Атака на гаманець

32-річному Сергію Абрамову, виконуючому обов’язки президента Чеченської Республіки, пощастило: якби його кортеж рухався Грозним із меншою швидкістю, Абрамова вже не було б серед живих. Тоді ж заступник Абрамова по уряду — перший віце-прем’єр Рамзан Кадиров — вів нелегкий бій поблизу чеченського селища Автури. Втрати служби безпеки президента Чечні, яку до свого призначення і загибелі батька тільки й очолював Кадиров-молодший, обчислюються десятками людей. Стверджують, що є навіть узяті в полон гвардійці. Але точної інформації про те, що відбувалося під Автурами, природно, немає. Як немає й точної інформації про те, чому саме Абрамов ледь не став жертвою чергового замаху — причому, за словами представників російських спецслужб, організованого із застосуванням тієї самої вибухівки, що й під час замаху на президента Ахмада Кадирова.

Якщо замахи на Кадирова-старшого, президента Інгушетії Мурата Зязікова, Кадирова-молодшого ще можна пояснити внутрішньокавказькими розбірками й ненавистю бойовиків до союзників Кремля, то замах на Абрамова, на перший погляд, не вкладається в цю струнку логіку. Абрамов — не зрадник ічкерійської справи, не військовий, що проводить зачистки, не представник силових структур. Він — надісланий із Москви чиновник, росіянин з походження, на жодну владу в Чечні він не претендує і після виборів президента республіки, хоч яким буде їх фінал, піде в тінь, а може взагалі виїхати з Чечні. Навіщо ж його вбивати? Тільки для того, щоб довести: бойовики — господарі в республіці? Не схоже. Досі всі терористичні акції мали цілком логічний характер. І замах на Абрамова — якщо відійти від звичного стереотипу — також цілком логічний. Більше того, він пояснює, чому могли відбуватися всі попередні замахи і як «хлопчик» міг виявитися виконуючим обов’язки президента такої неспокійної республіки, як Чечня.

Про Сергія Абрамова широка публіка дізналася під час конфлікту між президентом (тоді — главою адміністрації) Чечні Ахмадом Кадировим і надісланим із Москви прем’єр-міністром Михайлом Бабичем. Бабич не погодився з відставкою з посади міністра фінансів Чечні Сергія Абрамова та призначенням на цю посаду близької до Кадирова людини — Елі Ісаєва, також молодого хлопця. Але що робить при цьому Абрамов? Він стає на бік не прем’єра, який начебто його захищає, а президента, який його відправляє у відставку. Він каже, що сам просився у відставку, бо хотів перейти на іншу роботу, і повідомив Бабичу про це. Бабич починає пов’язувати відставку Абрамова з прийдешньою перевіркою Рахункової палати в Чечні: примітно, що Абрамов саме в Рахункову палату і йде працювати... Конфлікт між Кадировим та Бабичем широко висвітлюється у ЗМІ й закінчується відставкою не лише міністра фінансів, а й самого прем’єра.

Новим міністром фінансів і на певний час главою уряду стає Елі Ісаєв. І це при тому, що Бабич у сьогоднішній російській номенклатурі — зовсім не хлопчик для биття. Уже як депутат Державної думи він сприяє перемозі на виборах губернатора Рязанської області генерала Шпака, тоді як секретар генеральної ради партії «Єдина Росія» Валерій Богомолов підтримує іншу кандидатуру. Але Бабич легко обіграє Богомолова й націлюється, як стверджують, тепер уже на зміну влади в Івановській області. Цей відступ важливий для розуміння ваги політика, якого видавили з Чечні. І який явно без симпатії ставиться до Сергія Абрамова. Коли в березні 2004 року, вже після перемоги Кадирова на президентських виборах, Абрамов повертається до Чечні прем’єр-міністром, Бабич так коментує це призначення: «Я оцінюю його моральні риси гранично низько. Працюючи півтора року на посаді міністра фінансів Чечні, Абрамов жодного разу туди не приїхав. Мої спроби протягом двох місяців повернути його в республіку також не увінчалися успіхом, що, власне, і викликало його відставку. Кадиров звільнив його за профнепридатність.

Формально це буде російський прем’єр, і всім постійно казатимуть, що ця людина призначена з федерального центру. Але за цим призначенням стоять помічники Кадирова, які підкинули йому цю ідею для того, щоб у разі потреби можна було звалити на нього відповідальність за нецільове використання коштів, за неефективну економічну політику тощо. Кадиров лише позначає свою позицію, демонструє в такий спосіб лояльність, що бере росіянина в уряд, а й за Конституцією Чечні, і по суті він сам добирає всі фігури. У результаті добираються люди, які в Чечню не поїдуть, там не працюватимуть, а лише підписуватимуть фінансові документи, які приноситимуть різні помічники».

Але Бабич трохи спростив ситуацію. Ближчим до істини був, мабуть, інший депутат Держдуми — прибічник Кадирова Ахмар Завгаєв, який заявив: Абрамов — «дуже грамотний і компетентний фахівець, добре знає республіку. І ніякого конфлікту в нього з Ахмад-Хаджі не було. У нього з усіма були рівні й добрі стосунки. Це все чутки, що Кадиров його прибрав. Абрамов просто пішов на нове місце роботи». І, доповнимо, на дуже правильне місце, як у розвідку, — аби точно зрозуміти, як діє перевіряючий механізм.

Бо Сергій Абрамов — це не ручка для підпису документів, а, швидше, гаманець. Скромна молода людина слов’янської зовнішності має вигляд поважного розпорядника найголовнішого в розореній війною республіці — коштів. На відміну від своїх попередників на посаді прем’єр-міністра, які були, швидше, варягами й намагалися проводити власну політичну гру, мета якої часто не збігалася з метою групи Кадирова, Абрамов інтегрований у місцеві реалії, не намагається стати самостійною постаттю і вже тому зручний. Абрамову довіряють, він акумулює величезну кількість коштів, особливо після загибелі Ахмада Кадирова.

На тлі невдалого замаху на Сергія Абрамова всі інші замахи також перестають видаватися акціями «кровників» або спробами налякати політиків, котрі підтримують Москву. Ахмад Кадиров, звісно ж, був важливою політичною постаттю, але ще й постаттю економічною. Він і його люди не приховували — і не приховують досі, — що хотіли б повністю запанувати не так над чеченською політикою, як над чеченською економікою. У зв’язку з цим значно серйозніша боротьба, ніж війна з бойовиками, точиться серед чеченців, котрі підтримують Москву, — пригадаймо бодай відставку колишнього міністра преси Чечні Біслана Гантемірова й захоплення його міністерства та грозненських ЗМІ кадировцями. А Гантеміров же був аж ніяк не останньою фігурою в чеченському «бізнесі» — після першої чеченської війни він навіть потрапив у Лефортово за нерозбірливість у засобах. До того ж на президентських виборах Гантеміров сам не висувався, зате об’єднався із впливовим московським кланом Джабраїлових — і програв.

Пригадаймо, як Кадиров і з допомогою власних ресурсів, і з допомогою Москви не допустив до участі в президентських виборах бізнесмена Маліка Сайдуллаєва, який балотується й нині без особливої надії на успіх, — бо кадировський клан уже висунув свого кандидата — міністра внутрішніх справ республіки Аллу Алханова, відразу підтриманого Кремлем і особисто Володимиром Путіним. Додаймо до цього ще й непрості стосунки між Кадировим — і кадировцями в цілому — та російськими військовими й силовиками, які перебувають у республіці. Це ж також не конфлікт навколо ідеї, це конфлікт навколо суми. Тепер Інгушетія. Можна, звісно, розглядати ситуацію в республіці і з погляду обережнішого ставлення колишнього президента Руслана Аушева до того, що відбувається на Кавказі, та більш ревного виконання будь-яких вказівок Москви нинішнім президентом Муратом Зязіковим. І цей аналіз — із політичної точки зору — буде цілком точним. Але з економічної точки зору важливим є те, що Аушев лобіював інтереси могутнього нафтового клану Гуцерієвих, який має міцні позиції не лише в Інгушетії, а й у Росії в цілому.

А Зязіков намагається переключити фінансові потоки на себе та своїх прибічників — що, зрозуміло, наштовхується на скажений опір еліти, створеної в епоху Аушева. І це еліта, цілком зорієнтована на Москву, а ніякі не чеченські чи, скажімо, інгушські бойовики. Інша річ, що з метою дестабілізації режиму Зязікова ця добропорядна еліта може вдаватися до допомоги бойовиків — так само, як із метою дестабілізації режиму кадировців частина чеченської еліти цілком може домовлятися із сепаратистами. І для цієї частини Сергій Абрамов — навіть небезпечніша постать, ніж убитий 9 травня Ахмад Кадиров.

Схоже, на Кавказі ми стали свідками того самого, що бачимо по всій Росії, — боротьби за розподіл ресурсів. Тільки в зоні боїв ця боротьба ведеться з кавказьким акцентом — із вибухами, обстрілами, убивствами, рейдами й контртерористичними операціями...Спочатку цілилися в керівників режимів, тих, хто самою своєю присутністю в президентському кріслі акумулює кошти. Але це — лише вершина фінансового айсберга. Чи слід дивуватися, що нині вирішили вдарити по гаманцю?