ХІД В ОБХІД. ТАК КОРОТШЕ?..

Що робити, коли не можна відмовити й не можна погодитися? Естонці, схоже, для себе цю проблему вирішили. Юрій Олененко, який шість років був послом у Таллінні, розповідав, що жителі найменшої прибалтійської республіки — люди надзвичайно чемні й навіть відмовляти вміють не по-людськи тактовно. Скажімо, ставиш ти якійсь посадовій особі не надто коректне запитання: «Чи можна (за договірних умов) отримати естонське громадянство в обхід чинного законодавства?» Ваш співрозмовник скорботно зітхне, ласкаво посміхнеться і, розтягуючи слова, скаже: «Мошна... Мошна... Но... Нелься...» Причому, останнє слово вимовляється практично нечутно, воно вгадується лише за артикуляцією.

Здається, представники окремих фракцій українського парламенту вирішили взяти естонський досвід на озброєння. Чи треба знову повторювати, що Верховна Рада (включаючи й «більшовиків», й «меншовиків», і тих, «хто не приєднався») не мала жодного бажання запроваджувати в життя квітневий усенародний наказ і в той же час не мала жодної змоги відмовити Президенту в імплементації. Що залишалося робити? Правильно: тягти час стільки, скільки можна. А коли настане термін, відмовити дуже тактовно, щоб відмова сприймалася не інакше як пояснення у вічному коханні...

Коротенько нагадаємо про імплементаційні бої місцевого значення, що передували вирішальному імплементаційному бою. 16 квітня на всеукраїнському референдумі народ із небаченим ентузіазмом проголосував за суттєву зміну Конституції, що нічого поганого цьому народові не зробила. 25 квітня ангел-хранитель головного юридичного документа країни, виходячи з волі народу, оперативно подав на розгляд Ради проект змін Основного Закону (із якого без пред’явлення зрозумілих пояснень зникнув пункт про запровадження бікамералізму). 27 червня законопроект пройшов передбачену 159-ю статтею КУ обов’язкову перевірку на «конституційність» — Конституційний суд м’яко покартав гаранта за дрібні кострубатості, але «добро» на розгляд документа в парламенті все ж дав. 13 липня, в останній день роботи 5-ї сесії Верховної Ради 3-го скликання, вищий законотворчий орган благополучно схвалив президентський проект, а Конституційний суд настільки ж успішно «завалив» альтернативний «варіант Мороза—Головатого». Після чого депутати «зміненим особовим складом» біжать на канікули, а проект відправляється на полицю, де лежить усю шосту сесію і вперто ніким у законодавчих зборах не помічається.

Лише наприкінці листопада з’являються на світ Божий перші два, так звані «імплементаційні», законопроекти. Їх намагається «протягнути» через парламент тамтешня більшість, але при цьому «більшовики» чогось не виявляють надприродної старанності. У результаті чого документи (один із яких серйозно обмежує депутатський імунітет, а інший наділяє Президента додатковими правами по розпуску Ради) спочатку піддають обструкції на комітеті з питань правової політики, потім — остракізму на пленарному засіданні. Обгрунтування — просте і жорстке: невідповідність Конституції. Наступний імплементаційний твір (проект «Про парламентську більшість і опозицію») чекає ще більш незавидна доля — він навіть не удостоюється внесення до порядку денного.

А що ж із президентським законопроектом, який дружно (251 голос «за») схвалений влітку і потребує обов’язкового (відповідності до 155-ї статті Основного Закону) «трьохсотмандатного закріплення»? З ним нардепи-«більшовики», які мають певні моральні зобов’язання перед Леонідом Даниловичем і до того ж надто не бажають дострокових виборів, тягли до кінця. Уперлися. Позаду — Президент, який обіцяє знайти «додаткові способи» впливу на депутатський корпус. І натовпи громадян, в яких усе настільки благополучно, що вони можуть дозволити собі перейматися неблагополучною долею імплементаційного процесу. Попереду — останній тиждень 6-ї сесії й похмурі перспективи дострокових виборів.

Ось тут робота й закипіла. Спікер Плющ оголосив, що все буде добре. Проголосують. Проте не за все. І не відразу. І, можливо, не на цій сесії. Обмовився Іван Степанович? Однак «обмовку» раптово й швидко підхопили деякі його колеги. Нібито з Конституції не випливає, що 300 голосів потрібно вже нині. Мовляв, це можна зробити й на 7-й сесії. Або на 8-й. Бажання ряду законодавців «відсунути опір» можна було пояснити. Але — відкриємо 155-ту статтю Основного Закону: «Законопроект про внесення змін до Конституції України, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менше як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України». Відповідно до законів логіки і математики, наступною після 5-ї сесії повинна бути
6-та. Принаймні дотепер автор даного матеріалу був упевнений у цьому на 100%. Проте, як з’ясувалося, у нашій країні не можна бути ні в чому впевненим більш ніж на 99,6%. Навіть якщо тобі гарантують тисячу відсотків. Чи навіть мільйон.

Однак, як з’ясувалося, голова парламенту хитрував. Більшість, що стрімко зменшується, вишукала законний засіб відтягти злощасну іплементацію ще як мінімум на одну сесію і при цьому не образити Президента.

Схема проведення комбінації виглядала так. Для початку з раніше схваленого президентського проекту викидають усе «зайве». Тобто з нього вилучають норми про скорочення чисельності парламенту й про «обрізання» імунітету, але зберігають останнє з чотирьох «референдумних» вимог — право Президента розпускати ВР, якщо вона не хоче формувати більшість або не може прийняти держбюджет. Якщо пам’ятаєте, Леонід Данилович не дуже давно висловив готовність пожертвувати задля такої можливості всіма іншими імплементаційними «бонусами». Як з’ясувалося, «на торги» главою держави була виставлена не лише частина результатів референдуму. Роль додаткового «пряника» мав виконати згаданий вище проект закону про парламентську більшість і парламентську опозицію. П’ята стаття цього документа припускала участь більшості у формуванні уряду...

Отже, президентський законопроект пропонували «оскопити» руками депутатів, не запитуючи на це формального дозволу його автора — глави держави. Чи має Верховна Рада юридичне право так діяти? Чи є в неї підстави втручатися в суть документа, ініційованого народом, внесеного Президентом, санкціонованого Конституційним судом і попередньо схваленого парламентом? Чи можна прирівнювати документ, який стосується святая святих — Конституції, до звичайного законопроекту, щодо якого передбачено кілька читань і в який дозволено вносити необмежену кількість поправок? Автори описуваної схеми на всі три запитання відповідали ствердно. По-перше, вони посилалися на 85-у статтю КУ, відповідно до якої внесення змін до Конституції та ухвалення законів належить до ексклюзивних повноважень Верховної Ради. По-друге, стверджували «більшовицькі» правознавці, у XIII розділі КУ, що визначає правила внесення змін до Основного Закону, немає жодного слова про те, що в «конституційні законопроекти» не можна вносити поправки. А те, що не забороняється, можна вважати дозволеним.

І нарешті, останній, «забійний» аргумент — рішення Конституційного суду від 9 червня 1998 року. У ньому є надзвичайно цікавий пасаж. Змушений процитувати його цілком (за що наперед перепрошую читачів), аби мати змогу розтлумачити зміст.

Отже, на думку членів КС, «законопроект, який, згідно з висновком Конституційного суду України, відповідав вимогам статей 157 і 158 Конституції України й у який було внесено поправки під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради України, підлягає перевірці Конституційним судом України щодо відповідності цього законопроекту вимогам указаних статей Конституції України перед ухваленням його як закону про внесення змін у Конституцію».

Два необхідні пояснення. Перше: обов’язкової перевірки на відповідність 157-й і 158-й статтям КУ вимагають лише ті законопроекти, які містять пропозиції про зміну Основного Закону. Друге: без висновку КС такий законопроект не можна розглядати в парламенті.

Тепер розшифруємо прочитане — Конституційний суд майже за два роки до референдуму допускав МОЖЛИВІСТЬ ВНЕСЕННЯ ПОПРАВОК В ІМПЛЕМЕНТАЦІЙНИЙ ЗАКОНОПРОЕКТ ВЖЕ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ТОЙ ПОТРАПИТЬ У ПАРЛАМЕНТ. Хоча в жодному вітчизняному нормативному акті немає ані слова про це. А припущення Конституційного суду дорогого коштує — за бажання його можна вважати керівництвом до дії.

Резюмуємо — група депутатів вносить поправки до законопроекту Президента. Усіх невдоволених відсилають до згаданого рішення КС. Що далі? Читаємо те ж таки рішення: оскільки внесли правки, треба знову надсилати в Конституційний суд, без цього за нього голосувати не можна. ЗАГАЛОМ НЕ МОЖНА! І відпадає необхідність шукати 300 голосів на підтримку президентського творіння.

Так, але ж 18 січня — прощальний «голосувальний» день сесії. Минулий четвер — останній шанс для парламенту виконати вимогу 155-ї статті Конституції — «віддати» 300 голосів за схвалений на 5-й сесії законопроект. Інакше набирає чинності 158-а стаття і цей законопроект «може бути внесений у Верховну Раду НЕ РАНІШЕ, НІЖ ЧЕРЕЗ РІК».

У такий спосіб парламент «по-естонськи» чемно умивав руки й перекладав усю відповідальність за подальшу долю імплементаційного процесу на плечі Конституційного суду. Якщо вердикт КС буде жорстким: «А в термін ви, добродії, не вклалися — хана вашому законопроекту!» — чудово. Принаймні рік ніхто не морочитиме голову. Поверне КС проект із відповідним висновком у Верховну Раду для подальшого розгляду — теж непогано. ВР одержує перепочинок, що в будь-якому випадку краще від вічного спокою.

Імплементаційний проект перетворився для законодавців на гранату без чеки, і депутати-«більшовики» визнали за краще переадресувати смертельно небезпечний «боєприпас» суддям КС — нехай вони або «валять» імплементацію, або йдуть на теоретичне порушення Конституції. Верховна Рада позбулася б і першого, і другого, і організованого всенародного гніву на додачу. Хороша схема, безсумнівно. Хоча багато юристів знаходили в ній безліч правових недоліків. Але хотілося б акцентувати увагу на іншій ваді документа — моральній. Запропонований у четвер документ не мав практично НІЧОГО СПІЛЬНОГО З РЕЗУЛЬТАТАМИ РЕФЕРЕНДУМУ.

Крім того, творці його не могли не розуміти, що сил для реалізації ідеї може не вистачити. А творці хто? Схоже, головним автором був Його Величність Страх. Страх перед імплементацією, перед розпуском і перед Президентом. А конкретного автора інтриги встановити не вдалося, але тією чи іншою мірою в комбінації були задіяні представники чотирьох «непримиренних» пропрезидентських фракцій — СДПУ(о), «Відродження», «Трудової України» і НДП, правознавці з Банкової і навіть, подейкують, «незалежні експерти», близькі до Конституційного суду.

Важко однозначно стверджувати, наскільки був зацікавлений у такому половинчастому рішенні імплементаційної проблеми сам глава держави. Здається, його такий розвиток подій певною мірою влаштовував. Коли гордіїв вузол не можна розрубати, можна його хоча б поскубти. Коли тобі «по-естонськи» відмовляють, це ще не так прикро. Гірше, коли тебе «по-російському» посилають.

А послати могли. Могли послати на голосування старий, «канонічний» законопроект №5300, так чудово схвалений Радою влітку. Але скільки відтоді витекло депутатських голосів із більшості! За найскромнішими підрахунками, парламентський загін Президента за останні чотири місяці втратив півсотні штиків. Опозиція повільно, але вірно поповнювалася тими, хто ще вчора уникав найменшого приводу викликати гнів Леоніда Кучми.

За єзуїтське рішення, описане вище (внести в «5300» зміни й направити його геть з очей у Конституційний суд, уникнувши триклятого імплементаційного голосування), теоретично ще могли підписатися 226 народних обранців. У Раді дедалі більше людей, котрі небезпідставно думають, що гаранта краще не дражнити. Але були й ті, хто жадав помсти за квітневе й липневе приниження, хто вимагав ставити на голосування «первинний» президентський законопроект. І не тільки для того, щоб відповідно до 155-ї та 158-ї статей Конституції покінчити з імплементацією раз і назавжди. А й для того, аби показати Леоніду Даниловичу, які «міцні» сьогодні його позиції у вищому законодавчому органі.

І навіть загроза дострокових виборів (укупі з легалізацією рішень референдуму за допомогою президентського указу) опозиціонерів із числа вчорашніх «більшовиків», здається, уже не лякала. Бо пропорційно процесу «танення» більшості спостерігається збільшення кількості тих, хто вже не сприймає розпуск як загрозу. Хтось зневірився в спроможності Президента йти на жорсткі заходи, хтось (не виключаючи можливості проведення дострокових виборів) прогнозує ослаблення ролі адмінресурсу. Чи не зарано?

Як би там не було, але старанно продумана та старанно описана вашим покірним слугою комбінація дала збій. А починалося все чудово. Проект постанови про направлення «скоригованого» законопроекту в Конституційний суд був готовий ще на початку тижня. Ще раніше, наскільки можна судити, було обмізковано механізм усунення з «імлементаційного шляху» комітету з питань правової політики. Профільний депутатський підрозділ із вражаючою невтомністю й холоднокровною нещадністю досі на законних підставах завалював усі законотворчі починання Леоніда Даниловича, так чи інакше пов’язані з рішеннями референдуму. Негативний висновок правового комітету стосовно оновленого документа міг негативно позначитися на результаті всієї комбінації.

Комітет «прибрали» дуже технічно. Вранці в четвер Верховній Раді запропонували проголосувати за тимчасову спеціальну комісію, яка була б зобов’язана в оперативному режимі підготувати узгоджений імплементаційний проект. Сформувати цей дивовижний орган пропонувалося з представників усіх існуючих фракцій. Сесія чи на радощах, чи з переляку 236 голосами легалізувала «комісарів». І тільки згодом з’ясувалося, у який капкан потрапили супротивники імплементації. Річ у тому, що в президентський проект №5300 і раніше намагалися внести зміни, але гіпотетичні правки відправлялися в комітет із правової політики. Тепер комітет був не при справах — і новоявлена комісія мала право ніякі «шкідливі» зауваження, подані раніше, не враховувати. Більше того, проголосувавши за комісію, парламент був приречений голосувати за поданий нею проект. Але це була перша й остання помилка.

Комісія на чолі з віце-спікером Богданом Гавришем пішла в законодавчі надра для підготовки доленосного документа. Чим займалися комісари невідомо, можу сказати лише одне — я ще в середу в обід ознайомився з текстом, що його на рідкість тямущий і захоплюючий оповідач Гавриш представив колегам як плід більш ніж тригодинних зусиль членів комісії.

Документ ставили на голосування в цілому й частинами, із правками та без них — рятівних 226 голосів (необхідних для його відправлення в Конституційний суд) табло жодного разу так і не показало. Хоча ще вранці доля дивного законопроекту здавалася не такою вже й сумною. Гіпотетично його могли підтримати не тільки «есдеки» і «трудовики», «зелені» й «відродженці», народні демократи й «солідаристи». Наскільки можна судити, вранці 18-го представники УНР, НРУ й «Реформ» усе ще сумнівалися — чи варто йти на загострення відносин із Президентом. Певні коливання були помітні й у лавах комуністів. І лише «Лівий центр» і «Батьківщина» були налаштовані рішуче.

Ситуацію багато в чому переломили два голосування в проміжку між створенням «імплементаційної» комісії та закінченням її «стахановської» роботи. Верховна Рада спочатку повторно «завалила» внесення до порядку денного законопроекту про більшість і опозицію, а потім легко й радісно довела до логічного завершення роботу над пропорційним виборчим законом.

Після цього імплементаційне питання було приречене. Прокотивши проект Гавриша з товаришами, нова ситуативна більшість Ради, увійшовши в смак, зажадала на сцену «початковий» проект №5300. Депутати з насолодою вдавлювали кнопки «проти», і з кожним новим голосуванням виявлялося, що «твердих більшовиків» (якщо вірити табло) стає дедалі менше.

Обидва імплементаційні проекти було поховано в рекордно стислий термін. На законодавчому полі бою — перепочинок.

Законодавці чекають. Що скаже Леонід Кучма. І чим відповість Микола Мельниченко.