сходом України».
Напевне, Гліб Олегович відчув себе південним сходом. Не важливо, фізично чи морально. Мабуть, це відчуття прийшло до нього ще до виборів, протягом тих чотирьох років, коли ця персона консультувала програму неприходу Ющенка до влади. Точніше, ще під час парламентських виборів 2002 року, коли він настільки захопився цим завданням, що ледь не провалив парламентську кампанію СДПУ(о), яка заробила аж шість відсотків.
Гадаю, треба черговий раз заспокоїти південний схід. Ставлення окремих політиків, політологів, журналістів і, можливо, слідчих до Гліба Олеговича — це не ставлення до південного сходу України. Це «дві великі різниці» — Павловський і громадяни України, виборці Донецької та Харківської областей. Це просто манія величі однієї не зовсім осудної людини.
«Українські силовики гірші за нашу вокзальну міліцію». У Гліба Олеговича особливе ставлення до українських силовиків, які, як відомо, не виконали його побажання «дати українській революції в пику». Він ще раз побажав: «Треба мати повноваження приймати рішення».
Отож людських жертв під час української революції, щоб усі зрозуміли, не було тільки з однієї причини — Павловському не дали в підпорядкування спецназ. І це не жарт, принаймні з його боку.
Він справді вважає, що йому треба було підпорядкувати війська, і він би зумів ними розпорядитися, і тоді Путіну не довелося б відчувати дискомфорт.
Вам здається, що це марення? Але так не здається людині, котра звикла останніми роками почуватися в українській владі як удома. Можливість коли заманеться впливати на владу, яку він мав увесь цей час, ясна річ, поставила перед ним запитання: чому йому досі не підпорядковані десантники?
Впевнений, невдовзі ми одержимо відповідь на запитання, наскільки реально це було. Гадаю, реально.
Усе було б нічого, якби це було просто волання. Але у вівторок на прес-конференції про те ж саме Гліб Олегович говорив, не використовуючи займенника «я». Він казав «ми». «Ми» — Росія, Кремль. Ми — це, напевно, «Я та Путін».
Тому постає запитання. Якщо припустити на хвилину, що міфи й легенди, які поширюються предметом нашого розгляду, бодай на дещицю мають під собою реальний грунт і його справді хоч інколи слухають у Кремлі...
Тоді щиро жаль Кремль. Тому що він у питаннях, які консультує предмет, завжди буде неадекватний. Тому що приймає рішення, керуючись не реальністю, а польотом фантазії людини, котра цю реальність свідомо або несвідомо ігнорує. Тому що тоді політика реального Кремля реалізується у країні Толкієна, а не в Україні.
«Є лише один абсолютний злочин для політтехнолога — перепродати свій контракт із клієнтом його ворогові». Це його слова. Більше, отже, злочинів немає, або вони не є абсолютними.
Є найстрашніший злочин для політтехнолога — поставити величезну європейську країну на межу громадянської війни заради досягнення своїх особистих (не клієнта!) цілей. Заради задоволення своїх амбіцій і втамування комплексів.
Озлобити мільйони людей, спровокувати конфлікти в сім’ях, на роботі, на вулицях. Це ж є просто злочином як для політтехнолога, так і для людини — незалежно від того, скільки людського в ній залишилося.
На цьому дискусію в неспе­ціалізованій пресі, очевидно, можна припинити. Решта — в компетенції медицини та правоохоронних органів. По черзі чи одночасно — не важливо.