КЛОНИ ДОВГО НЕ ЖИВУТЬ

Зізнаємося відверто: такої швидкості від «четвірочників» ми не очікували. За два минулі місяці після московської зустрічі президентів Росії, Казахстану, Білорусі й України Група високого рівня (ГВР) зі створення єдиного економічного простору (ЄЕП) збиралася вже тричі і навіть устигла «намалювати» якийсь проект концепції формування цього не дуже благозвучного ЄЕП.

За два місяці також цілком чітко прояснилося, що вкладає в поняття «єдиного економічного простору» кожна зі сторін, хто що і кого збирається будувати й вишиковувати і якими методами має намір це робити.

Також стало цілком очевидним, що позиція України багато в чому не збігається з позиціями інших учасників «квартету».

На останньому засіданні Групи високого рівня, що пройшло минулого тижня в Москві, українській делегації довелося жорстко відстоювати, як мінімум, дві власні основні позиції. По-перше, Україна не збирається гальмувати свій вступ у Світову організацію торгівлі і переходити на переговорах із СОТ на російські умови. По-друге, майбутня угода про формування ЄЕП, на думку української сторони, має чітко встановлювати етапність процесу, і здійснення наступних етапів має базуватися на успішній і повній практичній реалізації попередніх. У ролі ж «першочергової головної мети формування ЄЕП» Київ пропонує створити працюючу зону вільної торгівлі без вилучень і обмежень. «Україна виходить із того, що формування такого простору не повинно суперечити її курсу на європейську й євроатлантичну інтеграцію і перешкоджати якнайшвидшому вступу країни у Світову організацію торгівлі», — говориться в недавній заяві глави прес-служби українського МЗС Маркіяна Лубківського. Напередодні ж засідання ГВР в Москві, коли зовнішньополітичне й економічне відомства країни готували генеральні директиви для української делегації, міністр економіки і з питань європейської інтеграції Валерій Хорошковський висловився цілком точно: «Червоною рискою, яку не можна переходити при переговорах щодо єдиного економічного простору, є суверенітет України, право самостійно визначати власну політику».

Росіяни ж (з і білорусами та казахами, які без ремствувань долучилися до них), як відомо, хочуть будувати все й відразу, «запускати чотири роботи одночасно», тобто намагатися відразу створювати економічний союз. Нещодавно, говорячи про перспективи ЄЕП, віце-прем’єр РФ Віктор Христенко заявив, що у разі, коли сторони залишаться лише на рівні зони вільної торгівлі, це буде песимістичним варіантом, і за послідовного розвитку створюваної структури ні до якої мети прийти в результаті не вдасться.

Позиція ж України цілком зрозуміла: безглузді вправи з клонування ЄврАзЕс їй зовсім не потрібні, адже клонувати можна тільки щось живе і здорове, а більшість інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі в даний час або перебувають в анабіозі, або вже тихо почили в бозі. І потім, як можна замахуватися відразу на економічний союз із Росією, якщо наші сусіди елементарно не виконують багато попередніх домовленостей і підписаних угод, не доводять до кінця жодну розпочату інтеграційну справу? Крім того, дуже насторожують і цілком прозорі натяки росіян на те, що у разі офіційної згоди України будувати ЄЕП у тому вигляді, у якому його бачать інші учасники «четвірки», Росія ладна «пожертвувати» Киргизією та Таджикистаном і кинути напризволяще ЄврАзЕС. Але добре відомо, що, зрадивши раз, можна зрадити знову. Де гарантія, що й нас на якомусь етапі не «кинуть» задля якихось чергових високих російських цілей? Тож для початку росіянам необхідно як мінімум відновити довіру до себе. Створіть дійсно працюючу зону вільної торгівлі, доведіть на ділі свою готовність не лише дослухатися думки партнерів і йти на поступки, а й платити реальну ціну за реалізацію своїх грандіозних інтеграційних ідей.

Наприклад, не пустопорожнє запитання: чи готові росіяни, у разі згоди України без оглядки віддатися «єепоінтеграції», обговорювати єдиний підхід до ціноутворення на енергоносії? Чітких і твердих обіцянок із цього приводу українська сторона поки що не чула. Навпаки, нам поки натякають, що добре було б узгодити тарифи на транспортування енергоносіїв. Воно й зрозуміло, адже, як зазначають експерти, аби домогтися ефективності ЄЕП, росіяни намагатимуться мінімізувати невиробничі витрати, у тому числі й транспортні. Усе дуже просто: різницю між ціною реалізації газу на захід від України та собівартістю його видобутку можна зробити більшою за рахунок зниження транспортного тарифу. Тобто, швидше за все, РФ прагнутиме «підрівняти» його в рамках ЄЕП до рівня внутрішньоросійського. За найзагальнішими прикидками, Україна в цьому разі може втратити понад два мільярди доларів. Хто і як нам відшкодує прямі збитки?

Навіть якщо росіяни раптом і погодяться продавати нам енергоносії за своїми внутрішніми цінами, то це буде плата, за якою знову-таки йтиме наша гірка розплата. Виставленою Росією ціною за дешевий газ може стати українська відмова (причому юридично закріплена — наприклад, у нових Основах зовнішньої політики) від усіх нинішніх зовнішньополітичних пріоритетів України. Або зміна структури власності нашої економіки: мінімізація частки української держвласності в ключових галузях на користь РФ.

Однак насправді дешевий газ — це лише гарна принада. Навряд чи росіяни, навіть задля великих політичних цілей, підуть на значні збитки не лише для бюджетів країни і «Газпрому», а й багатьох сфер російського бізнесу. Навіть сьогодні з нинішніми цінами на енергоносії українські виробники успішно конкурують зі своїми російськими колегами на російському ж ринку.

Багаторічний досвід «добросусідства» показує: Росія намагається змусити усіх робити те, що вигідно лише їй. Ще одним найяскравішим доказом цього твердження служать потужні зусилля російської сторони умовити чи змусити інших партнерів по «четвірці» відмовитися від думки самостійно вступити у Світову організацію торгівлі і повністю підкоритися російській позиції. У цій ситуації для України вступ у СОТ з економічної проблеми перетворився вже на геополітичну. Адже у разі передачі Росії права говорити з Женевою від імені України Київ тим самим продемонструє також і Брюсселю, і Вашингтону, і решті світу, що відтепер усі «українські» питання потрібно вирішувати тільки в Москві.

Росіяни перевели дискусію в гостру фазу і наполегливо вимагають від Києва сказати «так» або «ні». При цьому, як свідчать учасники переговорів, росіяни поводяться так, начебто Україна стоїть навколішки і перебуває на межі виживання. Причому дихання в ній ще жевріє винятково завдяки російському ринку. При цьому ніхто чомусь не спромігся глянути хоча б на кілька красномовних цифр: за період із 1994 р. по 2002 р. частка українського експорту в Росію знизилася з 50% до 17,8%, у той час як у країни ЄС виросла за той же період із 7% до 19,2%.

«Терті» вітчизняні переговорники зауважили одну цікаву закономірність: після двох-трьох місяців участі в переговорах із росіянами, навіть українські політики, котрі раніше зажили слави «проросійських», стають свідомими патріотами. Оскільки росіяни навіть не обтяжують себе клопотами про те, щоб загорнути свою «цукерку» у привабливу «обгортку». Безплідний досвід запихування України в ЄврАзЕС пройшов для них даремно і не навчив утримування хоча б від таких дефініцій, як «наднаціональні структури», «спільна валюта» тощо, які діють подібно «червоній ганчірці» на значну частину як українського політикуму, так і українського суспільства.

Останнім часом, зазначають вітчизняні експерти, росіяни повернулися до найгірших зразків своїх методів роботи початку
90-х рр. Так само, як свого часу було з Ялтинським комюніке (за яким Україна ледь не втратила весь Чорноморський флот), російська сторона знову намагається підсунути українцям якийсь документ власного написання в найостанніший момент без підготування і попереднього вивчення його українськими експертами. Так було рік тому в Одесі з тристоронньою заявою президентів Росії, України та Молдови щодо «розширення участі» двох останніх в ЄврАзЕС. Так було два місяці тому в Москві, коли нашому Президенту раптом запропонували взяти участь у створенні ЄЕП.

А порівняно з найсвіжішими тактичними «знахідками» Кремля «безкраватко-краваткова дипломатія» Бориса Єльцина здається просто дитячою і наївною.

Як відомо, останнім часом Москва жорстко тиснула на Київ із тим, щоб той відкликав уже підписані з країнами–членами СОТ протоколи про доступ на ринки товарів і послуг. Такі дії, по суті, були б рівносильні відмові України від вступу в цю організацію в той момент, коли навіть, наприклад, представники Єврокомісії визнають, що вона може зробити це в найближчому майбутньому. Зрозуміло, що Київ на такий божевільний крок не пішов, більше того, «дозрів» до підписання протоколу з Європейським Союзом. Чудово розуміючи, що після цієї етапної у взаєминах України з ЄС і СОТ події багатьом надіям кремлівських мрійників не судилося збутися, росіяни буквально напередодні візиту української делегації в Брюссель у середині минулого місяця зателефонували в Київ на Банкову і «просвітили» деяких тамтешніх мешканців із приводу «жахливої невигідності» для України готового до підписання документа. (Хоча, до речі, один із головних російських переговорників — заступник міністра економічного розвитку РФ Максим Медведков — якось під час консультацій зізнався своїм українським колегам, що якби він мав можливість підписати такий протокол, то він скоріше застрелився б, аніж відкликав його назад.)

Наскільки відомо «ДТ», президентський дзвінок застав українську делегацію, коли літак, який прямував до Брюсселя, був вже в повітрі. І оскільки, на жаль, не всі її високопоставлені члени на той момент встигли ознайомитися з готовим до підписання документом, то його доля також на якийсь момент зависла між небом і землею. Але, дякувати Богу, на борту все ж знайшлася людина, не лише добре знайома з суттю документа, а й котра зуміла і встигла чітко пояснити главі держави необхідність його підписання до того, як зв’язок із Президентом перервався...

Через кілька днів В.Христенко висловив співчуття, що українська сторона нібито не виконує деяких домовленостей щодо питання вступу в СОТ, зокрема, уклавши ряд угод із Європейським Союзом без консультацій із країнами «четвірки».

Ви гадаєте, після цього у російської сторони опустилися руки? Навпаки. Тепер їй захотілося детально ознайомитися із змістом підписаних Україною протоколів із членами СОТ. Знову ж зателефонувавши прямо в деякі кабінети на Банковій, росіяни попросили, щоб українська делегація, котра готувалася через пару днів летіти в Москву на засідання ГВР, «прихопила» із собою цікаві для наших російських друзів протоколи. Ну звідки Леоніду Даниловичу, котрий не є експертом у питаннях СОТ і заклопотаному підготовкою референдуму й Афінського саміту, було знати, що цього не можна було робити? От він і розпорядився, щоб «прихопили».

Насправді ж у Москві напевно вже давно мали можливість ознайомитися з українськими протоколами (російська розвідка у нас працює гарно). І цікавив росіян знову-таки політичний бік цієї «операції»: по-перше, продемонструвати світу податливість України і її готовність в усьому радитися зі «старшим братом», а по-друге, остаточно підірвати довіру до нашої країни і максимально ускладнити, якщо не перервати взагалі, подальший шлях України до членства в СОТ. (Хочеться сподіватися, що людям, які спочатку намагалися переконати Президента, а потім активно втілити в життя російське побажання про передачу протоколів у Москву, відомо про наявність у Кримінальному кодексі України статті за розголошення державної таємниці).

Заспокоїмо наших читачів: і цього разу усе начебто обійшлося. Як стало відомо «ДТ», Міністерство економіки й у справах європейської інтеграції України звернулося в секретаріат СОТ з офіційним запитом, і відповідь цієї організації допомогла українській стороні гідно вийти зі сформованої ситуації.

Про те, якою ж була відповідь СОТ і яку позицію потім обстоювала українська делегація на переговорах у Москві, «ДТ» попросило розповісти її учасника — держсекретаря економічного відомства України Валерія ПЯТНИЦЬКОГО:

— Одним із питань, що його наполегливо виносили на порядок денний наші партнери, є вступ у СОТ. Під час консультацій і переговорів вони настійливо нас просили передати їм протоколи, які ми вже підписали з кількома членами СОТ. Особливо їх цікавив протокол із Європейським Союзом. Наші партнери цілком чітко усвідомлюють, що саме цей документ — найбільш всеосяжний, базовий і що закладені в нього параметри близькі до тих, із якими Україна вступатиме в СОТ.

Нам говорять: ми ж повинні знати, на яких параметрах будемо створювати єдиний економічний простір, що буде далі, що ви підписуєте. На це ми відповідаємо: але, добродії, ви ж іще нічого не підписали (як відомо, Росія обрала іншу стратегію вступу в СОТ і поки що взагалі не підписує протоколів із її членами. — Т.С.). І те, що ви нам пропонуєте як вашу переговорну позицію, є поки що вашою мрією.

Адже сьогодні є діючий тариф, і є пропонований СОТ, який поки що тільки обговорюється і про який, природно, ще не домовилися. І різниця між ними часом вельми значна. Ми теж можемо помріяти, що, приміром, представимо в СОТ 25% при тому, що в нас сьогодні, скажімо, 5%, і це там хтось сприйме. Але організація не сьогодні народилася, держави в ній представлені серйозні, й аналіз показує, що в остаточному результаті всі країни сходяться на рівні, хоча б близькому до діючих тарифів. Тому доти, поки наші партнери мріють, а ми підписуємо протоколи, порівнювати реальне з віртуальним украй складно.

У цій ситуації зрозуміло, що в нас з’явилося цілком резонне запитання: наскільки буде коректним, якщо ми надамо свої реальні переговорні позиції, ще не завершивши процес переговорів?

Адже вступ у СОТ складається з безлічі кроків, і будь-який протокол з окремо взятою країною є проміжним етапом. І всі ці протоколи можуть бути цілком різними. Тільки наприкінці процесу ми зведемо все воєдино й одержимо всеосяжний протокол, який і ляже в основу остаточної угоди. А коли ми ведемо переговори з кожною країною окремо, то кожна з них не знає, про що ми домовилися з іншими. Нам легше вести переговори і щось підписувати, не розголошуючи своїх позицій. Це як у преферансі: важко грати, коли партнер знає всі твої карти.

Приміром, якщо в нас збігаються запити кількох країн на один і той самий товар і хтось у нас просить більше того, ніж ми вже з кимось домовилися, то нам легко зобразити рух назустріч цим побажанням і виявити твердість уже в інших позиціях. Це своєрідна гра і звичайний хід переговорів. Тож ми змушені були шукати пояснення, чому не даємо своїх протоколів.

Керівники чотирьох держав висловили свою думку з приводу необхідності створення єдиного економічного простору, що передбачає певний ступінь відкритості, передбачуваності тощо. Але поки що виходить несиметрична відкритість із нашого боку, оскільки нам наші партнери пропонують віртуальність плюс ослаблення наших переговорних позицій. Тож ми почали шукати варіант чемної відмови і звернулися, зокрема, в секретаріат СОТ із запитом, а яка ж його практика. І одержали коротку й чітку дипломатичну відповідь: секретаріат СОТ до закінчення переговорів усі проміжні протоколи утримує в режимі конфіденційності, і найближчим часом перегляд правил доступу до бази даних усіх результатів переговорів не передбачено.

Зрозуміло, що всі наші угоди зберігаються в режимі конфіденційності не тільки тому, що її порушення може зашкодити нам, а тому, що результати переговорів є надбанням принаймні двох сторін. Приміром, України і Європейського Союзу. Адже ЄС одночасно веде переговори з Росією, Казахстаном, Білоруссю. Й оприлюднення Україною в односторонньому порядку наших результатів певною мірою впливатиме і на їхню позицію. А потім може виникнути ситуація, коли ми раптом захочемо щось змінити в нашій двосторонній домовленості з ЄС. Але якщо до цього ми оприлюднимо результати переговорів, то наші європейські партнери цілком резонно можуть відповісти: добродії, якби зберігався режим конфіденційності, то це можна було б зробити, але коли це стало надбанням публічного розгляду й ви послабили нашу переговорну позицію, чому ми повинні йти вам назустріч?

Тож у достатньо делікатній для нас ситуації ми одержали від СОТ цілком чітку відповідь. І на останньому засіданні Групи високого рівня 16 квітня з відповідними поясненнями абсолютно чітко заявили: у цілком детальному форматі, у якому підписуються ці протоколи, ми цю інформацію надавати не будемо. Але будемо шукати формули інформаційного обміну й консультацій.

Казахи й білоруси займають цілком залежну позицію та говорять, що вони йдуть у СОТ на умовах, в основу яких покладено базові російські. А росіяни дуже наполегливо пропонують прийняти їх і нам. У такій ситуації ми знову сказали «ні», ми на таких умовах йти не готові, у нас своя економіка, своя сформована структура експорту-імпорту, свої тенденції розвитку.

У створенні якихось зон вільної торгівлі й митних союзів треба стартувати все-таки з якихось вихідних точок. Наша позиція цілком чітка: давайте спочатку приведемо все до спільного знаменника. Світова організація торгівлі — це своєрідний знак якості, відповідність якимось базовим принципам. Спочатку нам усім потрібно стати членами СОТ, а тоді вже можна починати інтегруватися, але не на шкоду третім країнам, не на шкоду своїм відносинам із ними, а на доповнення до них. А до членства в СОТ ми можемо так чи інакше розвивати наші відносини, що склалися в рамках СНД, адже вже є підписані документи, приміром, угода про зону вільної торгівлі СНД. І коли росіяни говорять: «Так вона ж не працює!», у нас резонне запитання: «А чому ж ви її не ратифікували?»

У принципі, росіяни потенційно готові навіть відкласти вступ у СОТ, аби спочатку ми створили єдиний економічний простір, прийняли єдині тарифи, єдині умови на ринку послуг, єдині правила конкуренції, дійшли навіть аж до єдиної валюти, і тільки після цього ми, такі сильні, горді й незалежні, усі дружно підемо в СОТ і нав’яжемо решті світу нашу волю. Складається враження, що збираються будувати систему, яка грунтується на цілком інакших, ніж у СОТ, правилах.

Росія знову хоче створити щось величезне, самодостатнє, яке продукує в себе геть усе. Але при цьому нам потрібно відгородитися від усього іншого світу, наїжачитися й чітко дати всім зрозуміти: ви самі по собі, а ми самі по собі.

Росія говорить нам, що позаяк вона в «четвірці» — економічно наймогутіша держава із найбільш диверсифікованою економікою, інтересами й переговорною позицією в рамках СОТ, то ми всі повинні її прийняти, розслабитися, а росіяни все за нас зроблять. Ця позиція для нас неприйнятна. Чудес не буває. Так у СОТ може вступити тільки Росія. І ніяка Білорусь, ніякий Казахстан чи Україна на умовах Росії ніколи туди не вступлять. Немає в історії прецеденту, щоб у двох країн були однакові умови вступу. Навіть у двох країн-сусідів, що перебувають на близькому рівні розвитку. Якщо ми погодимося на умови Росії, то поставимо хрест на процесі вступу в СОТ і цілком чітко дамо сигнал про те, що нам непотрібен економічний суверенітет. А за втратою економічного суверенітету піде все інше: ми просто прилаштуємося в хвості Росії та плистимемо за її течією.

* * *

Для реального, а не декларативного визначення вектора свого розвитку в нашої країни залишилося дуже мало часу. Після іракської війни вже почався переділ системи міжнародних відносин, а розширення 2004 року Європейського Союзу та президентські вибори як у нас, так і в Росії створюють для України ситуацію просто цейтноту. І боротися за те чи інше своє майбутнє їй доведеться самотужки, оскільки битви за Україну не буде. Європейці для цього занадто боягузливі й залежні від Росії, американці ж занадто зайняті.

Навіть найоптимістичніші за натурою вітчизняні дипломати визнають, що для України стало надзвичайно актуальним навіть не просунутися на шляху євроінтеграції, а хоча б утримати завойовані позиції.

Останні події показали, що українці, виявляючи звичайну гнучкість, усе-таки можуть демонструвати і твердість.

Після Афінського самміту, будемо сподіватися, стала твердішою та міцнішою і українська «слабка ланка». Прорвавши дипломатичну блокаду та провівши безліч зустрічей із найбільш шановними європейськими лідерами, після першого в житті європейського «сімейного фото» на пам’ять, де вже ніхто не згадував про французький протокол, після того як похитнулися й визнали європейську перспективу України такі раніше непохитні колоси, як Жак Ширак і Гюнтер Ферхойген, Президент повернувся з Греції окриленим і натхненим.

Як зазначив в одній із розмов із журналістами держсекретар із питань євроінтеграції українського МЗС Олександр Чалий, Євроконференція в Афінах «ознаменувала для України поразку всіх тих зовнішніх і внутрішніх сил», які хотіли «сформувати сигнал, що за результатами Афінської конференції Україна не має шансів на євроінтеграцію. Сьогодні ці сили стовідсотково програли».

Проте не слід розслаблятися. Вони неодмінно спробують узяти реванш.