Десять головних подій року, який минає

Новий рік буквально витканий із традицій. Його святкування категорично неможливе без прикрашеної ялинки, опівнічного бою годинника, шампанського та гори подарунків. При цьому до старих традицій рік у рік додаються нові. І з часом без них також неможливо уявити собі це свято. Окрім відвідання у компанії друзів лазні, до новорічних традицій у стилі модерн можна зарахувати і щорічне складання списку подій, котрі стали знаковими для людства. Свої варіанти п’ятірок, десяток і двадцяток топ-ньюсів пропонують практично всі телеканали, інформагенції та газети. Тяжіючи до всього новаторського й віддаючи перевагу оригінальним ідеям та формам, «ДТ», втім, напередодні Нового року вирішило не зрікатися старої доброї класики і змонтувало власну версію хітових подій року, який минає. Картина, на жаль, вийшла трохи сумна. Адже подій зі знаком мінус 2005 року виявилося значно більше, ніж таких, які викликають позитивні емоції. Залишається втішати себе тим, що негатив у світовому масштабі з горою компенсується радощами, перемогами та набутками, які відбулися в нашому особистому житті, житті нашої сім’ї, колективу, міста чи країни.

Безсмертний Папа

Смерть Папи Іоанна Павла ІІ стала однією з найвражаючих подій останніх десятиліть. І аж ніяк не тому, що прощання з понтифіком уперше транслювалося в прямому ефірі. А передусім через те, що смерть Папи дозволила підбити підсумки довгого перебування першого в історії слов’янина у Ватикані й усвідомити, наскільки змінився світ, у перебудові якого брав участь Іоанн Павло ІІ. Сама біографія Папи до його обрання на римський престол була відбитком минулого століття. Людина, котра втратила батьків і прийшла в церкву, пережила нацистську окупацію власної країни та встановлення в ній комуністичного режиму, займалася служінням у державі, яка переслідувала церкву та стежила за священиками... Навряд чи цей життєвий шлях можна назвати щасливим, але людина, котра стала Папою, пройшла його з любов’ю. Понтифік, що відвідував синагогу й мечеть, молився біля Стіни Плачу в Єрусалимі, просив прощення за помилки та гріхи Церкви, активно підтримав робочий протест проти комуністичного режиму, об’їздив десятки країн світу зі словами любові та примирення, продемонстрував світу не лише приклад подорожуючого глави Церкви й активного учасника політичного життя. Він знову створив образ живого Бога, причому саме в епоху посилення секуляризації на Заході й торжества обрядовості над суттю віри на Сході Європи. Можливо, саме розуміння цього, саме неусвідомлене бажання знову доторкнутися до зникаючого образу зібрало сотні тисяч людей на прощання з Папою-поляком у Римі. Смерть понтифіка продемонструвала світу особливий образ польського суспільства, яке згуртувалося в чеканні втрати людини, котра кілька десятиліть поспіль була символом нової Польщі.

Водночас смерть Папи знову поставила перед мільйонами католиків і західною цивілізацією питання: як Церква зможе реагувати на виклики часу, коли її главою більше не є такий привабливий і здатний прийняти й оцінити зміни понтифік. Напередодні Нового року спостерігачі з жалем констатували: новий Папа — обережний і вдумливий богослов Бенедикт XVI — усе ще залишається в тіні свого видатного попередника, він ніяк не заявив про власне правління, не зробив жодних значимих призначень у церковній ієрархії. Відкритими є багато важливих питань існування Церкви, не вирішених попереднім Папою. Серед них і питання про створення Греко-католицького патріархату України. Його необхідність активно обстоюють ієрархи УГКЦ і проти такого Патріархату не менш активно виступає, перебуваючи в непростих відносинах із Ватиканом, Російська православна церква, яка залишається найчисленнішою конфесією України та здобуває дедалі більший політичний вплив у Росії. Наразі незрозуміло, як новий понтифік збирається розв’язувати це питання й багато інших проблем Церкви. Можливо, і в цьому простежується чарівність особистості померлого Папи, котрий поки ще залишається головним авторитетом для Церкви і символом її впливу й розвитку для решти світу.

Усім смерчам назло

Ураган «Катріна», який затопив одне з найвідоміших міст Сполучених Штатів — Новий Орлеан, — залишиться, мабуть, найстрашнішим символом року, що минає. І не лише тому, що з таким жорстоким буйством стихії ми давно не зіштовхувалися. Головне враження від «Катріни» у тих, хто не живе в Сполучених Штатах — насамперед політичного характеру. Світ виявився свідком того, як державна машина найпотужнішої країни дає збої та виявляється практично неспроможною захистити власне населення від стихійного лиха. І навіть якби американській адміністрації вдалося логічно пояснити ті чи інші свої вчинки, враження безпорадності все одно залишилося б. Можливо, це враження не пов’язане виключно з Новим Орлеаном. Здається, воно спрямоване ще й на інші прояви американської політики. Труднощі в Іраку, що супроводжуються бадьорими рапортами представників американської адміністрації про успішність та продуманість її дій, також стали однією з причин, які змусили світ засумніватися нехай не у всемогутності Сполучених Штатів, але в ефективності їхньої бюрократії та обгрунтованості її дій.

Новий Орлеан став символом для тих, хто сумнівається. І події, що відбувалися в цьому місті та навколо нього, лише зміцнювали його «символічне» призначення. Загибель 118 (за офіційною статистикою) людей, страждання найбіднішої частини населення, невчасна, на думку багатьох, реакція федеральної влади, неприїзд — вчасно — президента Сполучених Штатів у постраждалі райони... Усе це разом й характеризується словами «неефективність» та «непродуманість».

Звісно ж, у трагедії Нового Орлеана було чимало й інших прикладів. Прикладів прямо протилежних, які доводять ефективну роботу державних служб і неможливість допомогти людям через причини цілком об’єктивні, пов’язані зі стихією. Проте дуже показовим є саме те, що у світі цих позитивних прикладів воліли не помічати. Європейська та російська преса наввипередки розповідали читачам саме про орлеанські невдачі. Часом навіть здавалося, що подача подій у Новому Орлеані у світових ЗМІ переслідує дві мети. По-перше, звичайно, довести, що американці зовсім не такі всемогутні та успішні, якими хочуть здаватися. А по-друге, виписати своїй місцевій владі індульгенцію на майбутнє. Адже у разі будь-яких стихійних подій тепер можна сказати, що коли вже не виходить в Америці, то навряд чи вийде в нас...

Утім, президента Джорджа Буша критикували за Орлеан і в самих Сполучених Штатах. Критики американського лідера вже кажуть, що своєю нерозумною поведінкою під час повені та помилками в іракській кампанії Буш помітно погіршив шанси республіканського кандидата на майбутніх президентських виборах у країні.

Нафтовий сплеск

У рейтингу економічних подій року експерти виділяють кілька найголовніших. Бурхливо розвивається китайська економіка, що насторожує весь індустріально розвинений світ. Інтернет-компанія Google за зростанням акцій мчить попереду планети всієї, а своїм інвесторам приносить 250% прибутку на рік. Дехто з експертів також включає в цей перелік повторний продаж «Криворіжсталі», називаючи його приватизаційним рекордом року не лише через суму, а ще й тому, що він став найпрозорішою приватизаційною угодою на просторах колишнього Союзу. Проте подією № 1, безумовно, є ціни на нафту.

2005 рік успадкував від свого попередника ціну приблизно 46 дол. за барель сирої нафти. Якщо споживачі й були готові до подальшого підвищення, то розраховували на повторення пікової ціни 2004 року — 55,67 дол. Після того, як у березні 2005-го ціни впевнено подолали цю межу, країни великої «сімки», в особі своїх міністрів фінансів та глав центробанків, виступили зі спільним комюніке про те, що «ціни на нафту підривають зростання світової економіки». Природно, вони й гадки не мали, що вже через чотири місяці ця ціна зросте на третину...

Рекорд — 70,85 дол. за барель — було встановлено в останній день серпня, коли стало зрозуміло — ураган «Катріна» позбавив США левової частки нафти і нафтопродуктів із Мексиканської затоки. Постраждали практично всі споживачі-імпортери. Японії, наприклад, довелося скористатися стратегічними запасами нафти. Це сталося всього втретє за повоєнну історію країни.

Ціна за барель нафти 60—70 дол., яка встановилася протягом 2005 року, видається непомірно високою. В абсолютних цифрах вона вдвічі вища, ніж 2001-го. Але, з урахуванням інфляції, нафта сьогодні набагато дешевша, ніж у 1970-х — на початку 80-х.

Основних причин такого стрімкого зростання кілька, однак у тому, яка з них основна, думки експертів не збігаються.

По-перше, попит на енергоресурси перебуває сьогодні на найвищому за минулі чверть століття рівні. По-друге, приріст потужностей переробки істотно (у рази) відстає від приросту видобутку й попиту. Намагаючись задовольнити попит на високоякісний бензин і авіаційне паливо, нафтопереробники конкурують один з одним за поставки високоякісної нафти, чим накручують ціни на неї. Крім того, ринок остерігається перебоїв поставок, спричинених геополітичними та природними катаклізмами. Воюючий Ірак ніяк не може вийти на запланований рівень видобутку. Нігерію й Венесуелу лихоманять страйки. Америку переслідують руйнівні урагани.

Хай там як, а досвід 2005 року засвідчив: піднявшись одного разу, ціни на нафту вже не повертаються до колишнього рівня ніколи. Процес став настільки необоротним, що на нього не впливатимуть ані війни, ані кризи, ані стабільність, ані навіть насичення ринку. Одна з причин — стан світових запасів.

За попередній рік нової нафти знайшли стільки ж, скільки й видобули. І якщо за період 1984—1994 рр. обсяг розвіданих загальносвітових запасів зріс на третину, то за минуле десятиліття цей показник збільшився лише на 1,7%.

При теперішніх обсягах видобутку нафти у світі вистачить на 40 років — це в середньому по планеті. Найбільше запасів в Ірану — на 89 років, Казахстану — на 83, Саудівської Аравії — на 42, Росії — на 21 рік.

Песимістично налаштовані аналітики прогнозують, що пік видобутку нафти з усіх можливих джерел припаде на 2015 рік і протримається близько 30 років. Отож серйозні зміни настануть невдовзі після 2030-го. Оптимісти ж вважають: розвиток нових технологій може зробити майбутнє не таким похмурим.

Головне питання — розвиток енергозбереження на всіх рівнях, розробка нових технологій і пошук альтернативних шляхів енергозабезпечення. Крім того, зрозуміло, що дуже скоро настане час «реабілітувати» атомну енергетику. І тоді провідними гравцями на енергетичному ринку виявляться країни, котрі володіють запасами урану: Австралія, Бразилія, Казахстан, Канада, Китай, Намібія, Росія, США, Узбекистан, ПАР.

Пташиний грип на тлі
«курячої сліпоти»

Подією зі знаком мінус Року Півня, який минає, безсумнівно, можна назвати спалахи пташиного грипу, які викликали неймовірний переполох в усьому світі. Не минула ця напасть і нашу країну. На початку календарної зими, коли, здавалося, лихо нас оминуло, у кількох районах Автономної Республіки Крим офіційно зареєстровано масовий падіж домашньої птиці й у зв’язку із загрозою поширення епізоотії введено надзвичайний стан. На цей час, на думку фахівців, ситуація стабілізувалася. Ціною величезних зусиль медиків і рятувальників МНС, психологічної напруги і стресів для жителів постраждалих населених пунктів, а також поголовного знищення домашньої птиці (усього знищено близько 70 тисяч голів). Водночас епідеміологи не виключають можливості нових спалахів інфекції навесні, з початком міграції перелітних птахів.

Водоплавні пернаті — найчастіше дикі качки — під час міграції розносять вірус пташиного грипу, будучи при цьому малосприйнятливими до інфекції. Домашня ж птиця дуже вразлива щодо збудника цієї хвороби, особливо високопатогенного штаму H5N1. Крім того, відомо, що він може уражати свиней. Мутуючи в їхньому організмі, небезпечний вірус, як вважають учені, може підібратися до людини у «свинячій» подобі.

Ще навесні Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) оголосила передпандемічну ситуацію — усім країнам було запропоновано на випадок спалаху інфекції розробити програми заходів для обмеження її поширення. І хоча, слава Богу, пандемії не було, експерти сходяться на тому, що новий вірус грипу має прийти в популяцію. Як аргументи для скептиків, котрі вважають пташиний грип не чим іншим, як вигаданою страшилкою (заради певних комерційних цілей), учені вказують на кілька причин, які переконують в існуванні небезпеки.

По-перше, віруси пташиного грипу (ВПГ) світова наука пильно вивчає понад сто років. І переконливо доведено, що ВПГ є близьким родичем вірусу грипу людини.

По-друге, відомо, що найнебезпечнішою властивістю вірусів є їхня неймовірна мінливість. Зустрівшись, вони інтенсивно обмінюються генами. Поширення інфекції серед птахів збільшує можливість прямої її передачі людям. Це, у свою чергу, становить небезпеку того, що людина, інфікована одночасно штамами людського і пташиного грипу, стане «посудиною для змішування», унаслідок чого з’явиться новий підтип вірусу з достатньою кількістю людських генів, здатний передаватися від людини до людини.

По-третє, при мутаціях виникають такі сполучення генів, які підвищують можливість передачі вірусу від птахів іншому виду, якому раніше він не передавався.

По-четверте, існує певна періодичність виникнення пандемій грипу. У минулому сторіччі людство вже пережило три глобальні епідемії цієї інфекції — у 1918—1919 рр., 1957—1958 рр. і 1968—1969 рр. І хоча періоди між пандеміями різні, вважається, що інтервал відносного спокою навряд чи може перевищувати 30—40 років. Саме тому вчені припускають, що така пандемія не за горами і найбільш імовірним збудником вважається вірус-мутант, який може з’явитися в результаті зустрічі вірусів людських і пташиних в організмі свині. Таким шляхом він придбає «злість» грипу пташиного, універсальність — свинячого і заразність — людського.

Говорячи про можливу пандемію, учені застерігають: сьогодні не варто наводити страхітливі цифри про сумні результати іспанки — тоді не було вакцин, ретровірусних препаратів, які могли полегшити перебіг хвороби, нарешті, розвинених санітарно-епідеміологічних служб. У рамках ВООЗ сьогодні існує глобальна мережа нагляду за грипом. В Україні теж є національний центр грипу, правда, можливості його обмежені.

На жаль, навіть ситуація зі спалахом небезпечної інфекції в Криму не послужила нам уроком — усе обмежилося тільки «пожежними» заходами. Тоді як вчені-вірусологи і генетики давно б’ють тривогу з приводу необхідності створення державного органу з проблем біобезпеки. Але марно. Серйозну занепокоєність у них викликає не тільки ситуація з пташиним грипом, але і якість харчових продуктів. Проте «куряча сліпота» можновладців — набагато небезпечніша недуга, ніж пташиний грип.

Несполучені штати Європи

Провал референдуму по європейській Конституції, із такими труднощами схваленої керівниками країн—членів ЄС, продемонстрував, наскільки серйозні проблеми організації, що здавалася до свого розширення зразком вдалої інтеграції. Те, що провідні країни ЄС пов’язали це розширення з посиленням регулюючих функцій Євросоюзу, не справило належного враження на французів і голландців, які провалили референдум. Заворушення у Франції наприкінці року лише підсилили відчуття європейського неблагополуччя, хоча європейські еліти на тлі цих заворушень зберігали олімпійський спокій і не були схильні драматизувати події. Власне, й у Франції не було особливої драматизації провалу конституційного референдуму, який завершився зміною кабінету міністрів. І це при тому, що президент Франції Жак Ширак був палким прибічником Євроконституції, а колишній глава держави Валері Жискар д’Эстен керував процесом її підготовки й досі залишається прихильником ідеї повернення до обговорення відкинутого його співвітчизниками документа.

Після провалу референдуму питання про європейські реформи залишилося відкритим. Якогось конкретного плану майбутнього розвитку співтовариства так і не запропоновано, британське головування виявилося скоріше прагматичним перепочинком після поразки. Серед європейських політиків є як прибічники повернення до документа, який зазнав фіаско, так і ті, хто виступає за ретельніше та вдумливіше ставлення до реформ. Тим паче що будь-яке вирішення принципових питань останнім часом обертається мало не новою кризою: напередодні Нового року Євросоюзу дивом вдалося уникнути чергової, пов’язаної з прийняттям бюджету ЄС. Зрозуміло, така криза може цілком виникнути і при ухваленні бюджету на наступний рік, бо не з’ясовано три найважливіші моменти бюджетного функціонування: «британський чек», пов’язаний із поверненням Британії, яка не користується дотацією на сільське господарство, частини її внесків до сільськогосподарської частини бюджету ЄС; субсидування Європою сільськогосподарського виробництва Франції; дотації новим членам Євросоюзу, які явно розраховували на більше, вступаючи до ЄС. Не подолано й політичні суперечності між орієнтованою на євроатлантичні цінності «новою» Європою та Європою «старою», що розраховувала на політичне змагання зі США.

Хоч би якими були шляхи виходу з перманентної кризової ситуації та віднайдення привабливої інтеграційної моделі, 2005 рік увійде в історію як рік розставання з ідеєю Сполучених Штатів Європи, про які марили багато єврочиновників. Європейська наддержава, здатна стати геополітичною альтернативою Сполученим Штатам, навряд чи з’явиться в найближчому майбутньому, а сам Європейський Союз збереже свою інтеграційну привабливість тільки як вдала економічна модель. Ясна річ, у тому разі, коли йому вдасться «перетравити» розширення й вирішити питання про приєднання Туреччини, яке досі залишається одним із найболючіших питань європейського розвитку.

Кривавий Андижан

Трагічні події в узбецькому Андижані продемонстрували, наскільки крихка уявна стабільність навіть у найзакритіших і найконтрольованіших владою країнах Центральної Азії. Андижан вразив світ і довго ще залишатиметься одним із огидних символів державного насильства. Повстання населення, грубо придушене з допомогою сили, спричинило сотні, якщо не тисячі жертв. Але досі немає виразних пояснень, чому стався цей виступ. Можна припустити: ситуація вийшла з-під контролю багато в чому через те, що нова влада Андижанської області скористалася образом протистояння ісламістській загрозі, яка багато років насаджувалася Ташкентом. Кинувши до в’язниці близьких до попереднього глави області бізнесменів, котрі миттєво перетворилися на групу терористів-змовників, вона й повстання на підтримку арештованих змогла подати як ісламістський бунт. Офіційний Ташкент відреагував у цілковитій відповідності з програмою жорсткого реагування на терористичну загрозу. Тільки жертвами цього реагування стали мирні люди, котрі ніколи не мали нічого спільного з терором і підпільними організаціями. Режим Іслама Карімова потрапив у пастку власної пропаганди та втратив маневреність, яка характеризувала Узбекистан із моменту проголошення незалежності цієї країни. Проігнорувавши західні вимоги про проведення незалежного розслідування, Карімов став дедалі більше зближатися з Москвою, перетворюючи свою країну на головного союзника Кремля в Центральній Азії. У Росії можливість такого зближення зустріли з ентузіазмом, сприйнявши те, що сталося в Андижані, як «удар у зуби» помаранчевим революціям. Хоча навіть авторитетні лідери узбецької опозиції закликали не сприймати як революцію події в Андижані, та й їхні контури аж ніяк не були схожі на те, що сталося в Києві, Тбілісі чи Бішкеку. Проте привабливий образ придушення революції довго експлуатувався державними російськими ЗМІ. Можливо, саме принадність цього образу й дозволила Москві так приязно відреагувати на пропозиції скомпрометованого режиму про стратегічне партнерство й виступити проти міжнародного розслідування андижанської трагедії.

Придушення заколоту в Андижані та зближення з Москвою позбавили Узбекистан його претензій на лідерство в регіоні. Під кінець року стало очевидно: справжнім лідером Центральної Азії тепер буде Казахстан, чий президент Нурсултан Назарбаєв забезпечив собі переобрання на третій термін і зберіг непогані відносини з Заходом і Росією. У довгостроковій перспективі є серйозні запитання щодо стійкості режиму Іслама Карімова, багато в чому забезпечуваної особою першого президента Узбекистану. Стан здоров’я президента, відсутність наступника, зіпсована репутація Карімова, подальше посилення впливу Росії — усі ці чинники аж ніяк не сприяють процесу консолідації еліти й чіткому розумінню нею перспектив подальшого розвитку Узбекистану.

Код абсурду

У 2005-му Нобелівський комітет нарешті віддав належне Гарольду Пінтеру, одному зі стовпів театру абсурду (чи театру парадоксу). Пінтер — глибокий стариган. Майже нічого не пише. Для багатьох він — драматургічна ікона тієї золотої пори (50—60-ті), коли проблеми некомунікабельності людей, їхньої метафізичної роз’єднаності та їхньої перманентної відчуженості ще когось серйозно хвилювали... Зовсім інші «народні хвилювання» терзали культмаспростір 2005-го. Мода на твори жанру інтелектуального екшну, спровокована нещодавно «Кодом да Вінчі» Дена Брауна, стала майже тотальною. Книжкові крамниці і престижні літературні маркети, вуличні розкладки й вокзальні кіоски, інтернет-магазини та голлівудські кіностудії — здається, всі вирішили миттєво перепрофілюватися на розгадування «великих таємниць»... На вивчення «ієрогліфів минулого»... На розшифрування вигадливих художніх вигинів пензля Рафаеля, Босха... Не кажучи вже про Леонардо да Вінчі, який у 2005-му став у сто разів популярнішим, ніж Леонардо Дікапріо. Доки створювалися десятки сіквелів на бестселер Брауна (автори всі як один зламували «код», доводячи істину в останній інстанції), доки голлівудські небожителі затверджували акторів в екранізацію поп-роману (гратимуть Том Хенкс, Одрі Тоту, прем’єра у травні 2006-го), тим часом...

Тим часом художній світ із потужністю урагану «Катріна» потрясали сенсації, пов’язані з великим Лео. Одна з останніх інформбомб, яка перелякала мистецтвознавчий легіон, полягає в тому, що найбільший шедевр да Вінчі «Поклоніння волхвів», як виявляється, не має нічого спільного ні з задумом великого флорентійця, ні з подальшими трактуваннями цієї роботи... Мистецтвознавча рать, у прямому й переносному значенні, зішкребла часові й колірні нашарування на картину й ухвалила: «У фарбі надто багато свинцю... За цим прошарком заховане щось інше...» За однією з версій, якийсь мазило практично переписав шедевр після Леонардо, і смисл, закладений у роботі геніального художника, виявився зіпсованим, перекрученим... Хто постарався? Кому це на руку... Невже Римо-католицька церква, володар «кілець» і догматів... Загалом, з допомогою унікальних розчинників шедевр пополірували, й з’ясувалося, що бачення Леонардо тривимірні, ексклюзивна колекція його малюнків у цьому полотні з допомогою інфрачервоної камери та сканера відкрилася в новому світлі... Мистецтвознавці побачили слона на задньому плані, а також вола й осла... Леонардознавці довели (певне, це так складно довести...), що геній саме в «Поклонінні волхвів» сховав майже всі ескізи своїх подальших великих робіт і зашифрував дуже багато художніх ідей, розтасканих у подальшому його епігонами...

Перенесення цієї унікальної концепції на нові реалії може означати, що і Ден Браун, як «батько-фундатор» найважливішого поп-бестселера початку XXI століття (тобто «Коду да Вінчі»), теж подарував своїм епігонам масу ідей, у тому числі й художніх. І повертаючись до пташенят гнізда Брауна, тобто БРАУНівському руху в сучасній світовій поп-культурі, нескладно вирахувати, що технологія книжок, які найбільше розкуповуються на планеті «у дусі й за буквою «Коду» проста, як арифметична операція в першому класі: двічі два — чотири... «Загадка Рафаеля» Йена Пірса, «Відео Ісус» Андреаса Ешбаха, «Афінські вбивства» Хосе Карлоса Сомоси, «Історик» Елізабет Костовой, «Таємниця Ієроніма Босха» Петера Демпфа (і т.п. і т.ін.) апелюють до минулого, щоб знайти банальні підказування та пояснення нинішнього, майбутнього, невідомого. Прекрасне — далеко. Простіше — не буває. Умоглядно — до абсурду. Затребувано — повсюдно. Продовження — далі буде...

Одностороннє перемир’я

Виведення ізраїльських поселень і військ із сектора Газа, розпочате з ініціативи прем’єр-міністра Аріеля Шарона, змінило весь політичний ландшафт Близького Сходу. Якщо останні десятиріччя саме територіальні придбання вважалися в регіоні запорукою безпеки, а потім уявлялося, що цю безпеку може забезпечувати мирний процес, то Шарон довів можливість іншого підходу. Обмін території на безпеку і перемир’я замість миру.

У цієї концепції виявилося чимало противників і в самому Ізраїлі, і за його межами. Хоча більшість ізраїльтян підтримали свого прем’єр-міністра, Шарон не знайшов підтримки у власній партії — «Лікуді» — і був змушений залишити її наприкінці року, створивши нову політичну силу — партію «Кадіма». Участь у цьому проекті іншого ветерана ізраїльської політичної сцени, колишнього прем’єр-міністра та нобелівського лауреата Шимона Переса, якого вважають одним із архітекторів близькосхідного мирного процесу, продемонструвала розчарування частини ізраїльської еліти в провідних партіях країни. Наскільки вдалим є центристський проект Шарона, покаже час. Однак у ході виведення поселень із Гази було продемонстровано зрілість ізраїльського суспільства, якому пророкували серйозне розмежування і навіть громадянську війну, а незадоволені поселенці під помаранчевими прапорами здавалися стороннім спостерігачам ізраїльськими революціонерами.

Ніякої громадянської війни, втім, не сталося. Можна констатувати, що перемир’я з ізраїльського боку встановлено. І тепер важливо зрозуміти, наскільки готова до підтримки цього перемир’я палестинська сторона. Адже внаслідок ізраїльського виходу з Гази Палестинська автономія вперше у своїй історії дістала під свій контроль цілий регіон і до того ж змогла забезпечити відкриття зовнішнього кордону сектора із сусіднім Єгиптом. У Палестинській автономії весь рік тривали процеси не менш складні, ніж в Ізраїлі. І хоча наступник Ясіра Арафата Махмуд Аббас утримує владу, заворушення в палестинському керівництві — наявне, і виразилося хоча б у готовності лідерів партії Арафата й Аббаса ФАТХ йти на майбутні вибори до парламенту автономії двома роздільними списками. У Ізраїлі тим часом готові були розпочати діалог з упевненим у своїх силах партнером. І з великою обережністю — хоча й не без певної симпатії — ставилися до спроб Аббаса зміцнити свою владу.

Ще одна важлива частина політики Шарона, яка робить її несхожою на підходи недавнього минулого, — це односторонність як суть політичного рішення. Прем’єр-міністр Ізраїлю начебто поставив за мету спростувати приказку, яка існує у великій політиці, про те, що для танго потрібні двоє. Дотепер і близькосхідні війни проходили між противниками по різні боки лінії фронту. І мирний процес розвивався між різними партнерами. Вихід із Гази виявився внутрішньою справою Ізраїлю, що призвела до громадського заворушення. Але він не узгоджувався з Палестинською автономією, керівництво якої просто виявилося поставленим перед фактом. З палестинцями — як, утім, і з єгиптянами — обговорювали виключно технічні питання. І в цьому головний сенс перемир’я, укладеного в односторонньому порядку: Аріель Шарон явно не прагне танцювати танго...

Український інтелект підкоряє світ

Значимі досягнення рідко гідно оцінюються сучасниками. У нашій країні майже непоміченою пройшла поїздка групи молодих українських менеджерів і вчених на «оглядини» в мекку високих технологій — Силіконову долину в Каліфорнії. Там нашим молодим співвітчизникам удалося зі своїми проектами фактично з ходу прорватися на передовий ринок високих технологій, який бурхливо розвивається .

Це важливо хоча б тому, що наші славні керівники науки вже давно привозять з-за кордону тривожні звістки про те, що наука у світі приносить дедалі більший прибуток. Доход аналога Силіконової долини в Індії, де працює компанія програмістів не дуже високої кваліфікації, уже можна порівняти з бюджетом України. І він зростає надзвичайно стрімко. З цього вищі адміністратори нашої науки робили висновок — ми відстали назавжди...

Подорож Сергія Лобойка з колегами до США миттєво спростувала цей стереотип. Сім проектів, які представили українці на суд американських інтелектуалів, справили фурор. Слово «Україна» раптом стало надзвичайно популярним у Силіконовій долині. Усі відразу згадали, що багато найяскравіших (нині місцевих) представників світу найвищих технологій мають українські корені. Американський досвід показав: у кризові моменти Силіконову долину масово залишали індійці, китайці, але з 50 тисяч наших співвітчизників виїхали одиниці. Їх будь-що намагалися зберегти. Саме від них чекають креативних рішень, які можуть урятувати будь-який проект, що потрапив у важке становище.

«У даний час Україна, — сказав гуру світового венчурного бізнесу знаменитий американський мільярдер Тім Дрейпер, — може швидко випередити багато країн і отримати найвільнішу економіку у світі. У вас відбулася приголомшлива помаранчева революція. На відміну від Росії, ваша економіка не залежить від «дірок у Землі». В Україні люди цінують інтелект і можуть побудувати вільне громадянське суспільство».

Успіх наших молодих менеджерів і програмістів показав: Україна має можливість зайняти унікальну нішу на світовому ринку. Спираючись виключно на власні технології, їм вдалося довести, що українську науку можна швидко вивести на міжнародний ринок.

Українці в Силіконовій долині асоціюються з відкритістю, креативністю, швидким ухваленням рішень — усім тим, що тут зведено в культ. І це вже наша серйозна конкурентна перевага на західному ринку. Кількості пропозицій, отриманих українцями під час поїздки, досить, щоб запустити процес створення власної Силіконової долини. Але для реалізації цього проекту потрібна підтримка з боку мешканців владних кабінетів.

Можливо, оглушливий успіх молодих і честолюбних стане поштовхом для змін у добряче заржавілому механізмі управління українською наукою. І тоді в країні буде створено живе комунікативне середовище, яке дозволить нашим ученим й інженерам реалізувати свої ідеї на міжнародному ринку.

Невіртуальний прорив Інтернету

Інтернет, який в останні роки утвердився як «живильне середовище» для культури, приніс у році, що минає, нові, ще вагоміші та значимі сходи. Безплатна, відкрита для читання і редагування онлайн-енциклопедія Wikipedia, «товщина» і детальність якої зростають буквально по годинах. Скептики побоювалися, що утворювана спорадично, спільними зусиллями користувачів довідкова база найпопулярнішого інтернет-довідника загрузне в помилках і неточностях. Проведене нещодавно дослідження встановило, що статті Wikipedia містять приблизно таку саму кількість огріхів, що й матеріали знаменитої Britannica — приблизно 3,5 на статтю (з наукового розділу), а загальна кількість тільки англомовних статей (не рахуючи довідкових матеріалів на інших мовах) швидко наближається до мільйона. Інше знакове досягнення — 63 мільйони користувачів Інтернету в Японії, половина її населення, вважають за краще дізнаватися про новини в режимі он-лайн — і це в країні, яка по праву гордиться своїми «паперовими» ЗМІ (штаб-квартири шести з найбільших за кількістю читачів газет світу розташовані на Японських островах)... Нарешті, Інтернет остаточно розвінчав застарілу практику «виготовлення» музичних хітів медіаконгломератами з допомогою невпинної радіоротації. Дрібні індепендент-лейбли, які не мають коштів для «просування» своїх артистів звичними способами, звернули свою увагу на музичні блоги й пережили в році, що минає, потужний підйом продажів своїх дисків на тлі загального згасання продажів аудіопродукції «акулами» шоу-бізнесу. Групи, які публікували музику виключно в Мережі, самотужки, дедалі частіше піднімаються до верхніх рядків списків популярності. Настав час відкинути звичний «здоровий цинізм»: Інтернет дедалі глибше проникає в культуру, культура відповідає взаємністю, і цьому процесу не видно кінця.