ІСКРИ З КАМІНУ — НА КИЛИМ КАБМІНУ

Відразу мушу попередити, що до Президента України об’єктивно ставитися не можу, бо я на Леоніда Даниловича образилася: ні мені, ні членам моєї родини вітальна листівка від нього не надійшла. Можливо, Леонід Данилович якусь злість затаїв, а можливо, Мостові потрапили до списку адресатів, котрі становлять дельту в кошторисі дотепного, з погляду прибутковості, проекту, який передбачає персональне поздоровлення Президентом усіх громадян країни. Такі пропозиції генерував 1999 року один зі штабів з обрання Леоніда Кучми на другий термін. Але позаяк штабів було кілька і представники кожного з конкуруючих таборів розуміли, на яку кількість кашкетиків можна настригти грошенят під час реалізації проекту, то дохідні, але малоефективні ініціативи конкурентів зарубувались на пні.

Нині в президентському штабі конкурентів немає. І святковий іміджевий проект гаранта, очевидно, мав дуже пишне фінансування. До листівок додалися бігборди й підвішені над основними трасами банери. До речі, з досить сухим написом: «З Новим роком і Різдвом Христовим. Леонід Кучма». Рекламні носії, звісно ж, також коштують грошей, із чого, треба гадати, також отримано якийсь зиск. Проте дивіденди міг би одержати й Леонід Данилович, якби організатори підійшли до вирішення питання бодай із дещицею тепла. Приміром, чому б не підписатися так: «Людмила та Леонід Кучми». Тим більше що Президент цілком має рацію, стверджуючи, що Новий рік — свято сімейне. Буш, приміром, так і зробив, звертаючись до американського народу від свого імені та дружини. А ось Леонід Данилович від Буша взяв лише скотч-тер’єра. Правда, в американського Президента барбос найзвичайнісінький — чорний. А в нашого Президента — ексклюзивно білий, що крутіше.

Гадаю, не всі змогли оцінити цю перевагу, дивлячись за чверть дванадцятої ролик під назвою «У камелька с кобельком». Ідея поздоровлення народу в нетрадиційній обстановці у принципі від самого початку була непогана. Гарним був і камін у будинку «вдови, яка плаче», що на розі Банкової та Лютеранської. Напевно, набагато кращий вигляд міг би мати й Ромчик, якби фахівці одного з провідних каналів змогли пояснити хлопчикові, як йому триматися перед камерою. Щирим і адекватним моменту Леонід Данилович виявився лише у хвилину обіймів з онуком, решту часу він був вірний собі: всі вже знають, що для нього рік був «найважчим», але це не означає, що за 15 хвилин до настання Нового року від його погляду на столах по всій країні має холонути гаряче й розпливатися холодець. Текст виступу, з огляду на свято, міг би бути й кращим, щоправда, вносить ясність у суперечки, під яким знаком пройде нинішній рік. Він пройде під знаком Медведчука, бо політичні тези новорічного виступу не могли бути ініційовані представниками жодної іншої політичної сили. Заяви Президента, який знімає з себе відповідальність за роботу Кабінету міністрів і перекладає повністю її на більшість, що не підкорилася Медведчуку, — це маленька помста більшовикам, які тимчасово вийшли з-під контролю, за їхній передноворічний союз із опозицією. Правда, про те, що цю відповідальність на них покладено в такій категоричній формі, представники ортодоксальної більшості дізнаються лише після повернення з округів. Єгипетських, сейшельських, фінських та карибських.

Одне слово, ще одна спроба олюднити Президента в очах святкуючої громадськості виявилася невдалою. І не так через складність матеріалу, як через формальний підхід організаторів. Тому з яким Президентом ви зустрінете Новий рік, із таким ви його й проведете. Хоча Юлія Тимошенко, очевидно, не схильна до забобонів і вважає, що нинішнього року дострокові президентські вибори відбудуться обов’язково. А я людина забобонна і про заповітні бажання вголос говорити не раджу, особливо в умовах, коли всю країну позбавили можливості загадувати бажання під новорічний передзвін годинника. Президент — зовсім інша річ, у нього недоторканність, тому спробую пунктирно визначити рівень щирості й реальності оприлюднених ним побажань.

«Маю сказати: мало на який рік я дивлюся з такими надіями, як на рік наступний. Створено всі політичні умови, щоб поліпшувалося економічне життя кожного українця. Простіше кажучи, добробут кожного з вас. У чому причини такого мого оптимізму? У році, що минає — вперше за час незалежності України — нарешті створено прозору і зрозумілу кожному з вас систему влади: ви обрали депутатів, депутати сформували більшість, більшість сформувала уряд». Ви самі чули, саме так Президент і сказав. Проте переважна більшість із вас не чула аргументів, які наводив Президент у розмовах із членами більшості, примушуючи їх підтримувати кандидатуру Януковича. І вже не загострюватиму увагу на тому, що Віктор Федорович так і не став єдиною кандидатурою, запропонованою більшістю Президентові. Адже донецького губернатора офіційно запропонувала фракція «Регіони України». А як здобувалися необхідні голоси, відомо всім, хто мінімально цікавиться політикою. Президент хотів одержати силового й підконтрольного прем’єра. І він його одержав. Причому більшість до цього причетна так само, як співробітник загсу до негараздів у родинному житті. Та й сам уряд коаліційним навряд чи можна вважати. По-перше, як казав Леонід Кравчук, це незаконно, оскільки не передбачено Конституцією. По-друге, ніякого пропорційного принципу при розподілі посад дотримано не було, в результаті чого ряд фракцій виявилися без портфельних трофеїв. По-третє, Президент дуже активно брав участь у процесі розподілу тих місць, які нібито віддав на відкуп парламенту, й жорстко контролював міністерські портфелі, за неписаною традицією, закріплені за ним, — МВС, МЗС, Мін’юст і Міноборони. Інакше кажучи — тут граємо, тут — не граємо, а в це я сам рибу загортаю. Проте в новорічному зверненні вустами Леоніда Даниловича було сказано: «Відтепер ті, кого обрали ви і хто сформував уряд, більше не зможуть сказати: ми не маємо до цього уряду ніякого відношення. Адже це — їх уряд. Відтепер більшість та її уряд більше не зможуть кивати в бік Президента — мовляв, не дає працювати. Президент буде втручатися — коли у цьому виникне політична необхідність — але основна відповідальність лежить на більшості та на її уряді. Відтепер і ви — приймаючи рішення, кому віддати свій голос на виборах, будете орієнтуватися не на солодкі обіцянки, а на конкретний результат. Ви будете точно знати — чи зробили для вас щось корисне уряд і депутати, які його сформували, — чи варто обирати тих, хто був до них в опозиції.

А ті, хто при владі — знаючи, як пильно ви за ними спостерігаєте, — будуть робити все, аби виправдати ваші очікування і поліпшити ваш добробут. Адже вони бажають, щоб ви за них голосували і в майбутньому».

Віддамо належне Леонідові Даниловичу, який виразно прочитав ці слова. Проте зазначимо: ті, хто писав їх, прагнучи сепарувати депутатський корпус на «наших» і «не наших», підпилюють сучок, на якому самі й сидять. А саме гальмують таку бажану конституційну реформу, неможливу без 300 голосів. Проте прагнення до згаданої вище сатисфакції соціал-демократичного програшу в парламенті змушує авторів послання вписувати такі пасажі до новорічного виступу Президента. А Президент погоджується їх вимовляти, треба гадати, з іншої причини: главі держави потрібен не результативний парламент, а ручний, тому для нього спільна ефективна робота більшості й опозиції — це привід для тривог, а не для оптимізму. Недобре це.

Чи помітили ви також, що Леонід Данилович пообіцяв зрідка підставляти плече Кабміну? Так він і робить, підписуючи щодня безліч указів, доручаючи прем’єру придбати подарунок до святкування 300-річчя Санкт-Петербурга; забезпечити прем’єру й віце-прем’єру з АПК фумігацію рослинної продукції або вимагаючи від прем’єра ввести преферентний митний режим для товарів із Бангладеш. Тут без Президента ну ніяк, не Януковичу ж брати на себе відповідальність за настільки серйозні речі. Президент також, як сказано у виступі, поставив перед урядом завдання «різкого збільшення мінімальної пенсії, мінімальної зарплати, реформування пенсійної системи й системи охорони здоров’я». Усі ці справи, безумовно, боговгодні. І не можна сказати, що несвоєчасні — з урахуванням наближення виборів 2004 року й перманентного невдоволення народу можновладцями. Та якщо для реального підвищення пенсій протягом найближчого року-двох вистачило б одного, але радикального кроку — проведення незалежного аудиту Пенсійного фонду України (давно настав час подивитися, хто і як керує величезними, за українськими мірками, пенсійними грішми, якими є справжні, а не декларовані чиновниками «залишки» на рахунках), то «зарплатова проблема-2003» — набагато складніша.

Підписавши в перших числах січня закон про держбюджет і паралельно — закон про підвищення мінімальної заробітної плати (із 1 січня — до 185, із 1 липня — 237 гривень), Президент визнав свою справу зробленою. Можливо, сам Леонід Данилович не до кінця зрозумів, що цим він винищує останню ілюзію збалансованості держфінансів у рік пікових виплат за зовнішнім боргом. Але ж експерти й радники напевне знали, що творять. А створили вони скромненьку бюджетну «дірочку»: 1,8 млрд. грн. для місцевих бюджетів і 3—3,5 млрд. — для державного. Це ті гроші, яких не вистачить для підвищення мінімальних зарплат. А коли пригадати, що в остаточному тексті держбюджету «сидять» абсолютно нереальні 700 млн. гривень від перевищення доходів над видатками Нацбанку, нульова ставка ПДВ при ввезенні та продажі газу й інші, м’яко кажучи, сумнівні новації, то ми можемо поздоровити уряд Януковича. У бюджетному процесі він слід у слід іде за урядом Кінаха. Питання лише в місяці відставки — навряд чи при нинішніх розкладах це буде листопад.

Проте наш Президент вище будь-яких бюджетних розкладів. Так було завжди. Щорічна погроза «не підписувати бюджет» — для політично заклопотаних бабусь або журналістів зі слабкими нервами. Хоч як сумно, але Президент ніколи не дозволяє собі вплутатися в бюджетну бійку, навіть на боці істини. Проте сьогодні він більше ніж будь-коли, відвертий, заявляючи, що парламентська більшість і сформований нею Кабінет міністрів повинні нести солідарну відповідальність за «якість рішень такої соціальної ваги та значення, як перегляд мінімальної заробітної плати».

Поки що якість найнижча. Це видно хоча б із доручення Леоніда Даниловича протягом січня підготувати зміни в щойно підписаний ним же (!) бюджетний закон, аби місцева влада одержала додаткову дотацію на підвищення мінімальної зарплати. Як країна проживе січень — для глави держави, схоже, не питання. «Заначки» в держфінансах сьогодні немає. Можливо, вона є у фінансах партійних або окремих бізнес-груп, але таку «експропріацію» поки що не узаконили. Отже, додаткові мільярди в зведеному бюджеті, скоріш за все, домалюють. З усіма наслідками, що з цього випливають. Або ж «намальованою» виявиться нова мінімальна зарплата. Навіть не знаю, що краще...

Не знає, що краще, і Президент, але його незнання стосується проведення конституційної реформи. Леонід Данилович уже двічі в своїх зверненнях до народу піднімав цю тему. Вперше — цілеспрямовано в серпні. Вдруге — дотично в новорічному зверненні. Як і чотири місяці тому, Президент ніяк не підтвердив серйозність своїх заяв. У парламент від його імені, та й від імені контрольованих фракцій, не надходило жодного серйозно підготовленого законопроекту, що стосувався б реформи Основного Закону. А все тому, що цю ідею Президент розглядає як запасний варіант на той випадок, якщо йому не вдасться визначитися з наступником й одержати гарантії його перемоги на виборах. Крім того, для Леоніда Даниловича психологічно складно руйнувати барикаду повноважень, яку він із любов’ю будував, відмежовуючись від інших гілок влади. Також Президент усвідомлює те, що до повноцінного переходу влади в руки парламенту й уряду Україна не готова.

Водночас, і в пропрезидентському, і в антипрезидентському таборі багатьом абсолютно зрозуміло, що майбутнього Президента, хоч ким би він був, наділяти монаршими повноваженнями Леоніда Кучми не можна, оскільки абсолютна влада абсолютно розбестить кожного, хто буде нею увінчаний. Якщо конституційна реформа і відбудеться, то швидше за все носитиме половинчатий характер. Її реальність залежить від цілого ряду чинників. По-перше, від готовності Президента займатися нею по-справжньому, а також від того, як довго він зможе контролювати розповзання політичної ситуації, особливо в передвиборний рік, що починається вже наступної осені.

По-друге, доля конституційної реформи буде визначатися наявністю чи відсутністю 300 необхідних голосів у парламенті. Треба сказати, що число прибічників зменшення повноважень Президента збільшуватиметься в міру того, як кожна з груп, що претендують на висування зі своїх лав наступника, усвідомлюватиме, що гарантії перемоги її кандидата відсутні. Що більша кількість політико-економічних структур зрозуміє, що не зможе мати вирішального впливу на лідера президентських перегонів, то більше прибічників з’явиться у прибічників сильного парламенту і слабкого Президента.

По-третє, безсумнівно, в іграх навколо Конституції банкуватиме Ющенко. Акумулювавши навколо себе 151 депутата, Віктор Андрійович зможе заблокувати невигідні для нього зміни і підтримати лише ті, що перетворюють президентське крісло не на табуретку, а на цілком комфортний стілець. Інша річ, чи вдасться йому знайти потрібну кількість союзників в інших фракціях.

По-четверте, сьогодні дуже складно спрогнозувати, наскільки керованим і структурованим буде парламент у вирішальний для конституційної реформи період. Цілком можливо, що на нинішній сесії до порядку денного буде внесено проект змін до Конституції, підписаний 168 опозиційними депутатами. Той самий проект, що пройшов експертизу Конституційного суду. Однак це зовсім не означає, що на осінній сесії в парламенті вдасться зібрати 300 голосів, необхідних для внесення змін у Конституцію. Депутатам буде непросто визначитися, адже запропонований пакет геть змінює систему влади, а отже і звичну систему лобіювання власних інтересів. Основні сили повинні будуть провести ревізію власних можливостей, оскільки пропорційна система виборів, що є фундаментом для конституційних змін, може виявитися по зубах далеко не всім із тих, хто будує свої капітали на основі особистих взаємин із хазяїном країни і спирається при цьому на фракції, створені з мажоритарників. До речі, під час виборів блок «За єдину Україну!», який розпався в травні на сім фракцій, єдиний виступав за збільшення повноважень Президента, соціал-демократи ж заявляли про те, що не слід переглядати Конституцію в найближчі роки. Та й тут не все однозначно...

За обрання губернаторів із партій і блоків, що потрапили в парламент до виборів, схильні були голосувати всі, окрім Юлії Тимошенко і СДПУ(о). Однак ризикнемо припустити, що саме цей пункт можливої реформи навряд чи набере належну кількість голосів. Цілком імовірно, що глави виконавчої влади на місцях будуть призначатися і зніматися прем’єром. Адже виборність губернаторів одними розглядається як серйозний поштовх до федералізації країни, до чого, треба сказати, Україна не готова. Інші ж вважатимуть неефективною руйнацію вертикалі виконавчої влади, замкнутої, у разі реформи, не на Президента, а на прем’єра. Та й потім — на губернаторів парламентаріям легше впливати через прем’єра, аніж через виборців.

Непогані шанси бути підтриманим парламентом має пункт про затвердження і зняття парламентом силових міністрів, а також глав СБУ і податкової адміністрації. У принципі, прийняття лише цього пункту було б цілком досить для якісної зміни рядів опозиції: зняття з компроматно-адміністративних гачків дозволило б заможним депутатам набагато частіше говорити те, що вони думають, а не те, що їм нав’язують.

Ідеологи реформи зроблять усе для того, щоб майбутнього Президента позбавити одноосібного права відправляти у відставку прем’єр-міністра. Цю можливість, мабуть, закріплять за парламентом, так само як і право висловлювати недовіру з обов’язковою наступною відставкою будь-якого міністра, а також будь-якого чиновника, якого затверджували при призначенні парламентом.

Депутати спробують зменшити кількість голосів, необхідну для подолання президентського вето. Швидше за все, позбавлять Президента можливості впливати на кадровий склад ЦВК. Спробують отримати важелі впливу на генпрокурора шляхом внесення змін, відповідно до яких висловлена йому парламентська недовіра в обов’язковому порядку спричинить за собою відставку.

Можливо, для балансу Президенту нададуть право розпускати парламент у випадку, якщо той протягом певного терміну, приміром двох місяців, не зміг сформувати більшість, затвердити прем’єра чи, якщо цього вимагатиме перелатана Конституція, Кабмін у цілому.

Дуже високі шанси прийняття пропорційного закону про вибори, який, щоправда, формально не вимагає внесення змін у Конституцію, але визначальний для структурної організації законодавчого органу і породженого ним Кабінету міністрів. До речі, ймовірно, що в Конституції може бути закріплений розподіл керівних посад у ВР, що, утім, може здійснюватися як за допомогою закону про більшість і опозицію, так і внесенням змін у регламент. Щоправда, конституційне закріплення за опозицією бюджетного, регламентного й комітету зі ЗМІ навряд чи можна вважати перестраховкою.

Прийняття всього пакета конституційних змін, безумовно, означатиме політичний землетрус у країні. Він спричинить руйнацію ряду капіталів і серйозну ревізію еліти. Сьогодні усвідомленої готовності до цього практично ніхто не демонструє. Різні сили мають різні інтереси. Хтось діє за принципом: «Тож не діставайся ти нікому» (у сенсі, пост Президента з нинішніми повноваженнями). Хтось відчуває в собі сили сколотити фракцію, здатну брати участь у торгах за кабмінівські портфелі. Хтось бачить себе на посту прем’єра з розширеними повноваженнями. Хтось знову бачить себе спікером. А хтось, певне, зважує, чи прийнятна для нього філософія — після мене хоч потоп.

До речі, про Президента. У своєму новорічному зверненні Леонід Данилович абсолютно правильно зауважив: «Споконвічна українська проблема — нестача єдності, небажання йти на розумний компроміс». Конституційна реформа, на відміну від прийняття Земельного кодексу чи зняття Стельмаха, є завданням, яке не вирішується адміністративним шляхом. Вона може бути виключно плодом компромісу. І роль Президента в його досягненні, особливо на першому етапі, складно переоцінити, у зв’язку з чим нагадаю одну цікаву історію. Наприкінці минулого року чималу кількість друкованих і електронних ЗМІ обійшло висловлювання президента Центру Разумкова Анатолія Гриценка про те, що найвпливовішим політиком-2002 став, на його думку, Президент Леонід Кучма. Наводячи аргументацію політолога, наші колеги завершували її такою цитатою: «У Президента ще є час залишити слід в історії...» Щоправда, відповідно до темника, всі вони прибрали другу частину цитати — «...а не наслідити».