ІСТОРІЯ ЩАСЛИВЧИКА, ЗАХОПЛЕНОГО ЗНЕНАЦЬКА

Тбілісі повільно розпрямлявся після нежданої тбілісоби, у жанрі якої пройшла революція, московські політичні уми терли скроні в болісних спробах зрозуміти грузинські перспективи, а мені зателефонував колега-іноземець і, неначе знущаючись, запитав: «А ти не знаєш, хто на честь відставки Шеварднадзе замовляв феєрверки?»

Я не знав, хто замовив феєрверки. Але й не здивувався, почувши власну негайну відповідь: «Саакашвілі. Більше нікому». А потім про всяк випадок перепитав тбіліських друзів. З їхнього тону я здогадався, що вони теж не думали, хто саме організовував салюти. Але відповідь була одностайна й без паузи: «Звісно, Миша. Хто ж іще?»

У Михаїла Саакашвілі зовсім не було часу подумати, що він збирається робити з владою. Історія Михаїла Саакашвілі — це історія про людину, мрія котрої збулася, найвідчайдушнішим чином захопивши його зненацька.

...Це, можливо, майбутнє питання для істориків і біографів: чи тягнув наш герой на той збірний образ, яким несподівано став волею вигадливої грузинської інтриги? Оскільки почати треба нібито з того, що Саакашвілі — це маленька історія пізньорадянської золотої грузинської молоді. Такий собі мажорний хлопчик — із самого початку. Не без драм, ясна річ. І в тому, що батько залишив їх ще під час вагітності матері, психоаналітик, звісно, побачить коріння майбутньої гарячковості майбутнього фаворита. Вже в іпостасі депутата Саакашвілі почне відхиляти подарунки батька, вбачаючи в цьому бажання погрітися в ореолі слави сина, що зробив кар’єру.

Проте історія золотого хлопчика — це, у свою чергу, також історія того надзвичайного явища, яке в Грузії називалося національною радянською інтелігенцією. Одного нащадка цієї еліти Грузія та світ уже спостерігали, і звали його Звіад Гамсахурдіа: син класика, котрий увійшов у всі радянські підручники, Константіне Гамсахурдіа, до речі, запеклого гуляки, який теж своєю життєлюбністю заслужив ненависть сина, що в будь-якій сімейній сварці ставав на бік матері. Загалом, Фрейд, виявляється, писав для того, щоб його переклали грузинською, але справа не у Фрейді, а в самій суті цього феномена радянської інтелігенції, що його, як і взагалі багато чого в радянській історії, треба вивчати в Грузії.

Вона, певна річ, була лояльна та обласкана. Михаїл Геловані, що зіграв Сталіна в «Падінні Берліна», звів будинок у тому місці Верійського кварталу — найдивовижнішого місця цього чудесного міста, — де вперше поцілував свою майбутню дружину, велику Софіко. Кому ще дозволялося жити в такій гармонійній єдності з романтичними міфами про самих себе? Тбіліське «Динамо», «Міміно», пляжі Піцунди... Хто ще так радісно зустрічався великою країною за будь-якою зі своїх візитних карток?

І зовсім не тому, що декотрі вожді та найкращі друзі спортсменів походили з цих місць. Просто всі радянські вожді, виконуючи черговий панегірик на честь споконвічної дружби з Грузією, чудово знали: Грузія болісно роздвоєна. Грузія не забувала ні придушення меншовицьких повстань 18-го року, ні демонстрацій після XX з’їзду під гаслами «Руки геть від пам’яті Сталіна», по-сталінськи ж розстріляних. Грузія за рівнем і якістю дисидентства не поступалася ні Балтії, ні Україні, просто, на відміну від України й Балтії, грузинське дисидентство можна було приховати за розмовами про споконвічну дружбу, що й залишалося робити. Фрондерами були всі, навіть найлояльніші. І, до речі, про родину Гамсахурдіа — Звіад зробив свої відкриття аж ніяк не в зрілому віці.

Саакашвілі — золотий хлопчик з елітної сім’ї. Батько Ніколоз Саакашвілі — відомий лікар, згодом стане директором бальнеологічного курорту. Матір Гіулі Аласанія — відомий професор-тюрколог у тбіліському інституті історії. Вітчим — професор-фізіолог. Дядько по материнській лінії — дипломат. Дід із репресованої еліти. Словом, та сама інтелігенція, у домі якої говорять про все, крім того, що сонце над Грузією сходить на півночі. Юний Михаїл — то був початок 70-х, пік безнадійної радянської стабільності — йде, ясна річ, у найпрестижнішу тбіліську школу №51, ось уже на порозі перебудова, і настав час вступати в інститут. Мишко не лише талановитий, він ще й поліглот, отже, долю визначено — дипломатія, і з цього моменту траєкторією дороговказної зірки Михаїла починає керувати дядько, Тимур Аласанія, котрий займається питаннями роззброєння в ООН.

У Грузії відповідних інститутів немає, тож він їде в Київ. Це, звісно, не чарівний МДІМВ, але вже трамплін.

А тут наказує довго жити велика держава. Шлях улюбленця долі з академічної сім’ї та відповідними зв’язками продовжується. Грузію поглинає громадянська війна — це з одного боку, з іншого ж — у дітей грузинської еліти, як, утім, дітей будь-якої пострадянської еліти, заведено навчатися далі й за кордоном. Проблем немає, тим паче ніхто не сказав, що Михаїл не заслужив такої удачі. Дядько уважно стежить за успіхами племінника — той їде в Страсбург, у міжнародний інститут прав людини. Через два роки він уже вивчає право в Колумбійському університеті й одночасно працює в великій адвокатській конторі.

Він — щасливчик, а щасливчик, як правило, ще й вродливий, має успіх у жінок. Там же, в університеті, він зустрічає голландку Сандру, у яку ще має закохатися вся Грузія. Сандра вивчає грузинську — ніби вже знає, що їй доведеться стати героїнею грузинського телеекрана. Молода інтернаціональна родина Саакашвілі повертається в Грузію.

Йде 95-й рік. Шеварднадзе вперше стає президентом. Порівняно з тим, що було рік-два тому, у Грузії майже рай, можна вийти в місто в пристойному костюмі й повернутися додому живим і непограбованим, і Грузія на свого рятівника мало не молиться. Шеварднадзе закликає молодих, і хто як не Саакашвілі, котрий уже розпочав разом із Зурабом Жванією свою політичну кар’єру в партії «зелених» («зелені» у пострадянські часи загалом були тренувальним манежем для честолюбної порослі), мусив відгукнутися? Він стає депутатом, йому 27, і він наймолодший голова комітету — ясна річ, із правових питань. Він, можливо, уже про щось таємно марить, але таких, як він, тьма-тьмуща. 95-го у нього народжується син, котрого нарікають Едуардом, і, ясна річ, щасливий батько ще не здогадується, що через кілька років йому, відбиваючись від недоброзичливців, доведеться переконувати всіх у тому, що сина названо не на чиюсь честь, а на честь діда. Але поки що створюється «Спілка громадян Грузії», партія, яку можна була сміливо назвати «За єдину Грузію», якби не тодішній Шеварднадзе, всенародний герой, в опозиції до якого можуть бути тільки відщепенці й комуністи. 98-го Михаїл Саакашвілі стає головою фракції. Посада делікатна, але почесна: забезпечувати для президента більшість при голосуванні. Саакашвілі справляється, і Шеварднадзе продовжує робити ставку на молодих: наш герой стає міністром юстиції. Вже йде 2000 рік. Шеварднадзе знову стає президентом. Він справді набрав найбільше голосів. Тільки для того, щоб цей факт мав практичний інтерес, довелося, зокрема й міністру юстиції, трішки почаклувати з графою «кількість тих, що проголосували».

При владі йому залишилося перебувати лише рік. А Джордж Сорос уже розпочав фінансування чудової грузинської телекомпанії «Руставі-2»...

Близькі до Шеварднадзе люди на запитання, наскільки несподіваним для них стало те, що сталося недавньої листопадової ночі в спалахах феєрверків, відповідають упевнено: ми цього чекали щодня — із самого 2001 року. Саме тоді, після загибелі тележурналіста «Руставі-2» Георгія Саная, розігралася криза, у якій, як здавалося, Шеварднадзе знову всіх майстерно переграв і яка насправді закінчилася тільки тепер — його відставкою. Саакашвілі та Жванія, котрі вже, здається, остаточно розкусили гру президента в оголошення їх наступниками, вирішили розпочати власну гру.

Ні, ясна річ, ніякий наш персонаж не Жириновський і вже точно не Звіад. Йому просто знову поталанило — він відразу знайшов образ, тим паче що природа його, на відміну від набагато досвідченішого Жванії, наділила неабиякою харизмою. Грузія епохи пізнього Шеварднадзе виявилася лабораторно чистим полігоном для відпрацювання ідей соціального порядку, які й заходився освоювати Саакашвілі. Наркомани? Гнати звідусіль за першою ж підозрою, і міністр Саакашвілі здає кров на аналіз. Зародження олігархів? Теж гнати й розкуркулювати. Чеченці в Грузії? Гнати. Російські військові бази? Ніяких баз, адже курс у НАТО.

Він був щирим, хоча олігархи — його ж колеги, із котрими він у непоганих стосунках, та й стали вони олігархами тоді, коли саме він і відповідав за чистоту юстиції. Але доля зробила його трибуном, а трибуну можна все. Що анітрішки не заважає йому бути світським і ввічливим, хіба що трішки провінційним, але — із дипломами Страсбурга й Колумбійського університету. Він уже зрозумів, що може виграти — це й трапилося 2001 року. Тоді все насправді й почалося. Хоча він явно ще не думав про замовлення феєрверків — принаймні на нинішній листопад.

Власне, із формального погляду, ці вибори головного питання про владу не вирішували. Йшлося лише про те, хто зможе скористатися парламентом як інструментом тріумфу 2005 року, коли й мало постати питання про нового президента Грузії. Сам Шеварднадзе на продовження президентства не претендував. Та позаяк без влади він себе не мислив, то готував для себе нову посаду. Не президентську, але цілком достатню, щоб, по-перше, як і раніше тримати руки на головних кнопках, а, по-друге, щоб еліта, яка здебільшого складалася з представників його сім’ї та її відданих друзів, за нажите не тривожилася. Називатися ця посада могла як завгодно, хоч головою новоствореного сенату, але для цього була потрібна конституційна реформа, яку без парламентської більшості не проведеш.

Словом, поразка на парламентських виборах практично позбавляла Шеварднадзе можливості продовжити політичне життя після 2005 року.

Проте й для опозиції питання стояло так само гостро — їй теж не можна було програвати парламентські вибори. Конституційна реформа за Шеварднадзе ставила хрест на всіх проектах її злету. Будь-якій харизмі в цій ситуації без парламентської більшості ціна була не більше ларі.

Словом, мова спочатку була тільки про те, щоб на останньому відрізку дистанції, явно спринтерської, зайняти найвигідніше положення для старту. Тим паче що на дистанції лідери опозиції повинні були, можливо, не стільки боротися зі старіючими чемпіонами минаючої епохи, скільки відтирати ліктями одне одного.

Здорові голоси підказували Шеварднадзе ідею: та дідько з ним, із цим Саакашвілі, давай визнаємо його переможцем, і він негайно заспокоїться. Скоріш за все, так би й сталося — статус переможця виборів Саакашвілі цілком улаштував би, і далі питання полягало б лише в тому, як можна свій успіх розвинути й закріпити. Він не вимагав скасування виборів — він чекав лише оголошення себе переможцем.

Шеварднадзе не ризикнув піти на це — але в той момент ще, здається, ніхто не здогадувався, що він тим самим програє все. Саакашвілі десь на половині кризової дистанції, озирнувшись на натовп, який до нього вдавалося зібрати тільки Звіаду, раптом зрозумів: епоха обвалюється набагато швидше, ніж він розраховував, отже, треба зважуватися. Чекати 2005 року, як закликають соратники? При його політичних підходах до 2005 року можна й не дотягнути, і натовп може проревіти зовсім інше ім’я. Шанс діє тільки сьогодні.

Подумати про те, що робити з владою, яка буквально звалилася на нього, у Саакашвілі часу не було. Але завтра може стати неактуальним і саме питання. Саакашвілі довго не розмірковує.

У Тбілісі їде Ігор Іванов. У нього установка: не допустити відставки Шеварднадзе. Соратники Саакашвілі, Жванія та Бурджанадзе привітно усміхаються російському міністру — їм теж не дуже подобається ідея таким бліцкригом програти Саакашвілі. Але вони вже нічого не вирішують. Найсмішніше, що Іванов, схоже, щиро здивувався з того, що Саакашвілі не поступився.

І Москва образилася, чого й не приховує, заявляючи майже відкрито: якщо ви збираєтеся обирати в президенти Саакашвілі, не зважаючи на наші московські інтереси, то вибачайте. І в Москву вже летять грузинські заколотники — лідери Аджарії, Абхазії та Південної Осетії. Але й тут потрійної зустрічі не виходить: неприйняття нового грузинського фаворита замало для створення єдиного антитбіліського фронту.

Саакашвілі, звісно, ще наживе собі чимало проблем — тим, що вже сказав, і тим, що ще неодмінно скаже. Справа навіть не в Аджарії, яка поступово виявляє готовність шукати компроміс, — довго при закритому кордоні з Грузією вона й сама не протягне. Річ у тому, що еліти як такої при Шеварднадзе не склалося, до неї не приросли навіть губернатори, котрі, хоч і призначалися Тбілісі, але, по суті, лише уклали з ним негласний договір: ми підтримуємо, ви не втручаєтеся. У спроможності укладати довгострокові договори Саакашвілі досі помічений не був. Поки що всі локальні компроміси — справа рук його більш зважених колег, Жванії та Бурджанадзе. Та чи зуміє він надовго домовитися з ними? Адже ще у вересні Саакашвілі звинувачував Жванію в тому, що він тільки й чекає привітного знаку з президентської канцелярії. Що, втім, теж було не зовсім неправдою.

За півроку до виборів я запитував головних діючих пошукачів грузинського успіху: чи оцінюють вони ризики виявитися наступного дня після перемоги в тому бункері, із якого колись уже викурювали Звіада? Співрозмовники у відповідь навіть трішки ображалися: що ж, мовляв, ви нас зовсім за ідіотів маєте — хто ж у такій ситуації дозволить собі про це не згадати? І тільки Саакашвілі глумливо посміхався: ну ось, і ви повірили в цей блеф, поширюваний Шеварднадзе.

Зважаючи на все, якщо в нього й був час щось після свого тріумфу переосмислити, то передусім відповідь: він не Звіад хоча б тому, що йому доведеться панувати не тільки після Звіада, а й після Шеварднадзе, котрий, хоч що говори, все-таки зробив чимало, аби його політичні діти прийшли до влади по-голландськи — адже сама «революція троянд» звідти, з батьківщини майбутньої першої леді. Він взагалі, скоріш за все, не буде сильно змінювати стиль, якого навчився — і продовжуватиме навчатися в грандіозного тезки свого сина. Нічого іншого не залишається, занадто несподівано справдилася його мрія.

Тож він поки що — чистий аркуш, або, точніше, аркуш чекання, на якому кожен може малювати уподобаний образ. Сам Саакашвілі ще нічого не вибрав — було не до того. Та й ні з чого вибирати. Ніяких ідейних уподобань він не виказував. Йому поки що однаково, ким бути — хоч лівим, хоч правим, хоч лібералом, хоч кейнсіанцем. Три освіти, чотири мови, голландка-дружина і син на ім’я Едуард.

Але цілком точно є один образ, якому доведеться відповідати. Оскільки тут Саакашвілі — по-справжньому перший. Адже, захопивши парламент і держканцелярію, він прорвав ще один фронт.

Один колега якось дуже точно назвав СНД співдружністю президентів, що підтримують один одного. Ці президенти можуть один одного не терпіти, сваритися з приводу флоту, газу чи переховування бойовиків. Але щойно починається мова про стиль збереження влади, всі ці дрібниці миттєво розчиняються, позаяк об’єднує їх не газ. У кожного — своя стабільність і вертикаль влади, у кожного по-своєму керована демократія та своя операція «Наступник», тож кожний передбачуваний, і будь-якої хвилини може розраховувати на допомогу колег. Їм добре на самітах СНД — вони свої.

Їх тбіліська революція теж захопила зненацька. Саакашвілі, хоч яким він був би, своїм не буде. Більше того, він стане нагадуванням кожному. Спочатку Кучмі, потім Назарбаєву, далі за списком до найцікавіших прізвищ. Певне, це й мається на увазі, коли говорять: «прозахідний політик».