Європа і газова криза: хто винний і що робити?

Які висновки роблять країни Європейського Союзу з газової кризи? В узагальненому вигляді французька Le Monde від 3 січня сформулювала їх так: «Це народження нової геополітики». Для Західної Європи, може, й нової. Але що стосується України, то в такій геополітиці немає нічого нового. Відразу ж після свого призначення на посаду виконуючого обов’язки президента Російської Федерації в грудні 1999 року Володимир Путін скоротив поставки нафти в Україну, вже вп’яте за попередні вісім років. Незабаром стало ясно, що настав кінець тим часам, коли протиріччя між двома країнами вирішували з властивими єльцинській епосі благодушністю та хаотичністю. Нафтовий кран знову відкрили лише в квітні 2000 року, коли президент Кучма зробив перші кроки назустріч політичним вимогам Путіна. Низка поступок призвела у вересні 2000 року до відставки тодішнього міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. До зими-весни 2001 року саме енергетичні інтереси України та Росії зіграли вирішальну роль у відставці першого віце-прем’єра Юлії Тимошенко, а в остаточному підсумку і самого глави уряду Віктора Ющенка. У Західній Європі багато хто так і не зміг цього зрозуміти, а в Україні - забути.

Вже перший абзац ухваленої
2003 р. Енергетичної стратегії Російської Федерації до 2020 р. являє собою зразок майже прямолінійної відвертості. У цьому документі паливно-енергетичний комплекс Росії іменується «інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики». У ньому ж зазначено, що «роль країни на світових енергетичних ринках багато в чому визначає її геополітичний вплив».* Для чого ж використовуватимуть цей вплив? У інтерв’ю журналу Wall Street Journal від 11 січня ц.р. віце-прем’єр російського уряду і міністр оборони Сергій Іванов заявляє: «Найбільше занепокоєння у нас викликає внутрішня ситуація в деяких країнах Співдружності незалежних держав». Варто Європейському Союзу тривожитися з приводу цього «занепокоєння» чи, відповідно до пана Іванова, час погодитися з тим, що не слід намагатися «змінити геополітичну реальність у зоні стратегічних інтересів Росії»?

Російська «газова дипломатія» щодо України шокувала європейську систему. Вона стала ще одним нагадуванням того, як немилосердно здатна діяти Росія при захисті своїх «законних інтересів», і дуже серйозно похитнути уявлення про неї Євросоюзу як про «великого і надійного постачальника енергоресурсів». Однак після недавньої хвилі розширення, у результаті якої кількість країн–членів ЄС зросла до 25, залежність ЄС стала об’єктивною реальністю. В даний час 60% природного газу, споживаного країнами ЄС, покривається за рахунок імпорту, а до 2030 року ця цифра, відповідно до розрахунків, зросте до 70%. При цьому половину імпортованого газу забезпечує Росія, транспортуючи 80% цього обсягу через територію України. Якщо раніше в питанні енергопоставок Євросоюз покладався майже винятково на Росію, то тепер Європа вирішила всерйоз зайнятися своєю енергетичною стратегією, головним завданням якої, на загальну думку, має стати ослаблення залежності. У принципі, для ЄС і України це завдання становить обопільний інтерес, а для останньої означає ще й величезні можливості. Але «єдиний інтерес» і «єдиний фронт» це різні речі. Росія вже багатьох переконала в тому, що вона знає, чого хоче і як цього домогтися. А чи здатна Україна чітко визначити й забезпечувати свої інтереси, роблячи те, що говорить? Чи зможе вона діяти як партнер і, більше того, як майбутній член Євросоюзу? Чи ця можливість виявиться перекресленою некомпетентністю її керівництва, непослідовністю її політики і дурістю противників цієї політики?

Російська перспектива

Сьогодні мало хто з представників європейського політичного бомонду любить Росію. Але й у політичному бомонді Росії це, правду кажучи, мало кого хвилює. Як одного разу заявив головний представник «Газпрому» у Великобританії Юрій Коморов, «байдуже, любите ви Росію чи ні. Але хоч що б ви взяли - газ, нафта, родовище корисних копалин, ліс - усе тут, у Росії». Для жорстких прагматиків Євросоюзу це теж не так вже й важливо. А от що дійсно має значення, то це збереження правил гри, адже саме правила гри стали першою жертвою газової кризи. Вони існували так довго, що у декого стало складатися враження, що так буде завжди. Адже навіть за часів холодної війни Радянський Союз не використовував енергоресурси як зброю. Щоправда, тоді як зброю використовували зброю і з її допомогою контролювали все, що вважалося потрібним. Найбільшою помилкою, що її припустилася Росія в ході нинішньої кризи, стала похитнута віра Європи в непорушність правил гри й у саму Росію як надійного партнера.

Якщо з цим згодні майже всі представники європейського істеблішменту, то в інших питаннях, як це майже завжди буває, їхні думки не збігаються. Деякі із найдосвідченіших представників коридорів влади радять не демонізувати Росію, і частка здорового глузду в цьому є. Українська незалежність дуже довго трималася на дотаціях, що сягають своїми коренями в радянське минуле, і продовжувати таку практику було б нерозумно і несправедливо. З українцями завжди було важко домовлятися: із червня минулого року Київ завзято ігнорував усі пропозиції «Газпрому», змусивши зрештою Москву вдатися до ультиматуму. Хоч би якими були геополітичні мотиви Кремля, він мав всі економічні підстави вчинити так, як вчинив. І на його економічні аргументи потрібно відповідати економічними ж аргументами. З цим згодні майже всі серйозні аналітики і політики. Але, як це бувало вже неодноразово, методи, що їх застосувала Росія, затьмарили всі інші проблеми, і, таким чином, самі перетворилися на проблему.

Для України «ринок» представлений єдиним монополістом, який добре розуміє значення газу як товару, як і те, що реальної альтернативи цьому товару поки не існує. В такій ситуації чотириразове збільшення ціни на газ (і притому на початку зими) є кроком дестабілізуючим і небезпечним і не може розглядатися інакше як акт ворожості.

Ціна для України в 50 дол. США [за тисячу кубометрів газу] була встановлена не за радянських часів, а, відповідно до доповнення до контракту 2003 р., підписаного 9 серпня 2004 року. Останній, за великим рахунком, базувався не на ринкових засадах, а на політичних інтересах. У реальному світі зміна інтересів, як правило, спричиняє перегляд раніше укладених договорів, а в деяких виняткових випадках - їхню денонсацію. Але навіть для денонсації існують певні правила, яких Росія не потрудилася дотриматися.

Якби це було суто російсько-українське питання, то Європейський Союз зміг би розібратися з кожною із його складових окремо. Але цього разу все відбувається у певному геополітичному контексті. За словами старшого економіста «Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода» чеха Влада Собелля, цей контекст полягає у «відродженні Росії як супердержави, заснованому на її нинішньому і майбутньому пануванні на світовому ринку енергоносіїв». І далі В.Соббель стверджує ось що: «На даному етапі позиція Росії суто оборонна: Москва стурбована головним чином збереженням цілісності держави і підтримкою стабільності на теренах СНД. Однак така ситуація може змінитися, якщо Захід і далі псуватиме відносини з Кремлем, указуючи Росії, як їй слід вирішувати свої внутрішні проблеми, і підтримуючи так звані кольорові революції».

Чи слід розуміти це таким чином, що захист Росії вимагає «стабільності» (читай - поневолення) її сусідів і що коли Європа не погодиться з цим, то Росія може перестати використовувати своє панування на енергетичному ринку із суто оборонною метою? Що це може означати насправді?

Навіть ті, хто вважає порушення такого питання передчасним, можуть розгледіти за низкою останніх кроків певну стратегію чи принаймні певний прийом. Першим таким кроком була угода про будівництво Балтійського газопроводу. Як і слід було очікувати, першою державою, котра оцінила таке рішення з погляду геополітики, була Польща. Інші ж члени Євросоюзу, за рідкісним винятком, воліли тоді промовчати (принаймні, на офіційному рівні), попри той факт, що цей газопровід обійдеться на третину дорожче, аніж будівництво «труби» по землі. Однак у приватних розмовах чимало представників ЄС висловлювали невдоволення з приводу двосторонніх домовленостей, які суперечать внутрішній «етиці координації дій» Євросоюзу та політиці «підтримки послідовних підходів до регулювання ринку» і які, вочевидь, стали повною несподіванкою як для Головного управління енергетики та транспорту, так і Європейської регуляторної групи з електрики та газу. Другим кроком, що викликав деяке занепокоєння в середовищі політичного істеблішменту Німеччини, було призначення одним із керуючих Балтійського газового проекту канцлера ФРН Герхарда Шредера, котрий недавно пішов у відставку. У цьому проекті він працюватиме під проводом Матіаса Варніга, котрий є, за повідомленням журналу Economist, колишнім співробітником штазі. То все ж таки, з ким же доводиться мати справу Євросоюзу: із постачальником товару чи з амбітною силою?

Російсько-український газовий конфлікт висунув ці питання на перший план і надав їм значно більшого резонансу в політичних колах, ніж усього кілька тижнів тому. Як результат дехто став відмовлятися від одного дуже спрощеного постулату («партнерство з Росією») на користь іншого, не менш спрощеного («початок нової холодної війни»). А в деяких дуже поважних виданнях і зовсім стали висловлювати найнеймовірніші сентенції, типу тієї, що прозвучала в Frankfurter Allgemeine Zeitung від 3 січня: «Сьогодні Кремль не влаштовує прозахідна орієнтація Ющенка, а завтра це може бути резолюція ЄС по Чечні». Але лунають і більш тверезі висловлювання: якщо «газова зброя» може бути використана проти України, отже, вона з таким же успіхом може бути використана і проти країни-члена ЄС, наприклад, Польщі? І якщо це був тільки предмет дискусії, коли Балтійський газовий проект тільки починався, то сьогодні багато хто вважає, що час переходити до конкретних дій.

Члени Євросоюзу вже почали висловлювати на диво одностайні думки з приводу того, якими мають бути їхні подальші дії в цій ситуації. Це диверсифікація джерел енергії (зріджений природний газ, ядерна енергія, відновлювані джерела енергії), створення нової інфраструктури, диверсифікація поставок (будівництво нових газопроводів), енергозбереження і забезпечення більшої відкритості інформації (тому що навіть у країнах ЄС занадто великий масив інформації з питань безпеки не підлягає розголошенню як комерційна таємниця).

Але як ЄС мусить діяти стосовно Росії? Найреальніший загальний підхід міг би полягати ось у чому: ніякого відступу від установлених принципів (йдеться про наші цінності і про поглиблення відносин із новими незалежними державами) і ніякого скорочення співробітництва в тих галузях, де воно має сенс (а там, де не має - відверта розмова за зачиненими дверима і з вимкненими мікрофонами). Однак на сьогодні здійснення такого підходу представляється малоймовірним. Що ж залишається Україні? Більша частина відповіді на це запитання досі залежить від самої України.

Українська перспектива

Мільйони людей у Європі і по всій Євразії вважають: що більш загрозливою буде російська політика, то кращими будуть перспективи України щодо європейської інтеграції. Але сьогодні в цьому вже немає ніякої впевненості. І ця непевність пояснюється тим, що на кожного європейського політика, котрий вважає, що не слід потурати Росії в її вічній настроєності на конфлікт, знайдеться інший політик, який скаже, що Європа не повинна робити нічого такого, що могло б цей конфлікт спровокувати. Те ж стосується і розширення Євросоюзу. Якби не останнє розширення, Європейський Союз був би менш залежним і вразливим, аніж зараз. Але якщо вже Європа заварила цю кашу, то їй її й розсьорбувати. Для Євросоюзу було б вершиною безвідповідальності ще більше посилити свою уразливість, запросивши Україну до переговорного процесу про набуття членства в той час, коли цю «кашу» не з’їдено й наполовину. Але що зараз викликає в ЄС найбільше запитань із приводу України, то це сама Україна. Єдині в минулому «помаранчеві сили» звинувачують одне одного в зраді, структури влади паралізовані, а всі опитування громадської думки свідчать про розпач і недовіру народу, котрий ставиться до свого уряду не інакше, як до об’єкта глузувань. І якщо в Європі Путін наштовхнувся на опір, то від України, у всякому разі, поки, він домігся усього, чого хотів.

Що треба зробити, щоб цей успіх Путіна виявився короткочасним? По-перше, політичним силам слід зрозуміти, як угоду від 4 січня сприймає Європейський Союз, оскільки вона безпосередньо зачіпає його інтереси і саме ця угода мусить в майбутньому стати основою для співробітництва ЄС з Україною в енергетичній сфері. Спочатку європейські держави (а також Вашингтон) вважали укладання цієї угоди меншим злом, а багато хто продовжує думати так і зараз. Оскільки, принаймні в доступному для огляду майбутньому, Росія приречена залишатися монополістом на цьому ринку, а Україна - її заручницею.

Туркменистан, котрий є, як і Україна, заручником тієї ж газотранспортної системи, міг би (за висловлюванням Алли Єрьоменко, див. «ДТ» за 14-20 січня) із таким же успіхом знаходитися й «на іншій планеті». Протягом усього строку дії цієї угоди появи хоч скількись серйозної альтернативи поставкам російського газу не передбачається. Звісно, запаси газу і виручка від продажу «Криворіжсталі» допоможуть Україні протриматися протягом року чи близько того. Але це єдині активи в її арсеналі, і використати їх можна тільки один раз. У дійсності Україна могла б несанкціоновано відбирати російський газ протягом кількох тижнів чи навіть місяців (принаймні до того моменту, поки Європа чи США не пригрозили б їй жорсткими санкціями). Відразу після досягнення домовленостей від 4 січня здавалося, що Ющенка і його представників на переговорах можна тільки привітати з тим, що їм удалося запобігти найгіршому. Вони зберегли газотранспортну систему, завоювали повагу Євросоюзу, не втратили підтримки Сполучених Штатів і вони збільшили ймовірність того, що вже в грудні Україна може отримати запрошення від НАТО розпочати процес приєднання до альянсу.

Однак успішними ці домовленості здаються лише на перший погляд, адже є певні міркування, котрі змушують у цьому засумніватися. По-перше, це невизначеність у ціновому питанні. Але що значно важливіше, то це провідна роль, яку приділяють тут «РосУкрЕнерго». За «Газпромом» стоїть Російська Федерація і, відповідно, всі його зобов’язання перед державою Росія. І хоча половина акцій «РосУкрЕнерго» належить (принаймні офіційно) «Газпрому», то за другою половиною стоять особи (і це визнає навіть президент Ющенко), маловідомі широкій громадськості. Отже, виходить, що Україна передає контроль за своїм імпортом, за розподілом частини своїх внутрішніх енергоресурсів, а також за частиною російських газових поставок у Європу якійсь незрозумілій структурі, яка не несе відповідальності ні перед ким, окрім себе самої. І що більше західноєвропейські держави починають розуміти, чим це їм може загрожувати, то більше їм стає не по собі.

Що робити?

У короткостроковій перспективі Євросоюз, Сполучені Штати Америки та Київ повинні домовитися про нові правила гри, починаючи з повного інформування одне одного про утримання угод і те, хто є їхнім учасником.

У короткостроковій перспективі вони повинні виробити спільну переговорну стратегію для забезпечення повільності підвищення цін у майбутньому і розрахунку цін методом поглинання одних надбавок іншими. У «Газпрому» не повинно залишитися жодних сумнівів у тому, що саме на ньому лежатиме відповідальність за значне підвищення цін, а у Кремля не повинно бути сумнівів у тому, що ще одна така криза зачепить вже самі основи європейських інтересів.

У середньостроковій перспективі Євросоюз і США повинні відновити зусилля по пошуку шляхів наповнення нафтопроводу Одеса-Броди в північному напрямку (нафтопровід зможе знову почати ефективно функціонувати вже менш ніж через два роки).

У середньостроковій перспективі Європейський Союз й Україна повинні створити робочий механізм, аналогічний Спільній робочій групі з НАТО з питань військової реформи, який стимулював би і підтримував розвиток національної енергетичної стратегії України, заснованої на принципах диверсифікації, відкритості, енергозбереження та модернізації інфраструктури, а також підвищення відповідальності й компетентності. НАТО має розглянути можливість створення подібного механізму, який спеціалізувався б на питаннях енергетичної безпеки.

Щоб ці ініціативи отримали належну підтримку, українській владі слід:

- забезпечити відкритість енергетичної політики та паливно-енергетичного комплексу країни. Для початку слід дозволити СБУ відновити розслідування діяльності «РосУкрЕнерго» і прибрати всі перешкоди на шляху співробітництва СБУ зі слідчими органами на Заході, що займаються розслідуванням випадків здирства та хабарництва;

- у питаннях регіональної політики, які становлять спільний інтерес (Молдова, Білорусь), діяти так, як має діяти партнер ЄС, і таким чином продемонструвати: Україна має серйозні наміри щодо майбутнього членства в Євросоюзі.

Тим, хто думає, що ЄС і Україна здатні лише розчаровувати одне одного, ці вимоги можуть видатися надмірними. Насправді ж ці вимоги мінімальні, але тільки для тих, хто вважає, що місце України - у Європі.

Погляди автора цієї статті можуть не збігатися з поглядами НАТО або Міністерства оборони Великобританії.

*Енергетична стратегія Російської Федерації до 2020 р.: «Росія має у своєму розпорядженні значні запаси енергетичних ресурсів і потужний паливно-енергетичний комплекс, котрий є базою розвитку економіки, інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики. Роль країни на світових енергетичних ринках багато в чому визначає її геополітичний вплив».)