КРАЇНА ПЕРЕМІГШОЇ НЕПЕРЕДБАЧУВАНОСТІ

Люди, вимушені за родом занять контактувати з чиновним людом на різних рівнях владної ієрархії, діляться останніми днями потішним враженням. Рішення будь-якого більш-менш важливого питання, просування будь-якого більш-менш вагомого документа наштовхується на нездоланне гальмо: «Після 16 вересня». Підготовка йде повним ходом. Причому невідомо ще, з чийого боку скрупульозніше й активніше. Зрозуміло, сказати, що вся країна завмерла в тривожному чи святково-хвилюючому, як кому подобається, очікуванні — було б перебільшенням. Але, за великим рахунком, важливість нинішнього моменту визначається не стільки й не тільки цією датою. Якщо розібратися, вона дає ефект тільки в комплексі з посталими очікуваннями: а) щодо відповіді парламенту на президентські політреформаторські ініціативи; б) у зв’язку з революційною ситуацією, яка найчастіше веде до дострокових або президентських, або парламентських виборів; в) щодо подальшої долі уряду, який от-от обіцяє стати коаліційним. Своєю думкою з приводу цих питань «ДТ» запропонувало поділитися тим, від кого безпосередньо, принаймні згідно з законами й Конституцією, залежить їх вирішення, — народним депутатам України. Що в нас із ними вийшло, судіть самі. Хоча попереджаємо наперед: великої ясності в ці запитання відповіді не внесуть. Оскільки ті, хто на них відповідав, самі не цілком упевнені в тому, що буде з ними та з країною найближчим часом. Але, в кожному разі, ми їм вдячні, оскільки багато хто з тих, до кого «ДТ» зверталося з цією пропозицією, навідріз відмовилися бодай спробувати спрогнозувати наше найближче майбутнє. Занадто воно невизначене й туманне.

— Яким, на вашу думку, буде масштаб акцій протесту і чим вони завершаться?

Олександр Мороз:

— Гадаю, що акції будуть масштабними. Впевненості в цьому мені додають зустрічі, які ми напередодні проводили в обласних центрах. Вони збирали людей у кількостях, яких не було зафіксовано за останні десять років із жодного іншого приводу. Це свідчить про орієнтованість людей на участь в акціях. Крім того, соціологічні дослідження, на наше прохання проведені фахівцями, свідчать, що суспільство дозріло до обстоювання своїх інтересів. Ми робитимемо все для того, аби забезпечити реалізацію цих інтересів. Перший результат, яким повинна завершитися акція, — відставка Президента. Зміна системи влади може розпочатися в Україні тільки після відставки Президента. Оскільки він не пропустить жодних позитивних демократичних змін, потрібних і корисних суспільству.

Леонід Кравчук:

— Почати треба з того, що в Конституції записано право громадян на мітинги й демонстрації. Тобто це не якась виняткова ситуація. І такі акції протесту проводяться в Україні не вперше. Тож я не надавав би їй характеру надзвичайності. Називається ця акція «Повстань, Україно!». Але це, радше, алегорія. Повстати може людина, група людей. Всій Україні це зробити складно. Ну, нехай це звучить як поетизм. Акцію цю готують як масштабну. І перед нею поставлено завдання — відставка Президента. Пригадуєте, минулої зими також виходили на вулиці з такими гаслами. Тоді я не раз виступав і говорив, що проти того, аби Президента знімали на вулиці. Є процедура, і якщо є підстави, то це робиться відповідно до законів та Конституції. Якщо немає підстав, то це робиться в терміни, визначені Конституцією, шляхом усенародного голосування. Хоча 1995 року я пішов на дострокові вибори добровільно, зараз вважаю, що зробив неправильно. Я дав привід вважати, що Президента можна зняти коли завгодно, якщо захоче якась частина людей. А проголосували за Президента 15 мільйонів. Тож моя точка зору така: Президент, опозиція, Верховна Рада, політичні партії повинні сісти за «круглий стіл» і домовитися про консенсус до 2004 року. А стосовно акції, то я не вірю, що вона принесе якусь користь Україні.

Віктор Пинзеник:

— Є два шляхи виходу з політичної кризи. Перший шлях — це вулиця. Другий — переговори. Можлива ще комбінація цих двох шляхів. Іншого не дано. Якщо влада неспроможна знайти рішення системного характеру, то вихід може бути лише в тому, щоб її переобрати, — і Президента, і парламент. Або спробувати вирулити до прийняття таких рішень, які змінять політичний устрій в Україні, дадуть владі можливість балансувати, можливість конструктивно працювати. Спроба, зроблена під час формування керівних органів, поки що не вдалася. Тож говорити, за яким сценарієм піде розвиток подій далі, думаю, сьогодні не зважиться ніхто. Єдине, що можна стверджувати: події 16 вересня не є якоюсь точкою, це тільки перший сигнал до того, що система потребує змін. І цей сигнал може бути не єдиним. Питання не в тому, якого масштабу досягнуть акції. Питання в тому, що суспільство потребує серйозного лікування. Ця акція — лише перший сигнал. І все залежить від розвитку подій.

Петро Порошенко:

— Дуже складно говорити про це. Безумовно, масштаби акції протесту залежать від участі чи неучасті в них «Нашої України». Гадаю, остаточного рішення ми дійдемо після Форуму демократичних сил, що проходитиме 14—15 вересня. У кожному разі позиція «Нашої України», як я думаю, у тому, щоб дати можливість владі організувати «круглий стіл» з участю опозиції, розпочати переговори про вихід із соціально-політичної кризи, в якій опинилась Україна, і забезпечити конструктивний діалог з участю Президента. Позиція «Нашої України» у цьому збігається з позицією партії «Солідарність», яку я очолюю. Мені здається, у разі незнаходження компромісу щодо створення коаліції в парламенті й формування коаліційного уряду радикальні настрої в блоці переважатимуть.

Олександр Волков:

— Я вже не раз говорив, що в Україні опозиції як такої немає. Я не можу уявити собі, як в одній упряжці підуть комуністи з крайніми правими та як комуністи підуть разом із Тимошенко, в оточенні якої багато людей, негативно налаштованих до комуністичної системи. І мені сподобалася заява Грача, який сказав, що це поганий смак. Я відстежую події, що відбуваються нині в регіонах. Опозиція тішить себе цифрами в 10—15 тисяч чоловік, яких вона збирає на свої акції. Але це дрібниці. В опозиції немає своєї позиції. І вона настільки різношерста, що ніякої гучної політичної акції, переконаний, не буде. І потім, коли говорити відверто, у них немає засобів масової інформації. Тож якщо від’їхати зовсім недалеко від Києва й запитати людей про акції, які готуються, — легко з’ясувати, що їм нічого не відомо. Зараз не час, зараз люди на полях. І критичної маси, яка могла б створити противагу владі, сьогодні в країні немає.

Юлія Тимошенко:

— Я думаю, що масштабність акції залежатиме від того, наскільки люди сьогодні усвідомлять, у якому стані перебувають вони та їхня країна. Якщо люди визнають, що таке життя є для них нормою й іншого шляху немає, тоді, можливо, люди загалом не вийдуть на вулиці. Але це не буде виграшем або програшем опозиції. Це буде виграш або програш суспільства, України в цілому. Тож я не хотіла б зараз говорити, скільки людей прийде, оскільки ми ніяким організованим завезенням людей не займаємося.

Сергій Тигипко:

— Я не був на жодній із зустрічей, які опозиція проводить у регіонах, і рівень організованості їх, а також їх напруження оцінити не можу.

Ігор Шкіря:

— Думаю, менше, ніж розраховує опозиція. Чим вони завершаться? Розбурхають укотре народ. Популістськими гаслами оперувати набагато простіше, ніж робити реальні справи й покращувати ситуацію в економіці. Але масштабності домогтися навряд чи вдасться.

Богдан Губський:

—Я нещодавно був у своєму окрузі, де мене запитували, скільки людей вийде на вулиці в Києві. «А ви вийдете на вулицю?», — запитав я своїх виборців. «Та ні, ми ж у селі, у нас же роботи багато», — відповідали мені. Ясна річ, хтось піде мітингувати. Для цього є різні причини, зокрема фінансово-економічні, чого організатори не приховують: мовляв, заплати людям копійки — і вони вийдуть. Але ж це не політична сила. Сьогодні народ цікавлять абсолютно інші питання. І передусім реальне підвищення життєвого рівня. А цього можна досягти тільки за умови національної злагоди. І повинна бути злагода між гілками влади.

«ДТ»: Крім Олександра Мороза, практично жоден із опитаних народних обранців не взяв на себе відвагу категорично заявити про достатню масштабність акцій протесту. І річ тут не лише в тому, що серед них переважають представники пропрезидентських політичних сил. Будемо відверті, революційні нахили українського народу виявляються тільки у виняткових ситуаціях і в наднадзвичайних умовах. Проте з тих, хто нечисельність вуличних виступів обгрунтовує пасивним ставленням до таких заходів населення, лише Олександру Волкову вистачило відвертості вказати на відсутність у руках опозиціонерів такої потужної зброї, як засоби масової інформації. І справді, на експеримент у чистому вигляді з перевірки готовності громадян до рішучих дій саме в контексті висунутих опозицією вимог усе це не тягне. Оскільки опозицію надійно ізольовано від людей «єдиним інформаційним простором» і вона не має, на відміну від свого опонента, влади, серйозних фінансових, організаційних та адміністративних ресурсів.

— Чи вважаєте ви, що саме в цьому політичному сезоні в Конституцію буде внесено зміни, які передбачатимуть пропорційну систему виборів, формування уряду парламентською більшістю, зміни схеми затвердження та звільнення силовиків, виборність губернаторів? Чи можлива в парламенті конституційна більшість щодо цих питань?

Олександр Мороз:

— У нинішньому політичному сезоні це в принципі можливо. Але за умови виконання завдання, яке ставлять перед собою учасники акцій. Тоді ці зміни буде внесено швидко. Ми побачимо, що і представники «Єдиної України», й інші зажадають терміново внести зміни в Конституцію. Тоді в терміни, нею ж передбачені, десь у лютому, можна буде цю проблему розв’язати. Але якщо умову, про яку я говорив, виконано не буде, тоді навряд чи буде внесено якісь зміни. Оскільки реалізація пропозицій, необхідних і корисних для держави, блокуватиметься так само тупо й уперто, як це робилося й раніше.

Леонід Кравчук:

— Передусім треба зрозуміти: ні про яку політичну реформу не може бути й мови без внесення змін у Конституцію. Аби це почалося, потрібно створити комісію. Не робочу групу, а комісію, яка складатиметься з представників Президента, Верховної Ради, суду, вчених, фахівців. Розроблені ними пропозиції треба внести в парламент на цій сесії і прийняти щодо них рішення 226 голосами. Щоб сформулювати й надіслати в Конституційний суд. Там повинні зробити відповідні висновки, після чого на наступній сесії необхідно зібрати вже 301 голос. Ось тут і почнуться проблеми. Якщо говорити про парламентсько-президентську республіку, то про яку саме модель ідеться? Президент не висловився з цього приводу, парламент теж. Необхідно вибрати таку, яка відповідала б інтересам і Президента, і депутатів, і місцевих органів влади. Без них не можна. Якщо ми домовимося щодо цього питання, тоді я можу прогнозувати, що зміни буде внесено.

Проте політична реформа тільки починається з внесення змін і доповнень. Якщо їх буде ухвалено, то в 2004 році буде обрано президента з іншими повноваженнями. А 2006 року — цілком інший парламент, сформований на пропорційній основі. Але й це ще не все. Далі постає питання, як формуються місцеві органи влади. Уявіть собі: уряд буде практично обрано на виборах, а губернатора призначатиме президент. Є логіка? Ніякої. Отже, треба думати, що буде з губернаторами. Якщо їх обиратимуть, то яким буде механізм контролю. Досвід є: скажімо, у Франції є префекти, котрі мають контрольно-координаційні функції, але не мають владних функцій. Далі. Якщо вибори проходитимуть на пропорційній основі, яким чином буде представлено інтереси регіонів? Отже, потрібен двопалатний парламент. Потім, якщо пропорційна система виборів, то яка з її моделей? Я так докладно кажу, бо відчуваю примітивізм у підході до проведення реформи. Мовляв, створіть зараз більшість — і вона вже почалася. Яка ж це реформа? Більшість потрібна, але для чого? Для подолання кризи в парламенті, для безперешкодного ухвалення законів і, головне, для налагодження нормальних цивілізованих відносин з урядом. Але формувати уряд ця більшість не може, така функція в нього не передбачена.

Якщо ми вісім років зміцнювали вертикаль виконавчої влади, вибудовуючи президентсько-парламентську модель влади, то хіба можна за два місяці все докорінно змінити? Так ось: грубо — шість років. Щоб визначити всі позиції в законі, а потім ще навчити людей жити в такій державі.

Віктор Пинзеник:

— Є речі, які не потребують зміни Конституції. Приміром, пропорційна система виборів. Закон про неї можна ухвалити без змін Конституції. Є речі, яких Основний Закон справді торкається. Але за бажання їх також можна реалізувати. Приміром, не бачу перешкод для створення парламентської більшості й коаліційного уряду. Але домовленості з цих питань повинні мати тристоронній характер. Без Президента вони неможливі, оскільки повноваження з формування уряду має глава держави. Тобто у влади є можливість продемонструвати готовність іти на компроміс без змін Конституції. Але це стосується тільки юридичної можливості. Щодо політичної — відповісти не можу. Оскільки те, що відбувалося досі, свідчить: поки що такої готовності немає.

Петро Порошенко:

— Я думаю, якби парламент сьогодні не перебував під впливом і силовим тиском із боку зовнішніх сил, безумовно, у ньому вистачило б критичної маси для внесення цих змін у Конституцію. Хоча я не валив би все в одну купу. Закон про вибори на пропорційній основі, який не потребує змін Конституції, необхідно ухвалити. Необхідність змін щодо коаліційного уряду також не викликає сумнівів. Тоді як, приміром, виборність губернаторів — далеко не однозначне питання. Воно таїть у собі певну загрозу федералізації України, для якої в нас об’єктивно немає ніяких підстав. Але все-таки я розглядав би все це в комплексі: спочатку створення більшості, потім коаліційних урядів, потім юридичне закріплення цього в Конституції і тільки тоді — решта змін.

Олександр Волков:

— Думаю, що це реально. І найбільше, мабуть, зміна виборчої системи. Значна частина депутатського корпусу до цього дозріла. Стосовно іншого, то зі спілкування з моїми виборцями я можу дійти висновку, що суспільство підтримало б ідею виборності губернаторів. Але в Донецьку Президент заявив, що сьогоднішня ситуація з призначенням губернаторів його влаштовує. І в парламенті така зміна Конституції проходитиме складно. Загалом, якщо всі сили в парламенті, включно з пропрезидентськими фракціями, Блоком Ющенка й соціалістів, не об’єднаються й не створять спільну робочу групу, ніякого позитивного голосування щодо змін політичної системи не буде.

Юлія Тимошенко:

— Я припускаю, що робота саме пропрезидентської більшості буде організована, не виключаю, що частину фракцій, котрі сьогодні не входять до «дев’ятки», залучать до участі в цьому процесі. Але головне питання в деталях: які саме зміни ініціюватимуться, що вони даватимуть суспільству. Приміром, якщо прочитати законопроект Йоффе про вибори, в якому втілено бачення Президентом пропорційної системи виборів, то ми побачимо: пропорційна система лише проголошується, а в деталях створюється мажоритарна. Вся країна розбивається, як і раніше, на 450 округів, кожна партія висуває на кожному з них свого кандидата, і цей кандидат веде персоніфіковану боротьбу. Потім кількість отриманих ним голосів іде в спільну скарбничку партії, і, залежно від того, скільки він одержав голосів, кандидат рейтингується в списку партії. Це в чистому вигляді мажоритарна система, яку Йоффе разом з Президентом назвали пропорційною. Я не виключаю, що в їхній хворобливій уяві точнісінько так само виглядатиме й парламентська республіка.

Сергій Тигипко:

— По-перше, я переконаний, що ми повинні рухатися через створення конституційної комісії, яка має складатися з двох частин: одна від Президента, друга — від парламенту. Ця комісія має обговорити всі питання, усі законодавчі рішення, що їх ми повинні ухвалювати. І після цього ми маємо рухатися. За час до літа, за дві сесії, ми могли б затвердити відповідні зміни до Конституції та прийняти необхідні закони.

Ігор Шкіря:

— Стовідсотковою впевненістю в цьому я поділитися не можу. Але здається, що й поспішати з деякими змінами не варто. Особисто я, наприклад, не є прихильником ідеї переходу на пропорційну систему виборів. І, за моїми спостереженнями, у цьому питанні конституційну більшість зібрати буде важко.

Богдан Губський:

— Теоретично за дві сесії це зробити можливо. Але практично... На сьогодні є вже вісім проектів закону про вибори на пропорційній основі. Ви уявляєте, скільки часу забере обговорення питання, на якій із моделей зупинитися? Я, приміром, принциповий противник суто партійних систем без округів. І переконаний, якщо не буде депутатів від округів, наша країна не виживе, це буде суттєвим кроком назад. У Великобританії — мажоритарка на партійній основі, у США — також. Так, там двопалатний парламент. І я не проти того, щоб у нас також було дві палати: нехай нижня палата вибирається на партійній основі, а верхня — від регіонів. Але якщо на цій сесії депутати домовляться з приводу одного з восьми законопроектів про вибори, який усіх влаштує, на наступній сесії зміни в Конституцію можуть бути ухвалені.

Стосовно виборності губернаторів, то слід пам’ятати: Україна — унітарна держава. І чи потрібно взагалі вибирати губернаторів — питання дискусійне.

«ДТ»: Чіткого бачення перспектив та методів втілення анонсованої Президентом політичної реформи, схоже, у вітчизняному політичному середовищі немає. Що зайвий раз підтверджує: ініціативи глави держави — не вистражданий і наболілий прояв найнагальніших потреб і сподівань української політеліти, а продукт, вироблений на експериментальній фабриці закордонних політтехнологів. Теоретично можливість комплексної реконструкції Основного Закону протягом двох сесій народні обранці припускають, але на цьому їхня здатність до прогнозування вичерпується. Хіба що за винятком досвідченого Леоніда Макаровича.

Абсолютно очевидна розбіжність, продемонстрована опитаними в поглядах на хронологічний порядок, у якому має реалізовуватися головна новаторська ідея гаранта. Одні гадають, що коаліційний уряд повинен формуватися лише після того, як це й супутні йому поняття буде закріплено й описано в Конституції. Інші схильні вважати, що відсутність законодавчої бази для такого славного заходу — не перешкода. Переважно це ті, хто планує взяти участь у розподілі кабмінівських портфелів. Хоча, з другого боку, у них є з кого брати приклад, висловлюючи таку точку зору. Хіба не Президент запропонував депутатам, не чекаючи завершення складної процедури конституційних перетворень, сколочуватися в більшовицьку зграю для дільби урядового пирога?

Значно гірші справи з ідеєю виборності регіональних керівників. І хоча її втілення губернатори, поза сумнівом, лобіюватимуть і надалі (прагнення зіскочити з гачка Банкової, на якому глави обласних адміністрацій висять весь термін свого губернаторства, так само природне, як і невикорінне), їм дуже складно буде здобути підтримку в депутатському корпусі. Запропонований як поступка варіант, при якому разом із виборністю губернаторів впроваджуватиметься інститут префектів, також навряд чи буде сприйнятий з ентузіазмом. Як засвідчив російський досвід, місцевому керівництву та президентському представникові в регіоні знайти спільну мову неважко. Генерал-губернатори в Росії дуже швидко інтегрувалися в коло комерційних інтересів регіональних керівників.

Президентові потрібно сім разів подумати, перш ніж дати хід ідеї виборності глав областей. І Леонід Данилович як у воду дивився, коли нещодавно в Донецьку трохи остудив запал губернаторів із цього приводу. Оскільки недавній парад заяв керівників обласних держадміністрацій у центральних ЗМІ може змусити насторожитися навіть найліберальнішого главу держави. За камуфляжем одностайного осуду «тих, хто намагається виступати від імені народу» та «дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в країні», ховається ціла низка, по суті, антипрезидентських заяв. І Євросоюз для нас, виявляється, — далека перспектива, і розмови про євроінтеграцію — звичайнісінький популізм, і НАТО нам не треба, і російська мова давно потребує надання їй статусу державної. Не кажучи вже про те, що Ющенку час припинити політику, спрямовану на відрив від Росії. Усе це засвідчує вагомі амбіції регіональних лідерів, які не здатні, та, напевно, і не хочуть приховувати свого прагнення вийти за рамки обласного рівня й піднятися аж до міжнародного.

— Чи можливі в Україні найближчим часом дострокові парламентські та президентські вибори?

Олександр Мороз:

— Дострокові президентські вибори в країні і можливі, і необхідні. А парламентські? Таке питання не стоїть. Принаймні зараз. Якби було задано інші параметри та правила гри в законодавчому органі на основі існуючої Конституції й регламенту, то ніхто, гадаю, не порушував би питання зміни складу парламенту.

Леонід Кравчук:

— Я не вірю в це і вважаю, що такий перебіг подій — нереальний. Я був нещодавно в регіонах і відчув: люди втомилися від політичної напруги. Для них це «президентсько-парламентська», «парламентсько-президентська» — терра інкогніта. Вони живуть зовсім іншим життям: хліб, тепло, діти, онуки... Вони на це дивляться як на гру. І тому навряд чи президентські вибори будуть достроковими. Головне, аби вибори 2004 року відбулися демократичним шляхом, владу було передано в такий самий спосіб, і якщо на той час буде внесено зміни в Конституцію, новий глава держави отримає повноваження, які за ним закріплюватиме Основний Закон.

Віктор Пинзеник:

— Усе може бути. Якщо політичні сили й існуюча влада не зможуть домовитися, інших інструментів вирішення питання, крім як дострокові вибори, не існує.

Петро Порошенко:

— Я так не вважаю. Парламентські були б можливими, оскільки є парламентська криза. Якщо він не зможе сформувати більшість і створити коаліцію для прийняття рішень, то напевно ця ідея була б єдиним виходом. Але парламент за цю ідею не проголосує. А стосовно президентських виборів, то, на мою думку, вимоги опозиції про дострокове переобрання Президента виходять за рамки існуючого конституційного поля.

Олександр Волков:

— Ось це я вам точно кажу — неможливо. Цього не хочуть ні Президент, ні парламент. Це стовідсотково. Президент спокійно доходить відведений йому термін, і його подальша доля залежатиме від його рішення та рішення Конституційного суду, який роз’яснить, чи можна вважати перший термін президентства, який був до прийняття Конституції 1996 року, третім чи ні. Тому все залежить від Конституційного суду і, ясна річ, від бажання самого Леоніда Даниловича.

Юлія Тимошенко:

— Можу сказати, що ми докладемо до цього всіх зусиль. Врешті-решт, ми повинні сказати, що такою могутньою державою, як Україна, 48-ма мільйонами людей керує людина, котра абсолютно не знає, як це робити. Тобто всі наші прикрощі й біди не є нормою та закономірністю перехідного періоду. Це наслідки безінтелектуального, бездуховного, аморального керівництва. І ми, як це відбувається на будь-якому підприємстві, маємо змінити поганого керівника на керівника фахового. Якщо президентські вибори будуть достроковими і якщо припиниться тиск на депутатів через прокуратуру, через податкову адміністрацію, у парламенті цивілізованими методами буде сформовано більшість і дострокові парламентські вибори не знадобляться.

Сергій Тигипко:

— Я переконаний, що ні президентські, ні парламентські вибори не мають бути достроковими. Такі рішення можуть проходити лише через революцію, вони антиконституційні. Це жодним чином не піде на користь країні. Ми втратимо, хоч і невелике, економічне зростання, і ні до чого хорошого це не приведе.

Ігор Шкіря:

— А навіщо? Я не бачу в цьому сенсу. Після кожних виборів завжди є певна кількість скривджених. За будь-якої системи, за будь-якої влади, у будь-якій ситуації завжди знайдуться бажаючі переглянути результати всенародного голосування.

Богдан Губський:

— Я противник дострокових виборів. І парламентських, і президентських. А що це дасть народу? Він від цього житиме краще? Ви думаєте, що завтра прийдуть кращі депутати? Природно, у деяких політичних сил є прагнення провести дострокові вибори. Та вони, напевно, забули, що на дострокових виборах завжди програвали ті, хто їх ініціював. Візьміть ситуацію 1993 року. Виграли ті політичні сили, які виступали за дострокові парламентські вибори?

«ДТ»: Більшість опитаних серйозно не ставляться до можливості дострокових президентських і парламентських виборів. Є різні причини цього: одні не хочуть бути відвертими, інші — не зацікавлені, треті не бачать механізму відставки нині чинного глави держави. Більше того, ще не облишили, як бачимо, досі думку про третій президентський термін Леоніда Кучми. Та знаменно інше: парламентарії відмовляються замислюватися над переобранням парламенту після прийняття закону про вибори на пропорційній основі, що було б логічно і питання про що виникатиме неодноразово. Проте, з другого боку, якщо узагальнити всі висловлювання, можна дійти висновку: у парламенті є більшість, яка однаково оцінює перспективи розвитку країни. І якби депутати могли самостійно визначати свої цілі й завдання, то у Верховній Раді був би налагоджений безперешкодний законодавчий процес, який цілком відповідає євростандартам. І це була б навіть не просто більшість, а конституційна. Полічіть, скільки голосів у депутатських груп і фракцій, за винятком комуністичної. Та, оскільки на карту поставлено шкурні інтереси, цього немає. Тому поки що може лише йтися або про антимедведчуківську (утворювану Володимиром Литвином та Віктором Ющенком) більшість, або про медведчуківську (Віктор Медведчук із «трудовиками»). Жодна з них не гарантує тривалого компромісу та ефективної роботи парламенту. Оскільки після створення будь-якої з більшостей настане лише коротке затишшя, викликане перемогою однієї зі сторін. А потім знову спалахне війна амбіцій.

Роль важливого елемента в цій війні може відіграти пара — Микола Азаров і Святослав Піскун, яка дедалі голосніше заявляє про себе. Від того, на чиєму боці виступлять ці союзницькі сили, і залежатиме успіх тієї чи тієї більшості.

— Чи відбудеться цієї осені зміна прем’єр-міністра й чи буде створено парламентську більшість, здатну затвердити нового прем’єра і створити коаліційний уряд?

Олександр Мороз:

— Це питання потрібно розглядати у зв’язку з різними обставинами. Якщо буде реалізовано завдання, передбачені акцією «Повстань, Україно!», це один варіант. А якщо говорити про це абстрактно з урахуванням нинішньої ситуації, то питання зміни прем’єр-міністра не має жодного значення. Тому що кожен, хто прийде на цю посаду, або ж буде маріонеткою Президента й дублером його адміністрації, або не стане там працювати. Тому чи Кінах, чи Тигипко, чи Азаров (хоч би хто розглядався як потенційний кандидат у прем’єри) істотно становища не змінює. Тому це не таке актуальне питання, яким намагаються його подати. А що ж до коаліційного уряду — при політичній системі, яка існує в Україні, у тому числі при нашій процедурі формування парламенту, — це абсурд. Фікція, якою, як фіговим листком, намагаються прикрити страм нинішньої влади. І не більше. Який коаліційний уряд, якщо його формує «Єдина Україна»? Це може бути хіба що реалізацією давніх претензій донецького регіону, чи Партії регіонів, на представництво в Кабміні. Та якщо це вважати коаліцією, то яка різниця, з якого боку сяде клановик, яку посаду обійме. У сукупності це все одно клановий уряд, точніше — уряд, який захищає інтереси кланів. Коаліційний уряд — це уряд, сформований парламентом, обраним демократичним шляхом на пропорційній основі, без застосування адмінресурсу під час виборчої кампанії.

Леонід Кравчук:

— Якщо створиться більшість і в неї ввійде «Наша Україна», то в парламенті можна буде ставити питання про новий уряд. Та формування нового уряду неможливе без постаті нового прем’єра. З цього треба починати. Йому ж працювати, він відповідає за діяльність Кабінету міністрів, і тому формування складу уряду неможливе без участі цієї людини. А яку позицію займе Президент? Він же має вносити кандидатуру прем’єра... Нині багато хто говорить про добру волю Президента, але добра воля має перетворитися на закон, матеріалізуватися в Конституцію, тоді ця воля починає діяти.

Віктор Пинзеник:

— Говорити про зміну уряду можна лише в рамках широкого кола домовленостей. Просто поміняти уряд? Це нічого не змінить у системі відносин між Кабміном і парламентом. Ми все одно залишаємо незмінною ситуацію, коли уряд — це одне, а Верховна Рада — інше. І такий уряд не є дієздатним. Потрібен уряд коаліційний. Та, вкотре кажу, за умови, що учасником формалізованих домовленостей буде Президент України. Проте, на жаль, на мій погляд, при існуючому розкладі, в нинішній ситуації про це можна говорити лише теоретично.

Петро Порошенко:

— Я думаю, що це абсолютно реально. І залежить від результатів тих переговорів, які сьогодні «Наша Україна» проводить із приводу більшості. У кожній цивілізованій державі найчисленіша фракція коаліції має пріоритетне право вибору. Я б не хотів сьогодні навішувати ярлики й говорити про більшість на базі «Нашої України» чи на базі будь-якої іншої фракції. Та наші вимоги в процесі переговорів, на мій погляд, досить прозорі й конструктивні: це ті умови, за яких ми готові взяти на себе відповідальність за вихід країни з соціально-політичної кризи.

Олександр Волков:

— Я знаю, що такі прагнення у певної частини парламенту є, і вони збирають для цього голоси. Та я думаю, що членів Кабміну потрібно запросити в парламент, заслухати звіт уряду, а потім уже приймати рішення. Для прийняття такого рішення потрібна холодна голова. Це по-перше. По-друге, я спочатку подумав би над складом нового уряду, який потрібно було б обговорити з усіма фракціями парламенту, і прикинув, чи пройде новий прем’єр при новому складі Кабінету через Верховну Раду. Лише потім я брався б за старий уряд.

Юлія Тимошенко:

— Неможливих речей у нашому політикумі немає. Можливо навіть таке: руками опозиції, обіцяючи їй, приміром, посаду прем’єр-міністра, скинути Кінаха. Та потім уже іншими руками призначать зовсім іншого прем’єр-міністра, який до опозиції не причетний. Я думаю, нам треба бути дуже обережними зі зняттям і призначенням прем’єр-міністра. Оскільки це може бути зроблено в такий філігранний спосіб, що влада певних сил в оточенні Президента може ще більше посилитися.

Сергій Тигипко:

— Я вважаю, що поки не буде стабільної більшості, говорити про зміну прем’єр-міністра недоцільно. Тільки через більшість.

Ігор Шкіря:

— Напевно, можливо. У цьому світі немає нічого неможливого. Я нічого не маю проти коаліційного уряду. Проте коаліційного уряду, який складається з професіоналів, а не тільки за принципом партійної приналежності. Міністерства й відомства мають очолювати виключно професіонали, які повинні відповідати за свою роботу перед тією більшістю, яка їх призначає.

Богдан Губський:

— Президент виявив добру волю і, хоча в Конституції цього немає, запропонував парламенту формувати коаліційний уряд. Звідси випливає, що більшість має запропонувати Президентові кандидатуру прем’єр-міністра: чи Кінаха, чи когось іншого. Інше питання, що Президент може не погодитися на кандидатуру, яка, скажімо, фахово неспроможна. Це процес двосторонній. І все залежить від позиції всередині більшості, якщо її буде створено. Одне слово, я не виключаю. У нашої депутатської групи чимало претензій до чинного Кабінету. Якщо ми сьогодні говоримо, що на 1,5 мільярда гривень виникла недоїмка зі сплати податків НАК «Нафтогаз Україна», то ці гроші хтось украв. Жодна фірма у сфері нафти, газу та електроенергії ще не була збитковою. Тож треба або вигнати менеджерів, які там працюють, або розібратися, хто вкрав. А НАК «Енергоатом»? На 1,2 мільярда, по-моєму, збільшилася його заборгованість перед бюджетом за ці роки. Мільярди гривень зникають, а винних немає. А чия це сфера відповідальності? Уряду.

«ДТ»: Опозиція, розуміючи, що посада прем’єр-міністра їй не світить, абсолютно байдуже ставиться до того, хто буде новим главою уряду й чи буде він новим узагалі. Стосовно представників провладних політичних сил, то при словах «коаліційний уряд» загоряються очі в тих із них, хто має намір або делегувати до Кабміну своїх людей, або сам увійти до нього. І постать прем’єра їх при цьому не вельми хвилює. Зрештою, Президент сам ще не визначився з цим питанням. Це засвідчують його слова про можливість формування коаліційного уряду під керівництвом нинішнього глави Кабінету. Та й чи варто докладати зусиль для усунення з посади людини, що й так є лише виконуючою обов’язки? За великим рахунком, Анатолій Кінах заважає лише тим, хто хоче обійняти його посаду з перспективою використання її для плавного входження в стан кандидатування в президенти. Проте оскільки одному з підозрюваних у таких намірах поки що, вочевидь, не вдалося підготувати для цього родючий грунт, Анатолію Кириловичу, як і раніше, призначено відігравати роль невловимого Джо, за яким ніхто не ганяється. До речі, зовсім недавно, розповідають, відбулася зустріч у примітному складі — Президент, глава Податкової, Генеральний прокурор і спікер. Примітна вона ще й тим, що керівник президентської адміністрації після цього довгий час перебував у поганому настрої. А всі решта, коли говорять про прем’єра, висловлюють своє ставлення не до Кінаха, а до крісла, яке він займає, та перспектив, які воно надає.