ДОБРІ НАМІРИ

У ці дні ціла низка вітчизняних мас-медіа опублікувала докладну статистику аварій і катастроф українських ВПС. Проте за точку відліку в усіх випадках брали загибель у березні 1998 року в Кіровську винищувача МіГ-29. Про трагедії, що сталися раніше, відомо мало. За офіційною інформацією, оприлюдненою Міністерством оборони після згаданого інциденту, за період із січня 1992-го до березня 1998-го наші військово-повітряні сили втратили 12 літальних апаратів, кількість жертв становила 25 чоловік.

Скупі, уривчасті дані (зібрані в процесі спілкування з льотчиками, котрі побажали з різних причин залишитися невідомими) дозволяють буквально по крихтах відтворити одну з таких драматичних історій.

Влітку 1996 року напередодні п’ятиріччя незалежності України народилася ідея проведення на комплексі «Чайка» (розташованому неподалік столиці) повітряного шоу, приуроченого до головного державного свята країни. За деякими даними, автором ідеї був особисто генерал-лейтенант Віктор Стрельников, тоді ще заступник головкому ВПС. За словами пілотів, співпричетних до організації цього проекту, Стрельников був просто одержимий ідеєю створити справді висококласні Військово-повітряні сили, повернути професії льотчика престиж, що так стрімко втрачався. Люди, безпосередньо знайомі з Віктором Івановичем, стверджують, що він ніколи не відповідав класичному, на жаль, для наших ЗС типу «генерала-показушника». Організація шоу була для нього не спробою «прогнутися», а можливістю привернути увагу до військової авіації. Стрельников не раз звертався в усі можливі інстанції, інформуючи про тяжке становище ВПС, про відсутність пального, запчастин, необхідних умов для підготовки пілотів, для вдосконалення льотних навичок. Проте коштів військовій авіації як і раніше катастрофічно бракувало. І тоді, наскільки можна судити, генерал вирішив діяти інакше.

Дозволимо собі припустити таке. Стрельников щиро зневірився в тому, що вище керівництво країни перейметься бідами авіаторів. Але повірив у спроможність перейнятися гордістю за авіаторів. Розрахунок міг полягати в такому: якщо не спрацьовує прагматизм, можливо, спрацюють емоції. Якщо влада не хоче платити за старі помилки, можливо, вони побажають вкладати кошти в нові досягнення. Але для цього необхідно було продемонструвати щось справді вражаюче.

У терміновому порядку почався добір пілотів для групи «Українські козаки». Невдовзі команда висококласних льотчиків, зібраних, як то кажуть, «зі світу по нитці», розпочала тренування. Щоб «злітатися», відчути один одного, засвоїти складне, незнайоме завдання, у них було якихось два місяці — сміховинний термін для реалізації такої мети. Але в хворих на небо авіаторів був додатковий стимул — у них з’явилася можливість літати, а не «займатися наземною організацією польотів».

Як повідомляють очевидці, Стрельников не раз відвідував тренування «козаків» і на розборах польотів не приховував свого вдоволення тим, як швидко й ефективно новостворена пілотна група справляється з поставленим завданням. Натхнений початковим успіхом генерал запропонував його ускладнити. Майбутня авіавистава на ходу обростала новими деталями. Аргументи заступника головкому були приблизно такими: ви — справжні аси, для вас наситити програму додатковими видовищними елементами не так і складно, а на публіку це напевне справить належне враження. І хоча часу на відпрацювання нововведень залишалося мало, льотчики не сперечалися з начальством. І не тільки з міркувань субординації. Їм передався ентузіазм генерала, вони відчули вже неабияк забутий фаховий кураж.

Один із ключових епізодів майбутнього шоу мав виглядати приблизно так: два L-39 (літаки, на яких повинні були виступати «козаки») стрімко сходяться в одній точці й так само стрімко розходяться в той момент, коли з землі здається, що таран неминучий. Як стверджують льотчики, такий трюк настільки ж ефектний для глядача, настільки простий для справжнього аса. Але простий у разі дотримання двох обов’язкових умов. По-перше, потрібна певна кількість тренувань, під час яких (як пояснювали фахівці) поступово збільшується швидкість, зменшується висота й досягається абсолютна, доведена до абсолюту взаємодія. По-друге, льотчик повинен мати необхідний простір для маневру. Якщо один із літаків запізнюється, то щоб уникнути зіткнення, пілоти змушені робити «бочку». Виконання цієї фігури вимагає необхідної висоти, інакше літак ризикує врізатися в злітну смугу. Наскільки можна судити, пілоти-«козаки» блискуче (що, до речі, відзначав і Стрельников) виконували своєрідний «псевдотаран» на висоті 200 й навіть 100 метрів. Проте (можливо, для підвищення видовищності) висоту зменшили до 50 метрів. Щоб у випадку чого безболісно «викрутити бочку» на такій малій відстані від землі, авіатори мали довести вправу до автоматизму, для початку — на безпечнішій висоті. Ні для кого не таємниця, що учасники авіаційних шоу — ті самі циркові артисти, що репетирують свої трюки роками. Зібрані разом незадовго до вистави «козаки» тільки освоювалися зі своїм новим амплуа. Безумовно висококласні майстри, вони були не трюкачами, а бойовими льотчиками, за плечима котрих були не лише «гарячі точки», а й місяці, іноді — роки змушеного сидіння на землі. Але вони спробували зробити неможливе. Надія на успіх грунтувалася на гордості незатребуваних професіоналів, впійманому куражі, а ще — розділеній вірі в командира й у його мрії про те, що від їхньої удачі значною мірою залежить майбутнє Військово-повітряних сил.

13 серпня 1996 року став днем біди. Під час виконання «псевдотарану» (нехай дарують нам професіонали за цей дилетантський термін) на висоті 50 метрів двом літакам не вдалося досягти необхідної синхронності й із землі надійшла команда робити «бочку». Одна з «елок», пілотована підполковниками Гульченком і Чичиковим, не маючи висоти, необхідної для складного маневру, врізалася в злітну смугу. У пілотів не було навіть найменшого шансу...

Усі польоти було миттєво припинено, у пілотів відібрали льотні книжки, почалися розгляди й допити. Проте, наскільки можна судити, уже через кілька днів тренування було відновлено, цього разу вже у Василькові. Місця загиблих товаришів зайняли резервні пілоти. Через 11 днів після трагедії сімка «козаків» блискуче відпрацювала свою програму над переповненою «Чайкою». Як стверджують очевидці, серед інших був і такий трюк, що викликав захоплення глядачів: на висоті приблизно 50 метрів два літаки стрімко зійшлися в одній точці, й коли зіткнення здавалося неминучим, настільки ж стрімко розійшлися. Зробивши крилами своєрідний уклін. Уклін загиблим друзям.

Невдовзі після цього пілотна група розпалася. Захват високих мужів майстерністю льотчиків тривав недовго й ніяк не позначився на долі вітчизняних ВПС. На жаль, нам забракло часу й можливостей достеменно дізнатися, чим закінчилася порушена прокуратурою «справа 13 серпня». Нам не відомо, чи фігурували в процесі розгляду прізвища генерала Стрельникова, генерала Фурси й полковника Третьякова. Річ у тому, що перший (стверджують деякі джерела) у той момент командував 5-м авіакорпусом, а другий — був його заступником за бойовою частиною. А група «Українські козаки» була підпорядкована саме цьому з’єднанню. Відповідно до наявних, неперевірених, даних, безпосередніми винуватцями трагедії було визнано загиблих льотчиків. Їхні колеги розбрелися хто куди. Більшість із них уже не літає. Але сумна доля ВПС для них, «земних», залишається невиліковним болем. Який львівські події тільки роз’ятрили.