Гра без воріт і без правил

Надто різні емоції — від здивування до обурення — викликала в політичних колах інформація про появу законопроекту, котрий досить суттєво змінює правила визначення переможця президентських перегонів. Авторами документа значилися депутати із найрізніших парламентських об’єднань — БЮТу і СДПУ(о), «Трудової України» та «Регіонів». Однак більшість народних обранців, які поставили свої підписи під новою законотворчою ініціативою, представляли, мабуть, найбільш неоднозначну групу — «Центр». Дехто в «Нашій Україні» поквапився розцінити спробу підкоригувати «статут» кампанії як підкоп під їхнього вождя. Нібито продиктований мстивістю вчорашніх союзників.

Виникнення «центристського» загону у квітні нинішнього року політологи назвали провісником розвалу провладної більшості в Раді. А саму групу загалом небезпідставно підозрювали в симпатіях до Віктора Андрійовича. Однак низка недавніх подій дещо попсувала ділові контакти між «Нашою Україною» та «Центром». Як відомо, у команді Віктора Ющенка досить болісно відреагували на появу Тараса Чорновола (колишнього «нашоукраїнця», а нині «центриста») у команді Віктора Януковича. А зовсім недавно розгорівся конфлікт між примітними членами двох ідейно близьких фракцій, Володимиром Сивковичем і Петром Порошенком. Нагадаємо, що Володимир Леонідович недавно був обраний главою спеціальної парламентської комісії, покликаної провести альтернативне розслідування загадкової історії з отруєнням лідера «НУ». Його доповідь із трибуни ВР (у якій оратор намагався уникати різких оцінок і передчасних висновків) припала не до душі багатьом найближчим соратникам одного з фаворитів президентських перегонів, і вони не забарилися обвинуватити Сивковича в підігруванні владі й фальсифікації тексту доповіді, попередньо затвердженої на засіданні комісії. Заява Петра Порошенка виявилася найбільш емоційною і особливо зачепила главу парламентського спецоргану. Сивкович зажадав від колеги по депутатському корпусу публічних вибачень, пообіцявши в противному разі звернутися до суду.

Нелегко стверджувати, наскільки обгрунтованими є підозри Петра Порошенка, Юлії Тимошенко, Олександра Зінченка, Григорія Омельченка і деяких інших політиків, котрі припускають наявність змови між Сивковичем і владою. Настільки ж важко казати про те, наскільки обгрунтованими є твердження самого Сивковича, котрий звинувачує представників «Нашої України» в активному небажанні конструктивно співробітничати з очолюваною ним комісією.

Тож на відміну від авторитетних політиків ми утримаємося від категоричних висновків. І водночас дозволимо собі ряд зауважень. У передвиборній ході Віктора Ющенка спостерігається помітне неозброєним оком гальмування. А останні зведення із соціологічних фронтів явно не повинні його радувати. Пов’язані ці, тривожні для Віктора Андрійовича, обставини, на наш погляд, не лише з «марнотратством» Віктора Федоровича, котрий свідомо наважився на фінансово необгрунтоване підвищення пенсій. І не лише з погіршенням стану здоров’я лідера «Нашої України», що, безумовно, не найкращим чином відбилося на його працездатності і внесло вимушені корективи в розклад вояжів кандидата. Яма, в яку потрапив реальний кандидат на перемогу, цілком може бути пов’язана з очевидними прорахунками його численної, але аж ніяк не монолітної і не дуже ефективної команди. Її представники донедавна занадто довго відволікалися на внутрішні чвари. А сьогодні занадто захопилися «отруйною» темою на шкоду всьому іншому. Складається враження, що уповноважені особи забули: полеміка з Володимиром Сивковичем, Геннадієм Васильєвим, Дмитром Кисельовим et cetera — зовсім не головний напрям передвиборної роботи. Більше того — аж ніяк не корисне і зовсім не таке вже безпечне заняття. Країна відверто втомилася від розмов «труїли — не труїли, брехали — не брехали, їв — не їв, хворів — не хворів, казав — не казав». Занадто привселюдне продовження цієї в усіх відношеннях неприємної історії викликає в одних — роздратування, в інших — утому. У третіх — необгрунтовано серйозну тривогу з приводу фізичного здоров’я Віктора Андрійовича й обгрунтовано серйозну тривогу з приводу морального здоров’я його найближчих соратників, котрі з хворобливою запопадливістю експлуатували тему хвороби. Не треба бути ні політологом, ні соціологом, щоб припустити: ні перші, ні другі, ні (особливо) треті сьогодні не є потенційним електоратом Ющенка. Хоча, цілком можливо, були ними вчора. І теоретично можуть знову стати ними завтра.

Чомусь на думку спадає фраза, приписувана великому хокейному тренеру Анатолію Тарасову. Здається, під час серії матчів між збірною СРСР і північноамериканськими професіоналами один із радянських форвардів поскаржився наставнику на грубість захисників суперників: «Анатолію Володимировичу, ох і б’ють!» На що коуч негайно відповів: «А ти його голом покарай, голиком!»

У нас немає підстав для сумнівів у щирості представників команди Ющенка, переконаних у спробі свідомого отруєння свого вождя. Немає підстав для сумнівів у щирості їхнього обурення. Але є привід сумніватися в адекватності їхньої реакції. Кращою відповіддю на дії влади було б підвищення передвиборної активності, а не активізація безглуздої полеміки. Голиком треба карати суперника. А не «привозити» голи у власні ворота.

«Нашоукраїнці» неодноразово заявляли про те, що влада необ’єктивна і готова на все. То який же сенс, заздалегідь знаючи про упереджений арбітраж, грати на чужому полі, за чужими правилами?

Свого часу безпрецедентно велика кількість депутатів (багато з котрих, вочевидь, не є ні явними прибічниками, ні таємними симпатиками Ющенка) одностайно проголосували за створення спецкомісії, якій доручали розслідування обставин, м’яко кажучи, неприємної історії. Настільки масова підтримка мала насторожити «Нашу Україну», але не насторожила. Досвід створення подібних парламентських органів переконує: робота «комісарів» у переважній більшості випадків неефективна. Повноваження спеціальних комісій не визначено, а без законодавчого утрясання прав і обов’язків депутатів-«слідчих» їхня робота ніщо інше як сізіфова праця. Або чистої води піар. То на що розраховували в «НУ»? На диво? Припустимо, воно сталося. Припустимо, комісія Сивковича (із юридичної точки зору не маючи права ні на що) примудрилася отримати переконливі докази того, що Ющенко піддався впливу сильнодіючої отруйної речовини. Ризикнемо припустити, що на ставлення громадян до подій це ніяк не вплине. Ця обставина зміцнить упевненість переконаних у підступності влади-отруйниці. Але, швидше за все, не похитне скепсис тих, хто сумнівається.

І, цілком імовірно, анітрохи не зворушить байдужих. Для котрих (хоч як сумно) чиєсь життя важить значно менше, ніж їхній власний добробут. Можна обурюватися їхньою черствістю, вражатися їхнім цинізмом, але вони, байдужі, теж електорат. Їх, на жаль, багато. І за них також слід боротися, щоб здобути право сподіватися, що їхні діти будуть кращими. Цих не налякаєш розповідями про гріхи нинішньої влади. Їх необхідно переконати, що влада завтрашня — благо. Від них не дочекаєшся співчуття, треба домагатися їхньої прихильності. Без якої не здобудеш перемогу. Бо вони — теж країна. Бо народ такий, який він є, і його не вибирають. Особливо ті, хто обрав собі шлях політичного діяча.

Де цілеспрямована робота з цими людьми? І де ті, хто в «Нашій Україні» повинен за цю роботу відповідати? Аналізи, довідки, звіти й доповіді витиснули з агітаційної діяльності «НУ» програми, платформи, ідеї та плани. Експлуатувати хворобу «свого» — майже так само ганебно, як і спекулювати хворобою «чужого».

Востаннє послуговуючись спортивною термінологією, зауважимо, що сьогоднішні події скидаються на «гру без воріт». У футболі так іноді буває, коли м’яч практично не доходить до штрафних майданчиків, коли спортсмени запекло борються в середині поля, немов побоюючись перетнути межу центрального кола і ніби забувши, що сенс гри — в узятті воріт суперників. До речі, помічено: «гру без воріт», як правило, нав’язує команда, котра боїться програти. А приймає її — не впевнена у своїй здатності виграти. Найчастіше це призводить до нічиїх. Але нічиїх у передвиборному «футболі» не буває.

Повторимося, ми не будемо ставати на чийсь бік у слизькій історії про отруєння. Ми можемо лише поділитися ще одним міркуванням. Як визнав сам Володимир Сивкович, він одержав листа від Віктора Ющенка, в якому містилася фактична заборона на збирання, зберігання, використання й розповсюдження будь-якої інформації про стан його здоров’я. Безумовно, Ющенко мав повне право вимагати подібного. Але й Сивкович після цього мав повне право говорити про недоцільність існування комісії як такої. Не маючи ні повноважень, ні інформації, ні прав на її отримання, комісія вимушено перетворювалася на інструмент піару. Спрямованого або проти самого Ющенка, або проти його опонентів — залежно від того, чия візьме гору в самій комісії. Але й те, й інше не мало нічого спільного з пошуком істини. І Сивкович у цій ситуації мав піти з поста голови комісії, щоб не давати приводу полоскати своє ім’я. А «Наша Україна» повинна була б домогтися розпуску сумнівного органа, щоб не давати приводу паплюжити ім’я свого вождя, котрий і без того вдосталь натерпівся у ці дні. Але не було зроблено ні те, ні інше.

А потім з’явився ініційований «Центром» законопроект №6242 і в «Нашій Україні» заговорили про чергові підступи чергових ворогів. І енергійно заходилися його критикувати.

Ідеальних законів не буває в природі. Хрестоматійний приклад того — наша багатостраждальна Конституція. Вона, хоч би що про неї казали, не така погана. І не її біда, що її не хочуть виконувати. Це, радше, наша з вами біда, що заразливий приклад її невиконання подає гарант Основного Закону.

Зміни до Конституції, запропоновані в законопроектах №№ 3207, 4105 і 4180, — глибоко порочні? Та ні. Кожен із наведених документів має свої переваги і свої недоліки, але кожен має очевидне право на існування, і кожен пропонує модель державного управління, у принципі більш демократичну, ніж та, що існує сьогодні. І записана в Конституції, як ми вже казали, не найгіршій у світі. Чому тоді багато навіть цілком щирих прибічників реформи сьогодні не хочуть її реалізації? Тому, що небезпідставно бачать лише інтригу в поспішному прагненні влади підкоригувати основу основ вітчизняного законодавства.

Пригадується, коли тривала робота над проектом Конституції, її розробники не втомлювалися повторювати, що не слід приміряти цей документ на конкретних персон, — його роблять на віки. Виявилося, навіть не на десятиріччя. І конкретних персон ми вимушено запихаємо в будь-які законодавчі схеми, хоч би ким вони пропонувалися. А так хочеться думати про вічне. Мріяти про закони, які ніким не будуть змінюватися і всіма будуть виконуватися. Але не виходить. Не дає нам влада подумати про монументальне. Примушує думати про моментальне. Позаяк щохвилини демонструє готовність не виконувати ніяких законів і вміння обходити будь-які законодавчі норми.

Як раділа опозиція появі нового закону про вибори президента, як старанно намагалася використати минулі помилки. Як одне з головних досягнень підносилася норма, котра змінює старі правила створення виборчих комісій. Владу від процесу формування цих органів категорично усунули, побажання кандидатів у президенти звели в ранг обов’язкових. Тепер кожному учасникові перегонів гарантована присутність його представника у кожному виборчкомі. Ще однією перевагою закону називали відсутність норми про визнання виборів недійсними. Переконлива перемога демократії? Повна поразка адмінресурсу? Як виявилося, не зовсім.

Як уже писало «ДТ», надмірне захоплення «технічними кандидатами», помічене за владою, мало цілком прагматичні мотиви. Випустивши зграю кандидатів-фантомів, Банкова, крім усього іншого, практично здобула більшість у всіх виборчих комісіях. Що це їй дає? Багато що. Але ми зупинимося тільки на одному. 4 пункт статті 28-й гласить: засідання комісії повноважне лише в тому разі, якщо в ньому бере участь не менш як
2/3 від загальної кількості членів. З’явилися кулуарні дані про те, що підконтрольні владі члени дільничних виборчкомів у цілому ряді регіонів (і передусім на заході країни) отримали вказівку в найвідповідальніші моменти ігнорувати участь у засіданнях. Що це означає? У найгіршому разі — зрив виборів на непрогнозованій кількості дільниць. І навіть якщо цих дільниць буде неймовірно багато, приводу поставити під сумнів справедливість і легітимність результатів виборів у цілому немає: за законом, визнати вибори недійсними не можна.

То хороший чи поганий закон вийшов з-під пера депутатів? Чи проіснує він віки? І чи не обходитиме нова (стара?) влада і гіпотетичний новий закон, у якому, можливо, буде враховано старі помилки? І чи дотримуватимуться у нас взагалі колись і букви, і духу законів?

Запитання — зі сфери риторичних. Але не поставити їх у черговий раз не можна, оскільки далі йтиметься про законопроект, який необхідно визнати глибоко демократичним. Але в якому всі змушені шукати підступ, бо всі заздалегідь упевнені, що будь-який закон пишеться не для полегшення життя в цілому, а щоб зіпсувати його конкретній людині.

Отже, у чому суть законопроекту №6242? Пропонуються дві правки, котрі суттєво змінюють принцип визначення переможця. Відповідно до чинного закону про вибори президента, обраним «вважається кандидат, який набрав більше половини голосів виборців, котрі взяли участь у голосуванні». Словосполучення «більше половини» пропонується замінити на інше — «більше п’ятдесяти відсотків». Зміст уточнення зрозумілий: долю виборів може вирішити один-єдиний бюлетень, котрий, до речі, цілком можливо, може виявитися сфальсифікованим. А тепер уявімо, що в день виборів на дільниці з’явилося 30 мільйонів виборців. 1% — це триста тисяч голосів. У такому разі і ймовірність фальсифікацій видається меншою, і перемога здається переконливішою.

Другий коректив видається серйознішим і не таким незаперечним. Він стосується визначення переможця після другого туру. Чинні правила називають переможцем виборів того з учасників повторного голосування, хто здобув підтримку відносної більшості виборців. Автори «6242» вважають, що майбутній президент має заручитися голосами абсолютної більшості тих, хто прийшов на дільниці, — тобто кандидат повинен отримати понад 50% підтримки.

Перший контраргумент, який спадає на думку. Припустімо, у другому турі кандидат А зібрав 49,5% голосів, кандидат Б — 48,5%, 2% — висловилися проти всіх. Виходить, що через ці самі 2% перекреслюється волевиявлення 98% громадян. Безглуздо? Так.

А тепер давайте розглянемо іншу нісенітницю. 10% у ході повторного голосування висловилися за кандидата А, 11% — за кандидата Б. 79% — проголосували проти обох. Чи потрібна президентові така перемога? І чи такий президент потрібен країні?

Обурення з приводу невчасності внесення таких змін пояснити можна. Наскільки пам’ятаємо, і ЦВК, і Мін’юст, і парламентська моніторингова комісія, і лідери більшості фракцій висловилися проти будь-яких правок передвиборного закону. Бо є побоювання, що процес набуде хаотичного чи (що ще гірше) злочинно керованого характеру. Але якщо абстрагуватися від наших жорстоких реалій і наших набутих страхів, то така зміна видається і логічною, і демократичною. Якщо вже країна голосує за Президента з такими повноваженнями, то немає нічого дивного в тому, що підтримувати його повинна така кількість виборців.

Невеличка довідка. На виборах-91 Леонід Кравчук переміг із результатом, що перевищував 61%. На виборах-94 Леонід Кучма став першим у другому турі, заручившись підтримкою понад 52%. 1999 року в ході повторного голосування на його підтримку було віддано понад 56%. Ми жодною мірою не намагаємося порівнювати ці три цілком різні кампанії і не намагаємося проводити хоч би які аналогії. Ми просто нагадуємо історичні факти деяким журналістам, котрі беруться стверджувати, що ще нікому не вдавалося зібрати такого масштабного електорального врожаю.

Неправдою є й твердження про те, що ніколи правила виборчої боротьби не змінювалися в ході виборів. Змінювались — і президентські, і парламентські. І ніякої особливої новелізації в пропозиціях авторів законопроекту №6242 немає. У законі про вибори президента майже десяток років існувала норма, відповідно до якої переможцем є той кандидат, «який у результаті повторного голосування набрав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів виборців, за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів, поданих проти нього».

Цей пасаж вилучили 1999-го, не без участі Леоніда Кучми, який побоювався, що кількість голосів, поданих проти нього, може просто зашкалити.

Чому з’явився цей законопроект? Напевно, тому, що занадто багато людей бояться нелегітимного президента. А от самого закону, здається, нікому не слід боятися, бо він майже напевно не буде прийнятий до виборів. Як і проект №4180, який нарешті отримав схвалення Конституційного суду, але втратив значну частину своїх і так не занадто щирих прибічників.

А тому Президентові нині не до реформи, про що він недвозначно заявив учора. Президент, швидше, зацікавлений у зриві роботи парламенту, щоб позбавити опозицію трибуни. Тож, найімовірніше, поліпшувати законодавче поле депутати стануть після виборів. Якщо в цьому ще буде якийсь сенс.