Доцентрова відцентровість

Ні для кого не секрет, що багато партій і їхніх лідерів витрачають колосальні гроші на консультантів, експертів й іміджмейкерів. Як правило, не для нашого коня паша. Ні, ні — люди, покликані зробити образ політика більш привабливим, ліпше чи гірше, але відпрацьовують витрачені на них кошти. Але от переважна більшість самовпевнених і самозакоханих лідерів не використовують наробітки консультантів скрупульозно й системно. Перший приклад неухильного комплексного дотримання рекомендацій високооплачуваних консультантів явила лише одна політична сила — Партія регіонів. Витрачені кошти повернулися не тільки електоральними дивідендами. І після виборів рекомендації американських технологів і російських піарників (які, до речі, не входять у кремлівський пул) дотримуються максимально. Рекомендацій іміджмейкерів строго дотримуються як лідери, так і рядові члени фракції. І стосується це не лише одягу чи тез на прес-конференціях; способів подачі потрібної інформації в ЗМІ чи необхідності доносити чіткі сигнали до впливових посольств. Йдеться про практично неухильне дотримання розроблених правил публічного позиціонування. Ви звернули увагу на те, що представники Партії регіонів уже четвертий місяць практично не дозволяють собі жорстко висловлюватися стосовно президента? А на те, що з’їзд депутатів усіх рівнів Партія регіонів проводила українською мовою? Звісно ж, ви пам’ятаєте, що Донецьк не оголосив себе, усупереч старанням Вітренко, територією, вільною від НАТО. І вже всі віддали належне тому, наскільки жорстко і безкомпромісно Партія регіонів може проводити роботу над іміджевими помилками. Випадок із виключенням із фракції депутата Калашнікова, котрий брав участь у нападі на групу журналістів телеканалу СТБ — красномовний приклад такої спроможності.

Комплекс мікро- і макрорекомендацій покликаний явити Україні та світу (себто західній його частині) інше обличчя Партії регіонів. Усе це має змусити нас повірити в те, що Азаров не буде більше тиснути на опонентів, використовуючи важелі податкової. Ківалов, вершачи долі суддів, керуватиметься виключно їхнім професіоналізмом. Клюєв у житті не виявить інтересу до тіньових схем у ПЕКу взагалі й у НАКу зокрема. Карпачова захищатиме права переважно бідних людей. А Джига стане тією людиною, котра заповнить існуючі білі плями у справі Гонгадзе.

Однією з цілей нового політичного макіяжу є створення комфортних публічних умов для президента Ющенка, союзницьких взаємин із яким усе ще домагається Партія регіонів. У принципі, Віктор Андрійович потрапив у ситуацію, яка коротко характеризується словами: «Я сам обманюватися радий...» Безумовно, президент управі сам приймати кожне рішення, за яке він готовий відповідати. Однак для Віктора Андрійовича на цьому, можливо останньому, стратегічному перехресті, важливо приймати рішення не із широко заплющеними, а із широко розплющеними очима. По-перше, тому що воно в кожному разі буде неоднозначним, але від цього не менш відповідальним. А по-друге, тому що його рішення — це рішення долі політичної сили, яка його підтримувала. Адже доля президента і доля «НУ» багато в чому взаємозалежні.

Над запитанням «що робити» — б’ється не тільки президент, а й сама «Наша Україна». На це запитання упевненої відповіді немає практично ні в кого. Як і раніше, перед блоком відкриті опції всіх трьох варіантів, які ми описували минулого тижня: дострокові вибори, входження в коаліцію і робота в опозиції. Цілком очевидно, що блок, розділений не тільки за партійною ознакою, а й поділений на групи впливу, які по-різному визначають свої цілі, не в змозі ухвалити рішення без президента.

Дуже дивний вигляд має той факт, що президент України не те що за чотири місяці, минулі після виборів, а й після створення ідеологічно ворожої коаліції не вважав за потрібне зустрітися з фракцією «Нашої України». По суті, зв’язок із президентом фракція тримає через Романа Безсмертного, здатного доносити до глави держави весь спектр думок у фракції. Але тільки в тому разі, якщо Віктор Андрійович перебуває в доброму гуморі. Якщо ж він вергає громами, то «реле с ячейкой шалят» по повній програмі. Прагнення Ющенка максимально звузити коло спілкування і тривалий пошук виразної президентської позиції призвели до того, що з Партією регіонів консультації проводять не лише офіційно уповноважена на це група, що складається з Безсмертного, Третьякова і Зварича, а й інші групи, на це не уповноважені.

В інформаційному полі блоку існують інтерпретаційні версії розмов «любих друзів» з Азаровим і Кушнарьовим, президента — із Тимошенко, президента — з Ахметовим, президента — із Януковичем і Єханурова — з усіма. Єдиного ж «банку даних» ні в блоці, ні в секретаріаті президента немає. Натомість є склад інформаційних шматків, на підставі яких президент ухвалюватиме те чи інше рішення. Яке? Сьогодні цього не знає ніхто.

Досить велика ймовірність того, що Віктор Ющенко таки внесе кандидатуру Януковича в парламент. Весь цей тиждень позиція президента металася між двома крайнощами: від «ніколи в житті» — до «внесу негайно, та й по всьому». Фракція ж, прагнучи визначеності, наблизилася до того рівня розпорошеності, коли гасло «Рятуйся хто може!» стало близьким для багатьох.

Водночас і в штабі «НУ», і в секретаріаті президента продовжують зважувати варіанти дій в очікуванні ющенківського вердикту. Соціологічні опитування підтвердили інтуїтивне припущення мешканців президентського палацу: помаранчевий електорат деморалізований, розчарований і, головне, апатичний. Понад те, бліц-опитування соціологів запевнили чиновників секретаріату в тому, що ця негативна тенденція ще не сягнула свого піку. Цей аргумент, а також низка інших, включно з домінуючою роллю Тимошенко у спробі помаранчевого реваншу з допомогою дострокових виборів, примушує президента дедалі скептичніше ставитися до такої розв’язки. Проте, за інформацією «ДТ», сукупність психологічних прорахунків, допущених представниками Партії регіонів — тон Азарова під час обговорення бюджетної резолюції; кадрова позиція Януковича; амікошонство Симоненка й натяки Рудьковського на імпічмент — стривожила президента, примусивши його здогадуватися, що не з усіма, хто м’яко стелить, м’яко спати. Очевидно, саме з цієї причини він доручив антикризовій групі (не плутати з однойменною коаліцією) надати перелік усіх ризиків, плюсів та мінусів варіанту розгону парламенту. Це завдання, за даними «ДТ», було поставлене в четвер. Основні апологети такого виходу з ситуації серед співрозмовників президента на сьогодні – Юлія Тимошенко й Олег Рибачук.

Тепер щодо широкої коаліції та інших форм співпраці між створеною коаліцією і президентом. Ряд експертів та прихильників переконують главу держави в тому, що без присутності його представників у виконавчій владі вже наприкінці вересня — на час запланованого Партією регіонів створення конституційної більшості в парламенті — президент де-факто втратить усю владу. Звісно, раціональне зерно в цих словах є. Щоб залишатися серйозним гравцем, президентові явно замало двох відведених Конституцією членів Кабміну — міністра закордонних справ і міністра оборони. А конституційна більшість, про яку регіонали в кулуарах говорять лише як про питання часу, позбавить його ефективного права вето на закони, прийняті Радою. Про Конституційний суд, який формується під тепер уже легальним і пильним наглядом пана Ківалова, президентові теж можна буде забути. Тому Віктору Андрійовичу потрібен ефективний контакт із «Регіонами», що виражався б у заповненні своїми кадрами десяти посад у виконавчій владі. (До речі, робоча група вже працює над тезами, покликаними пояснити широкій публіці співпрацю «Нашої України» з Януковичем. Зрозуміло, в основі піраміди пояснень — об’єднання країни і відповідна необхідність консенсусу.)

Під час консультацій із Партією регіонів одна з груп перемовників досягнула домовленості про те, що серед кадрових пожертв на користь «Нашої України» будуть перший віце-прем’єр із повноваженнями, міністр внутрішніх справ і глава Мін’юсту. Крім того, домовилися, що два міністри, кандидатури яких подає не прем’єр, а президент, не входять до квоти «десяти». Чи підтвердив ці напрацювання під час четвергової зустрічі з президентом Віктор Янукович — нам не відомо. Відомо лише, що Віктор Федорович виявився не готовим до предметної кадрової розмови. А також що він із великим скепсисом поставився до ідеї галузевого розпаювання Кабміну. Якщо ви пам’ятаєте, посади в помаранчевій коаліції розподіляли саме за цим принципом, коли відповідальність за стан у галузі — ПЕКу, економіці, гуманітарній сфері — по всій вертикалі несла одна з трьох політичних сил, які входять до коаліції. Умовно кажучи, якщо за Тимошенко закріплювався міністр палива й енергетики, то це означало, що НАК, НКРЕ та інші пеківські утворення — сфера її кадрової й іншої відповідальності. «Регіони» такого підходу не хочуть. Тобто хочуть, але тільки для себе, не довіряючи при цьому «Нашій Україні» серйозні сфери у монопольне розпорядження.

Є й інші моменти. При старій Конституції, як ми пам’ятаємо, президент виходив далеко за правове поле, розпоряджаючись долями міністрів. Формально їх звільнити можна було лише за поданням прем’єра. Однак, користуючись тим, що старий Основний Закон давав президентові право підписом під своїм указом відправити у відставку прем’єра, глава держави безперешкодно впливав на членів Кабміну. А тепер доля будь-кого з міністрів залежить від спікера, здатного в будь-який момент включити до порядку денного звіт перед залом того чи іншого члена Кабміну, а також від прем’єра, який (у нашому випадку) контролює парламентську більшість. І цієї більшості, за будь-яких розкладів і без голосів «Нашої України», буде достатньо, аби будь-якого міністра в будь-який момент відправити у відставку. Як ви гадаєте, скільки знадобиться часу, щоб «перевербувати» левову частку потенційних «нашоукраїнських» міністрів? Особливо якщо на ці посади буде призначено людей, котрі давно й послідовно виступали за співпрацю з Партією регіонів...

Мені також доводилося чути про те, що 12 президентсько-нашоукраїнських міністрів, введених у виконавчу владу, зможуть, по-перше, захищати один одного, по-друге, впливати на ситуацію в країні. Засумніватися в непогрішності цих тез змушують дві речі. По-перше, дух серпентарію, який панує в президентському блоці, не дає підстави вважати, що міністри, котрі увійшли до уряду Януковича, діятимуть, пам’ятаючи притчу про прутики і віник. По-друге, стиль правління Віктора Януковича докорінно відрізняється від демократичних кабмінівських посиденьок Тимошенко й єхануровського мовчазного ігнорування думки уряду чи окремих його «фракцій» і представників. Тут буде все просто: «Побатальйонно! На одного лінійного дистанцією! І — вперед!» Устояти перед таким натиском зможе далеко не кожний кадр.

Тепер трошки про те, у ролі кого «Наша Україна» може покласти руку на кермо виконавчої влади. Йтиметься не про імена. Навряд чи президент у цій ситуації тотально керуватиметься принципом «Трьох «П». Розуміючи весь масштабний арсенал засобів регіоналів, Віктор Андрійович прагнутиме насамперед призначати людей вірних, а точніше, відданих. Йдеться про форми співробітництва. Їх три.

Перша — це входження «Нашої України» у коаліцію ще до голосування кандидатури прем’єра Януковича. Це такий колективний і остаточний «Прощавай, Майдан!».

Друга форма — приєднання «НУ» до коаліції вже після затвердження прем’єр-міністра. Закон не вимагає в цьому разі перевисування глави Кабінету або переголосування його. Нашоукраїнці основним складом (не виключено, що після прийняття першого чи другого варіанта рішення кілька людей де-факто відколються і приєднаються до лав Тимошенко) просто поставлять підписи під коаліційною угодою, після чого їхні представники увійдуть до виконавчої влади. Це такий собі варіант «непорочного зачаття» із реальною перспективою вищезазначених наслідків.

Але хтось примудрився винайти і третій варіант: «Наша Україна», як і заявила, залишається в парламентській опозиції, а квота в уряді дається безпосередньо президенту, котрий заповнює вакансії або безпартійними фахівцями-технократами, або кадрами, які призупинили членство в партіях блоку «Наша Україна». Кого в центрі і на заході України збираються обдурити такою «трохи вагітною» формою роботи з Януковичем, я так і не зрозуміла. Та проте, такий варіант серед інших теж обговорюється.

У результаті, незалежно від обраної форми співробітництва, цілком може скластися ситуація, за якої «Наша Україна», увійшовши до виконавчої влади, втратить електорат остаточно і розділить з іншими учасниками коаліції відповідальність за результат діяльності уряду, який із суб’єктивних і об’єктивних причин зовсім не гарантовано буде позитивним. При цьому президент втратить як електоральне опертя, так і залишки реальної влади.

Можливо, Віктор Андрійович розраховує на відкритий або, не виключено, закритий, протокол, у якому має міститися відповідь Партії регіонів на перелік умов, висунутих Віктором Ющенком. Про існування такого переліку відомо достовірно. У ньому містяться і питання, що стосуються політичного майбутнього нинішнього глави держави, і питання, принципово важливі для розвитку країни. Дечим цей перелік нагадує «Протокол розбіжностей», який існував серед членів спочилої у бозі помаранчевої коаліції. Однак наскільки на сьогоднішній день досягнуто консенсусу між президентом і «Регіонами» — судити важко. Відомо, що про першу групу питань розмова була з Ахметовим. Що ж стосується питань державних, то вона велася із ширшим складом учасників. І на певному етапі вселила у президента оптимізм. Буде він закріплений «донецьким словом» чи донецьким підписом — не принципово для результату, але для президента — важливо.

Сказати, що в «Нашій Україні» є критична маса людей, котрі у захопленні від перспектив співробітництва з нинішньою коаліцією, — значить займатися самообманом. Там немає прибічників Януковича, але є ті, хто готовий співробітничати із сильним; там украй мало любителів Тимошенко, але багато тих, хто вважає правильним рішення про перехід «Нашої України» в опозицію. Там не так багато людей, які знічуються від сорому, почувши запитання маленького українця «як же ви могли так усе... профукати?», але чимало тих, хто розуміє, що навіть наявний електорат необхідно зберегти. Через відсутність консенсусу фракція не може дозволити собі піти врозріз із рішенням президента. І, схоже, переважною більшістю, прийме кожне рішення Віктора Ющенка. Хоч би яким воно було.

Без президента перейти в опозицію «Наша Україна» не може. Прибічники цього кроку переконані: якщо Ющенко через низку не раз описаних причин прийме рішення співробітничати із законно створеною коаліцією і законно висунутими нею прем’єром, а фракція залишиться в опозиції, то через дуже короткий період чимала частина нашоукраїнців де-факто приєднається до більшості. Менша, але радикальна, буде утягнена в орбіти Тимошенко, а фракційний огризочок «Нашої України» не зможе являти собою щось корисне і привабливе для електорату.

Безумовно, якщо на секунду повірити в те, що гасла, висунуті «Нашою Україною» під час президентських, та й парламентських, виборів, щиро розділяли прибічники Віктора Ющенка, то про будь-яке співробітництво з «антикризовою» коаліцією не могло йтися. Відповідно місце «Нашої України» в опозиції. Разом із президентом. Саме таке рішення диктується, по-перше, традиціями цивілізованого світу — не змогли втримати владу, не виправдали надій виборців, не виявили таланту переговорників — в опозицію. А наступні вибори розсудять, чи впоралися з завданнями переможці. По-друге, реальна перспектива перетворення нашоукраїнської квоти в уряді на «жінраду при командирі дивізії» не є виходом для президента. По-третє, збереженому і потенційному електоратові необхідно дати чіткий сигнал хоч якоїсь послідовності дій. Адже склеювати країну — це не означає торгувати принципами...

У «Нашій Україні» добре розуміють, що опозиція при неконтрольованій Кучмою владі Януковича небезпечна не тільки для капіталів і тактики кар’єрного росту... Там не вірять Тимошенко. І в її прагнення до системної координації дій із «Нашою Україною». Заяви ж про спільні списки вважають наслідками шоку, який ще не минув. Там вважають за неможливе зберегти 150 депутатів, необхідних як для того, щоб не дати правлячій коаліції можливості подолати вето та змінити Конституцію, так і для того, щоб утримувати «Регіони» хоч у якихось демократичних рамках, не даючи розростися апетитам до монарших. Там не вірять багатьом своїм же товаришам по блоку, вважаючи, що рано чи пізно регіонали знайдуть досить аргументів для створення за рахунок їх і бютівців конституційної більшості. І той факт, що сьогодні Андрій Клюєв — відповідальний за делікатний напрям — не форсує переходу депутатів від «НУ» і БЮТу до стану коаліції, зовсім не розраджує тих, хто знає слабкості своїх партайгеносе. У «Нашій Україні» не вірять у те, що Віктор Ющенко піде на розгін парламенту. І це найголовніше. І тому, коли йдеться про опозицію, шукають в основному не варіанти дій, а причини, які пояснюють, чому це неможливо.

За великим рахунком, у «НУ» ніхто не зваблюється отриманими комітетами й не вважає обійняті посади засобом, який дає змогу впливати на парламентські рішення. По-перше, тому що в ключових комітетах, отриманих опозицією, меткі регіонали створили свою більшість. А по-друге, тому, що рішення однаково ухвалює більшість у залі, і будь-яку позицію комітету може бути проігноровано.

Насправді, якби те, що сталося, стало уроком для «Нашої України» і Блоку Тимошенко, то перед ними не поставало б питання «що робити?». Твереза оцінка перспективи дострокових виборів; консолідована позиція в спілкуванні з президентом та у формуванні його позиції; розробка та публічне затвердження спільних планів; створення аналітичних груп для роботи за основними напрямами розвитку економіки та протистояння загрозам національної безпеки; напрацювання відповідних законопроектів. Робота на утримання критичної чисельності у фракціях, чому міг би сприяти чинник існування в країні не тільки політичної, а й бізнесової опозиції. У когось є сумніви з приводу того, що після того, як прем’єром стане Янукович, бодай одну ніч спатимуть спокійно Тарута, Гайдук, Коломойський і цілий ряд інших бізнесменів?

При переході двох помаранчевих фракцій в опозицію електорат отримує чіткий сигнал і орієнтир. Країна в цілому — виразну систему політичних відносин та опозицію, спроможну досить ефективно обстоювати права і свободи. А цивілізований світ розуміє, що й до чого.

Однак на сьогодні можливість такого варіанта невелика. Набагато більша вірогідність того, що президент таки запропонує парламенту кандидатуру Віктора Януковича на затвердження, за що одтримає свою розширену квоту у виконавчій владі. І станеться це аж ніяк не тому, що Партії регіонів бракує голосів у залі чи кадрів для заповнення вакансій. І не тому, що багато хто в «Регіонах» вважає, що союз із комуністами не прикрашає «ринкової» партії, і не тому, що Рінат Ахметов починає розуміти, що Олександр Мороз у політичній грі — це фігура такого самого масштабу, як сам Ахметов у бізнесі. І навпаки — що досвід Ахметова в політиці такий же, як досвід Мороза у бізнесі...

Президент і «Наша Україна» потрібні Партії регіонів та її першій особі для «іміджу». Що отримав Микола Азаров за те, що вийшов на Майдан у помаранчевому шарфику? Як зловтішаються деякі його однопартійці — принизливу процедуру «обрання в спікери». А от Віктор Федорович отримає у безроздільне користування країну та можливість увійти в цивілізоване співтовариство як «гомо еректус». Та для цього йому потрібно одягти не помаранчевий шарфик, а помаранчеву маску.