Інавгурація нації

Минулого вівторка, коли ЦВК, відповідно до попередніх результатів підрахунку голосів, підтвердила перемогу Віктора Ющенка, голова Верховної Ради Володимир Литвин на зустрічі з закордонними спостерігачами заявив, що інавгурацію нового президента України можна буде провести 11—14 січня. Того ж дня спікер дав доручення секретаріату ВР спільно з командою Ющенка розпочати підготовку урочистих заходів з нагоди інавгурації.
Така відповідальність лягає на плечі парламентських чиновників уперше. Сценарії попередніх аналогічних церемоній розробляли й реалізовували відповідні служби адміністрації Президента. Причому не тільки 1999 р. Як стверджують обізнані люди, 1994 року у підготовці інавгурації Леоніда Кучми найбезпосереднішу участь брала адміністрація президента Леоні­да Кравчука. Однак у нинішній ситуації навряд чи хтось розраховує на те, що, у свою чергу, Л.Кучма також турбуватиметься питаннями інавгурації наступного президента України, оскільки його ім’я — Ющенко. І, за нашою інформацією, на сьогодні ні АП, ні МЗС жодних розпоряджень із цього приводу від Кучми не отримували. Зрозуміло, абсолютно безнадійно очі­кувати якихось розпоряджень на адресу зовнішньополітичного відомства і з боку уряду, що його досі очолює Віктор Янукович.
Тож Володимир Литвин вчинив, загалом, правильно, і цього разу взявши на себе ініціативу. Проблема лише в тому, що секретаріат ВР не має необхідного досвіду проведення таких заходів. Жодного звуку з приводу майбутньої інавгурації поки що не пролунало і зі штабу В.Ющенка — там нині переймаються іншими проблемами. Хоча про церемонію вступу на посаду майбутнього глави держави треба було почати думати ще вчора. Адже нинішні урочистості, як ми всі розуміємо, мають бути особливими.
І готуватися до них потрібно серйоз­но. На що знадобиться час. Тільки для дипломатичних процедур — сповіщення про інавгурацію наших закордонних партнерів — необхідно, як мінімум, шість-сім днів. А Міністерство закордонних справ не зможе розіслати відповідні ноти доти, доки ЦВК не оголосить офіційних результатів виборів, після чого ще потрібно дочекатися призначення дня інавгурації Верховною Радою за поданням голови ВР, як це визначено постановою парламенту від 14 грудня ц.р. «Про порядок проведення урочистого засідання Верховної Ради України, присвяченого складанню присяги новообраним президентом України».
Відразу підкреслимо, що цей документ регламентує далеко не всю церемонію інавгурації, а тільки ту процедуру, яка описана в Конституції і без проходження якої новообраний президент не може обійняти посаду. Але, як правило, і в Україні, і в багатьох інших державах інавгураційні торжества виходять далеко за межі конституційного мінімуму і включають цілий ряд церемоніальних заходів.
1999 року Л.Кучма повторно складав президентську присягу в палаці «Україна». Проте своєю недавньою постановою парламент вирішив повернути це важливе дійство у стіни Верховної Ради і більш-менш докладно описав його процедуру. Але чи то в поспіху, чи то зумисне заклав у неї кілька двозначних моментів.
По-перше, всупереч практиці більшості цивілізованих держав, свіжоспечений ритуал складання присяги новим президентом України не передбачає участі в такому важливому заході дружини глави держави. Швидше за все, депутати припустилися помилки випадково і в поспіху просто забули згадати нову першу леді країни.
По-друге, пунктом 13 постанови передбачено, що після того, як президент проголосить звернення до українського народу і займе своє місце поруч зі штандартом президента України, голова ВР надає слово прем’єр-міністрові для оголошення заяви про складання повноважень Кабінетом міністрів, відповідно до ст.115 Конституції. Цей пункт цілком логічний, однак у нинішній політичній ситуації навряд чи надається практичній реалізації. Скажіть, ви можете собі уявити, як прем’єр Янукович складає повноваження перед президентом Ющенком? Який буде знайдено вихід із цього становища, поки що невідомо. Якби Л.Кучма підписав відставку В.Януковича, а в.о. прем’єра залишався б М.Азаров, усе було б значно простіше.
Однак Кучма навряд чи піде на такий крок із багатьох причин. У тому числі й щоб хоч чимось зіпсувати процедуру, в якій особисто для нього не знайшлося місця взагалі. Знову ж, достеменно невідомо, припустилися депутати помилки, скориставшись сценарієм прийняття присяги 1999 р., в якому, зі зрозумілих причин, не передбачався пункт передачі влади від старого президента новому, — чи ж зумисне не передбачили участі в нинішньому ритуалі персонально Л.Кучми, даючи тим самим промовисту оцін­ку його десятирічному правлінню.
У багатьох країнах світу колишній президент бере участь у більшості інавгураційних заходів. Наприклад, у Сполучених Штатах на президентській платформі перед Капітолієм вишиковуються відразу чотири пари — новообрані президент і віце-президент із дружинами, а поруч — їхні попередники. У Литві екс-президент виступає в парламенті перед складанням присяги новим главою держави, потім вони обидва беруть участь у військовому параді, урочистій месі, після чого відбувається дуже гарний ритуал передачі президентського палацу, під час якого колишньому президентові вручають його прапор, що майорів над палацом усі роки його роботи там, а екс-президент передає новому главі держави велику державну печатку та Конституцію Литви. Після цього новий президент підписує свій перший декрет — про нагородження попереднього президента орденом Вітаутаса Великого і вручає йому цю нагороду. Адже мета інавгураційних заходів — показати рівень ставлення суспільства і влади до інституту президентства, вшанувати нового главу держави і віддати данину поваги попередньому.
Однак в Україні цього разу, швидше за все, скористаються грузинським варіантом інавгурації. 25 січня нинішнього року на торжествах із нагоди вступу на посаду президента Михайла Саакашвілі в Тбілісі ніхто не бачив колишнього президента Грузії. Едуард Шеварднадзе не виступав перед парламентом і нацією, не передавав урочисто повноважень, не тиснув руку Саакашвілі. На порозі парламенту молодого президента зустрічала виконувач обов’язків глави держави спікер Ніно Бурджанадзе. Народ і нова влада Грузії промовисто продемонстрували своє ставлення до Едуарда Шеварднадзе. Схоже, учасники і прибічники помаранчевої революції також не захочуть псувати собі свято перемоги присутністю Кучми.
Воно може включати безліч заходів, сценарій яких, хочеться вірити, вже продумує команда нового президента. Трохи знаючи особливості натури Віктора Ющенка, можна очікувати, що один із найголовніших днів у своєму житті він почне не з протоколу заходів, а з молитви в церкві, після чого отримає благословення своєї матері. А потім розпочнуться офіційні торжества. Зовсім не обов’язково повністю відкидати сценарії інавгураційних заходів попередніх президентів, адже в них було чимало непоганих ідей.
Після складання присяги новий президент, найімовірніше, прийме почесті Верховного головнокомандувача перед Маріїнським палацом під час військового параду. Важливим елементом інавгурації також є демонстрація ставлення держави до церкви. Наприклад, у тій-таки Литві перед складанням присяги новим президентом першим із парламентської трибуни виступає кардинал Литви, а трохи пізніше в Кафедральному соборі Вільнюса відбувається урочиста меса з участю високих церковних чинів. У нас на майбутній інавгурації очікується зустріч новообраного президента з главами всіх конфесій, зареєстрованих в Україні. Не виключено, що вона відбудеться в Софійському соборі. У багатьох країнах у ході інавгураційних урочистостей також заведено покладати квіти до пам’ятників національним героям. В Україні, як правило, це пам’ятники першому президентові Михайлу Грушевському та Кобзарю, а також монумент Невідомому солдатові, де новий президент віддає данину поваги ветеранам Великої Вітчизняної війни. Напевно, побачити і навіть взяти участь в інавгураційних заходах захочуть дуже багато українців. І було б чудово, якби Ющенко в оточенні тисяч своїх співвітчизників пішки пройшов від пам’ятника Шевченку до пам’ятника Грушевському, звідти — до Софії на зустріч із церковними лідерами, а потім — звісно ж, на Майдан, щоб ще раз скласти присягу народові України. Правда, у пресі вже промайнуло повідомлення, що «громадська» інавгурація відбудеться на Майдані нібито раніше за офіційну. Проте, на наш погляд, свято дробити не варто й усі торжества краще провести в один день. До того ж для звернення до нації до офіційної інавгурації і так є чудовий привід — Новий рік, і Ющенко позавчора вже запросив усіх бажаючих зустріти його «у вузькому сімейному колі» на Майдані.
До речі, досить багато експертів та політиків схиляються до думки, що, у принципі, і офіційне складання присяги Ющенком має проходити на Майдані. Правда, для цього необхідно буде ухвалити нову постанову Верховної Ради. Але пішов же парламент 1999 року назустріч Кучмі й дозволив проведення інавгурації в «Україні», аби, за словами В.Литвина, «була можливість запросити якнай­більше людей для участі в цьому дійстві, щоб закласти певні традиції, виголосити промову, в якій би визначалися основні напрями діяльності президента».
1999 року в Україну прибула 21 іноземна делегація, сім чи вісім із них очолювали президенти. Нині, наскільки нам відомо, обговорюються два варіанти представництва закордонних гостей: на рівні послів і на рівні глав держав та урядів. У принципі, участь в інавгураційних заходах глав дипмісій, які представляють свої уряди, у світовій практиці також дуже поширена. Наприклад, саме посли, а не глави держав були запрошені на недавню інавгурацію нового румунського президента. Тільки посли іноземних держав завжди присутні на інав­гурації президента США «через обмежену можливість Вашингтона прийняти і розмістити високопоставлених закордонних гостей». Адже зрозуміло, що навряд чи хтось із іноземних лідерів зможе дозволити собі проігнорувати інавгурацію президента Сполучених Штатів, одержавши відповідне запрошення, і надіслати замість себе прем’єра чи міністра закордонних справ.
Наскільки нам відомо, саме до такого варіанта сьогодні схиляються і деякі учасники організації інавгурації нового президента України. По-перше, тому що він простіший, менш витратний, і в такому разі інавгурацію можна провести швидше, не чекаючи дипломатичного погодження рівня представництва великої кількості іноземних держав. Крім того, якщо на складанні присяги в парламенті закордонних послів ще якось можна буде розмістити в ложі для іноземних гостей Верховної Ради, то глав держав та урядів із дружинами втиснути туди просто нереально, та й непристойно. По-друге, як припускають деякі спостерігачі, саме «посольський» сценарій може більше сподобатися спікеру Володимиру Литвину, якому навряд чи потрібен шикарний інавгураційний старт майбутнього політичного суперника. По-третє, висловлюються побоювання, що у разі запрошення глав держав на торжества до Києва не приїде президент Росії Путін, а надішле замість себе, наприклад, заступника міністра закордонних справ, що буде для України образливо. І, по-четверте, дехто побоюється, що з нагоди інавгурації Ющенка до Києва можуть прибути кілька десятків тисяч прибічників Януковича і влаштувати біло-блакитні пікети та демонстрації на очах у високих іноземних гостей, демонструючи, що Ющенко — не їхній президент.
Однак, за нашою інформацією, Віктор Андрійович не схильний погоджуватися на зниження рівня представництва іноземних держав на його інавгурації. І, мабуть, він має рацію. Вже на сьогодні, ще до оголошення офіційних результатів виборів, він отримав безліч поздоровлень із перемогою від лідерів закордонних держав. Можна з упевненістю прогнозувати, що багато їх із радістю приймуть за­прошення на інавгурацію нового українського президента, і на урочистостях 2005 року Київ побачить значно більше іменитих гостей, аніж 1999-го. За інформацією «ДТ», прибути в Україну вже зголосилися деякі лідери «великої сімки». Що ж стосується прибуття чи неприбуття Володимира Путіна, то це має бути проблемою Росії, а не України. Чому ми повинні через нього скромничати і відмовляти в задоволенні бачити у себе в гостях інших високих гостей? І якщо Володимир Володимирович знехтує запрошенням Ющенка, то на тлі величезної закордонної підтримки нового українського лідера поведінка російського президента видаватиметься просто непристойною. Якщо ж хтось в Україні продовжує дуже перейматися з цього приводу, то нагадаємо, що, наприклад, Михайло Саакашвілі чудово почувався на інавгурації і без ВВП, який прислав замість себе главу МЗС Іванова. Зате поруч із Саакашвілі весь час стояв держсекретар США Пауелл. До речі, Леонід Кучма 1999 р. теж цілком обій­шовся без російського президента, а від Штатів ушанувати його своєю увагою, пригадується, тоді приїхав заступник міністра енергетики.
Показових виступів біло-блакитних побоюватися теж не слід. Нехай собі мітингують — продемонструємо всьому світові демократичність нової української влади. Крім того, нагадаємо, що закордонні лідери поздоровляють Ющенка з «переконливою перемогою» і вважають його 52% народної підтримки (від яких суперники, судячи з усього, «відкусили» ще близько шести відсотків) цілком гідним результатом.
І, зрештою, грандіозного свята на найвищому рівні заслужив не лише Ющенко, а й ми з вами. Адже високі закордонні гості приїдуть вшанувати не тільки нового президента, а й народ України, який примусив весь світ поглянути на свою країну іншими очима. І це буде інавгурація не лише президента Ющенка, а насамперед нової європейської нації.