ДЕ НАМ ТАКОГО ВЗЯТИ?

Уже який місяць поспіль в Україні намагаються усвідомити, хто ж із провідних кандидатів на пост президента країни може заслужити російську підтримку. Обмовлюся, на мою думку, сама постановка цього питання є спекулятивною. Говорити про російську підтримку взагалі не доводиться. Всупереч телевізійній реальності, російська еліта все ще роз’єднана — у складових її угруповань різні уявлення про свої інтереси. А либонь із їхньої точки зору інтереси Росії — це і є інтереси їхніх угруповань. Далі слід зрозуміти, на яку саме підтримку очікують в Україні. Гроші? Благословення Путіна? Чітке розуміння, до кого саме прихильний Кремль? Але що змінить це розуміння? І що зможуть усерйоз змінити ці гроші?

Для того, аби зрозуміти, кого може підтримати російська еліта, необхідно пам’ятати: це клас енергійних реалістів із фантастичним мисленням. Росіяни — реалісти в економіці, у тому, що самі вони вважають бізнесом. Але про свою країну, про її історію, сусідів, місце в світі уявлення у них цілком фантастичні. Виходячи з цього, спробуємо уявити, кому віддала б перевагу російська еліта, якби їй вдалося досягти єдності з українського питання.

Якби російська еліта мислила виключно економічними категоріями, вона віддала перевагу б Віктору Ющенку. Бізнесмени, котрі оточують колишнього прем’єр-міністра, за рівнем свого впливу й кількістю акумульованих грошей не порівнянні з олігархами біля трону Леоніда Кучми. Відсутність у Ющенка власних глобальних економічних інтересів росіяни зафіксували ще в період, коли Віктор Андрійович очолював український уряд. Простіше кажучи, якби приватизація «Криворіжсталі» проходила б при президенті Ющенку, хазяїном компанії міг би стати Олексій Мордашов, а не Рінат Ахметов із Віктором Пінчуком. Не стверджую, що це справді було б так — маю на увазі, що в Росії можуть так думати. Але цього не досить.

Тому що образ Віктора Ющенка в Росії такий: він — прозахідний, він — американський проект, він одружений із іноземкою-американкою. Його прибічники — націоналісти з західних областей України, ті самі, котрі ніяк не можуть погодитися з очевидною думкою про те, що Україна — просто вигадка. Таким чином, перемога Ющенка сприйматиметься як однозначна поразка Росії, як перехід України в горезвісну американську сферу впливу... Позаяк Кремль мислить ще й телевізійними категоріями, напрошується: це буде погано сприйматися по телевізору.

Зате добрий вигляд матиме перемога Віктора Януковича. Представник східних областей України, висуванець влади, прибічник російсько-української економічної співпраці, усіляких там ЄЕПів — чого ще бажати? Але підтримці Януковича заважає залізна хватка — особисто прем’єра й рідних йому «донецьких». Якщо до історії з «Криворіжсталлю» у росіян ще були підозри, що в разі перемоги Януковича на президентських виборах вони навряд чи зможуть розраховувати на участь у поділі української власності, то після не найелегантнішого відкоша, отриманого Олексієм Мордашевим, усе стало зрозуміло остаточно. І те, що в приватизації українського металургійного велетня брали участь саме Віктор Пінчук із Рінатом Ахметовим, — вельми символічно. Бо демонструє і російським підприємцям, і політикам, котрі лобіюють їхні інтереси, просту річ: росіянам нема чого очікувати ані від донецьких, ані від сімейних. Так чому, скажіть на милість, потрібно підтримувати Януковича? Лише через перевагу телевізійної картинки?

Ще більше роздратування Кремля може викликати донецько-ющенківська коаліція, про котру так люблять розмірковувати деякі українські політики та спостерігачі. Для українських кланів така коаліція — справді цікава зміна ситуації. А для росіян прозахідний президент Ющенко та непоступливий продонецький прем’єр Янукович в одному флаконі — те саме, що ніж гострий. Таких ані по телевізору не покажеш, ані грошей із ними не заробиш... Ну, і навіщо вони Росії потрібні?

Можна ще уявити собі, що Росію влаштував би Леонід Кучма — якби наважився піти на третій термін. Але поки що Президент запевняє, що балотуватися не збирається. У Москві взагалі можуть вважати: Кучма, коли насмілиться затриматися на Банковій, обійдеться без підтримки ззовні. І, крім того, особливої ревності в підтримці чинного Президента також не повинно бути виявлено. Особливу увагу до російських економічних інтересів Леонід Данилович демонстрував лише тоді, коли ці інтереси збігалися із його власними — економічними чи політичними... Зрештою, «Криворіжсталь» залишається не де-небудь, а в родині Президента...

Про інтерес до інших українських претендентів говорити поки що не доводиться. У Москві звикли ставити на переможців: уявити собі, що таким переможцем виявиться Мороз або Кірпа, справді непросто. Залізничний монарх, утім, ще може бути сприйнятий прихильно, якщо його бодай приватно назвуть кандидатом влади. А Мороз символізує ліві сили, котрі в Кремлі не в пошані, — не кажучи вже про те, що колишній спікер поєднує ліві переконання із державницькою риторикою. Остання, ясна річ, не викликає у наших сусідів особливого ентузіазму...

Складається, таким чином, парадоксальна ситуація. Росія може вплинути на українські вибори, але їй нікого на цих виборах підтримувати. Сама логіка розвитку політичних процесів в Україні входить у суперечність із російськими інтересами. Росії потрібний такий президент України, котрий виступав би з гучними інтеграційними заявами й віддав би росіянам усе, що вони не попросять. Ну й де нам такого взяти?