«Євробачення»: МИ ЗРОБИЛИ ЦЕ

Нам пісня будувати й жити допомагає... вже весь рік. «Євробачення-2005» за цей час (буквально з того історичного моменту, коли Руслана переможно роздовбала каблуками пластикове покриття в Стамбулі) для одних стало всенародною забавою, для інших — дійною коровою, для третіх — політичною промою. Якщо згребти в купу малу всі риторичні розмірковування, які активно супроводжували хід підготовки київського євромузмарафону (ювілейного, п’ятдесятого), то одне з них, суто гамлетівське — «бути чи не бути?» — все-таки радісно вирішилося на нашу користь. Бути! Точніше, вже є. І вже якщо зовсім точно — саме сьогодні фініш цього «буття без свідомості». Оскільки, уточнюю, для мене персонально євростандартизована «попса» — це об’єкт несвідомий. «У ній багато слів і багато крику — немає лише думки», — як сказав би Шекспір зовсім з іншого приводу. І «Євробачення» (що в Києві, що в Стамбулі, що в тьмутаракані), будьмо відвертими, не така вже вселенська подія. Тому що аж ніяк не визначає (і ніколи не визначало) світових музичних стандартів та тенденцій. На «Євробаченні», як правило, співають усі, в кого є рот. А імена чемпіонів цих п’ятдесяти муззмагань навряд чи пам’ятають навіть бувалі музичні щурі. І малопросунуті американці, напевно, з року в рік крутять пальцями біля скронь, почувши зальотні новини, що десь там, у якійсь європейській країні, влаштовуються такі собі музичні «олімпійські ігри» — «роби, як я, роби, як ми, роби краще за нас!» Ось ми їм і зробили...

Ні для кого не секрет, що хід підготовки до «Євробачення» у Києві, мабуть, десь в астралі перетнувся з «дикими танцями» на іншому космодромі — з виборами-2004. І ніколи не забути мені трохи розгубленого обличчя Савенка Олександра Миколайовича (екс-голови НТКУ), коли він торік у Туреччині приймав поздоровлення з приводу вітчизняного музичного тріумфу... А десь на денці свідомості в той самий момент крутилося: найголовніший «конкурс» на заміщення однієї, але дуже важливої вакантної посади все-таки проходитиме раніше. І вже від його результату великою мірою залежатиме, що співати і кому підспівувати...

Передвиборна лихоманка, зрозуміло, трохи зібгала поетапність підготовки до «Євробачення». Зволікали до останнього. Потім дехто ридав: а якщо не встигнемо? Хоча ще 7 жовтня 2004 року відбулося перше засідання оргкомітету і постановою Кабміну був затверджений план єврозаходів. Європейська сторона тоді рекомендувала НТКУ користуватися послугами надійних технічних партнерів, які забезпечили б сценічне і телевізійне втілення ідей конкурсу. Однак, хто тоді це міг утілювати? «Эх, как бы дожить бы... до свадьбы-женитьбы» — головний хіт тих місяців у виконанні чиновників усіх рангів. Савенко не відразу, але подав у відставку. В НТКУ прийшов Тарас Стецьків — не найбільший профі в галузі ТБ, але все-таки, як мені здалося, людина відповідальна і в хорошому сенсі одержима. Реальна, практична підготовка до заходу, за великим рахунком, розпочалася лише в лютому. Всього лише за три з половиною місяці потрібно було реалізувати слоган популярної пісні групи «Гринджоли» — «Ми — не бидло! Ми — не козли... Ми пристойно проведемо це свято на нашій вулиці» (третій рядок — відсебенька). Подальший хід подій ніби сам собою послужив документальною ілюстрацією до сценарію конкурсного кліпу вищезазначеної групи на ту саму пісню. Якісь герої приїжджають до якогось сірого міста, де тінями опівдні тиняються жителі, потім ці товариші починають влаштовувати феєрверки та інші радощі — і люди знімають свої маски, здирають сірі простирадла з будинків — і починається вже тотальний маскарад. Я знаю — місто буде, я знаю — саду цвісти!

Лихоманка, що розпочалася навколо Палацу спорту, спочатку нагадувала художній фільм «Фронт у тилу ворога». З якогось великого дива управлінці цієї, сто років немитої, споруди зажадали 2,5 млн. євро за проведення конкурсу. Тоді ж М.Томенко стукнув кулаком і пригрозив судом, якщо апетити не вгамуються. Заспокоїлися. У результаті оренда залу замість 15 млн. гривень вилилася в 1 млн. Що теж копійка, між іншим, оскільки Палац спорту все-таки наразі державний. А бюджет самого конкурсу заплутав би, мабуть, навіть Білла Гейтса з його витонченими розрахунками. Я фіксував поетапно (зі ЗМІ) цифри вливань — спочатку називали цифру 30,8 млн. гривень, потім — 46, далі — близько 108 млн... Згодом Верховна Рада приймає закон, відповідно до якого передбачено зміни в держбюджеті країни і додатково виділяється саме на «Євробачення» ще 36 млн... Потім я геть збився з ліку. У результаті в одному зі своїх спічів той-таки пан Томенко конструктивно зауважив: якби було трохи більше часу (на підготовку), то більше б і спонсорських коштів використали, а так... А так, якщо вірити одному з джерел, на організацію конкурсу лише Київ витратив 10 мільйонів своїх кревних євро.

І тоді заскреготали екскаватори в районі синагоги на вулиці Шота Руставелі... І майже з корінням стали пересаджувати дерева з місця на місце, щоб усе було гарно... І з ходу, без перепочинку, почали фарбувати-драїти нутро пустоголової спортивної комори, надаючи їй хоч якогось товарного вигляду. Та, оскільки найчастіше зустрічають виключно за одежиною, зовнішній «фейс» (фасад) цього самого палацу чомусь вирішили затягнути кошмарною зеленою сіткою, що стала для міста майже притчею во язицех. Плюються всі. Підозріло неестетична ця сітка додала спортспоруді додаткового монстроподібного вигляду. Начебто не радість всередині, а якесь горе витає... І освітлення навколо Палацу в темний час доби, як мені здалося, замало. В деякі новорічні свята мер так уже зуміє заілюмінувати китайськими гірляндами дерева й вулиці, що миготять вони буквально дванадцять місяців поспіль — включно до наступного Нового року. А тут що — «лампочок Ілліча» забракнуло?

Зрозуміло, «Євробачення» — величезний механізм, справжній конвеєр, колосальна машина з перелопачування грошей, ідей та ресурсів. У його клапанах крутяться тисячі людей і мільйон проблем... На час свята «підмели» метро — і нелегальних торговців як корова язиком злизала. Якось миттєво розчинилися штатні жебраки в центрі міста (неслабка армія) — напевно, відвезли на посівну? Спеціально під «Євробачення» пан Луценко виділяє чудовий батальйон жінок-міліціонерів — щоб усім було зрозуміло й очевидно, яка саме краса врятує цей божевільний, божевільний, божевільний світ... І вже зовсім ноу-хау небачене у зв’язку з «Євробаченням»: ексклюзивний сувенір для гостей із Європи прямо на Хрещатику — літрова банка (з кришкою) і з етикеткою «Повітря Майдану» за 75 гривень (чому так дешево?). Хоча, звичайно, якщо не нюхнув, то й не надихаєшся... Та месідж у зв’язку з такою ось вільно конвертованою банкою прочитується просто глобальний — це як аналог «Чарівної лампи Алладіна», коли джин виривається з посудини й починає влаштовувати різні дива...

Розслабмося, найголовніше диво у зв’язку з конкурсом влаштував усе-таки не джин, а продавці квитків (компанія «Ольвія»). Більшу неясність, ніж гармидер із їх реалізацією, навіть нафантазувати важко. Сам директор Європейського союзу мовників Сванте Стокселіус заявив на прес-брифінгу, що надалі перегляне процедуру розповсюдження квитків, оскільки Київ фактично запоров свою технологію. Ще місяць тому, коли інтерес до конкурсу був величезний, усі сайти повідомили, буцімто «всі квитки продані». Виявилося, не всі. Навіть далеко не всі. І на деяких концертах (репетиції півфіналу, фіналу) можна було не лише сісти, а й лягти — місця вистачило б. Як і в київських готелях, утім. Статистика свідчить: у Києві 111 готелів. Вони розраховані на 16 тис. місць. Європейський союз мовників досконало вивчив умови проживання в таких готелях, як «Либідь», «Спорт», «Президент-готель «Київський», «Прем’єр-палас»... І виніс вердикт: жити в них буде комфортно навіть найприскіпливішим клієнтам. Усього в Києві підготували 1370 номерів для єврогостей (зафрахтували навіть чотири теплоходи «Укррічфлоту»). Та ось, це ж треба, туроператори напередодні забили тривогу... Вже в середу (поточного тижня) виявилося, що не вдалося припровадити до Києва навіть третину європейців, які прагнуть потрапити на наше пісенне свято! Очікуваної кількості туристів не спостерігається. Деякі готелі, які заздалегідь забронювали номери на розпорядження «згори», фактично залишилися з «носом» і навіть влетіли в копійку. А щодо тих іноземців, які все-таки доїхали... Я вам так скажу: всім не догодиш! Хоча російські ЗМІ за цей тиждень і «нафарширували» свої видання неабиякою порцією різної «пурги» (нібито в Києві гостей зустрічають лише «клопи і злодії»), все-таки приємного більше! Ось так... От каштани цвітуть, наприклад... І створюють вони оригінальніший і органічніший художній інтер’єр для «Євробачення» (саме в Києві), ніж «те», що вичворив маловідомий креативник Михайло Ілько. От гарні дівчата Хрещатиком тиняються... Якщо їх, звичайно, помітять іноземні легіони представників сексуальних меншин, для яких марш-кидки на такі пісенні шоу — що море безмежне для ненажерливих піраній. І погода теж не підвела, слава Богу... «То чому ж ви зібралися й не радієте, га!?»

Та ні, чому ж — багато що дуже радує багатьох. За кілька днів довелося поспілкуватися з різними представниками шоу-бізнесу і журналістського легіону. Не можу сказати, наскільки достовірний цей моніторинг, але задоволених виявилося все-таки більше. Дехто з самого початку був запрограмований на те, що Київ — terra incognotа, і вже було приготувався до екстриму, до боротьби за виживання, як у передачі «Останній герой». Виявилося — жити можна. І недешево. Ціни в деяких ресторанах крутіші, ніж у Відні, а вартість київських квартир переплюне ріелтерські розклади на П’ятій авеню. А ось і бензин підвезли — від чого, на жаль, пробок менше не стало.

Відомий продюсер Ованес Мелік-Пашаєв, який свого часу займався промоцією таких відомих команд, як «Машина времени», «Черный кофе», — тут він курирував болгар, — із приводу організації сказав: «Звук відмінний, сцена — чудова, добре працює прес-центр...» Що ще треба? Правда, кола місцевої преси іноді видавали хвилі невдоволення: на фінал, півфінал і навіть за лаштунки не завжди пропускали, пляшка «коли» у базарний день у районі «Арени-сіті» тягла на десять гривень, а на прес-конференціях інформували в основному англійською, хоча місцеві не все розуміють...

Та це ж дрібниці. Порівняно з піснею про Головне — про «Євробачення», яке «всупереч», «незважаючи ні на що », «інколи і завдяки», все-таки відбулося. Телекартинка — прекрасна (у цьому всі могли переконатися, подивившись півфінал). Буквально літало двадцять камер, дзеркальний майданчик (з екранами) не пафосний, але стильний. У відеоряду відчуваються рух, ритм і експресія — тут справді чудово попрацював і наш творець телеверсії пан Крупієвський. Навіть пожежних піддобрили (ті намагалися було заперечити проти деяких вогненебезпечних технічних наворотів). Та й пісенний потенціал конкурсантів нинішнього року значно сильніший, ніж торік. Уже наскільки всі ці «плюси» піднімуть і зміцнять репутацію країни-організатора — судити не мені, а історії. Якщо хтось і не вважатиме те, що сталося, тріумфом, то й провалом назвати язик не повернеться. «Вони» справді зробили «Це». Деяким подвижникам з оргкомітету — оцінка «5». Іншим... У кулуарах кажуть, що попереду ще і розбір польотів, і робота над помилками. І дехто ще розповість (кому треба) «почім в Одесі рубероїд» — із усіма наслідками, що звідси випливають. Та це — завтра... А сьогодні... Навчімося радіти. Зокрема й за себе. І налаштуймося на краще — на сьогоднішній вечір, щоб довідатися, хто переможе в такому непростому для нас музмарафоні. Тому... на старт... увага... поп-упирі та поп-вовкулаки вже приготувалися до атаки!

(Про фінальні творчі розклади й можливу політкон’юнктуру у зв’язку з майбутніми переможцями — в наступному номері).