ДІТИ ВІЙНИ

За кілька хвилин до того, як я почав писати цей текст, із Театрального центру на Дубровці вивели ще вісьмох дітей: група їх тонесенькою цівкою потяглася до міліцейського автобуса... Представники оперативного штабу повідомили, що серед звільнених — діти від 6 до 10, здається, років. Ми всі розраховували, що найменших дітей відпустили в перші ж хвилини після захоплення будинку, що старших підлітків залишили, керуючись кавказьким уявленням про «дорослість», таж ні — тепер уже ясно, що серед утримуваних є й найменші. Це ще одна страшна правда, в якій ми не хочемо самі собі зізнатися. Так само, як заручники намагаються психологічно солідаризуватися з тими, хто їх захопив, — що, як відомо, відбувається не вперше, — так і люди, які спостерігають за подіями в центрі російської столиці, намагаються абстрагуватися від божевільної реальності свого нового буття, від трагедії знайомих, близьких, родичів, просто співвітчизників. Так, напевно, легше, і це теж відбувається не вперше.

Американське 11 вересня сталося в лічені хвилини, люди, які стали жертвами терористів, були саме жертвами, котрі гинуть під уламками будинків, що руйнуються на наших очах. Було дуже страшно. Та російське 23 жовтня, мабуть, ще страшніше. І не лише тому, що до місця подій я можу дійти пішки. А тому, що вперше в історії глобального тероризму масове захоплення заручників відбувається в прямому телевізійному ефірі, тому, що вперше заручники, які вже через кілька хвилин, годин, днів, тижнів можуть стати жертвами люті терористів або невдалого штурму, мають можливість зателефонувати не лише близьким, а й ведучим безперервних інформаційних програм телевізійних каналів та радіостудій. Такої повільної смерті у прямому ефірі — хай навіть усе якимось дивом закінчиться вдало — людство ще не знало.

Особливо страшно буває, коли телефонують діти. Дочка моєї подруги — вона, дякуючи Богу, по цей бік Театрального центру, але чимало її друзів з танцювальної студії, які брали участь цього вечора в спектаклі, опинилися там, — тепер безперервно телефонує мамі й заливається слізьми, довідавшись про нову дівчинку чи про нового хлопчика, утримуваних терористами. Ось таке тут нині життя — це все одно, якби ми спостерігали за тим, що відбувалося 11 вересня, в уповільненому режимі — хмарочоси падали б і падали, годинами, днями, а ми б знали, що нічим уже не можемо допомогти їх мешканцям, які гинуть...

На початку другої чеченської війни на одному з політологічних клубів — здається, це навіть був якийсь телевізійний клуб, зараз не пригадую — ми обговорювали питання, чим же вона закінчиться — друга. Хтось був налаштований оптимістично, як і належить прибічникам молодого рішучого президента, який збирається «мочити терористів у вбиральнях». Хтось був песимістом — як і належить лібералам, які не вірять у можливість силового розв’язання проблеми й сподіваються на успіх політичних консультацій. Я, чесно кажучи, не міг зарахувати себе ні до першої, ні до другої групи: я не був впевнений, що силове вирішення можливе, і водночас — хоча незмінно опинявся серед тих, хто закликав до переговорів — не дуже вірив у можливість якихось консультацій та їх ефективність. Мені здавалося, що після того, як чеченський чинник став просто частиною російських внутрішньополітичних та економічних розбірок, після того, як еліта стала розглядати введення військ виключно як супроводження передвиборної кампанії, що має забезпечити гладку передачу влади, — чеченське питання остаточно загнане в безвихідь. І нікому — ні Путіну, ні Масхадову, ні Березовському, ні Басаєву — цього питання вже не вирішити, просто кажучи — вони загралися. Тому я припустив, на мій погляд, найпростіший вихід із ситуації: якщо перша чеченська війна завершилася, по суті, захопленням загоном Басаєва Будьоннівська, то друга закінчиться із захопленням загоном Басаєва Кремля.

Колеги чемно з мене посміялися, та я й сам не вважав своє припущення вірогідним. Навіть підозрюючи, який справжній рівень професіоналізму російських силових структур, навіть передбачаючи, яким може бути справжній рівень їх корумпованості та головотяпства, — я не дуже уявляв, як насправді можуть бійці загону Шаміля Басаєва опинитися в російській столиці. І не лише через росіян, а й через чеченців. Захоплення в Будьоннівську — згадаймо телефонну розмову Басаєва з Черномирдіним — яскраво продемонструвало, що обидва співрозмовники, терорист і прем’єр, все-таки люди одного світу. Вони — радянські люди. Один може бути холоднокровним убивцею, який не дорожить людськими життями, але своїм він дорожить, на фанатичні вчинки не здатний, наслідки своїх дій прораховує і тому, звісно ж, може з’явитися в Будьоннівську чи Дагестані, звідки до чеченських гір можна добратися автобусом, але вже аж ніяк не з’явиться у Москві. Тому що з Москви — хоч би яких політичних успіхів теоретично там можна було досягти в ситуації з захопленням заручників — ну просто нікуди подітися.

Я не врахував однієї простої думки. Що цього разу це може бути не Басаєв. Що Басаєв може спокійнісінько відсиджуватися в горах і вести безпечні й занудні консультації по телефону, а до Москви прийдуть зовсім інші люди. Ось Мовсар Бараєв. Він молода людина, йому на вигляд років 25, якщо не менше, — він видається таким собі кавказьким хлопчиком, який подорослішав. Отож, усе його життя минуло в незалежній, фактично — воюючій Ічкерії, у світі, де не було ніякого Радянського Союзу і спільного життя росіян та чеченців у Грозному, у світі, де не було радянських учителів та комсомолу, школу якого пройшли і Басаєв, і Радуєв, і Масхадов, і Удугов, а були лише ісламські вчителі.

Польові командири минулих років, яких із таким задоволенням відстрілювали російські спецслужби, могли в будь-який час перейти з ними на спільну мову. Бараєв такої мови не знає, він по-дитячому радіє, що він справжній шахід, він знає, що це добре. І потім: це в Басаєва і Масхадова могла бути сусідка тітка Катя, яка в дитинстві годувала його бутербродами із сиром, або товариш по службі Паша Іванов, із яким жили в офіцерському гуртожитку. А в Бараєва нічого такого і близько не було. Зате він бачив килимові бомбардування, зачистки, вбивства, ховав бойових товаришів та абсолютно точно знав, що це окупанти прийшли на чисту землю, в якій має бути встановлений ісламський порядок. І що для того, аби не дати його запровадити, окупанти готові на будь-які дії. І що, на жаль, є й такі мусульмани, які з ними співпрацюють. Що ж — зрадники є в кожній релігії, у кожного народу. І що знищення Ічкерії і горе її народу потрібно зупинити будь-якою ціною, навіть ціною власного життя. Тим паче що в цій ситуації Мовсар та його хлопці стають справжніми шахідами і весь мусульманський світ пишатиметься ними.

Це і є справжні діти війни. Досі Росія не знала тероризму палестинського зразка, тероризму смертників, із яким зіштовхнувся Ізраїль, просто тому, що ще не підросли діти, переконані, що цінність смерті вища за цінність життя — свого і чужого. Радянська людина була вихована в протистоянні тоталітарній системі, тобто — життєлюбом. Треба було дуже довго жити — тим паче якщо ти народився чеченцем, — щоб усе це витримати, просто щоб знову повернутися із заслання в рідні гори. І гинути після цього замінованим?! Однак й Ізраїль зіштовхнувся з тероризмом смертників лише після того, як підросла молодь, яка не знала іншого життя, крім життя в протистоянні, на контрольованих ізраїльськими військами територіях, у вічній війні — молодь приблизно 1957 року народження. А Бараєв народився, напевно, десь 1977-го...

Звичайно, ми зіштовхнемося ще з різноманітними версіями походження цього терористичного акту. Після обміну звинуваченнями з приводу вибухів житлових будинків у Москві, після того, як відкрито дискутувалося питання: чи могли російські спецслужби бути організаторами цих терактів заради зміцнення авторитету Володимира Путіна, — можна зіштовхнутися з найрізноманітнішими припущеннями. Та навіть якщо спробувати стати циніком саме в ці нелегкі дні, ми не виявимо жодної доцільності в організації такої операції з російського боку. Тому що в період вибухів житлових будинків головним питанням російської політичної дійсності було питання влади — а зараз це питання, по суті, не стоїть, усі грають свої ролі, й ніхто нікому не заважає. Тому що вибух — це вибух, реакцію на нього суспільства можна прорахувати досить легко. А захоплення заручників — річ непередбачувана, ніхто не знає, що станеться навіть через дві години, я погано уявляю, як зміниться ситуація на час виходу у світ цього матеріалу, оскільки будь-який випадок, будь-яка людська реакція все змінює — і, отже, змінює реакцію суспільства, розклад сил при владі й перспективи основних гравців. Конспірологія тут не підходить — це не Путін і не Березовський. Це чеченці самі. І їхні резони цілком можна зрозуміти.

Інше питання — які чеченці? Заступник міністра внутрішніх справ Росії Володимир Васильєв щойно звинуватив в організації та керівництві терористичним актом Аслана Масхадова. Для мене це обвинувачення звучить фантастично. Не тому, що я дуже люблю Масхадова чи вірю в його порядність, а тому, що і Масхадов, і Басаєв, та й інші чеченські польові командири пов’язані десятками ниточок із партнерами по другий бік фронту. І навіть якщо ці ниточки не політичні, а економічні, фінансові, підприємницькі — вони вигідні обом сторонам, і весь хід другої чеченської війни зумовлений саме цими взаємозв’язками. Навіщо, цікаво, Масхадову все це валити? Та, з другого боку, знову-таки, за ці роки могло непомітно статися перетікання впливу у бік молодших польових командирів, таких, як Бараєв, — і ветеранам, попри всі їхні зв’язки, доводиться триматися нової лінії, щоб не бути знищеними своїми ж соратниками. Ветеранів теж можна контролювати, коли тобі віддана сотня-друга молодих головорізів, які мріють не про доходи від нелегальної нафтопереробки, а про мученицьку смерть.

Плюс, звичайно, глобалізація світового тероризму. До 11 вересня такий терористичний акт у центрі Москви навряд чи був би можливий. І непросто було б знайти необхідне фінансування для такої акції — не секрет, що на неї потрібно дуже багато грошей, що це й закупівля озброєнь, і точний вибір об’єкта (тут важливий принцип матрьошки, великий об’єкт, у якому є маленький, який ремонтується, куди під час «ремонту» усе можна пронести) і, звісно, — цар-Підкуп. А в наші дні цей терористичний акт вбудовується в цілу систему подій, які відбуваються у світі після 11 вересня. І хоч би скільки ми переконували самі себе, що ці події зумовлені великими помилками російського керівництва в його кавказькій політиці, — це буде лише частиною правди. Втім, у Росії після 11 вересня теж знайшлися люди, які пояснювали тамтешні трагічні події майже виключно зовнішньополітичними помилками Сполучених Штатів і навіть зловтішалися — ось, мовляв, вони думали, що най-най, а їм показали — і мало не додавали «ми». Нині, я гадаю, зрозуміло, що то були не «ми».

Що далі? Зізнаюся чесно, у мене немає жодних внутрішніх сил це аналізувати саме в ці хвилини. Москва в тумані, отож я навіть не бачу дахів сусідніх будинків. Звідки такий туман узявся? В роки мого дитинства нічого схожого не було. І не було таких політичних проблем, коли потягнеш за ниточку, а на тебе потоком поллється кров — і не завжди чужа. Я все одно переконаний, що кавказькі проблеми можна вирішити лише політичним шляхом, тільки шляхом державного розмежування Чечні та Росії — інакше акція Бараєва може виявитися першою у низці ще жорстокіших і страшних акцій і жодні килимові бомбардування, зачистки й бої, жодні батоги та пряники нічого не змінять.

Останній перепис населення зафіксував демографічний вибух у Чечні — не дай Боже росіянам дожити до повноліття чеченських хлопчиків 2002 року народження в одній із ними державі. Та зараз я все-таки не про це. Політичних варіантів вирішення чеченської проблеми може бути безліч. А в маленького хлопчика, який зателефонував у перші хвилини після захоплення Театрального центру в службу порятунку, тепер один життєвий варіант. «Я боюся», — сказав він оператору. Він боїться.