«ЄДНОСТІ» ХОРОБРИХ СПІВАЄМО ПІСНЮ

Останнім результатом глибинних тектонічних процесів усередині депутатського корпусу була поява фракції Партії регіонів, супроводжувана легким депутатотрясінням і виверженням гнівних філіппік на адресу її батьків-фундаторів із вуст лідерів інших парламентських об’єднань, що зазнали серйозних кадрових втрат. Відтоді будь-які потуги змінити рельєф парламентської місцевості наштовхувалися на скептичні посмішки та об’єктивну вичерпаність внутрішнього ресурсу, необхідного для їх успішності. Ні селяни Сергія Довганя, ні аграрії Катерини Ващук, ні гіпотетичні центристи-прагматики під керівництвом Романа Безсмертного так і не сподобилися підтвердити розмови про створення їхніх об’єднань у парламенті відчутними результатами. Тож декларації київського мера, який останнім часом активно використовує свої здібності зодчого і у сфері партійного будівництва, громадськість, звісно, збурювали, але не настільки, щоб чекати їх втілення.

Унікальність проекту «Фракція «Єдність» полягала в тому, що ініціатор, неформальний керівник і головний рушій цього заходу перебував поза стінами законодавчого органу. Тож традиційні методи побудови «споруди» тут не спрацьовували. Зате простежувалася істотна перевага — «будівництво століття» розгорнулося саме напередодні виборів. Бути народним обранцем від столичного округу так само почесно, як і складно ним стати. Дванадцять депутатів-киян — серйозна підмога для втілення планів столичного «голови». Навіть якщо вивести з їхнього згуртованого колективу Сергія Головатого, Михайла Бродського й Леоніда Косаківського, які не приєдналися б до передового парламентського загону «Єдності» навіть під загрозою втрати депутатських повноважень, все одно вимальовується міцне фракційне ядро. Це в теорії. А на практиці Олександр Омельченко наштовхнувся на опір майже половини своїх «васалів», цілком зрозумілий у кожному конкретному випадку.

Леоніду Черновецькому, приміром, який перший розкрив громадськості технологію «Як витратити мільйон на вибори», у парламентське новоутворення перешкодило влитися членство в Партії регіонів, непрості стосунки з мером і солідних масштабів фінансова самостійність.

Давні, майже дружні стосунки з господарем столиці Володимира Бондаренка не змогли взяти гору над його партійністю: глава київської міської організації партії «Реформи і порядок», бачте, не отримав схвалення від товаришів з ПРП на зміцнення форпосту противника. Як і член правління «Реформ і порядку» Сергій Терьохін, чий особистий рейтинг у рідному мажоритарному окрузі останнім часом вражає навіть його недругів нечуваним досі зростанням, одночасно зміцнюючи хазяїна в його протистоянні мерським спробам «спокусити» стійкого ПРПіста членством у своїй фракції.

Устояв і Олександр Слободян, який вдало поєднує свою ідеологічну відданість ідеям Руху з президентством у столичному акціонерному товаристві «Оболонь».

Таким чином, народні обранці від міста-героя склали лише третину новоствореного об’єднання імені Олександра Омельченка. Серед них: колишній головний транспортник Київської міськадміністрації Іван Салій, чиї організаційні заслуги у сколочуванні «Єдності» оцінено присудженням йому звання повноважного представника фракції, Олександр Чубатенко, який вирізняється відсутністю фінансових можливостей і партійного «даху», зате має серйозних потенційних суперників — як тих, що залишилися з попередніх виборів (Володимир Лановий, Микола Габер, Олег Соскін та Юрій Буздуган), так і свіженьких (за деякими даними, його округ уподобав керівник Української індустріальної корпорації, він же голова комісії з питань власності Київради Кияниченко). Крім того, «єдністом» став Анатолій Мокроусов, що доходжує свій депутатський термін у сумісниках, будучи водночас і парламентарієм, і главою Ватутінської райдержадміністрації, Олександр Задорожний, який, найімовірніше не знайшов аргументів проти наполегливих запросин Олександра Омельченка, а також Валерій Бабич, не на жарт стурбований перспективою боротись у своєму окрузі з Михайлом Поживановим.

З фракції «Демсоюзу» фундатор юридичної фірми «Проксен» вийшов у компанії з Сергієм Буряком, чий мажоритарний округ лежить далеко від Києва. Малоймовірно, що на зміну місця парламентської «прописки» вплинули ностальгічні відчуття Сергія Васильовича, що тужить за часами Верховної Ради попереднього скликання, коли існувала депутатська група «Єдність», у яку, своєю чергою, входив пан Буряк. Спробуємо припустити, що людину, котра «певною мірою причетна » до Брокбізнесбанку, з Києвом і його начальством пов’язують прагматичніші відносини, приміром, наявність рахунку в рідному банку Київобленерго. До речі, Іван Плачков, за деякою інформацією, відіграв далеко не останню роль у створенні «Єдності». Принаймні ще два її учасники — колишній міністр вугільної промисловості, колишній глава Донецької облдержадміністрації Сергій Поляков і Олександр Сергієнко — вступили туди з легкої руки глави Київобленерго, з безперебійною роботою якого пов’язано їхній бізнес.

Депутатська група «Трудова Україна», яку заради «Єдності» залишив Сергій Поляков, зазнала найбільших втрат внаслідок нового сплеску міграційних процесів у парламенті. З нею попрощалися також Тетяна Задорожна, Анатолій Новик, Віктор Омелич і Анатолій Білик. Привертає до себе увагу дивна, на перший погляд, особливість. Лише останній із цього переліку не мав шансів ані ввійти у виборчий список «трудовиків», ані бути висунутим ними на мажоритарці. Троє перших значаться у затвердженому лідером фракції ТУ Ігорем Шаровим списку кандидатів-мажоритарників, про який «ДТ» писало кілька номерів тому. Проте є підстави думати, що, пройшовши через затвердження в президентській адміністрації, цей документ зазнав певних змін. Принаймні з багатослівних пояснень своєї несподіваної «зради» окремих перебіжчиків можна дійти висновку: люди не одержали обіцяного. І цьому є пояснення. Усі троє пройшли в парламент за списками неблагонадійних партійних структур: Тетяна Задорожна — у списку ПСПУ Наталії Вітренко, Анатолій Новик — у складі блоку СелПУ—СПУ, Віктор Омелич і взагалі був тринадцятим номером «Громади». Оце й зіграло проти них у вирішальний момент розподілу мажоритарних округів серед «своїх» для адміністрації людей. Крім того, у Віктора Омелича, подейкують, сімейний бізнес, зав’язаний на київські кав’ярні й ресторани, який вимагає певної політичної лояльності до столичної влади.

Заподіяна «Трудовій Україні» втратою п’яти бійців шкода, з урахуванням чисельності другої після комуністів за кількістю членів фракції, не дуже істотна. Але й небезболісна. І образилися «трудовики» не так на сам факт їх «обрізання», як на його спосіб. Є підстави думати, що керівництво ТУ було готове виступити добровільним донором депутатського об’єднання імені столичного голови, при дотриманні ним певних попередніх домовленостей. Однак Олександр Олександрович в односторонньому порядку порушив джентльменські угоди, покладаючись на власні сили, і не прогадав. Поки що. Загалом, відносини у трикутнику «Єдність»—«Наша Україна»—«За єдину Україну» заслуговують на окрему й більш предметну розмову. Їхня неоднозначність пов’язана як із невизначеністю ролі, відведеної столичному меру Банковою, так і з суперечливістю натури самого Олександра Омельченка. Мало того, що він — частий гість штабу ющенківського блоку (до речі, у «Єдність» записався Артур Білоус, який зі своєї «Новою політикою» входить у блок «НУ»), мало того, що в «ТУНДРі» подумують про підписання з «Єдністю» договору про співпрацю (з таким краще по-доброму), — та ще й, за деякими даними, «єдністи» ведуть переговори з «Демократичним союзом» Володимира Горбуліна й Демократичною партією Ганни Антоньєвої. Розмах в Олександра Олександровича проглядається в усьому.

Одне слово, «I do it!» гордо може вигукнути Олександр Омельченко. Власний чип на парламентській платі не тільки тішить самолюбство й підтверджує амбіції, що саме собою вже немало, а й дозволяє впливати на виборчий процес, надаючи право, відповідно до нового закону про вибори, рекрутувати представників своєї партії в окружні комісії. Та чи адекватно Олександр Олександрович оцінює свої амбіції щодо парламентських виборів? Адже сприйняття його киянами як мера і уявлення про нього як про народного обранця й лідера партії, що претендує на місце в новому законодавчому органі, — навряд чи можна вважати конгруентними фігурами. Такого ж рівня сумніви виникають і з приводу того, буцімто методологія виборів міського голови така сама, що й на виборах у парламент. Понад те, не слід забувати, що, на відміну від останніх боїв за мерське крісло, які принесли Сан Саничу перемогу, у процесі майбутнього бою йому доведеться вирішувати п’ятиєдине завдання. Доведеться подбати про лояльні райради, від складу яких залежить, хто очолить районні держадміністрації, простежити за виборами в міську раду, переобратися в мери, відзвітувати перед президентською адміністрацією про успішне проведення в парламент «правильних» народних депутатів і протягнути через чотиривідсотковий бар’єр свою партію «Єдність». Навіть Олександру Омельченку, який набирає форми політичного важкоатлета, така вага може виявитися не під силу. Від чогось, очевидно, доведеться відмовитися. Від чого? Покаже перебіг подій. І, певна річ, указуючий перст глави держави.