КІНЕЦЬ ЕПОХИ ДИНОЗАВРІВ

Інформація про можливу появу Володимира Горбуліна у виборчому списку партії «Демократичний союз» можна назвати несподіванкою, та важко охарактеризувати як сенсацію. По-перше, найрізноманітніші джерела ще навесні сигналізували про гіпотетичний намір Володимира Павловича спробувати власні сили у виборчій гонці. По-друге, очевидні складнощі, які пережив ще зовсім недавно всесильний Олександр Михайлович, вимушено підштовхують його до укладення найнесподіваніших союзів.

Повірити в альянс Горбуліна і Волкова років п’ять тому, коли обидва були в силі, міг хіба що божевільний. Два (мабуть, найнаближеніші до височайшого тіла) політики, м’яко кажучи, не відчували один до одного приятельських почуттів. Дотепер джерела, близькі до колишнього «скарбника» Президента, переконані, що опала Волкова була б неможливою без відповідних зусиль Горбуліна. А люди з оточення екс-секретаря РНБОУ вважають, що відставка Горбуліна з посади глави Радбезу сталася не без участі Волкова. Нещодавно могутні царедворці сьогодні однаково віддалені від свого колишнього боса . Можна поставити знак рівності й між рівнем їхнього особистого впливу на головного арбітра політичних ігор. Оскільки і Володимир Павлович, і Олександр Михайлович нині на Леоніда Даниловича не впливають зовсім. Чим не нагода помиритися?

Є і ще один об’єднуючий чинник: і Горбуліну, і Волкову складно змиритися з роллю політичних статистів. За всієї поваги до звання народного обранця і до поста глави комісії з питань оборонно-промислового комплексу, тяжко уявити, що екс-соратники Президента цілком задоволені тими місцями у владній ієрархії, які вони обіймають нині. Резонно припустити, що вчорашніми політичними важкоатлетами керує природне бажання довести, що їх рано списали з рахунків. І ще питання, кому вони хочуть це довести насамперед — собі чи своєму невдячному патронові.

Настільки ж нелегко припустити, кому сьогодні більше болить. Олександр Михайлович в остаточну немилість упав набагато пізніше за Володимира Павловича. Людину, яка чимало зробила для повторного тріумфу Леоніда Даниловича, протягом двох останніх років повільно і впевнено зсували з насидженого місця. І Волкову сьогодні складно зізнатися самому собі в неминучому: Президенту він більше не потрібний. Єдина милість, якої спроможний дочекатися від свого багаторічного шефа, найімовірніше, полягатиме в тому, що «Демсоюз» не будуть відверто «вбивати» на виборах. Жодної іншої допомоги — адміністративної, організаційної, фінансової, він, найімовірніше, не отримає. Однак складається враження, що Волков усе ще чекає — чекає царственого знака, чекає височайшого слова, після якого все стане на свої місця. Олександру Михайловичу важко повірити, що ті проблеми, із якими він уже зіштовхнувся, — можуть стати лише початком майбутніх справжніх лих. Відмова об’єднаних соціал-демократів іти в блоці з очолюваним Волковим «Демсоюзом» лідер «ДС», певна річ, сприйняв болісно. Та, здається, він не вважає цю відмову остаточною, йому важко усвідомити, що його сприймають уже не як запоруку неминучого успіху, а як тягар.

Чи справді Волков такий уже безпорадний, як вважають чимало його вчорашніх союзників, ще питання. Недооцінювати ефективність PR-прийомів Юрія Левінця і можливості фонду «Соціальний захист», напевно, не варто. Та й для нечисленних друзів, і для незліченних ворогів очевидно те, у що ніяк не може повірити сам Олександр Михайлович: переставши бути людиною, наближеною до Леоніда Даниловича, він втратив власну винятковість. Фундаментом сили Волкова, його впливовості, його практично необмежених лобістських можливостей була близькість до Президента. Позбавившись цієї переваги, він зрівняв себе з тими, кого дотепер, за інерцією, вважає якщо не своїми підлеглими, то вже, у кожному разі, людьми від нього залежними. І тому Волков із подивом, образою і нерозумінням виявляє, що ті самі Ігор Бакай і Володимир Сацюк стають незвично самостійними та незговірливими. Волкову неймовірно складно змусити себе зрозуміти, що відтепер уже не вони залежать від його покровительства, а він стає дедалі залежнішим від їхніх капіталів. Мало хто вміє так розставляти людей і ставити на місце губернаторів, як глава «ДС». Та цей його талант стає непотрібним, оскільки від адміністративної та фінансової годівниці Волков відлучений, судячи з усього, назавжди.

Проте самий факт переговорів Волкова з Горбуліним (а те, що такі переговори мали місце, не заперечує ні один, ні другий) — симптом того, що Волков починає поступово миритися з новою реальністю. Володимир Павлович підстав ображатися на Президента має не менше. Заслання на четвертий поверх Кабміну майже напевно болісно вдарило по самолюбству людини, яку називали одним із небагатьох друзів Леоніда Кучми. Як було сказано вище, Горбулін був віддалений від глави держави раніше за Волкова. Отже, у нього було більше часу, щоб зрозуміти дві речі. По-перше, що Президенту він більше не потрібний. По-друге, що з політичної точки зору доцільніше ще більше віддалитися від Президента, ніж намагатися знову пробитися в його найближче оточення.

Епоха Леоніда Кучми закінчується. Можливо, це передчасний висновок. Та деякі особливості передвиборного процесу на такі роздуми наводять. Річ не лише в тому, що майже весь керівний склад виконавчої влади завбачливо бронює собі місця в передвиборних списках. Наскільки відомо, керівництво цілої низки партій, які політологи однозначно ідентифікують як пропрезидентські, під час обговорення виборчої тактики, передбачається можливість використання обережної критики на адресу влади або принаймні максимального публічного дистанціювання від Банкової на період проведення кампанії. Та й те, що Леонід Данилович практично повністю позбувся тих, хто був у його команді семирічної давності, теж можна вважати вірною ознакою початку кінця.

Підуть Волков і Горбулін на вибори разом чи порізно — не надто важливо. Цілком можливо, що їхні шляхи все-таки розійдуться. І справа не лише в застарілих протиріччях. Просто Володимира Павловича, наскільки можна судити, навряд чи влаштує роль «весільного генерала». Йому необхідні важелі впливу на ті структури, які «розкручуватимуться» «ДС» на виборах. А для цього недостатньо бути першим у партійному реєстрі, для цього необхідно бути першим у партії. Олександр Волков на пряме запитання про можливі претензії ВПГ на лідерство, ухильно відповів, що той поки що немає навіть партквитка. Отже, прогнозувати, чи вдасться ветеранам домовитися, поки що важко. З більшою впевненістю можна стверджувати, що сам Олександр Михайлович, очевидно, піде за «мажоритаркою». Програвати ці вибори він не має права.

Вибори-2002 — генеральна репетиція головних вітчизняних виборів початку століття, які повинні ознаменувати початок нової політичної епохи. І вони дають шанс тим, кого Президент знехтував, знайти себе в новій політичній дійсності і при цьому не втратити обличчя. Автор цих слів далекий від думки, що Горбулін і вже тим паче Волков підуть на вибори під антипрезидентськими гаслами. Та він не виключає того, що й вони (і, можливо, чимало інших з числа передчасно зписаних) здивують дуже багатьох якщо не під час кампанії, то вже принаймні після її закінчення. А ймовірність того, що Олександр Волков, Володимир Горбулін, Леонід Деркач і деякі інші «динозаври» зможуть потрапити до майбутніх законодавчих зборів, дуже велика.

Хоча ймовірність того, що вони не гратимуть там ролей, до яких звикли, ще вища.