КОНВЕРСІЯ БІЛЬШОСТІ

Парламентська більшість, що виникла на початку минулої осені, мала всі ознаки продукції військового призначення. Її розробники виходили з тодішньої напруженої обстановки, яка диктувала неминучість нарощування озброєнь. Коли ж стало очевидно, що спроби відразу після виборів сконструювати працюючий механізм більшості непристойно затягнулися, було вирішено перейти на воєнний стан. Оголошення про початок походу, який обіцяє його учасникам численні трофеї у вигляді урядових посад і комітетських портфелів, з одного боку, прискорило «спуск на воду» більшості, з другого — зумовило її явно виражений стиль «мілітарі».

А тепер, коли воєнний конфлікт якось урегульовано, життя починає ставити нові вимоги, відповідати яким «воєнізована» більшість неспроможна. Позаяк основними характеристиками «бойової зброї», розробленої на Банковій, є: а) можливість підтримувати залізну дисципліну всередині об’єднання тільки у «воєнний час» і лише протягом короткого періоду; б) відсутність довгострокової спільної мети у дев’яти груп та фракцій, що ввійшли в об’єднання. Крім того, затята боротьба за посаду глави бюджетного комітету Верховної Ради у процесі обох спроб відібрати його в опозиції продемонструвала вразливість коаліції зсередини. А неможливість забезпечити хоча б половину ефективних голосувань через фізичний брак голосів або дрібний шантаж учасників підірвала її більшовицький дух. Та головне те, що до долі свого «дітища», як відзначають спостерігачі, втратив інтерес його головний конструктор — глава президентської адміністрації. І річ зовсім не в розчаруванні, якого він зазнав, побачивши неспроможність більшості загнати опозицію в глухе підпілля й відбити у неї як контрибуцію парламентські комітети. Просто, виявивши на посаді глави уряду замість підконтрольного Анатолія Кінаха Віктора Януковича з прихованими президентськими амбіціями, Віктор Медведчук миттєво зорієнтувався, на чий успіх почне працювати, якщо збереже ефективність, із такими організаційними, матеріальними та моральними витратами створена ним парламентська більшість. Тверезо оцінюючи хватку нового прем’єра, глава президентської канцелярії не може не передбачати ослаблення своїх владних повноважень у разі зміцнення позицій глави уряду, органу, на відміну від адміністрації Президента, конституційного. Поки що в негласному протистоянні по лінії Кабмін — адміністрація Вікторові Володимировичу вдається зберігати за останньою перевагу, що зміцнилася з його приходом на Банкову. Як приклад можна навести історію з НАК «Нафтогаз України». Вона, як дехто стверджує, за вже усталеною традицією бере участь у підтриманні фінансового добробуту ФК «Динамо». Можливо, зіштовхнувшись із цією та безліччю інших подробиць життєдіяльності компанії, Віктор Янукович, не бажаючи прямо відповідати за події в ній, підготував розпорядження про підпорядкування НАК Міністерству палива й енергетики. Але точка зору Віктора Медведчука, який кинувся переконувати Президента перекрити шлях прем’єрській ініціативі, узяла гору.

Усе це вкупі дало непорушно стійкий результат. До середини січня керівний орган більшості — координаційна рада лідерів «дев’ятки» — загалом не збиралася. Після поновлення цих зустрічей багато лідерів почали їх ігнорувати, посилаючи замість себе рядових членів фракцій. До того ж сенс брати участь у засіданнях координаційної ради було втрачено: більшість законопроектів більшість зустрічала «вільним» голосуванням. Шостого лютого, приміром, за підрахунками уряду, із 41 законопроекту, за ухвалення яких виступив Кабмін, більшість забезпечила затвердження лише одного — поправок до законів про забезпечення судових рішень. Аналогічна тенденція намітилась і при негативних голосуваннях: за так і не ухвалений законопроект про податкову амністію, проти якого різко виступив Кабінет міністрів, свої голоси віддали 73 депутати з більшості.

Одне слово, у донеччан давно визріло нездоланне бажання, не чекаючи милості від Банкової, взяти контроль над більшістю у свої руки, провівши при цьому її конверсію, аби пристосувати для роботи в мирних цілях. Хоча все-таки говорити про повний і сталий мир на політичних теренах країни було б передчасно, і який-небудь бронепоїзд на запасному шляху не завадив би. Тож конверсія, швидше за все, буде не повною і передбачатиме виробництво продукції, скажемо так, подвійного призначення. Але про це трохи згодом.

Найближча й головна мета донецької фракції — проведення через парламент програми уряду, що дістала назву «Відкритість, дієвість, результативність». Попри спроби до запланованого на березень голосування знайти ситуативних союзників серед опозиції, Янукович чудово усвідомлює складність освоєння «нових територій» для успішного затвердження програми, ухвалення якої робить уряд невразливим для парламенту на весь передвиборний рік. Провісники майбутніх труднощів проявилися на засіданні Кабміну в середу, де вперше обговорювався проект документа. З тринадцяти запрошених туди лідерів парламентських груп і фракцій демонстративно не прийшли тільки троє: Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко й Олександр Мороз. Опозицію представляв лише Петро Симоненко, фракція якого, швидше за все, не голосуватиме за програму Кабінету міністрів. Хоча тут і можливі варіанти, роботу над їх реалізацією «регіонали» повинні вважати менш важливою, ніж зусилля, спрямовані на дальшу перспективу. Адже після ухвалення програми почнеться її втілення, від успіху якого залежить президентський рейтинг Віктора Януковича. І на цій ниві потрібні складніші комбінації щодо створення стійких домовленостей, ніж простий одноразовий союз із вірними ленінцями.

Процес призначення Толстоухова, висунутого «Регіонами» та фракцією Аграрної партії, на посаду координатора замість Олександра Карпова, який склав повноваження у грудні, зайвий раз продемонстрував проблеми з монолітністю більшості в початковій конфігурації. Попри тритижневі консультації, у середу на координаційній раді троє з дев’яти учасників об’єднання — групи «Демократичні ініціативи», «Народний вибір» і «Європейський вибір» — не підтримали призначення. Це при тому, що Толстоухов став «технічним» координатором, а не керівником більшості, як передбачала угода про її створення, і замість представницької роботи виконуватиме суто організаційну. «Координатор — це не посада», — заявив він наступного ранку після обрання. Проте під час засідання «Демократичні ініціативи» запропонували спочатку з’ясувати принципи роботи більшості та її перспективи, «Народний вибір» звинуватив Народно-демократичну партію, до якої належить Толстоухов, у неправомірних спробах переманити депутата Василя Надрагу. А «Європейський вибір» посилався на відсутність рішення з приводу кандидатури Анатолія Володимировича. Зрештою, за сприяння присутнього на зустрічі спікера Володимира Литвина Толстоухова затвердили, хоча формально голосування не проводилося, і замість нього рішення було оформлене малозрозумілим терміном «консенсус».

Складність дотримання спільної позиції всередині більшості поглиблюється відсутністю реальних механізмів у взаємодії з Кабміном — формально спільним проектом дев’яти пропрезидентських груп і фракцій. Делегувавши в уряд своїх представників або одержавши право називати несвоїх представників своїми, учасники більшості поки що не мають можливості ефективно впливати на роботу Кабінету міністрів. Підписана торік угода про співробітництво й солідарну відповідальність між більшістю та урядом передбачала створення спеціального органу для напрацювання єдиної політики. Крім того, передбачалося запровадження посади спеціального міністра зі зв’язків із парламентом. Проте наразі, крім «Регіонів», більш-менш постійні консультації щодо ухвалюваних Кабміном рішень ведуть тільки АПУ й СДПУ(о). Остання, втім, не мала жодної зустрічі з формально «своїм» віце-прем’єром Віталієм Гайдуком, який, до речі, став автором більшості перших помітних кроків уряду Януковича.

Прислухаючись до порад свого представника в парламенті Володимира Рибака, нині Янукович намагається виправити ситуацію. Він запропонував Литвину створити погоджувальну раду з участю їх обох, а також лідерів парламентських груп та фракцій. Така рада вирішуватиме спірні питання між двома гілками влади. Крім того, Кабмін планує ввести в кожному міністерстві посади заступників державних секретарів, які займалися б просуванням рішень парламенту, будучи звільненими від будь-якої іншої роботи.

Слід також розуміти, що, на відміну від концепції Медведчука, який при конструюванні більшості ставив за мету виключити з цього процесу «Нашу Україну», цілі Януковича дозволяють не зациклюватися на стовідсотковій єдності й чистоті об’єднання. Прем’єру дуже важливо домогтися економічних успіхів протягом першого року своєї роботи, що підвищить його рейтинг і дозволить претендувати на статус найкращого єдиного кандидата від влади на президентських виборах наступного року. Однак чіткий поділ на «своїх» і «чужих» відбудеться під кінець року, тобто час для маневрів у прем’єра є. У цих умовах, ставлячи за мету підтримати більшість для прийняття програми сьогодні й розділення з нею відповідальності завтра, глава уряду цілком може використати як альтернативну гру ситуативні союзи з опозицією при ухваленні окремих законів. Тим більше що січень і лютий продемонстрували ефективність такої тактики. Більшість здатна зіграти вирішальну роль у прийнятті програми, але вона не може постійно забезпечувати затвердження потрібних законів. До того ж, щоб домогтися успіху, уряд має запустити галузеві реформи, тобто піти по мозолях частини представників більшості. Першим прикладом майбутніх проблем стала ініціатива соціального блоку уряду зобов’язати селян сплачувати внески в Пенсійний фонд. Вона відразу ж наштовхнулася на опір фракції АПУ. За деякими даними, сторони зійдуться на запровадженні 50-відсоткових зборів. Однак це означатиме ослаблення такого заходу й необхідність шукати альтернативне фінансування при проведенні пенсійної реформи. Ось чому, убезпечивши себе затвердженням програми, Янукович буде зацікавлений у підтримці ситуативної більшості, яка виникає при голосуваннях по четвергах і конфігурація якої значно відрізняється від більшості формальної.

Саме з цієї причини не могли не привернути уваги розмови, що виникли в парламентських кулуарах із приводу можливого створення коаліції всередині самої більшості з блокуючим пакетом голосів. Однак не «Червоної троянди» із есдеківською серцевиною, ідеї створення якої, схоже, так і не судилося реалізуватися, а, навпаки, — «коктейлю» без соціал-демократичного інгредієнта. Після першого й головного завдання такого (швидше за все, неформального) союзу — впливу на законодавчий процес — другим завданням є залучення до альянсу «Нашої України». По-перше, це створить значний резерв для забезпечення відсутніх при голосуванні «багнетів». По-друге, суттєво послабить яскраво виражену політичну біполярність парламенту, що дуже часто не дає «нашоукраїнцям», навіть при усвідомленні ними економічної доцільності того чи іншого законопроекту, підтримувати його ухвалення. А по-третє, створить передумови для розробки багатоваріантного сценарію на майбутнє. Адже якщо ближче до виборів Віктор Ющенко стане найімовірнішим переможцем президентських перегонів, у його союзників по парламентській коаліції буде можливість, вчасно зорієнтувавшись, підставити йому плече. І у разі позитивного результату право розраховувати на участь у поділі «призового фонду».

Що стосується форми ймовірного співробітництва, то, за деякими даними, спочатку існувала ідея трансплантації у внутрішньобільшовицьку коаліцію групи «Разом». Противники цього зухвалого плану стверджували, що це лише посварить потенційних партнерів із Ющенком. Прибічники вказували на властиву Віктору Андрійовичу особливість зберігати стосунки навіть із тими, хто будь-коли залишав його компанію. Однак цей задум так і залишився на рівні ідеї. Принаймні, ніхто з опитаних із цього приводу «ДТ» представників «Разом» не підтвердив факт розмови з ними на цю тему.

Тому найімовірнішим бачиться інший шлях налагодження мостів між представниками більшості й «Нашої України». Опорою коаліції, вочевидь, має стати нова депутатська група. Її кістяк, за деякими даними, можуть скласти нинішні члени азарівського «Європейського вибору». Але приєднання до їхнього числа декількох позафракційних депутатів дасть привід, перейменувавши її, зареєструвати групу наново. За непідтвердженими даними, Микола Азаров уже встиг провести переговори на цю тему з багатьма потенційними новобранцями. При цьому їх має підкуповувати можливість не зв’язувати себе узами з формальною парламентською більшістю. Саме ця група «неформалів», інкорпорована в більшість, і стане, за задумом, плацдармом для переговорів і співробітництва з Ющенком. У зв’язку з цим проектом називаються прізвища Сергія Кіроянца, Сергія Слабенка, Станіслава Сташевського, Олега Беспалова, Володимира Сивковича, Віктора Мусіяки, Петра Димінського, Ігоря Насалика, Івана Плюща. Словом, тих, хто складає невеликий загін (21 депутат, троє з яких — члени парламентської президії) позафракційних депутатів. Однак заковика полягає в тому, що багато з них одночасно входять і в інші потенційні депутатські новотвори. Занадто вузьке це коло неприєднаних! Втім, Іван Плющ, Ігор Насалик, Петро Димінський, Сергій Бондарчук, Сергій Слабенко і Василь Бартків, як зізнався один з них «ДТ», після безуспішних спроб бути задіяними в одному з поки організовуваних проектів (на кшталт групи «Союз патріотичних сил») вирішили поки, тримаючись разом, ні до кого не приєднуватися. Що стосується інших, то їм, цілком ймовірно, не стануть заважати втілювати свої авторські проекти, терпляче чекаючи, поки, так і не отримавши кадрової допомоги, вони не погодяться ввійти нечленами більшості в більшовицьку групу.

Виходячи з цього, а також спираючись на ряд інших даних, можна зробити висновок про те, що головним збирачем коаліції є перший віце-прем’єр-міністр. За деякими відомостями, попри безперервні контакти з Віктором Януковичем (кажуть, остання зустріч відбулася перед поїздкою лідера «НУ» у Вашингтон), Віктор Ющенко все ж не поспішає довіряти прем’єру. Здається, безперспективність спроб налагодити хоча б мінімальне співробітництво з «Нашою Україною» починає розуміти і сам глава уряду. Особливо після того, як було відкинуто його пропозицію ввести представників «НУ» у спостережну раду НАК «Нафтогаз України». Микола Янович виглядає в цьому плані значно краще. Він — хоч і донецький, але вже досить окиянений, хоч і з президентського табору, але не сприймається Віктором Ющенком як потенційний суперник на президентських виборах. Щоправда, не можна не звернути увагу й на точку зору тих, хто вважає, ніби стосунки Миколи Азарова з Президентом переживають нині не найкращі часи. І прийдешня реорганізація «Європейського вибору» затіяна не від хорошого життя, а тому що з Банкової було віддано розпорядження розтягнути парламентський осередок податківців. Та навіть коли це й так, то приклад Олександра Волкова (як найсвіжіший, але далеко не єдиний) не дає приводу ставити хрест на успішності проекту Миколи Азарова: думка Леоніда Даниловича може змінюватися необмежену кількість разів в обмежений проміжок часу. Ще кілька тижнів тому досить достовірні джерела стверджували, що шансів на створення своєї депутатської групи у Олександра Волкова, котрий розпрощався з фракцією СДПУ(о), практично немає, оскільки Президент не санкціонував цей захід. Однак днями з’явилися відомості про те, що глава держави перемінив гнів на милість, дав розпорядження Віктору Януковичу виділити під реалізацію заходу економічний ресурс, і процес рекрутування у волковське об’єднання йде повним ходом. Більше того, кажуть, нібито Олександру Михайловичу знову виділено кабінетик в адміністрації. Зі стовідсотковою гарантією стверджувати цього не станемо, але можливість припустимо. За умови, що волковська група створюється як негласний сателіт соціал-демократичної фракції. У ролі такої, до речі, сприймається в парламенті також і «Народовладдя» Богдана Губського, котрий, попри запевняння в тому, що перебуває в стані політичного розлучення з есдеками, все одне підозрюється у зв’язках із ними, оскільки зберігається економічний базис їхніх давніх взаємин. А саме він, не іржавіючи, і є найміцнішим. Тому, напевно, участь «Народовладдя» у затіяній внутрішньобільшовицькій коаліції не передбачається.

Тож абсолютно мирною продукцією парламентській більшості, дійсно, стати не вдасться. І так само, як виникнення парламентської більшості в її старому форматі було можливе лише при створенні фронту проти опозиції, її нинішнє переформатування може бути реальним лише при відкритті фронту проти соціал-демократів. Щоправда, з одним суттєвим застереженням: задля співробітництва двох гілок влади і мирного законодавчого процесу.