ЧЕРВОНЕ СВІТЛО ЗОРІ, ЩО ЗАКОТИЛАСЯ

У вас залишився членський квиток Комуністичної партії? У серпні 1991 року вам вистачило кмітливості бережно заховати (до кращих часів) його під купку рушників у шифоньєрі чи, помістивши в банку з-під льодяників, закопати його біля груші на присадибній ділянці. Так? У такому разі віддаємо належне вашій завбачливості: кращі часи настали. Якщо не для вас, то вже для вашого партквитка — напевно. Тепер ви можете сміливо витягувати порвану червону книжечку зі схованки і поміщати туди, де її і слід берегти — у нагрудній кишені, біля самісінького серця. Скоро, зовсім скоро, вам буде надано можливість відновити законне членство в організації незаконно (як установив нещодавно Конституційний суд) забороненої майже одинадцять років тому. Не виключено, що ці дві п’ятирічки з хвостиком будуть зараховані до вашого, з об’єктивних причин перерваного, партійного стажу. Майже напевно від вас не вимагатимуть сплати членських внесків за сотню із зайвим місяців. Ви не раді? Ви сумніваєтеся? Вас бентежить падіння популярності ленінських ідей і відносна невдача компартійців на чолі з Петром Симоненком на останніх парламентських виборах? У такому разі ви виявляєте політичну незрілість і обивательську короткозорість. Ваші сумніви щодо світлих перспектив комуністичного руху в країні абсолютно необгрунтовані. Партія усе ще сильна. Згадане вище доленосне рішення КС — зайвий і дуже переконливий доказ впливовості комуністів. А останні події у Верховній Раді — не менш переконлива демонстрація того, що політична сила, на якій багато хто поставив хрест, не здає позицій кулуарного важкоатлета. Більше того, опановує нові прийоми залаштункової боротьби. Якщо комуністи й надалі прогресуватимуть такими темпами, ця партія далеко піде...

«И две звезды в объятьях ночи слились —

та, что упала, с той, что закатилась»

День 30 серпня 1991 року вписаний в історію української Компартії чорними літерами. Для іншої дати — 27 грудня 2001-го вітчизняні комуністи готові відлити шрифт із щирого золота. Із моменту заборони КПУ указом президії Верховної Ради до моменту її реабілітації Конституційним судом пройшло трохи менше десяти з половиною років. За цей час в Україні утворилася нова організація, сформувалася нова компартійна еліта. Однак питання реанімації «канонічної» партії всі ці роки залишалося для new-comers питанням честі. У Симоненка сотовариші були вагомі підстави боротися не лише за відновлення доброго імені почилої в бозі структури, а й за відновлення самої структури. Перемога в цьому бою мала не лише колосальне психологічне значення, а й давала шанс на отримання «репарацій». Домігшись скасування постпутчевого указу, КПУ отримувала правові обгрунтування для своїх претензій хоча б на частину майна і коштів партійної каси, націоналізованих після провалу ДКНС. Поки результат позову був неясний, вожді комуністів рішуче відмовлялися підтримувати будь-які публічні розмови на цю делікатну тему. Але після того, як «розстрільну статтю» стосовно комуністів УРСР було скасовано рішенням органів конституційної юрисдикції, КПУ все ж позначила свій намір домогтися отримання не лише морального задоволення, а й деякої матеріальної компенсації.

Однак для цього слід було зробити два важливі кроки — відтворити заборонену КПУ й об’єднати її з КПУ діючою. Процес злиття верховні комуністи обачно перенесли на поствиборний період. Схематично це виглядатиме таким чином. Сьогодні на з’їзд зберуться представники реабілітованої партії й узаконять своє відновлення. Потім буде прийнято звернення комуністів-відродженців на чолі зі Станіславом Гуренком про проведення спільного з’їзду з комуністами-оновленцями, котрих веде Петро Симоненко. Ті, у свою чергу, на своєму з’їзді (запланованому на наступний день), розглянуть це питання і винесуть відповідне рішення. Після чого делегати обох з’їздів зберуться на спільне засідання, яке буде оперативно конституйовано в з’їзд. Цікаво, що керівники КПУ затято величають майбутній доленосний форум саме «об’єднаним», наполегливо рекомендуючи представникам мас-медіа не називати його «об’єднавчим».

У процесі підготовки до сплаву двох монолітів виникло ряд запитань і, наскільки можна судити, відповіді на деякі з них не знайдені досі. Перше, далеко не пустопорожнє, запитання формулювалося таким чином: хто в кого вливається? Після консультацій із юристами, а також ретельного аналізу можливостей і наслідків, було вирішено «влити» КПУ(Г) до складу КПУ(С). Очікується, що на об’єднаному з’їзді за організацією, заснованою в червні 1993-го в Донецьку, буде остаточно закріплено статус правонаступниці організації, забороненої в серпні 1991-го. Петро Симоненко в коментарі для «ДТ» підтвердив, що такий спосіб з’єднання двох партій в одну є цілком законним, абсолютно ефективним і не спричиняє необхідності проходити перереєстрацію.

Причини, з яких «стара» партія іде під «дах» партії «нової», а не навпаки, цілком очевидні. Загін комуністів на чолі із Симоненком легалізований Мін’юстом, має численні крайові філії, парламентську фракцію, власні друковані органи й інші необхідні аксесуари. Умовна партія (формальним лідером якої є Гуренко) не має нічого, окрім бланка рішення Конституційного суду і ще, можливо, приблизного переліку осіб, які

n з тих чи інших причин зберегли партквитки;

n з тих чи інших причин не записалися в КПУ Симоненка;

n начебто готові відновити своє членство в «канонічній» партії.

Легко здогадатися, що коло цих людей вузьке, багато їх дуже далекі від реалій сьогодення і від реальної політики. Для більшості з тих, хто має намір найближчими днями стати на ком-партійний облік, відновлення в «тій» партії — не більш ніж акт моральної сатисфакції. Актив партії «реабілітовані» навряд чи поповнять, та й загальна чисельність КПУ навряд чи істотно поповниться за їхній рахунок. Комуністи-оптимісти сподівалися, що лави КПУ за рахунок «поверненців» зростуть мало не на 15—20%.

Однак у керівництві партії ці прогнози, наскільки відомо, сприймаються з відомим скепсисом. Леонід Грач, приміром, думає, що прихід 1,5—2% «ветеранів-новобранців» можна буде вважати успіхом. Настільки ж необгрунтовані, на наш погляд, чутки про те, що перереєстрація «комуністів-підпільників» збільшить питому вагу підприємців. Бізнесмени, які на тих чи інших умовах співпрацюють із компартійцями, навряд чи захочуть «світити» свою участь у фінансуванні організації і вже тим більше не виявлять бажання оформляти членство. Оскільки кожен тверезомислячий комерсант вважає за краще не лише класти яйця до різних козубів, а й не вважає за розумне ставити на цих яйцях свій автограф. І тому що слово «меценатство» звучить приємніше, ніж словосполучення «партійний внесок». Та й самим комуністам, котрі, як відомо, є виразниками інтересів трудящих, якось не пасує укрупнювати у власній партії фракцію експлуататорів... Що безперечно в КПУ зросте, то це середній вік її членів. Але навряд чи ця обставина зіпсує святковий настрій організаторам об’єднавчих торжеств.

Слід зазначити, що рішення про фактичне приєднання партії Гуренка до партії Симоненка автоматично зняло і без того не надто гостре питання про можливу зміну лідера. Відносний неуспіх партії в минулій парламентській кампанії дає привід для додаткової критики на адресу вождя з боку не дуже численної опозиції. Але не дає підстав для його відставки. Можна сперечатися, виграла чи програла б сьогодні Компартія на випадок відставки її незмінного глави. Однак суперечка в кожному разі безпредметна, оскільки реальної альтернативи Петру Миколайовичу все одно немає. Логічно припустити, що Гуренко був би не проти підсилити свій і так серйозний вплив у партії. І, швидше за все, йому це вдасться — після об’єднання склад ЦК розшириться на добрий десяток, і нові члени керівництва майже напевно будуть людьми Станіслава Івановича. Окрім того, наскільки відомо, у вищих ешелонах партії обговорюється питання створення своєрідного інституту радників при партії. Йдеться про дорадчо-консультативний (і водночас досить впливовий) орган, що складається з юристів, економістів, політологів. Їхні напрацювання та рекомендації не лише мають допомогти КПУ ефективніше планувати стратегію й виробляти тактику. Очікується, що діяльність такого органу посприяє розширенню організаційної, матеріальної та фінансової бази партії. Імовірно, саме Гуренко курируватиме діяльність інституту, якщо такий створять. У кожному разі, те, що саме Станіславу Івановичу будуть віддані на відкуп економічні питання, здається дуже ймовірним.

Шанси Гуренка облаштуватися на першій сходинці ієрархічної градації не занадто високі і тому що він не має потрібної кількості надійних прибічників, і тому, що його позиція після заборони «канонічної» КПУ далеко не всім комуністам імпонувала. Дехто гадає, що теоретично останній персек «тієї» партії може посісти ту ж саму посаду в партії «цій». Але набагато більше переконаних у тому, що він цього не хоче.

Можливо, хоче цього Мартинюк. Але те, що ця вершина йому не під силу, — точно. Гіпотетичним конкурентом Симоненка можна розглядати Грача. Можна повірити в розмови про певний дискомфорт, який відчуває Петро Миколайович через те, що Леонід Іванович вимушено перебрався зі столиці автономії до столиці країни. Але сьогодні Грач для Симоненка — не суперник. І це чудово розуміють обидва вожді.

У рамках неформальної дискусії в партії обговорювалося питання про своєрідне «роздвоєння» посади лідера — розподіл функцій між публічною персоною голови партії і політичною фігурою першого секретаря. Почасти така пропозиція пов’язувалася з необхідністю розвантажити вождя, почасти — з бажанням догодити ветеранам, які не завжди відчувають належний пієтет до «комсомольця» Симоненка. Передбачалося, що посаду «керманича-дублера» міг би обійняти хтось із визнаних партійних авторитетів, приміром, Георгій Крючков. Однак дискусія розвитку не набула, а тому цю ідею навряд чи коли реалізують.

Є й ще одна причина, з якої питання заміни першої особи навряд чи порушуватиметься на об’єднаному з’їзді. У нинішній політичній ситуації комуністи найменше зацікавлені навіть у натяку на розкол — конфлікт не на руку ні Симоненку, ні тим, хто мріє зайняти його крісло.

Тому трохи дивною здається настирливість, із якою більшість засобів масової інформації пов’язують вичікувальну поведінку фракції КПУ в ході спікеріади та можливі розмови про лідерство на з’їзді. Обережність, демонстровану комуністами, швидше за все, можна пояснити палким прагненням не програти.

І взагалі, партійці майже напевно не захочуть псувати собі Свято Перемоги — саме так напівжартома-напівсерйозно охрестив майбутній «широкоформатний» форум один із депутатів-комуністів. Це зовсім не означає, що серед делегатів з’їзду не знайдеться бажаючих покритикувати керівництво. Та навряд чи ця критика вийде за рамки дружнього картання.

Активні суперечки могло викликати питання партійного стажу «комуністів-поверненців». Багато представників діючої КПУ переконані, що далеко не всі «старі-нові» комуністи мають моральне право автоматично записати собі в стаж роки «добровільного підпілля». Однак остаточний вердикт буде винесено керівництвом організації вже після з’їзду, тож надміру палких суперечок із цього приводу не очікується.

Тему спікеріади на з’їзді в тій чи тій формі порушать напевно. Однак годі сподіватися на сенсаційні заяви. У тій складній грі, яку, здається, затіяли комуністи, кожне зайве слово чи необережний крок можуть призвести до сумних наслідків.

«Кидок» через урну

Суто гіпотетично можна припустити, що Симоненко, який веде від імені фракції переговори про розподіл керівних посад у новій Верховній Раді, хотів би, щоб свій політичний вибір парламентський осередок КПУ зробив уже після історичного з’їзду. Але аж ніяк не це, на наш погляд, стало головною причиною обережності, демонстрованої комуністами протягом останніх двох тижнів.

Можна припустити, що комуністи дуже не хотіли програти, а тому навмисно не брали ініціативу на себе і свідомо зволікали з чітким визначенням своєї позиції. Вони активно консультувалися і з «єдою», і з «нашими», до пуття нічого нікому не обіцяючи, не роблячи особливо різких рухів і не занадто явно, але досить ретельно сприяючи поглибленню протиріч між двома найбільшими фракціями. Саме поняття «програш» для комуністів у нинішній ситуації має подвійний смисл. Залишитися без жодних портфелів означає програти. Але ж і тактичний союз із ідеологічними противниками міг обернутися для них поразкою, причому дуже болючою.

Втрачати політичне обличчя на тлі недавньої втрати електоральної підтримки було б недозволеною розкішшю. Тим більше, що багато тверезих голів у партії не переконані, що нинішній розподіл парламентських портфелів виявиться остаточним. Під час обговорення тактики деякі комуністи посилалися й на власний досвід («оксамитова революція»), і на російський (недавній переділ повноважень у Держдумі). Де гарантія, що «Єда» (чи «Наша Україна) ближче до президентських виборів не «кине» вчорашніх союзників і не піде на змову з учорашніми опонентами. Ряд членів керівництва вважали: наскільки складно «єдунам» сьогодні домовитися з Ющенком, настільки ж просто їм це буде зробити, скажімо, через рік.

Проблема комуністів полягала ще й у тому, що хоч би з ким з «великих» вони вступали в альянс, їм усе одно довелося б «відмиватися». Союз з «Єдою» й тим більше голосування за Литвина означало б практично беззастережну підтримку Президента, на критиці котрого комуністи, по суті, будують свою тактичну платформу. Ставши партнером «НУ», ленінці знову опинялися в цікавому становищі: як висловився хтось із комуністів, одна Слава Стецько в змозі переважити всю опозиційність ющенківського блоку. Додатковим стримуючим чинником були спогади, пов’язані з недавнім усуненням з посади першого віце-спікера Віктора Медведчука: тоді есдеківські медіа сумлінно «розкрутили» тезу про «злиття коричневих із червоними». Проте зійтися з «Єдою» було не простіше: комуністи ображені на адмінресурс не менше, ніж «Наші». Більше того: багато хто з них свято переконаний, що в КПУ вкрали набагато більше, ніж у блоку Ющенка. По-божому з комуністами нібито обійшлися лише «донецькі» — так, у «мажоритарках» вони воювали по-справжньому, але за списками дали КПУ стільки, скільки ті насправді заробили. У партії розраховували на неформальний контакт із «Єдою» саме за посередництва донеччан, враховуючи непогані зв’язки з місцевою регіональною елітою Симоненка й деяких інших значних комуністів. Але від формального контакту з блоком влади ряд авторитетних членів КПУ Петра Миколайовича відговорював. У керівництві починала домінувати така точка зору: не варто платити за портфелі занадто дорогу ціну. Багатьом посада керуючого справами здавалася набагато важливішою, ніж, скажімо, посада першого віце-спікера, тим більше, що на цю посаду претендує Валентин Матвєєв — людина з колосальним апаратним досвідом. Тим більше, коли така кількість авторитетних комуністів (приміром, Яценко чи Понеділко) не потрапила до парламенту, й вони гостро потребують працевлаштування. А розкидатися кадрами КПУ сьогодні права не має. Крім того, хто сказав, що саме керівні посади в парламенті є найжаданішою метою для комуністів? Предметом торгу могли стати й інші кадрові призначення. І не лише вони.

Можна отримати дивіденди за те, що ти дав перемогти одному. А можна — за те, що ти не дав перемогти іншому. Зважаючи на все, саме так вирішили комуністи. Усе йшло до того, що надання послуг «Єді» ставало неминучим. Можна припустити, що на цьому наполягала не лише Банкова, а й, можливо, Кремль. Принаймні злі язики запевняють, що Симоненко неодноразово зустрічався не лише з Кучмою, а й із Волошиним. Залізобетонного підтвердження цієї інформації ми не знайшли, але резонно припустити, що Москва зацікавлена в парламентській поразці Ющенка не менше від Леоніда Даниловича. А без комуністів розділити сфери впливу у ВР якщо й не неможливо, то принаймні вкрай складно.

Схоже, комуністи справді вирішили підіграти «Єді», не вступаючи у відкритий союз з нею. Саме на таку думку наводить логіка останніх подій у вищому законодавчому органі.

Отже комуністи погоджуються розділити парламентські портфелі в компанії з «нашими», «БЮТ» і СПУ. На-гора видаються відразу два «пакети» — №1 (Мартинюк—Безсмертний—Тимошенко) та №2 (Безсмертний—Мартинюк—Ніколаєнко). Досягається домовленість: «НУ» віддає за перший «пакет» 108 голосів комуністів, а якщо він не проходить, то вже КПУ «позичає» Ющенку 60 голосів. Більшість експертів зійшлися на думці, що за існуючого розкладу сил шанси Безсмертного набагато вищі від шансів Мартинюка. Залишалося тільки дочекатися провалу голосування по першому пакету.

Ось як описують наступні події очевидці. Незадовго до закінчення голосування «наші» передають комуністам потрібні 108 голосів. Однак при остаточному підрахунку бюлетенів з’ясувалося, що за Мартинюка було віддано всього 149 бюлетенів. Шляхом нескладних арифметичних операцій вираховується, що ця сума приблизно дорівнює кількості членів трьох фракцій — «НУ», «БЮТ» та СПУ. А де ж голоси комуністів? Комуністи категорично спростовують, що вони добровільно відмовилися голосувати за Мартинюка, і обвинувачують представників «Нашої України» у зриві досягнутих домовленостей. Нібито «НУ» передала свої бюлетені запізно і тому їх просто не встигли вкинути. Припустимо. Однак є, як мінімум, два «але». По-перше, саме голова лічильної комісії комуніст Валерій Мішура дав сигнал до закінчення голосування. По-друге, комуністи не підтримали пропозицію «нашоукраїнця» Сергія Соболєва про продовження голосування. Досить дивна поведінка для тих, хто хотів забезпечити перемогу Мартинюку.

Симоненко щиро обвинувачує Ющенка, і після цього сподіватися, що КПУ передасть «нашим» 60 голосів, — нерозумно. «НУ» знімає свій пакет. Ввечері того ж самого дня представники розваленої «опозиційної четвірки» довго з’ясовують, хто кого «кинув», та, так і не знайшовши винного, приймають рішення про повторне голосування по пакету №1 у п’ятницю. Однак учора фракція КПУ робить новий несподіваний хід — вона не підтримує пропозицію «НУ», «БЮТ» та СПУ про повторне голосування. Симоненко вимагає від Ющенка вибачень, а той, за його власними словами, не знає, за що вибачатися.

Важлива деталь: напередодні обох пленарних засідань Симоненко зустрічався з Президентом. Збіг?

Зірвавши голосування по кандидатурі Безсмертного, комуністи вбили трьох зайців відразу. По-перше, дали «Єді» час для перепочинку і пошуку потрібних для тріумфу Литвина п’яти голосів. По-друге, фактично розвалили «четвірку» і дещо деморалізували «Нашу Україну» — не виключено, що завтра з фракції Ющенка почнеться відплив. Не виключено, що в «Єду». По-третє, комуністи вийшли сухими з води, що в їхньому нинішньому становищі вкрай важливо...

Один із літературних персонажів — кавалерист Червоної Армії — з’їв пакет із важливим повідомленням, щоб той не дістався ворогу. Доблесний більшовик гробив свій шлунок за ідею. Цікаво було б дізнатися, задля чого «з’їли» власний «пакет» нинішні більшовики?