ЧЛЕНОУШКОДЖЕННЯ

«Мы уже победили,

Просто это
еще не так заметно»

Борис Гребєнщиков

«А у вашому парламенті завжди так цікаво? — з явною заздрістю в голосі запитували у своїх українських колег французькі журналісти, котрі прийшли в четвер у Верховну Раду для ознайомлення з особливостями нашого законодавчого процесу. — Це схоже на взяття Бастилії!» І вони були не далекі від істини. Оскільки по суті відбувалося взяття більшовиками Національного банку, а за формою... У формі спостерігалася багатожанровість, яка доходила до еклектизму. На слухачів трансляції парламентського засідання по радіо події могли справити враження радіовистави з елементами трилера, чому значною мірою сприяло періодичне звучання реготу спікера, від якого у багатьох пробігав мороз по шкірі. Той, хто коротав день у парламентських кулуарах, спостерігав довгий кліп із дрібно нарізаними кадрами масових виходів депутатів із сесійної зали і заходів їх назад, що пояснювалося нескінченними перервами в роботі парламенту, які змушений був оголошувати Володимир Литвин. Ну, а ті, кому пощастило спостерігати за подіями безпосередньо з ложі преси, стали свідками захоплюючого дійства, яке іноді нагадує комедію «Веселі хлоп’ята», окремі епізоди бойовика «Міцний горішок», а в деяких місцях — навіть трансляцію футбольного матчу.

Та якщо дії «меншовиків», що окупували трибуну і не давали головуючому поставити на голосування постанову про звільнення з посади глави Національного банку, видавалися радше жестом розпачу, то агресія «більшовиків» дещо збентежила. Вона абсолютно не вписується в лінію поведінки переможця, що ним, за логікою речей, мала почуватися парламентська більшість після тріумфальних заселень її представниками всіх владних палаців, кабінетів, кімнаток і закутків. Ну, можна ще зрозуміти Олександра Волкова, який мужньо стримував атаку опозиціонерів на спікера та його мікрофон. По-перше, туга за бойовим духом минулих днів, по-друге, надія на те, що Президент побачить по ТБ і оцінить його. Журналістам, які поцікавилися згодом в Олександра Михайловича причиною його настільки активного втручання у справу захисту президії, пан Волков пояснив, що захищав спікера від удару по голові трубою. Гаразд, вважатимемо, що йому вистачило наївності повірити в поширені парламентом чутки про металеву арматуру, заготовлену опозицією для збройного повстання. Але чим пояснити таку несумірну з причиною гніву реакцію Григорія Суркіса? Журналістка з УНІАН уже й не ховала зошита, якого її безперестанку, немов реліквію, просили продемонструвати колеги. Один із аркушів звідти був висмикнутий рукою самого Григорія Михайловича. Щоправда, не в результаті нападу ним на представників мас-медіа, а в запалі знищення плакатів, вивішених на фронтоні ложі преси, куди соціал-демократ не полінувався піднятися, розширивши тим самим зону бойових дій за межі зали засідань. Певно, боротьба за єдиний інформаційний простір, затіяна лідером його рідної партії, настільки захопила Григорія Михайловича, що він не зміг байдуже споглядати антипрезидентські гасла. Чи його раниму душу за живе зачепили слова «Політичні аутсайдери + зрадники = більшість», написані на одному з плакатів? Хай там як, саме Григорій Суркіс здобув звання найактивнішого учасника «взяття Нацбанку», оскільки на описаному його «героїчна» діяльність не завершилася.

Річ у тому, що неадекватну, на перший погляд, поведінку Степана Хмари, як виявилося, викликало те, що йому стало відомо про некоректну поведінку Григорія Суркіса стосовно Юлії Тимошенко. За словами самої Юлії Володимирівни, вибравши момент, коли цього ніхто не бачив, Григорій Михайлович із накопиченою роками злістю і добрячою силою вдарив її ліктем трохи нижче сонячного сплетіння. «Я? Вдарити жінку? І як вам могло таке спасти на думку?» — відбивався від насідаючої на нього преси президент ФК «Динамо».

Він виклав свою версію пригоди. Відповідно до неї, він сам опинився в ролі жертви злобливої Тимошенко. За словами Суркіса, проходячи повз нього, Юлія Володимирівна ударила своїм гострим каблуком по його черевику з явним наміром «нанести членоушкодження». Тим часом Григорій Михайлович виявився не єдиним ушкодженим членом парламенту. Забитими місцями та розбитими носами завершилася «оборона Нацбанку» для багатьох опозиціонерів, які, не жаліючи себе, кидалися на комп’ютери системи «Рада», аби не дати їй працювати. Коли ще врахувати обсяг матеріальних збитків, завданих через ушкоджені мікрофони й інше електронне обладнання парламенту, то важко не поцікавитися: а чи не занадто дорого країні обходиться працевлаштування Сергія Тігіпка? Чим же завершилася чергова спроба зробити це для протиборчих сторін?

У навколополітичних колах нещодавно народилося нове найменування всім відомої партії — СДПУ(0:0). І хоча таку корективу внесено передусім у зв’язку із сумним результатом футбольного матчу «Динамо» — «Бешикташ», що відбувся в четвер, вона дуже відповідає тому станові, у якому в результаті «товариського» матчу в парламенті опинилися «меншовики» та «більшовики» — динамічна рівновага. Досягти радикальної зміни в розстановці сил опозиція і не планувала. Сподіватися на це було б наївно. І їхня розпачлива спроба заблокувати роботу законодавчого органу з допомогою силових методів була покликана продемонструвати свою єдність (яка останнім часом дуже піддається сумнівам). Це по-перше. По-друге, такий стиль поведінки міг бути обраний для чинення тиску на більшість із метою домогтися від неї певних поступок. Яких саме? Припустимо, що це відмова від переділу комітетів, прийняття закону про вибори на пропорційній основі та негайний старт конституційної реформи. Третя тактична (про стратегічні мови не було зовсім) мета «членоушкодницького засідання» могла полягати ось у чому. «Нашу Україну» заведено вважати найменш спроможною з усієї опозиційної четвірки до відстоювання «своїх» людей. І на тлі численних утрат, яких «НУ» зазнала останніми днями, коли з неї виходять депутати, їй було дуже важливо продемонструвати своє вміння бути «відповідальним за тих, кого вона приручила». Хай на час, але відстояти «свого» Володимира Стельмаха «нашоукраїнцям» вдалося. Попутно було наведено приклад того, як, залишаючись навіть не на найменшій посаді, можна виявляти характер у взаєминах із главою держави, йдучи врозріз із його думкою. Крім того, зриваючи розроблений план із освоєння владного простору представниками більшості, «меншовики» руйнують так нелегко вибудувані домовленості, викликаючи розбіжності в «більшовицькому» стані.

Зірвавши голосування стосовно Тігіпка, опозиція досягла певної переваги. Однак можна говорити про деякі здобутки більшості. Вона взяла корисні уроки. Головний із них полягає в тому, що не слід віддаватися ейфорії, навіть якщо твоя перемога зафіксована в документі, підписаному в Маріїнському палаці, і освячена главою держави. Більше того, зафіксована в Маріїнському формалізація взаємин між Президентом та більшістю накладає на ідеологів останньої особливу відповідальність перед главою держави за всі невдачі і промахи. До речі, а чи не в цьому причина підвищеної знервованості Григорія Михайловича? Тепер у «більшовиків» має настати деяке протверезіння. За великим рахунком, досягти своєї мети пропрезидентські сили могли, якби вони пішли більш мирним і цивілізованим шляхом. Досвідченому і шанованому в банківських колах Володимиру Стельмаху можна було запропонувати місце голови спостережної ради Нацбанку, а не поводитися з ним, як із розмінною монетою. Якщо урок буде засвоєно на «задовільно», більшовики зрозуміють, що їм потрібно вчитися домовлятися, знаходити компроміси з опозицією. Оскільки їхній «лом» не з тих, проти яких немає прийому, що й було доведено в четвер у сесійній залі. Ну хіба що вони підуть в улюблене місце всіх «більшовиків» — Український дім. Та й це може не врятувати. Заявила ж Юлія Тимошенко, що вона не дасть спокою «дев’ятці» «ні в Українському домі, ні на Місяці».

І свідченням того, що розуміння цього починає приходити до «більшовиків», є, очевидно, відставка з посади координатора більшості Олександра Карпова. Поки що причини подачі заяви Олександром Миколайовичем не відомі. Але можна припустити, що повноваження головного «більшовика» він склав не зовсім добровільно. Пропрезидентському табору вкрай необхідний умілий перемовник, а краще — перемовники. Спосіб тиску і схиляння в парламентській практиці вже вичерпав себе.

І на порядку денному — поява людей, які: а) мали б авторитет; б) тонко відчували б протилежну договірну сторону; в) здатні не піддатися спокусі нахилити того, хто опирається. Необхідний не міфічний, не паперовий, а реальний центр координації дій різномастих і різноколіберних груп, які становлять більшість.

І ще «більшовикам», вочевидь, доведеться навчитися розставляти пріоритети. Не захоплюватися одного разу заданим напрямом, а час від часу, роззираючись навсібіч, коректувати його відповідно до зміни ситуації. І хоч як складно це їм усвідомити, але «більшовики» мусять змиритися з тим, що реалізувати всі домовленості, досягнуті напередодні голосування по прем’єру Януковичу, у них може й не вийти. Відповідно, найавторитетнішим із них слід буде визначитися, що для них важливіше: боротися за власні політичні інтереси чи ж, у суворій відповідності із заповітами Президента, підтримувати уряд Віктора Януковича. А при заблокованій трибуні, вирваних мікрофонах і пошкодженій системі «Рада» виконати це завдання неможливо.