ЧЕРКАСЬКИЙ СИНДРОМ

З легкої руки міліцейських чинів, публікацію «ДТ» про черкаську трагедію назвали «останньою краплею» генерала Олега Кочегарова, який вирішив звести порахунки з життям через місяць після самогубства свого підлеглого В’ячеслава Романовського, про обставини якого ми писали.

Зараз у правоохоронних органів до «ДТ» у зв’язку зі спробою самогубства генерала претензій немає. У кожному разі, поки «із неопублікованого» не витягнули чергову записку генерала О.Кочегарова (скільки всього їх було, громадськості поки що невідомо). Проте є аспекти не менш важливі, ніж правові. І це стало причиною нашої поїздки до Черкас.

Нам дуже жаль, що з генерал-лейтенантом О.Кочегаровим сталася така трагедія. І ми дуже сподіваємося, що шанс, про який кажуть його лікарі, буде реальним. Сьогодні відомо, що генерал реагує на мову й пише короткі відповіді. Він перебуває в Німеччині.

З проханням поділитися своїми спогадами про двох офіцерів, які стали героями нашої публікації «Вихід — життя, або 90 відсотків успіху», ми звернулися до людини, яка знала В.Романовського і знає О.Кочегарова багато років. Це Андрій Рогульський, заступник начальника Черкаського УМВС з роботи із персоналом.

— Чи давно ви знали В.Романовського і чи причетні ви до його переходу на роботу в райвідділ?

— Так, я до цього безпосередньо причетний, оскільки є заступником начальника УМВС з роботи із персоналом. Я дуже давно в цій системі, і В.Романовський, по суті, ріс на моїх очах. Він прийшов молодим хлопцем, закінчивши академію, тоді — Вищу школу міліції. Так вийшло, що ми з ним дуже часто спілкувалися, він ділився зі мною своїми думками, розповідав про справи під час роботи в УБОЗі. Коли вже навчався в ад’юнктурі, розповідав, що в нього є непогана тема і, якщо попрацювати, можливо, вийде дисертація. Щоправда, сам він говорив, що в нього обмаль практичного досвіду.

— Як ви оцінюєте його фаховий рівень, і як складалася його кар’єра?

— Він був непоганим аналітиком, я вважаю, що в нього був високий інтелект як на випускника вузу і того часу, та й нинішніх. Коли ми бачимо, що людина чогось варта, у нас існує порядок уведення в резерв. І свого часу ми пропонували йому посаду заступника начальника штабу УМВС, була навіть розмова про те, щоб він очолив цей штаб. Для нього це виявилося несподіванкою, і він вважав, що ще не готовий до цього. Я кілька разів запитував його, чи не хоче він спробувати себе на посаді начальника райвідділу, пропонував йому Канів, Золотоношу. Але він хотів залишитися тут, де жили його батьки, де сталася трагедія з його першою дитиною. Ми запропонували йому Соснівський район — складний, один із центральних. Він відмовився, мовляв, боїться підвести, не потягнути. Потім з’явилася вакансія в Черкаському райвідділі — фактично сільський район у межах міста.

— Це складний район?

— Я б так не сказав. Хоча, звісно, дошкуляють крадіжки, що чиняться під час набігів на села. Тут не було ізолятора тимчасового утримання, таких районів у нас в області усього два. І зрозуміло, що наявність такого підрозділу покладає велику відповідальність на начальника. Будинок райвідділу, по суті, відбудовано. Тобто база для роботи була, і ми враховували цю обставину, призначаючи В. Романовського.

Він не особливо вагався, вирішив, що спробує. Зазначив лише, що через рік-два хотів би завершити дисертацію, щоб устигнути зробити це до закінчення служби. І я йому сказав тоді: у перспективі ти, звісно, будеш начальником якоїсь галузевої служби. Тобто ніякого, скажемо так, тиску під час призначення його начальником райвідділу не було.

— Можна стверджувати, що кар’єра В’ячеслава складалася досить непогано, він мав хорошу репутацію?

— Кар’єра справді складалася непогано, у тому числі й в УБОЗі. Він був комунікабельним, постійно працював над собою, що рідкість серед наших хлопців. Щоб зайти до когось у кабінет і на столі побачити якусь книжкову новинку — такі випадки поодинокі, а у Слави завжди була маса літератури. Він часто бував у Києві, одержував книги, зустрічався з викладачами з академії, із якими в нього склалися добрі стосунки.

— Як ви вважаєте, чому він вирішив піти з життя?

— Усе це звалилося на нього... Я взагалі дивлюся на все це ще глибше. Він був єдиним сином у батьків. Ріс у сім’ї середнього статку, усе в його житті йшло досить гладко.

Вже зараз ми вивчали, аналізували ці обставини. Коли все йшло нормально, гладко, він — завжди усміхнений, активний, бадьорий. Тільки-но щось не ладилося, реагував на це дуже емоційно. Болісно сприймав критику. Він тушувався, а то й втрачав контроль над собою, тільки-но щось було не так. Він звик бути серед найкращих, а тут справді почалося зовсім інше життя.

Від нього почали вимагати результатів роботи так, як ніхто в житті від нього не вимагав. В аналітичному відділі, де він служив до того, фактично відповідав лише за себе. А тут постали проблеми. У тому числі фінансові, хоча в нього матеріально-фінансове забезпечення було не гірше, ніж в інших районах. Як і показники роботи. Він працював з охотою, і його підрозділ не був найгіршим.

— То подавав він рапорт чи ні?

— Не було цього рапорту, не існувало ніколи. Я скажу вам чесно — усе, що стосується рапорту, надумано. І дружина каже, що не бачила цього рапорту, він розповідав їй, що написав його, зареєстрував. Ці рапорти приносять спочатку до мене. Якщо це номенклатура МВС України (а він належав до неї), то я направляю на реєстрацію.

Він ліг на два тижні в чорнобильське відділення. І це підштовхнуло шукати болячки. Кажуть, на роботі було велике навантаження і різко погіршився стан. Я, як і він, ліквідатор 1986 року, але у нього досі (не знаю, чи є де ще такий учасник) не був оформлений цей так званий зв’язок хвороб із Чорнобилем. Медична картка будь-якого чорнобильця — це величезна товста книга. Він звернувся в реабілітаційний центр, і, напевно, йому там сказали, що потрібно обійти всіх і оформити цей зв’язок належним чином. Тоді він пішов у кардіологічний центр, потім ліг у нашу поліклініку. У мене він з’явився в грудні. Я сказав йому, що ходять чутки про його відставку з системи. Він відповів так: «Та ні, але все ж таки ви знаєте, у мене вже є право на пенсію...»

29 грудня він звернувся до мене з особистого питання. Попросив дати направлення на військово-медичну комісію. Я відповів, що для цього немає підстав, оскільки немає його рапорту, його потрібно написати, мотивуючи погіршенням стану здоров’я. Він відповів, мовляв, це не настільки важливо, ви ж знаєте, я зараз у лікарні, мені потрібно пройти медкомісію... Чесно кажучи, я не повинен був давати йому це направлення. Хоча, по суті, у нашій нормативній базі ніде не закладено положення, що на комісію направляють лише на підставі рапорту... Я дав команду, хлопці виписали йому путівку на військово-медичну комісію, але написали так: у зв’язку зі звільненням з органів внутрішніх справ. Хоча інспектор не повинен був цього робити, слід було написати «на предмет подальшої придатності до служби в органах внутрішніх справ».

В’ячеслав пройшов комісію, у нього вже було багато довідок, які ми виявили згодом у папці з документами. І 22 січня військово-медична комісія дійде висновку, якого він, напевно, і сам не очікував: непридатний зі зняттям із військового обліку. Звісно, у віці 37 років отримати такий вердикт тяжко. Тому й почалися у нього ті вагання.

Чомусь він подовжив собі термін амбулаторного лікування до 9 лютого. Це що стосується рапортів.

— Він хотів повернутися в УБОЗ?

— Так, хотів. У мене з ним були цілком нормальні, приятельські стосунки, я спілкувався з ним абсолютно толерантно. Я пояснював йому, що повернення в УБОЗ — це пониження в посаді. Бо це відділ у структурі галузевої служби, а він був номенклатурою МВС України, його призначали через адміністрацію Президента. Його потрібно було атестувати, розписати як нікудишнього працівника, нікчему або взагалі готувати матеріали на Київ. Він сказав, я розумію, але із задоволенням повернувся б до хлопців.

— Тобто він не наполягав?

— Ні.

— Як складалися його стосунки з Кочегаровим?

— Суто робочих зустрічей було не більше трьох. Поговорили на колегії. Тоді піднімали десь 20 начальників міліції, кожен із них доповідав, відповідав на запитання, у тому числі й він. Саме в грудні у нас була комплексна інспекторська перевірка Міністерства внутрішніх справ (тоді працювало близько 40 представників міністерства), і саме в той напружений момент сталися надзвичайні події. Два працівники карного розшуку в нетверезому стані скоюють ДТП, виїхавши на смугу зустрічного руху. Загинула дочка полковника СБУ, його із дружиною покалічено. Це була дуже резонансна, надзвичайна подія. Тоді працювали співробітники служби внутрішньої безпеки.

— Так, але Романовський не формував цих кадрів, він лише прийшов на посаду.

— Розумієте, я зі своїм першим заступником також був притягнутий до відповідальності — мені оголосили сувору догану. А наш начальник карного розшуку отримав «неповну службову відповідність»...

— У зв’язку із самогубством Романовського йшлося про зникнення семи, здається, кримінальних справ.

— Це все вигадки. Прокуратура перевірила — усі справи на місці. І взагалі незрозуміло, звідки пішла ця інформація. Дружина казала, що, за його словами, у нього бракувало якихось кримінальних справ... Але цей факт відпав, зокрема і в результаті перевірок Генеральної прокуратури. Можливо, за своїм складом характеру, він забагато ділився службовими проблемами з рідними.

— Тобто ви вважаєте, що причиною трагедії стало неадекватне сприйняття Романовським того, що відбувалося?

— Так. Із такими життєвими труднощами він зіштовхнувся, напевно, вперше у своєму житті. Бо начальник міліції, за спиною якого були б посади дільничного, карний розшук, слідство, загартувався б у цьому казані. Що стосується Романовського — начебто 18 років вислуги, і начебто дослужився до підполковника, і начебто, але...

— Скільки сьогодні існує вакансій начальників райвідділів, і скільки їх було тоді, коли призначався Романовський?

— Сьогодні три вакансії, тоді було чотири-п’ять — не більше.

— А як ви охарактеризували б Олега Кочегарова, і як ви особисто ставилися до нього?

— Особисто я поважав і поважаю цю людину. Він — трудоголік, який нічого у своєму житті не знав, окрім роботи. Від шостої години ранку і до 11—12 години ночі. Багато хто казав, що працювати в такому режимі — ненормально. Але це право керівника. Певною мірою вимагав цього і від своїх заступників, і від інших підлеглих.

З іншого боку, весь час ця напруга. Постійно підвищені вимоги. Ця оцінка діяльності міліції — навіть не на трійку з мінусом, а на двійку, як це було останнім часом, зростання злочинності тощо.

Скажу вам чесно, я вперше зустрів такого оперативного працівника, адже він 15 років був начальником карного розшуку Криму, близько чотирьох років — начальником УБОЗ. Кочегаров — це професіонал із колосальним досвідом, розумінням справи і відданістю справі.

При цьому дуже невибагливий. Він мав здатність виживати мало не в екстремальних ситуаціях. Я знаю, як він харчувався, коли обідав і вечеряв. Він прийшов сюди, і в нього зовсім не було прагнення обрости чимось. Його службова квартира — у «хрущовці». Були пропозиції поліпшити його житлові умови, але він сказав, що йому достатньо житлоплощі в Криму, де живе його сім’я, що він більше нічого не потребує... І, звісно, жив він на роботі.

— Він жорстка, авторитарна людина?

— Він ідеаліст, максималіст, це однозначно. Він — Діва за гороскопом. Йому все потрібно було зараз, негайно. Те, що злочин буде розкрито завтра, його абсолютно не влаштовувало. Злочин, як він завжди казав, повинен розкриватися за гарячими слідами. Звісно, не завжди і не кожному це вдавалося.

Настільки ж вимогливий він до себе. Якщо приїжджав із Києва з колегії, навіть якщо наша область проходила за якимось показником хоч у числі 15—20 областей, він дуже сам себе накручував, переживав жахливо, ставив ці запитання після повернення сюди. І працював, працював, працював...

Крім того, ви бачили наші приміщення. Те, що все це приведено в порядок, — його заслуга. Він усе робив для людей. Не мирився з тим, що в кабінеті у працівника немає комп’ютера.

Звісно, він жорстка людина. Але я не сказав би, що надмірно. Якщо він велів доповісти завтра або через годину, це потрібно було зробити. І це не тільки моя думка.

— Так, але в мене, як, безперечно, і у вас, є лист 54 працівників міліції Президентові, міністру внутрішніх справ і генпрокурору...

— Скажу вам чесно, четверта частина людей, котрі підписали цей лист, узагалі не працювали з Кочегаровим, оскільки вони вийшли на пенсію ще до його приходу, до 1998 року.

— А решта три чверті?

— Дуже багато підписантів у кабінеті генерала взагалі не бували. Це молоді хлопці, опери, вони бачили генерала лише на урочистих заходах. Певною мірою сьогодні нам уже відомо, як готувався цей лист.

— І як це відбувалося?

— До молодого працівника підходили, говорили, мовляв, тобі ще працювати тут, тож розпишися. Другому, який віднікувався, та я, хлопці, не буду, казали: «Тобі що, важко розписатися?»

Це те ж саме, щоб мені, наприклад, сказали: ти ж чув, про такого-то ось те-то й те кажуть, і хоч він з іншої області, ти ж його трошки знаєш, підпиши...

— А ви підписали б?

— Ніколи в житті!

— Ну от...

— ...Але існує категорія людей, у яких ніколи не було своєї позиції. Кочегаров завжди умів вислуховувати будь-яку критику прямо в очі. І я, бувало, звісно, сам на сам, казав йому, що не погоджуюся з тим-то і тим-то. За своєю натурою, він спочатку протестував. Але наступного дня казав: «Ти мав рацію, давай обговоримо це питання». А інші стояли тут-таки, взявши під козирок: «Так точно! Так точно!», а потім ці постріли в спину — це ж непорядно.

Серед підписантів звернення колишній начальник Соснівського райвідділу міліції Мельник, який не знає Кочегарова і працював ще за попереднього генерала. Я його запитав: «Сашо, навіщо ти це підписав?» Він каже: «Та хлопці принесли, кажуть: «Підпиши!», я й підписав». Серед тих, хто поставив свої підписи під зверненням, є такі, хто побував у місцях позбавлення волі, слідчий, що вкрав кримінальні справи в тому ж таки УБОЗі, передаючи їх через вікно. Та заради бога, ти ж злочинець, за що тебе потрібно було щадити? Є там і категорія людей, із якими справді були ситуації (із Кочегаровим. — О.П.). Але, знову ж таки, через роботу. Дехто з них дослужився до полковників. Вони пішли, але залишилися незадоволеними, вважаючи, що якби не Кочегаров, можливо, їм краще жилося б.

Він вимагав роботи, ніколи не вимагав нічого іншого і не штовхав, крий боже, на якісь злочини. Як сказано в листі: «змушував фальсифікувати»... Та він говорив, що за фальсифікацію голову відірве. У нас постійно працюють ці бригади, як ми кажемо, «летючих голландців». І передусім начальник УВС завжди інструктував: «Виявити укриття злочинів». У цьому напрямі працювала і внутрішня безпека, і інспекція з особового складу.

— Як О.Кочегаров реагував на ситуацію, що склалася останнім часом?

— Виникла ця ситуація, ця кримінальна справа, майже три тижні тому — одна комісія, потім друга. Йому доповідали: «Про вас ось там говорили ось те...» Він переживав страшенно. І трохи попустив особовий склад. Як ви гадаєте, що сталося з показниками за два тижні? Ми тут викликали деяких начальників і казали їм: «Шановні, розслабилися ви, беріться за розум і давайте працювати».

На превеликий жаль, на сьогодні більшість керівників (міліції. — О.П.) не розуміють нормального слова, не розуміють, що потрібно працювати. Не досить сказати: «Петю, ти мене підвів, постарайся завтра зробити так, щоб усе було гаразд». Конче потрібно довести і себе, і його… Бо він на тебе дивиться, як у народі кажуть, тримаючи дулю в кишені. Тому повернувся, вийшов і забув. Потрібен лише контроль. А у Кочегарова був цей контроль: уранці й увечері, щодня і систематично. І всі знали, що попуску не буде. Я ні від кого ніколи не чув на свою адресу грубого слова, хоча і були в нас розмови на підвищених тонах.

— За кілька днів до спроби самогубства Кочегаров бував у Києві. Він розмовляв із кимось по телефону?

— У Києві він був давно, на останній колегії. Це однозначно.

І, до речі, ми з Миколою Івановичем Онуфрієвим не змогли згадати, коли міністр сварив його на колегії. Не було такого останнім часом.

— Як я уявляю собі О.Кочегарова, він надзвичайно сильна людина.

— Так, надзвичайно.

— Тоді чи могли його довести до спроби самогубства ті публікації?

— Могли. Він болісно реагував на публікації критичних матеріалів, які стосувалися працівників міліції. Це тривало досить довго. Що стосується пані Валентини (Валентина Васильченко, яка фігурувала в одній із записок генерала у зв’язку з причиною його самогубства). Я знаю її дуже давно, свого часу вона була толерантнішою. Якщо взяти її критичні матеріали, викладене в них не підтвердилося приблизно на 70%. Ці факти і міністерство перевіряло, і ми, і Генеральна прокуратура. Однак вона ніколи, скажімо так, не здавалася, говорила — це дурниці, просто ви всі пов’язані між собою. О.Кочегаров реагував на це хворобливо.

— Ви кажете, що викладений у публікаціях фактаж не підтверджувався. Чому ви, юристи, не вдалися до законних, цивілізованих методів захисту своїх інтересів — звернення до суду, тим більше якщо ці публікації викликали таку хворобливу реакцію?

— Був випадок, коли один із наших працівників звернувся до суду із позовом. Але коли ми дізналися, що вона за рішенням суду муситиме заплатити щось близько 50 тисяч гривень, Олег Дмитрович попросив зняти це питання.

— Зняття фінансового питання не заважало вам домогтися принципового рішення, — хто має рацію, хто ні.

— Ну, розумієте, не хотів він, казав, що це не додасть нам авторитету. До речі, хоч скільки він її запрошував, пропонував зустрітися, вона не приходила.

— Так, але начебто останнім часом нічого негативного про міліцію вона не писала. Здається, не писала вона і про трагедію з В.Романовським...

— Вона-то не писала, але були певні дії. По-перше, вона заявила, що представлятиме сім’ю Романовських, потім — що готує низку матеріалів, які постарається опублікувати в засобах масової інформації у своїх знайомих журналістів. Олег Дмитрович знав про це. Він казав: «Знову вона мене дістала. Ну що я їй такого поганого в житті зробив? Ну запросіть її, нехай вона прийде». Потім вона зателефонувала, сказала, що повернулася з Києва, де пікетувала Генеральну прокуратуру і передала матеріали про В.Романовського відомій київській журналістці.

— Кому саме?

— Вона не відповіла, сказала, що ми потім дізнаємося.

— Якою була позиція міністерства стосовно Кочегарова в контексті самогубства Романовського і відповідних обвинувачень?

— Ставлення було нормальне. Йому ніхто не погрожував, не казали, що він не працюватиме чи що довів людину. Спокійно розбиралися. Однак він це дуже тяжко переживав, не спав ночами, наскільки я знаю, бо з вікон мого робочого кабінету видно вікна його квартири, а я тоді засиджувався допізна. Навколо було багато «шептунів», які передавали, хто що сказав. Він переживав усе дуже тяжко. Останнім часом просто боявся читати газети, казав, ви мені прочитайте...

— Йшлося про записки, а оприлюднено зміст лише однієї з них.

— Я не хотів би говорити, бо це було звернення до сина. Йшлося про деякі речі, які він залишав синові. Але це дуже особисте...

— У записках не йшлося про його можливого наступника?

— Ні, таких розмов не було. А бачив я лише дві записки — про Васильченко й адресовану синові.

— Чи не було в О.Кочегарова якихось серйозних захворювань?

— Ні. Колись йому знадобилася медична допомога, то її надавали прямо в кабінеті. Він навіть одного разу казав, що йти в лікарню — це симуляція, що він не хоче, аби хтось подумав, ніби він ховається в лікарні. Такі у нього були підходи. Взагалі дивно: він на вигляд такий худенький, підтягнутий, але в нього було стільки сили й енергії. Приїжджав із відрядження о 12-й ночі, а о шостій годині ранку вже був на роботі. Я не згадаю випадку, щоб він з’явився на роботі пізніше.

— Кажуть, він пив страшенно...

— Це неправда.

— Яка його реакція на сам факт самогубства Романовського?

— Він дуже переживав, дивувався — як же він не подумав про маленького сина. Шукав можливості допомогти цій сім’ї. З його ініціативи почали збирати гроші — щось близько 2800. Він сам дав 200 гривень.

— Як же він сам не подумав про свою сім’ю?

— Це і для нас запитання...

З Миколою Ануфрієвим, заступником держсекретаря МВС, який курирує кадрові питання, «ДТ» вдалося зустрітися в Черкасах у середу, однак і сьогодні ця розмова може бути цікавою для читачів.

— Миколо Івановичу, що нового відомо з приводу спроби самогубства генерала?

— Сьогодні можна говорити, що заява Васильченко про дзвінок Кочегарову міністра внутрішніх справ і про те, що у зв’язку з публікацією в «Дзеркалі тижня» він написав рапорт, не відповідає дійсності, вона вся надумана. Я очолюю кадри, володію ситуацією, це зовсім не може відповідати дійсності. Я твердо впевнений у цьому. Крім того, тут є багато людей, котрим Кочегаров довіряє, але такою інформацією він ні з ким не ділився. Це однозначно.

— Які версії?

— Ми працюємо. Основна версія, яку я озвучив, залишається. Ми працюємо, знайшли побічні чинники, що також могли вплинути на психіку генерала.

Але це побічні версії, і більше ми їх уже не знайдемо. Основна версія залишається.

За свідченням оточення генерала, тих людей, із якими він ділився, він дуже переживав (у зв’язку з публікаціями. — О.П.), і впродовж не одного року. А останнім часом це саме та крапля, яка змусила його це зробити.

— Що ви називаєте цією краплею?

— Остання стаття. І не тільки стаття, а дзвінки Васильченко, її заяви. Кочегаров володів усією цією інформацією, знав про її поїздки до Києва, усе це переповнило чашу.

Про силу слова

Якби покликані захищати право дали собі можливість трохи передихнути, послабивши й так надто символічний загалом зашморг на шиї В.Васильченко і на хвилину забувши про публікацію «ДТ», про яку минулого тижня так багато говорили, не виключено, що це дозволило б поміркувати про низку інших моментів. Побачивши, що слідство перебуває в скрутному становищі й відчуває явний брак ідей, а також демонструє зазвичай не властиву йому і, прямо скажемо, цілком неприродну довірливість, ми вважаємо за можливе для себе поділитися думками, хоча, можливо, хтось скаже, що робити цього нам і не слід було...

Відразу зробимо застереження: на жаль, можливості журналіста в частині перевірки інформації набагато скромніші, ніж у слідчих органів. Це зрозуміло. Тому дозволимо собі лише поставити деякі запитання. Чи правдива інформація, що в кабінеті О.Кочегарова знайшли записку, написану не рукою генерала? Якщо так, то чи справді вона була приблизно такого змісту: якщо ти не хочеш, щоб документи потрапили до міністерства, залиш три тисячі доларів у туалеті на третьому поверсі? Якщо так, чи означає це, що хтось намагався шантажувати генерала, чи це просто аркуш, що випадково випав із папки з розслідуваною кримінальною справою?

Чи правда, що в День міліції, який відзначається 20 грудня, у гаражі мертвими знайшли двох працівників Управління служби кримінального розшуку («сімка»), яких потім нібито звільнили заднім числом і «списали» як цивільних осіб таємно від міністерства?

Чи правда, що наприкінці минулого року працівники ДАІ МВС України проводили перевірку службової діяльності Катеринопільського районного екзаменаційного пункту при Звенигородському МРЕВ, що в Черкаській області? Чи правда, що під час перевірки з’ясувалося: у цьому підрозділі були масові випадки безпідставної видачі реєстраційних документів — щось близько 160 «нульових» престижних іномарок — «мерседеси», «ягуари», «лексуси»? А тут ще на найвищому рівні спалахнула публічна дискусія між високими цінителями хороших автомобілів.

Чи не перевірити в контексті спроби самогубства О.Кочегарова всі ці злісні домисли й порожні інсинуації? Якщо хоч щось із вищесказаного правда, то якби навіть О.Кочегаров сто разів був до цього непричетний, його могли цими фактами, приміром, шантажувати просто через, так би мовити, територіальну приналежність.

Далі. За словами людини, яка передавала звернення міліціонерів до Президента, в адміністрації вона була зустрінута дуже привітно. Наскільки відомо, у тій установі далеко не всі ходоки удостоюються настільки милостивого та швидкого прийому. Черкаси цікаві сьогодні на найвищому рівні в контексті виборів, що наближаються? Якщо так, то логічно припустити, що дзвінок О.Кочегарову згори все-таки був. Чи пам’ятають сьогодні про це ті, хто телефонував, чи ні.

І той, хто телефонував, міг навіть не говорити про відставку, а, приміром, порадити О.Кочегарову вирішувати свої проблеми самостійно. А у великих людей, як відомо, і проблеми, як правило, теж великі, інколи навіть більші за них самих. І цілком може бути, що смерть підлеглого — не головна з цих проблем, а просто «остання крапля». Ну, а те, що Кочегаров ні з ким із довірених осіб не поділився, ще не свідчить, що дзвінка не було.

Поки що важко прогнозувати, кого винесе на вершину піраміди Черкаської міліції ця каламутна хвиля. Може, коли буде оприлюднено текст інших записок, картина проясниться і зі значною часткою ймовірності можна буде судити про те, що насправді лягло в основу звернення та підписів, поставлених під ним. Хочеться вірити, що тут превалюють усе-таки благородніші почуття, ніж прагнення зробити «ротацію знизу», в будь-який спосіб скинувши О.Кочегарова; що не привід, а причина всього цього заходу — В’ячеслав Романовський. А не той, хто займе звільнене після генерала крісло. Є надія, що поява на світ листа міліціонерів Президентові — це по-людськи зрозумілий порив тих, хто переконаний, що знає причину смерті Слави. А саме: швидше за все, новий керівник буде людиною «не місцевою». Особливо це було б виправданим, з огляду на неординарний розвиток подій і факти, що спливли назовні. А керувати таким процесом із боку, готуючи собі місце, важко. Та — можливо. І якщо все-таки це блискуча операція, проведена працівниками спеціального підрозділу, в ході якої інсценовано досить ефектну революцію «низів», які більше «не хочуть жити по-старому», залишається скам’яніти від жаху й зняти капелюх. І в такому випадку анекдот на тему «яка країна — такий теракт» нашої держави абсолютно не стосується. І тоді не виключено, що ті, хто підписав лист, будучи не в курсі, протягом усієї подальшої служби згадуватимуть О.Кочегарова зі сльозами каяття на очах.

За нашими даними, серед записок є й такі: «Усі годинники зупиняю о 6.40». «На цьому місці я бачу N……... ., який дуже рвався сюди» (є інформація, що йдеться про одного з керівників УБОЗ). Офіційний переказ цієї записки такий: «Ти хотів це місце — ти його отримав».

Якщо ж цю записку слідство вирішить сприйняти всерйоз, мало не здасться ні «фігуранту», ні структурі, до якої він належить.

До чого все це йдеться? До того, що правоохоронним органам є над чим замислитися серйозно. І не слід поспішати з висновками, заявляючи про основну версію, яка не ввела в оману навіть обивателів. Якщо ж говорити про публікацію про Кочегарова «ДТ», то хіба вам не відомо й хіба не ви любите повторювати, що «згодом» (тобто «впоследствии») ще не означає «внаслідок» (тобто «вследствие»)?

Як було зазначено в офіційному коментарі, компетентні органи ще працюють над записками. Очевидно, у сенсі: читають, сортують, усвідомлюють і вирішують, що і в якому порядку надати цікавій публіці. Отже, почекаємо.

До речі, з приводу записок постає також багато дрібніших запитань. Якщо говорити про першу з оприлюднених, то спочатку цілком чітко був названий період, коли публікувалися злощасні матеріали: 1999—2000. І це не схоже на помилку інформаційних агентств. Проте, гортаючи старі підшивки, не стріляються. У кожному разі, генерали. Принаймні останні 80 із гаком років. І тоді пішла нова вступна — пізніший термін написання фатальних матеріалів. Знову халепа: нічого особливого на міліцейські теми В.Васильченко відтоді начебто й не писала. Її дослідження «Христинівського синдрому» (про зловживання в одному з місцевих райвідділів), за деякою інформацією, що згадувалася в записці, зовсім не належать до новітнього періоду творчості відомої тепер не лише в Черкасах журналістки.

Слідство йде...

Минулої середи в Черкаській прокуратурі кореспондента «ДТ» запевнили, що не вбачають підстав для того, щоб говорити про доведення В.Романовського до самогубства. За місяць, що минув від дня загибелі В.Романовського, генерала Олега Кочегарова жодного разу не допитали як свідка. Та хіба останнє «послання» В.Романовського — показник розкриття злочинів 90,2% — взагалі нічого ні для кого не важить? Хіба можна звалити все виключно на особливості його натури, психіки? Заплющити очі на те, що менше ніж за півроку дуже успішна людина в розквіті сил, аналітик, інтелектуал, сповнений честолюбних задумів, перетворюється на неврастеніка, який бігає по лікарнях по довідки й зрештою зводить порахунки з життям?

Ну, а тих, хто щиро вірить у власні заяви, хотілося б запитати: хіба не мучить сьогодні працівників прокуратури питання, що, може, якби генерала допитали як свідка в найближчі дні після трагедії, то й не було б звернення офіцерів міліції до Президента, генпрокуратури та міністра внутрішніх справ і, відповідно, публікації «ДТ»? Адже на той момент важливішої справи в прокуратури бути просто не могло.

Чи не мучить це питання тих, хто «не чинив ніякого тиску на перебіг слідства»? Чи не з’являються думки, що якби була хоч видимість того, що слідство щосили намагається розібратися в пригоді, може, сьогодні генерал Кочегаров залишався б у строю? Оскільки в громадськості була б хоч ілюзія того, що пошук істини триває, і, може, не було б тих публікацій про те, що сталося, які могли переживатися настільки болісно.

З іншого боку, про що довідався зі статті в «ДТ» Кочегаров? Позиція слідчого прокуратури засмутити його не могла. Лейтмотив висловлень рідних загиблого був йому добре відомий. Його колеги з-поміж прибічників підтверджують, що він знав і про підготовку звернення працівників міліції до Президента. Отже, публікація витягів із нього не була несподіванкою. Тоді що змусило застрелитися генерала з вражаючим послужним списком?

Навіть якщо Кочегаров розцінив статтю в «ДТ» як початок нового наступу В.Васильченко, важко повірити в таку реакцію, пам’ятаючи, як характеризують генерала ті, хто його знав, — і друзі, й вороги. Якщо виходити з того, що відомо про особистість генерала, — чим він дорожив найбільше? Наскільки можна судити, все його життя проходило на службі і, напевно, полягало в ній. І над усе він напевно боявся втратити цю службу, тому що нічого важливішого в його житті, очевидно, не було. І лише серйозні службові неприємності могли по-справжньому викликати в нього розпач. Якщо ці неприємності виникли в нього внаслідок публікацій, то залишається один-єдине запитання: чи міститься в них неправдива інформація? Все решта — це емоції. Не має значення, дівочі чи генеральські.

Викликає певні сумніви серйозність перевірок, проведених після загибелі Романовського. Є дані, що їх здійснювали дуже малим, як для такої справи, складом і в досить стислі терміни. Наскільки відомо, запропоновані в анкетах запитання мали дуже неконкретний характер на кшталт «Ваше ставлення до керівництва».

І якщо сьогодні стверджують, що серед підписантів звернення до вищих посадових осіб є офіцери, які бачили Кочегарова, так би мовити, по великих святах і здалеку, то кажуть і про те, що до анкетування були допущені лояльні працівники, які, зокрема, не контактували безпосередньо з О.Кочегаровим.

А ось у листі, підписаному 54 працівниками, є відповідь на багато запитань, які мали б цікавити слідство. Якщо це брехня — одна картина. Якщо сказане там — правда, багато запитань відпадають самі собою. І без аналізу цього звернення, починаючи з реальних мотивів і закінчуючи найменш значимим фактиком, ключ до обох самогубств не знайдуть. Тільки він, схоже, нікому не потрібен. Оскільки на справі про доведення до самогубства Романовського вже поставлено хрест. Мабуть, вважали, що повіситися на ремені — це його вільний вибір.

Отже, найголовніше запитання: чи правда те, у чому розписалися 54 офіцери? Мінус ті, хто не знав Кочегарова, мінус ті, чия провина доведена судом, про що заявив в інтерв’ю кадровик Рогульський. Але молоді опери, яких переконали підписати звернення, кажучи, що «тут ще працювати» — це, щонайменше, нелогічно. Оскільки на той момент, коли ставилися підписи під цим листом, Кочегаров був цілий і неушкоджений, і ніщо, очевидно, не віщувало такого швидкого й трагічного завершення його кар’єри. І якщо молоді опери думали про своє майбутнє, то насамперед вони розуміли — служити їм найближчим часом саме під його керівництвом. Поки там нагорі розберуться, якщо взагалі читатимуть послання і не вирішать, що ці підписанти — просто надто вразливі. І ще: хотілося б подивитися на діючого офіцера, який не збирається у відставку вже прямо завтра зранку й водночас, просто щоб не скривдити товаришів, так, за пивом, від нічого робити ставить підпис під таким папером. Таке навіть уявити неможливо.

Інший аспект. Якщо міністр внутрішніх справ Ю.Кравченко відстоював свої честь і гідність у суді в спорі з газетою, чому генерал Кочегаров жодного разу не спробував захиститися від несправедливих, на його думку, публікацій законним шляхом і вважав, що це негативно позначиться на авторитеті міліції? Реальну можливість захиститися від кривдника в цьому сенсі надає цивільне судочинство. Понад те, ще зовсім недавно діяла кримінальна відповідальність за обмову. І О.Кочегаров як юрист, стратег і просто класний оперативник міг легко прорахувати просту загалом комбінацію. Якщо справді з викладених у статтях В.Васильченко фактів 70% — неправда, то цілком можливо, що перед вибором: нари чи лояльність — авторка швидше вибрала б друге. Тому що одна річ — самому вдивлятися в прірву, і зовсім інша — відчувати, що вона починає пильно вдивлятися в тебе. І це не єзуїтський хід, а захист своїх інтересів законним шляхом. Що ж до авторитету міліції, то, гадаю, сильніше, ніж судовий процес, шкодить йому шквал обвинувачень, які залишаються без відповіді.

Ті, хто знав генерала, неодноразово говорили, що Кочегаров — сильна людина. Про те, що генерал справді має здатність виживати за екстремальних умов, про що говорить його колега в поданому інтерв’ю, свідчить не лише тривала і, якщо судити з нагород, дуже успішна служба в органах, а й такі, з дозволу сказати, дрібниці, як керівництво УБОЗом Криму за часів існування там наймогутніших угруповань.

Чи могла така людина накласти на себе руки через публікації?

На жаль, готуючи попередню статтю, ми не змогли отримати коментар самого О.Кочегарова. Бо коли ми намагалися зв’язатися з ним, у його приймальні чомусь не брали трубку. Пізніше, уже в Черкасах, стало відомо, що секретаря в Кочегарова немає, і номер телефону, наданий місцевим ЦГЗ, був його прямим телефоном. Отже, через відсутність генерала відповісти було нікому. Ми сподіваємося, що невдовзі він зможе пояснити багато чого сам і що йому дозволять розповісти правду.

До питання про наклеп

У зв’язку з резонансом, пов’язаним із цими трагічними подіями, не можна також оминути мовчанкою прокурорський плач із трибуни Верховної Ради з приводу статті про наклеп. Схоже, повністю згоден із ним у цьому питанні й міністр внутрішніх справ. Генеральний прокурор С.Піскун елегантно, як, напевно, йому самому здалося, пов’язав воєдино фальшиві листи виборцям, що поширюються від імені В.Ющенка, з... публікаціями, присвяченими трагічному самогубству в Черкасах, і дійшов висновку, що кримінальну відповідальність за наклеп потрібно відроджувати. Причому негайно, а Генпрокуратура вже й законопроект підготувала і бракує їй виключно ініціативи. Законодавчої, зрозуміло, іншої в неї досить. А ось іншим, тим, хто прагне справедливості й того, щоб кожен за свої слова відповідав, бракує ще відповідного рішення суду, щоб зрозуміти, що саме й на якій підставі С.Піскун кваліфікує як наклеп, маючи на увазі спробу суїциду міліцейського генерала. І ще цікаво, чи немає в згаданому законопроекті, який, напевно, ще з часів М.Потебенька лежить напоготові у верхній шухляді столу, такого рядка: «Наклепом називається будь-яка інформація, не узгоджена з компетентними органами»?

***

Добродії офіцери, ну зізнавайтеся, хоча б на власних кухнях ви наважуєтеся інколи, задля збереження власного глузду, вимовити цифри, які становлять найбільшу військову таємницю правоохоронних органів? Який відсоток розкриття злочинів — 20, 30 чи 60%? Хоч пошепки, у напівтемряві хоча б собі ви зізнаєтеся в тому, що те, про що ви говорите вдень публічно, — неправда? Величезна всепереможна неправда, що підминає під себе долі людей. Неправда, за скандування якої Система дуже багато вибачає дуже багатьом із вас.

Місце роботи і прагнення піти з життя — ось, мабуть, усе, що було спільного між В.Романовським та О.Кочегаровим. Втім, не зовсім усе. Обидва вони — жертви Системи. І з О.Кочегаровим хтось із цієї ж Системи розмовляв так само, як він сам спілкувався з В.Романовським. Від Кочегарова вимагали того ж самого, що він вимагав від Романовського. Просто генерал виявився витривалішим.

І, мабуть, ще одне пов’язало їх назавжди: не розібравшись, чому пішов із життя перший, ми можемо ніколи не довідатися, чому вирішив накласти на себе руки другий. Та слідство не вбачає підстав для пошуку відповіді. Системі це ні до чого. Двоє залишили стрій, але в Системи є резерв. Просто завтра хтось інший напише заповітні цифри. Чи в картці звітності, чи— на стіні.

…Чиясь незворушна рука перетворила на багаття свіжу могилу Слави Романовського, облила бензином і підпалила безліч вінків на його останньому пристановищі. І цей вогонь пече його батьків, обпалює вдову, а через багато років він полосне Максима, якому сьогодні лише три з половиною. Гадаю, він не обере справою свого життя службу в правоохоронних органах. І туди підуть ті, кому ніхто не розповість: як це — захищати право в нашій країні й у чому різниця між «охороняти» та «сторожити».