Дорога, яка не веде до Майдану

Неможливо двічі вийти на один і той же Майдан. Багато людей, які відвідали головну площу країни минулого вівторка, переконалися в жорстокій справедливості цієї істини.

Від барикади до подіуму

«Майдан був іншим!» — не змовляючись, твердили учасники святкування прем’єрного Дня свободи.

Ті ж знамена, але інші гасла. Ті ж слова, але зовсім інші емоції. Ті ж люди, але абсолютно інші очі. Помаранчеві прапори в руках вождів виявилися присипаними бюрократичною пилюкою.

Очікувати іншого, напевно, просто наївно. Той, фронтовий, Майдан (який із честю виконав священну місію головної барикади країни) давно став частиною історії. Історії, яку одні квапляться прикрасити, інші поспішають очорнити.

Порівнювати два Майдани — заняття не просто невдячне, а просто безглузде. Не візьметеся ж ви, ну справді, ставити знак рівності між народженням і днем народження?

Ті, хто очікував упіймати той же кураж, відчути той же драйв, підживитися тією ж енергетикою, безумовно, повинні були піти зі святкування розчарованими. І зовсім даремно. Повернутися на той, старий, Майдан так само нереально, як неможливо знову опинитися в дитинстві. Неминуче розчарування, яке оселилося в серцях і душах, не повинно стати причиною для сорому. Не засмучуватися слід, а пишатися. Своєю причетністю до найсправжнісінького дива. Яке багатьом (із висоти сьогодення) вже здається звичайним. Треба щиро співчувати тим, хто не пережив подібного. Тим, хто не пізнав тієї радості. Тим, хто так і не зрозумів (ні тоді, ні тепер), що саме відбулося холодної осені 2004-го. Тим, хто не збагнув істинну ціну багатства, яке опинилося в його руках, і не зумів належним чином цим багатством розпорядитися…

Сьогоднішній, тиловий, Майдан слугує для інших цілей. Йому відвели малоповажну роль шоу-майданчика. Віктор Ющенко у своєму спічі чомусь обізвав майданівську трибуну подіумом. Когось із ветеранів «елегантної революції» від почутого пересмикнуло. Даремно. Цілком здорова фрейдистська обмовка. Деякі відвідувачі нового політичного шоу, до речі, розраховували побачити певну подобу показу новинок передвиборної моди.

Чого, власне кажучи, очікували від Майдану-2005 тисячі й тисячі людей, які заповнили центр столиці ввечері 22-го? Відразу застережемо, що багатьох із них на захід звезли за рознарядками різних політичних сил, які колись становили єдину команду. Однак ризикнемо розділити тих, хто зібрався, на чотири умовні категорії. Перша — зіваки, тобто ті, хто зрадів можливості згаяти вечорок, слухаючи «Океан Ельзи» й поглипуючи на живого президента. Таких було не так уже й багато, хоча відчутно більше, ніж за часів Майдану-2004, коли «туристи» становили абсолютну меншість. Другу групу становили ностальгуючі. Йдеться про тих, хто не очікував особливих одкровень від політиків і просто хотів ще раз зануритися в ту ж атмосферу. На мить забувши, що барикада та подіум мають зовсім різні аури. Треті — звичайні найманці, записні крикуни й байдужі переносники транспарантів. Нарешті — четверті, які становили, на нашу думку, абсолютну більшість. Назвемо їх небайдужими. Головною причиною, що привела на Майдан дану категорію громадян, була надія. Надія на те, що саме цього дня, саме в цьому місці загрузлі у чварах генерали помаранчевої армії нарешті переконливо заявлять про відновлення єдності.

Підстав для цього було небагато. Але, безумовно, була присутня віра. Щира, трохи наївна, навіть трішечки дитяча віра в диво. Саме так напередодні Нового року, із тугою споглядаючи на безсніжний пейзаж, ми віримо (усупереч невтішним прогнозам), що рівно опівночі небеса неодмінно розверзнуться.

Наше припущення почасти підтверджує реакція людей, які заповнили Майдан, на спічі вождів. Була радість, але не було шаленого захоплення. Народ не вельми охоче відгукувався на потуги лідерів, які намагалися завести зібрання з допомогою історичних речівок. Тому що народ прийшов не кричати, а слухати. Оцінки невеселого теперішнього й прогнози на туманне майбутнє його цікавили більше, ніж спогади про героїчне минуле. Народ із повагою аплодував ораторам, але те, що можна було назвати овацією, трапилося, по суті, один-єдиний раз. Коли Віктор Андрійович вичавив із себе обіцянку докласти всіх зусиль для відновлення втраченої єдності. Ця обставина якнайкраще підтверджує, чого саме хотіли почути ті, без кого тріумф річної давнини був би просто неможливий.

Але дива не сталося. Після 22 листопада 2005-го можна з високим ступенем імовірності твердити: передвиборні шляхи Ющенка та Тимошенко, цілком очевидно, розходяться. І, напевно, символічно, що остання ілюзія помаранчевих романтиків віддала Богові душу саме в річницю Майдану. Почався відлік нової політичної доби.

Єдність і боротьба протилежностей

Ні для кого не секрет, які вони різні — Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна. Підтала крига й нерівний пломінь. Не дуже добре броньований танк і трохи залежана на складі протитанкова міна. Їхній політичний союз був багато в чому протиприродним. І водночас — на подив органічним і на рідкість плідним. Вони врівноважували й доповнювали одне одного. Середнє арифметичне темпераментів двох лідерів коаліції «Сила народу» стало однією з формул торішнього успіху. І хай дарують нам за нахабну версію, але багато в чому завдяки їхньому взаємному впливу одне на одного молоду національну революцію не здали з тельбухами на переговорах у Маріїнському і не втопили в крові при штурмі Банкової.

Вони навіть владу розуміють по-різному. Для неї шлях до влади в інтризі. Сенс влади — у дії, часто необдуманій, іноді авантюрній. Для нього шлях до влади — у проповідництві. Сенс влади — у заслуженому спокої. Напевно, більшість прибічників нового режиму хотіли б бачити вождів із дещо іншим набором політичних характеристик. Але вони такі, які є.

Саме таких їх цінувала, поважала, любила, іноді боготворила майданівська спільнота. Сподіваючись, що їхня єдність, яка дозволила здобути одну історичну вікторію, стане запорукою нових, не менш значущих перемог.

Постійні читачі «ДТ», безумовно, знайомі з матеріалами соціологічного дослідження, опублікованого в минулому номері нашого видання. Для тих, хто з ними не знайомий, наведемо деякі цифри. 46% опитаних учасників торішніх акцій заявили, що вийшли на Майдан на знак протесту проти старого режиму. Ще 27% пояснили свій учинок необхідністю захистити право на вибір.

Свіже соцопитування підтвердило правильність здогадки, висловленої «Дзеркалом» ще рік тому: власне бажання бачити Віктора Андрійовича президентом не було домінуючим. Прагнення бачити Юлію Володимирівну прем’єром — тим більше. Велика частина населення вимагала іншої країни й інших вождів. Ці видавалися найбільш гідними. Ющенко і Тимошенко були лише іменами, написаними на помаранчевих і жовто-блакитних прапорах. Не було б їх — народ знайшов би інших. І з Майдану не пішов би, навіть якби (припустимо цілком фантастичну версію) обидва лідери після другого туру взяли та й пішли в глибоке підпілля.

Припускаємо, що багато хто з числа тих, хто підтримав революцію, бачили недоліки поводирів. Проте сподівалися, що разом вони подолають тяжку дорогу на шляху до побудови демократії.

Але біда в тім, що протиріччя між двома найяскравішими представниками нової команди занадто глибокі. Ми посилаємося на ще одну, раніше висловлену нами (і підтверджену багатьма іншими) гіпотезу. Ющенко не довіряє Тимошенко і боїться її. Тимошенко не довіряє Ющенку і зневажає його.

Так, вони розуміють владу по-різному. Але вони схожі у своєму ревному небажанні не ділити владу ні з ким. Вони справді були єдині, доки існував спільний ворог. Але коли противника переможено, вчорашні ситуативні соратники природним чином перетворилися на опонентів.

У перші місяці роботи нової влади представники оточення Ющенка, приховуючи глухе роздратування, розповідали про те, як новоспечений прем’єр прискореними темпами піарить себе, рапортуючи про неіснуючі успіхи, приписуючи собі чужі заслуги. А соратники Тимошенко так само обурено розповідали про напади ревнощів глави держави, який болісно реагує на популярність прем’єра. Про його необгрунтовані нападки й безглузді заборони.

Правда, скоріш за все, лежала посередині. Вона проста й сумна: вожді почали конкурувати з першого дня перебування при владі. Тутешній олімп затісний для них двох. Напевно, це не стільки їхня провина, скільки біда. Причому біда всієї країни.

Президент не приховував свого невдоволення амбіціями прем’єра. У дружньому колі він неодноразово повторював, що йшов до цієї влади десяток років, він її не просто заслужив — він її вистраждав. Він не вважає за можливе ділити її хоч би з ким. Він вважає зазіхання на його владу неприпустимими й необгрунтованими. Запрограмованість Віктора Андрійовича на суперництво змушувала його шукати підступ навіть там, де його не було. Що явно не сприяло ефективній командній грі.

Важко сказати, чи можна було говорити про зазіхання, але бажання стати першою в діях Тимошенко читалося цілком чітко. Вона з категорії людей, які хочуть усе й одразу. Згадалося, як 2000-го один із головних ідеологів «України без Кучми» квапила своїх колег по боротьбі, підштовхуючи їх до рішучих, але не дуже продуманих й іноді занадто ризикованих учинків. Вона поспішала позбавити країну від Леоніда Даниловича, здається, не занадто задумуючись про те, чи цілком готова до цього країна. Їй здавалося, що коли не тепер, то ніколи. «УБК» тоді не стала провісницею революції. Але революція все одно стала можливою...

Якийсь час вони воліли не виносити сміття з хати. Створений на початку року Народний союз «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко привселюдно називалися повноправними учасниками майбутнього передвиборного мегаоб’єднання. Розум підштовхував їх в обійми одне одного, вони розуміли, що, граючи порізно, надають противникам розкішний шанс для реваншу. Але емоції підштовхували їх до розриву задовго до вересневих викриттів Олександра Зінченка. Ще в лютому президент у вузькому колі соратників кілька разів висловлював сумнів із приводу доцільності формування єдиного помаранчевого блоку.

У січні Юлія Володимирівна запевняла громадськість: «Ми блоково об’єднаємо наші зусилля». Але вже у березні інтонації змінилися. На запитання кореспондента «Української правди», чи залишається в силі домовленість про створення спільного передвиборного списку, Тимошенко відповіла дуже ухильно: «Я думаю, ближче до виборів ми знайдемо форму, концепцію, конфігурацію нашої участі у виборах, здатну принести найбільший результат нашій спільній політичній силі...»

Їх тягло в різні боки. Рейтинг Тимошенко зростав на очах, і це дозволяло дивитися в майбутнє з оптимізмом. Підкорення планки заввишки в 20% видавалося за іграшку, і деякі бютівські мрійники ще влітку замахувалися на 35%. Фракція в півтори сотні багнетів здавалася реальністю. Приблизно те саме регулярно наспівували й Віктору Андрійовичу.

Вони переконували самі себе й інших, що порізно вони принесуть більше користі спільній справі. Здається, не усвідомлюючи того, що спільного майже не залишилося. І забуваючи про те, що для народу важливий сам факт їхньої єдності. Арифметика в даному випадку — не найкращий помічник. Бо в разі їхнього розриву з’явиться прошарок тих, хто не захоче голосувати ані за НСНУ, ані за БЮТ. Хто сприйме розкол як зраду й відреагує на нього відмовою йти на виборчу дільницю. А за виникнення конфлікту, супроводжуваного взаємними обвинуваченнями, може зрости кількість тих, хто проголосує за інших — на знак протесту.

Створювалося враження, що В.А. і Ю.В. підсвідомо шукали привід для політичного розлучення. І якби не прес-конференція Зінченка, вони однаково його знайшли б. Вересневий конфлікт, безумовно, переживали обоє. Але водночас здавалося, що обоє при цьому відчували певне полегшення. Хоча за пост премьєра Тимошенко трималася до останнього.

Подальші події показали, наскільки глибокі образи. Взаємні закиди, завуальовані й неприкриті, сипалися переважно не з вуст вождів. Для виконання цієї місії використовувалися соратники. Але зрозуміло було все й усім. Ескалація холодної війни болісно вдарила по рейтингах як вождів, так і очолюваних ними політичних сил. Наслідком чого (відповідно до закону збереження політичної енергії) стало підвищення рейтингу Януковича й «Регіонів».

І ось тут вони злякалися. Ні, не через те, що вільно чи мимоволі обманули сподівання народу. Віктор Андрійович злякався того, що може не втримати владу. Юлія Володимирівна — того, що може її не одержати.

Але навіть цей переляк не змусив їх піднятися над образами. Ющенко цілком переконаний, що саме з подачі Тимошенко на представників нової влади повісили ярлики корупціонерів. І хоча переконливих доказів цього в президента (наскільки відомо) немає, він не може їй цього подарувати. Хоча ворогам своїм учорашнім він вибачив усе. Закріпивши християнське всепрощення деклараціями, меморандумами, указами й законами. Чим серйозно зміцнив суперників й істотно ослабив себе.

Тимошенко ж не може вибачити завдані їй під час перебування прем’єром образи. Уражене самолюбство в певні моменти брало гору навіть над жагою влади.

Хай би що Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна заявляли пресі, громадськості, симпатикам і критикам, реальних переговорів про можливе об’єднання донедавна, по суті, не вели. Їх змусило до цього життя: рейтинг «Регіонів» останніми місяцями зростав як на дріжджах. До цього доклали свою руку і президент Ющенко, і прем’єр Тимошенко, і оточення Віктора Андрійовича, і соратники Юлії Володимирівни.

Але навіть на святковому Майдані вони залишилися, передусім, сьогоднішніми суперниками, а не вчорашніми соратниками. Обоє цілком очевидно намагалися виграти Майдан одне в одного, а тому його не виграв ніхто. Бо народ чекав на братню нічию, а не на братовбивче змагання.

Підняття Юлії Володимирівни на сцену на руках захоплених соратників мало дещо театральний вигляд. І діточкам Віктора Андрійовича, напевно, не було сенсу нидіти майже годину, очікуючи, поки глава сімейства й держави закінчить свій довжелезний спіч.

Але PR-прорахунки навряд чи зіпсували б враження, якби вожді зробили очікуваний усіма присутніми крок. Але вони відповіли не справою, а словом. Те, що й як вони говорили, заслуговує на окрему розмову.

Іносказання

Той, хто йде закопувати сокиру війни, не повинен нести камінь за пазухою. Сумно, що стару, як світ, істину не засвоїли двоє розумних людей, від котрих залежить доля мільйонів людей.

Промова Тимошенко була занадто передвиборною, промова Ющенка — занадто роздратованою. Причини для гніву у Віктора Андрійовича, можливо, й були. Його настрій був зіпсований ще 21-го. На зустріч лідерів братніх партій-переможниць із президентом глава БЮТ не з’явилася, приславши замість себе Томенка. Добре, хоч не Бродського, хоча на екс-віце-прем’єра в лідера нації також яскраво виражена ідіосинкразія. Чому Ю.В. проігнорувала захід, достеменно не відомо. За деякими даними, вона не бачила сенсу йти, бо не отримала особистого запрошення від глави держави.

Можна заперечити: коли людина зацікавлена в примиренні й об’єднанні (як про це каже Тимошенко), можна було й не звертати уваги на таку умовність. Але можна сказати інакше: коли людина зацікавлена в примиренні й об’єднанні (як про це каже Ющенко), можна було б дотриматися пристойності й покликати соратницю.

Можна припустити, що Тимошенко нічого не втратила, бо розмова про можливе об’єднання набула трохи дивного характеру. Наскільки можна судити, Ющенко пропонував соратникам об’єднатися не одне з одним, а навколо президента. Але можна припустити й те, що присутність екс-прем’єра могла вплинути на суть і форму дискусії.

Слід гадати, Віктора Андрійовича завели і критична майданна промова Томенка, і вигуки «Юля!», якими намагалися перервати його виступ. Безумовно, людина, нібито налаштована на примирення, не повинна була публічно демонструвати свою образу на це. Але інша людина, начебто теж налаштована на примирення, мусила зробити все, аби її команда не робила провокаційних кроків.

Проте найбільше президента мала б зачепити промова Тимошенко. Безумовно, у ній були важливі посилання і правильні інтонації. Про необхідність розправити плечі в тій чи іншій формі говорили того дня багато людей, але, мабуть, тільки в Ю.В. це вийшло проникливо. Вона абсолютно правильно акцентувала увагу слухачів на загрозі реваншу і назвала єдиним рецептом відновлення колишньої єдності. Але об’єднавчого в її промові було небагато.

Вона не зізнавалася в помилках, вона намагалася виправдатися. Ющенко пізніше зробив те ж саме, причому ще більш незграбно й непереконливо. Причому виправдання Тимошенко були певною мірою двозначними: «Як я могла себе почувати, коли не могла призначити жодного чиновника?» Перешкоджати їй у цьому міг тільки президент, і такий докір, напевно, був невчасним і не до місця. Але ще більшою помилкою став такий пасаж: «На парламентських виборах ми фактично обиратимемо главу держави». Це можна було сприймати не тільки як заклик голосувати за Тимошенко. Це було констатацією справжньої ролі президента у країні. Ролі, з якою Ющенко не хоче погоджуватися. Після цього запевнення в дружбі і єдності з президентом фактично втратили сенс.

Складалося враження, що і Тимошенко, і Ющенко до останнього моменту сумнівалися, що саме треба говорити з Майдану. Хоча Ю. В. говорила без папірця, а В.А. заготовили цілу промову. Від якої він час від часу відволікався. Що, вочевидь, не пішло на користь. Місцями промова була схожа на телезвернення до народу, місцями — на кондову доповідь десь на Радбезі, місцями — на старий майданний спіч. Нудні розповіді про торгове сальдо і ВВП переривалися емоційними випадами на адресу вчорашніх соратників. І навіть важлива розповідь про деякі цілком конкретні плани якось пройшла мимо уваги. Президента практично не слухали, бо відразу зрозуміли: найголовнішого він не скаже і не зробить.

Він не визнав помилок і не заявив про єдині правила і спільну відповідальність за долю виборів. Він лише прозоро натякнув, що не йдеться про вибори народного прем’єра і що гасло «Схід і Захід — разом!», як і раніше, залишається актуальним.

Друг мого ворога і ворог мого друга

Дехто в таборі Тимошенко ці тези сприйняв як натяк на те, що Ющенко планує після виборів домовлятися про створення єдиної коаліції з Януковичем.

Наскільки відомо, зв’язок із «Регіонами» підтримують і Ющенко, і Тимошенко. Кожен боїться, щоб соратник його не «кинув». Яке вже тут єднання. «Партія війни» у НСНУ намагається переконати Ющенка в тому, що олігархи вже домовилися між собою за його спиною і парламентську більшість сформують Ахметов, Пінчук та Коломойський, чиї інтереси в майбутній Раді представлятимуть «Регіони», блок Литвина і БЮТ. «Партія війни» у БЮТ стверджує, що президент піде на все, аби тільки Тимошенко не стала прем’єром.

Але в «Нашій Україні» виявилася й «партія миру». Прибічники чисток у НСНУ, як відомо, недавно на з’їзді програли війну Порошенку, Третьякову з братією. Попри те, що викреслювання їхніх імен із передвиборного списку було санкціоновано президентом, вони залишилися й у керівництві, і в партійному реєстрі. Правда, більшість із партійних «ізгоїв», зважаючи на все, не одержать місць у десятці. Хто потрапить до «верхівки» табеля про ранги, наразі невідомо. Планується, що там не буде самого Ющенка, Порошенка, Третьякова, Зварича, Червоненка, Жванії. Скоріш за все, там виявляться Єхануров, Безсмертний, Мартиненко. Обговорюється можлива присутність Катеринчука, Рибачука, а також лідерів партій, які погодилися ввійти в блок із НСНУ, — Анатолія Кінаха (ПППУ), Бориса Тарасюка (НРУ), Анатолія Матвієнка («Собор»), Олексія Івченка (КУН), Володимира Стретовича (ХДС). Особисто президент (як говорять) досі не втратив надії залучити Юрія Луценка й Віталія Кличка.

ПРП, найімовірніше, у «мегаблоці» імені Ющенка не буде. Партія або приєднається до БЮТ, або розпадеться, після чого найвідоміші персонажі розійдуться по двох «помаранчевих» командах. Однієї не буде майже напевно, і єдиний компроміс, якого здатні досягти сторони, — договір про ненапад.

Хоча ще зовсім недавно уповноважені президентом і поблагословлені Єхануровим Іван Васюник і Олег Рибачук провели серію переговорів із Тимошенко. «Переговірники» начебто розробили компромісний варіант: спільний список НСНУ і БЮТ за наявності однакових квот. Але при цьому Ю.В. мала відмовитися від претензій на прем’єрство. За це їй нібито обіцяли посаду спікера. У крайньому разі — вона повинна була стати одним із кандидатів на посаду прем’єра.

Так це чи ні — невідомо. Відомо лише те, що запланована зустріч Тимошенко з Ющенком не відбулася. А без неї подальші переговори неможливі. Зате Юлія Володимирівна, за деякими даними, зустрілася з Порошенком. Петро Олексійович нібито переконував, що саме він контролює партію. Пропонував дружбу, співробітництво, єдиний список і спільну боротьбу з Єхануровим. Діалогу не вийшло.

Чого чекати в найближчому майбутньому? Напевно, активізації переговорів із «донецькими», до яких підштовхують і Тимошенко, і Ющенка деякі їхні соратники. «Регіонали» на контакти йдуть. Проте, наскільки відомо, насправді союзу в майбутньому парламенті не хочуть із жодною з «помаранчевих» команд. Занадто свіжа образа й занадто велика ненависть. Янукович, Ахметов і компанія сподіваються, що рейтинг НСНУ і БЮТ падатиме й надалі. А коаліцію вони з більшою охотою створять із блоком Литвина, комуністами і ПСПУ, якій мають намір активно допомагати.

Що робитимуть наші герої? Важко сказати, який шлях вони оберуть. Дуже хотілося б, щоб він вів до Майдану. Не треба в прямому — у ціннісному сенсі.