КОНСТИТУЦІЙНА ПРОФОРМА

Чи потрібна комусь повноцінна реформа Основного Закону? Складне запитання. Стверджувати можна тільки одне: схоже, найменше вона потрібна Президентові. Гарант змінює свій погляд на майбутній устрій політичної системи держави так часто, що тут поставиш крамольне запитання: «А чи є він у нього?» Здається, нав’язавши політикуму конституційну дискусію, Леонід Кучма намагається:

— відвернути основних гравців від реальної підготовки до майбутніх президентських виборів;

— остаточно розсварити опозицію;

— забезпечити додатковий привід для регулярної критики вищого законодавчого органу;

— залякати опонентів можливістю проведення квазіреформи й у такий спосіб зробити їх більш зговірливими;

— дискредитувати ідею політичної реформи, щоб не допустити її справжнього здійснення в напрямі, не вигідному Леонідові Даниловичу;

— виграти час, необхідний для пошуку механізму збереження влади;

— підготувати грунт для можливого використання певного силового варіанта.

Погодьтеся, жодна з описаним нами цілей не має нічого спільного ні зі «створенням ефективної моделі державного управління», ні з «формуванням відповідальної влади»...

Як відомо, після появи нового варіанта Банкової (до якого Президент формально непричетний) Кучма свій законопроект із Конституційного суду відкликав. Мотив? Цитуємо: «Парламент обрав шлях, який, із правової точки зору, викликає великі сумніви. У таких умовах навіть позитивне рішення про внесення змін до Конституції ставиться під серйозну загрозу». Про що це Леонід Данилович? Пояснимо.

Правилам внесення змін до Конституції в Основному Законі присвячено окремий розділ. У ньому, зокрема, зазначено, що ініціаторами коригування головного державного документа можуть виступати Президент або півтори сотні народних обранців. А також зазначено, що відповідний законопроект повинен пройти попередню експертизу Конституційну суду. Проте чіткого маршруту руху законопроекту по інстанціях не було.

Деяку ясність внесло рішення Конституційного суду від 9 червня 1998 року. Орган конституційної юрисдикції встановив: звертатися до Конституційного суду з приводу правової адекватності законопроекту, який передбачає внесення змін до Конституції, може «тільки Верховна Рада України». При цьому містилося застереження — «форма таких звернень потребує законодавчого врегулювання».

Роз’яснення тоді добряче потішило депутатський корпус (особливо опозиційне крило), оскільки позбавляло Президента права звертатися до Конституційного суду безпосередньо. Однак саме вищий законодавчий орган... наділив главу держави таким правом у липні нинішнього року. Тоді віртуальне зіткнення двох взаємовиключних конституційних законопроектів призвело до відкритого протистояння більшості та опозицій. Що й змусило спікера Литвина запропонувати колегам компроміс, законодавчо закріплений постановою №3754. Відповідно до неї, «законопроект про внесення змін у Конституцію України терміново відправляється суб’єктом права законодавчої ініціативи, який подав цей законопроект у Верховну Раду України, або головою Верховної Ради України в Конституційний суд». За описане «соломонове рішення» 11 липня віддали свої голоси 400 депутатів. Причому проти не висловився жоден, навіть не було таких, хто б утримався.

Відверта невідповідність депутатської позиції думці суддів Конституційного суду тоді нікого не збентежила. У тому числі й Президента. «Прозрів» гарант тільки тоді, коли з’явилися деякі перспективи у проекту «Медведчука—Мороза—Симоненка». Відразу зробимо застереження, що (за нашими даними) ні Олександр Олександрович, ні Петро Миколайович безпосередньо до написання цього документа не причетні. Документ, як свідчать наші джерела, був чернетково готовий у червні, тобто ще до того, як Верховна Рада розпочала розбір президентського проекту. Ну, а ідеологом нової концепції, за деякими даними, виступив Михайло Погребинський, відомий своєю близькістю до Віктора Медведчука. Втім, це деталі. Важливіше інше.

Президент не міг не знати, що його команда готує «запасний варіант» конституційних змін, діаметрально протилежний за змістом внесеному ним особисто. І ця обставина, судячи з усього, анітрохи не бентежила.

Президент уперто нав’язував депутатському корпусу свій законопроект, і коли той вирушив у Конституційний суд «сумнівним шляхом», Леонід Данилович заплющив на це очі.

Президент публічно висловився на підтримку чергової версії конституційних змін. І зробив це лише тоді, коли стало цілком очевидним, що його проект ніколи не підтримають три сотні членів парламенту. При цьому його анітрохи не бентежить, що новий варіант абсолютно не в’яжеться з попереднім. А також те, що й цей законопроект опинився на «сумнівному шляху»: ініціатором його відправки до Конституційного суду виступила не Верховна Рада, а група депутатів на чолі з новоспеченим «поводирем» більшості Богданом Гавришем.

З усього цього можна зробити невтішний висновок: Президента, здається, не турбує ні зміст доленосного законопроекту, ні прозорість процедури його затвердження. Про останню Кучма згадує лише тоді, коли йому це вигідно.

Цікаво, що, за недавньою версією, в адміністрації готується (тільки не смійтеся) ще один проект конституційної реформи. І нібито подавати його глава держави планує в обхід Верховної Ради. Якщо ця інформація правдива, то отже, Кучма готовий скористатися правом, наданим йому парламентською постановою №3754.Тією самою, законність якої він недавно поставив під сумнів. Гадаю, якщо таке станеться, це мало кого здивує.

Якою буде доля останніх конституційних здобутків? Гадаємо, невесела. З усіх варіантів реформи, котрі існували до сьогодні, проект Гавриша (Медведчука? Мороза? Погребинського?) поки що здобувся на найбільшу підтримку депутатського корпусу. Але переоцінювати цю обставину ми б не стали.

Наприклад, аж ніяк не є фактом, що цю версію конституційних змін однозначно підтримають комуністи. Після того, як члени фракції, керованої Симоненком, уважно вивчили текст, вони виявили кілька підозрілих моментів. Найбільші побоювання у них викликає 2-й пункт заключних положень. Там ідеться про пропорційні вибори — головну принаду, на яку, стверджує дехто, купилися представники КПУ. Проте формулювання, записане в проекті, дозволяє припускати, що йдеться не про чисту пропорціоналку, а про так звану схему Гавриша, яка передбачає збереження елементів мажоритарки. На ту ж таки думку наштовхує і регулярно вживане в тексті словосполучення «фракції та групи». Справді, якщо вибори проводяться за партійними списками, то які можуть бути групи? Крім того, пропорційні вибори не згадуються ніде, окрім перехідних положень. Та й там ідеться тільки про вибори-2006. Висновок: якщо комуністи (а також інші затяті прибічники пропорціоналки) не хочуть бути обманутими, вони повинні ставити умову — законопроект про внесення змін до Конституції має розглядатися тільки після того, як Верховна Рада прийме, а Президент підпише новий виборчий закон. Але Банкова, наскільки відомо, не має наміру погоджуватися на цю вимогу.

З іншого боку, цілий ряд пропрезидентських фракцій, і передусім «Регіони», висловилися за обов’язкове збереження у виборчому законі елементів мажоритарної моделі. Якщо Банкова не піде назустріч їхнім побажанням, то вона ризикує втратити їхні голоси. Тим більше що до весни донецькі можуть остаточно посмілішати. І не тільки вони.

У багатьох народних обранців, незалежно від політичної орієнтації, викликає сумніви коректність тієї частини заключних положень, яка стосується виборів президента. Дехто вважає, що викладені там норми передбачають подвійне тлумачення. У зв’язку з цим скептики не виключають, що після затвердження нової редакції Основного Закону парламентові доведеться обирати президента не 2006 року, а вже 2004-го. А до цього багато хто не готовий, і не тільки в лавах опозиції.

Є в законопроекті й інші нововведення, що викликають масове невдоволення законодавців. Про деякі з них «ДТ» уже писало, але на одному хочемо зупинитися окремо. Автори проекту на п’ятирічний термін повертають прокуратурі функцію загального нагляду. З одного боку, це частково виправдано. Річ у тім, що перехідні положення чинної Конституції зберігали за прокуратурою ці функції до введення в дію спеціальних законів і формування системного досудового слідства. Однак не всі закони ухвалено, і систему до пуття не створено, тож де-факто прокуратура залишається «наглядачем», де-юре не зовсім маючи на це право. А описуване нами нововведення встановлює термін, протягом якого закони мають бути ухвалені, а система створена. З іншого боку, перспектива опинитися під легальним «наглядом» ГПУ тішить не багатьох. Особливо у світлі посилено продавлюваного нового кримінально-процесуального кодексу, що його вже встигли охрестити «сталінським».

Перелік усіх «неув’язок», які не влаштовують найрізноманітніші «прошарки» парламентського суспільства, забрав би занадто багато місця. Дивує збереження і навіть посилення контролю Президента за процесом прийняття закону — він має право накласти вето на будь-які закони, у тому числі на такі, що вносять зміни до Конституції і ратифікують міжнародні договори. Спантеличує збереження старої процедури імпічменту, «підкріплене» ліквідацією спеціальних парламентських комісій. Дивує знищення права ВР зберігати свої повноваження на період введення надзвичайного чи військового стану.

Одне слово, про беззастережну підтримку проекту №4105 говорити складно. Цілком можливо, що завтра проти нього виступлять багато тих, хто сьогодні ставив під ним свої підписи. Що буде далі? Олександр Мороз гадає, що варто почекати повернення двох законопроектів (варіанта парламентської комісії й останньої версії Банкової) із Конституційного суду і на їх основі створити новий, компромісний. Але тоді знову знадобиться експертиза КС. І Президент опиниться в цейтноті. Як він вчинить у такому разі? Який механізм введе в дію — розпустить парламент, піде на референдум, підключить силовиків? Складне запитання. Стверджувати можна тільки одне: будь-який із зазначених сценаріїв не має нічого спільного ні зі «створенням ефективної моделі державного управління», ні з «формуванням відповідальної влади», ні з, власне, політичною реформою. Тому що Президентові, схоже, вона потрібна найменше.