Аграрні Бермуди

Навряд чи Олександр Баранівський діждеться чергового перепризначення на пост міністра села. Безбожники — й ті при самій згадці про таку можливість панічно хрестяться. Та й здоровий глузд підказує: ну, не може один і той же діючий міністр перебувати в опозиції до політики трьох урядів! Єдиною втіхою для Баранівського за час правління у відомстві на Хрещатику, 24 стане хіба що його портрет у кольоровій фотогалереї аграрних чільників.

Олександр Петрович, звичайно ж, і надалі вважатиме себе неперевершеним знавцем галузі, зі смаком порівнюватиме досягнуті ним «рубежі» із показниками 1916-го і повоєнних років. Зіставлятиму ці цифри і я, але з гіркою думкою про страшну «яму», в якій опинилося сільське господарство України. Якщо після Гітлера корів і свиней залишилося більше, ніж зараз, то в якій системі координат ми перебуваємо?

Без тямущого господаря село ще довго борсатиметься у багні...

Рот-фронт-2

Шлагбаум перед українськими м’ясомолочними продуктами росіяни опустили неспроста. Вони документально довели, що наша територія слугує перевалочним пунктом для чужинського харчового мотлоху, який потім опиняється на їхній території. Якщо з України до Росії м’яса надходить у півтора разу більше, ніж ми виробляємо, то цілком закономірно постає запитання: а що це за м’ясо і звідки воно? Виникли претензії і щодо якості власне українських м’ясомолочних виробів.

Якби Міністерство аграрної політики бодай вчасно реагувало на численні запити російських ветеринарів, певен, сусіди не вдалися б до таких жорстких обмежень. Мовчанка ж, у яку зіграло відомство («ДТ», № 3 (582), 28 січня — 3 лютого 2006 року), продемонструвала, як через елементарне недбальство, байдужість, виконавський анархізм чиновники ще до здобуття країною членства в СОТ та ЄС «уміють» втрачати добре налагоджені ринки збуту вітчизняної продукції. І товаровиробники, яким вкоротили експортну руку до Росії, мають знати: не газова труба з маяками стали на перешкоді їхній ковбасі, шинці і сиру, а непрофесійні дії команди з МінАП.

Сам Олександр Петрович ще якийсь час намагався веслувати у політичному фарватері. Уже й прем’єр визнав провину української сторони, і віце-прем’єр з питань АПК прямо вказав на нашу млявість в офіційному листуванні Державного департаменту ветеринарної медицини і Россільгоспнагляду, а міністр продовжував уперто твердити: винні кримські маяки...

На противагу росіянам, котрі не коментували ситуацію до остаточного з’ясування, наші затіяли словесну пальбу. Не визнаючи власної провини, звинувачували у всіх гріхах російську сторону: у неправомірності запровадження ембарго, у тенденційності переговорного процесу, навіть у забороні в’їжджати Олександру Баранівському у Москву. Спекулюючи на політичному ґрунті, МінАП ввело в оману не лише громадськість, а й урядовців із депутатами, котрі почали сліпо підтакувати міністрові. Зрештою, останній виявився як політичним, так і аграрним сусаніним.

Після кожного візиту української делегації до Москви я цікавився телефоном у представників Россільгоспнагляду: як там наші? На тому кінці лаконічно відповідали: «Надані українською ветеринарною службою матеріали абсолютно не відповідають нашим запитам, тому ми не вважаємо за доцільне проводити будь-які переговори». МінАП нічого кращого не придумало, як «натиснути» на Росію шляхом слізних скарг до Міжнародного епізоотичного бюро (МЕБ) про порушення міжнародних норм та норм СОТ.

А чи знали наші писарі, що МЕБ за статусом не вправі застосовувати будь-яких санкцій до Росії, а може лише покартати?! Звернення до світового торговельного клубу також видається алогічним, оскільки саме МінАП донедавна гальмувало вступ України до цієї організації, а тут раптом прозріло і на правах жовторотого пташеняти вирішило повчати сусіда за нетарифні обмеження. І навіть пригрозило вжити контрзаходів щодо російських харчів. Уряд змушений був спростувати «власну» позицію міністра і відхреститися від такої «помсти».

Одне слово, агроміністерська верхівка виглядала білою та пухнастою. І ніхто — ні президент, ні прем’єр — не сказав: «Хлопці! Ваша білизна і пухнастість підозрілі. Сходіть-но у солярій і поголіться!»

Розтринькавши усі політичні козирі, Олександр Баранівський почав годувати нас жданиками: продовольчий конфлікт із росіянами залагодимо через день... два... тиждень. Договорився навіть до того, що на 16 лютого запланована особиста зустріч із Олексієм Гордєєвим, міністром сільського господарства РФ, за результатами якої підпишуть необхідні угоди, що покладуть край економічному протистоянню.

Тут уже не витримав Олексій Васильович і через інформаційне агентство «відкоригував» колегу: «Таких домовленостей у нас не було». Відповідь, одначе, не протверезила українського урядника. Подальші виступи нагадували героя Володимира Висоцького: «Разошелся — так и сыплет: «Треугольник будет выпит, будь он параллелепипед, будь он круг, ядрена вошь!»

Російська сторона мужньо витримала натиск «сільських парубків». Експерти Россільгоспнагляду проводять аудит роботи української ветеринарної служби, інспектують постачальників продукції тваринництва до Росії, причому на свій вибір, послуговуючись електронною базою даних по кожному підприємству, порту, холодильнику, відстежують механізм контролю вантажів на кордоні. Запевнення Баранівського про зняття «сьогодні-завтра» м’ясомолочного ембарго швидше жадане, аніж реальне, бо обидві сторони до цього питання навіть не підступали.

Наше відомство виявилося неготовим професійно розв’язати галузеву проблему. І хоч би як ховали її під політичним рядном, крізь нього випинаються гоструваті економічні маслаки. Україна — не єдина, до кого Россільгоспнагляд висуває фітосанітарні та ветеринарні претензії. Свіжий приклад: із 1 січня нинішнього року Росія заборонила імпорт охолодженої риби з Норвегії. Причина? Підвищений рівень токсинів: уміст свинцю у норвезьких лососевих перевищував безпечний показник у 18 разів, кадмію — у 3,5.

Міністр рибного господарства Норвегії Хельга Педерсен у запалі не стала розмахувати національним прапором і шукати політичного підтексту в діях російської федеральної ветеринарної служби. Після зустрічі 13 лютого з Олексієм Гордєєвим обидва міністри заявили, що Москва й Осло вийшли на фінішну пряму щодо домовленостей з постачання високоякісної продукції.

Не заперечувала пані Хельга і проти аудиту росіянами норвезьких рибопромислових підприємств. Більше того, вона запевнила: «Норвезька сторона зацікавлена ввозити безпечні морепродукти до Росії та інших країн, і ми робитимемо все необхідне для продовження експорту». А Баранівський у передноворічний день просто здався: «Я, як міністр, зробив усе, що від мене залежить, щоби нормалізувати ситуацію...» З’ясувалося, усе ще тільки починається.

Псяча радість

Юрій Гулєвський, генеральний директор одного з м’ясопереробних підприємств, запросив мене на оглядини. Ні, не рекламувати виробництво! Його продукція знана навіть у столичних супермаркетах, тому не потребує «просування». Поїздка була приурочена до відкриття нової лінії з виробництва... безоболонкових ковбас. Власне, «обгортка» присутня, вона — їстівна, бо утворюється із гелю, складовими якого є морські водорості. Однак товщина покриття настільки мізерна, що найтонші баранячі кишки, заправлені фаршем, на її фоні виглядають незграбною дровинякою. Так от, суперагрегат, що сам наповнює та перев’язує мисливські сосиски, обслуговує... одна людина. Така машинерія — ексклюзивна, і ще рік, за умовами договору купівлі-продажу, залишатиметься в Україні в єдиному примірнику.

Побачив багато чого унікального! І це при тому, що за суцільної «комерційної таємниці» не кожне підприємство охоче відкриває двері навіть фіскальним органам. Колективу є чим гордитися: і технічно переоснащеними цехами (у модернізацію вклали майже два мільйони євро), і смачними серійними виробами із вітчизняного м’яса, виготовленими ще за радянськими стандартами. Тут навідріз відмовилися від так званих механічних добавок, курячого фаршу, соєвого ізоляту. Лише натуральне м’ясо!

Чи є воно у ковбасі молочній новій по 7,80 грн. за кілограм, у салямі — по червінцю? Цифри — не зі стелі, а з цінника іншої компанії. Скажу більше: у магазині мені дипломатично радять не купувати варені ковбаси дешевше 16 грн. за кілограм. І нічого дивуватися, якщо хвалену за колишніх часів «собачу радість» хатній песик принципово ігнорує. Зрозуміло, що такий харч в Росії і задарма не беруть. Травимося самі, своїм та ще й чужим. Термін зберігання нашої «варьонки» — три доби, а на білоруській великими літерами написано: 75 діб! І це при тому, що консерванти у нас заборонені!

«Прокинувся» й аграрний міністр, котрий не виключає вилучення м’ясної продукції із режиму вільної торгівлі з Білоруссю та Молдовою. А що, Польща не «смітить» на нашій території і не її м’ясо «виловлюють» російські ветеринари? Чому ж ми знову вдаємося до напівзаходів?

І все ж таки м’ясопереробники найменше постраждали від російського вето, бо їх частка в агропродовольчому експорті — не рівня молочникам. Але це не означає, що МінАП повинно байдуже споглядати, за якою прогресією — арифметичною чи геометричною — плодяться у нас ковбасні, переважно підпільні — у клунях, на квартирах і навіть у лісах. Якщо на початку 90-х в Україні налічувалося майже 200 м’ясокомбінатів і цехів, то нині їх кількість наближається до трьох тисяч. Чи всі вони сертифіковані і славлять українську марку?

А тепер поплачемо разом із молокопереробниками. Торік вони експортували до Росії 112,2 тис. тонн твердих сирів — половину виробленого, 20,5 тис. — вершкового масла, 32,3 тис. тонн — згущеного молока, не кажучи вже про сухе молоко і сироватку, кисломолочну продукцію. Половина-третина потужностей молочарень працювала на Росію. І раптом в один день волосінь тенькнула й обірвалася. Склади готової продукції затоварені, закупівельні ціни на молоко із 1,50—1,20 грн. впали до 70—60 коп. Під шумок їх знизили навіть ті заводи, які через низьку якість продукції вважають експортом... територію сусіднього району. Зрозуміло, що зниження ціни на сировину — це ніж під горло корові, бо хто триматиме її собі на збиток?

Як захистити годувальниць від вирізування? Олександр Баранівський інакшого виходу, як встановити мінімальну закупівельну ціну на молоко на рівні 1,35 грн., не бачив. Навіть знизивши її у другому варіанті до 1,25 грн., міністр не убезпечився від звинувачень у неринкових підходах. Були й інші пропозиції: дотувати виробництво молока через сироварні, які закуповуватимуть сировину за старими цінами.

— Чим загрожують адміністративно встановлені мінімальні закупівельні ціни? Через відсутність ринків збуту молокопереробним підприємствам узагалі стане невигідно купувати сировину. Багато з них згорнуть виробництво і животітимуть на запасах, яких сьогодні нагромадилося понад 20 млн. тонн. Закупівельні ціни впадуть до ще нижчої позначки і вдарять знову ж таки по селянину. За такого адміністрування можна втратити не лише зовнішні ринки, а й внутрішній, — аналізує ситуацію Олег Юхновський, секретар комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин. — Питання зустрічне: якщо підприємства купують молоко по 70 коп., то чому селянина чи господарства не дотувати на втрачені 40 коп. із бюджету? А щоб почасти компенсувати збитки переробникам, закупімо до Держрезерву частину тваринного масла та сухого молока...

Мені можуть закинути: а де гарантія, що державна дотація за молоко знайде адресата — конкретне агроформування чи власника корови? У бюджеті АПК на нинішній рік виділено 2 млрд. грн. на дотації. Зважаючи на ситуацію, уряд може вийти із постановою, в якій передбачити для всіх суб’єктів ринку — юридичних та фізичних осіб — доплату у розмірі 40 коп. за кілограм молока. Якими каналами надходитимуть ці кошти? Найоптимальніший варіант — через Держказначейство. Здав, приміром, на молочарню сто кілограмів молока і за довідкою з підприємства, завіреною у сільраді, одержуєш компенсаторних 40 гривень, або, за бажанням, їх перераховують тобі на особистий рахунок. Розумію, процедура складна. Але ж діє аналогічний порядок виплати населенню за здану на забій великовагову худобу?!

Однак лише ціновим маніпулюванням ми ніяк не доможемося підвищення якості сировини, на яку чимало нарікань. У Прибалтиці, якщо власник корови не зміг реалізувати якісне молоко, йому виплачують ледь не пожиттєву компенсацію за втрачену вигоду. Тим же, хто спроможний утримувати численне молочне стадо, держава сплачує вищі дотації, диференційовано, зокрема й на голову худоби. Подивімося на нашу державну програму розвитку тваринництва. Чи знайдете у ній позиції щодо якості продукції, яким чином її розв’язувати? А без цього марно говорити про завоювання ринків, навіть російського, про диверсифікацію виробництва, конкуренцію...

Про диверсифікацію говорив і президент. У радіозверненні Віктор Андрійович дав «ввідну» Міністерству закордонних справ, торговим місіям України за кордоном: «Ваше завдання — знайти нові ринки збуту сільськогосподарської продукції. Розширити експортні коридори можна за рахунок торгівлі з країнами СНД та Азії. На східних просторах лежить великий потенціал для вітчизняних виробників хліба, м’ясних та молочних продуктів».

По-перше, шукати нові ринки мають фахівці. А чи не вони — аташе з аграрних питань — першими потрапляють під скорочення? По-друге, перш ніж зазіхати на азійські ринки, розберімось із внутрішнім та російським, зрештою, наведімо лад на них. Було б чим розширювати експортні коридори!

Ми «забомбили» Росію молокопродуктами. Торік експортували їх на суму 648 млн. дол., тоді як у зворотному напрямку надійшло лише на 44 млн. Причому, такий баланс у торгівлі цією продуктовою лінійкою спостерігається протягом п’яти останніх років. Фактично сусідній ринок ковтає третину всього молока, яке переробляють вітчизняні потужності. Невже ні в кого не виникала думка, що в якийсь момент цей крен може призвести до катастрофи? Тим більше що росіяни ще два роки тому мусували питання про запровадження мит на українську молочну продукцію...

Нас згубили самовпевненість та нехтування якістю. Тому, як на мене, Росію не звинувачувати треба, а подякувати їй за те, що взяла віник і почала вимітати павутиння з кутків нашої аграрної хати. Вона збудила приспане Міністерство аграрної політики й уряд, нагадавши, що до євроінтеграції готуються не тоді, коли грім гримне чи смажений півень клюне. Між тим, МінАП мінорно зустріло звістку про майбутнє інспектування росіянами наших переробних підприємств: вибору немає, змушені погодитися...

По-перше, проведення такого аудиту відповідає нормам Міжнародного епізоотичного бюро, куди жалілися на сусідів українські агрочиновники і вимог якого достеменно не знають. По-друге, якщо українці напрошуються у торговельні партнери РФ, то не те що змушені, а зобов’язані працювати за приписами країни-імпортера. Тим більше, за європейськими стандартами, чого від нас вимагає російська сторона і що для нас — повне невідання.

Півсправи, якщо для експортоорієнтованих українських молокопереробних комбінатів приїзд росіян закінчиться лише сертифікацією. Не виключаю, що РФ «порекомендує» Україні прийняти нові стандарти для виробництва молочної продукції, аналогічні тим, які діють на її території. Якщо так, то ми змушені будемо чітко термінологічно розділяти масло, спреди і маргарини, сир і сирні продукти. Допоки ми постачали росіянам тільки «масло» і «сир». Щодо останнього, то стандарт придатності ходового «російського» у нас — два місяці, у них — місяць. Тому росіяни вважають такий продукт... простроченим.

Розбіжностей більш ніж достатньо, тому на молочний бліцкриг розраховувати не варто. Аналогічну проблему з поляками РФ «утрамбовувала» дев’ять місяців, з литовцями — рік.

Втрати будуть. Адже російська сторона вимагає постачати на її територію лише продукцію, що виготовляється із сировини, отриманої на сертифікованих великотоварних фермах і комплексах. Нагадаю: в Україні 70% молока — зібране на селянських подвір’ях, далеко не бездоганне у санітарно-ветеринарному сенсі. Тільки огульно не звинувачуймо селян: вони не мають умов, щоби забезпечити високу якість сировини...

Стандартний хаос

У контексті російсько-українського продовольчого льодоставу навряд чи порятує і запланована на нинішній рік розробка близько тисячі нових стандартів на харчову продукцію, про що реляційно повідомило МінАП. По-перше, вражає невиправдано велика і кругла кількість нормативних актів, реалізація яких потребує відповідного бюджетного фінансування. По-друге, не аграрне відомство, а Держспоживстандарт разом із Міністерством охорони здоров’я мають займатися системою стандартизації. Функція ж «сільського» міністра — неухильно забезпечувати виробництво сільськогосподарської продукції та переробку згідно з вимогами європейських стандартів.

У Держспоживстандарті проблемою стандартизації харчових продуктів донедавна займалися... два чоловіки. От і мізкуйте: чи спроможні вони щодня опрацьовувати по три документи?!

Спершу нам слід принципово визначитися: розробляємо національні стандарти чи перекладаємо ЄСівські й адаптуємо до наших умов? 1994 року Україна приєдналася до Мінської угоди щодо єдиної системи стандартів СНД. Росія, де зосереджено переважну більшість харчопромівських науково-дослідних інститутів, фінансує розробки стандартів, тому на багатьох із них домінує позначка «Р» (Росія). Ми ж тихо відійшли від Мінської угоди і нікуди не пристали. Певен, жодна із країн СНД не заперечуватиме, якщо українські стандарти будуть кращими за міждержавні. Але ми не робимо й цього...

Цілий тиждень доскіпувався у відповідних інституціях: скільки європейських регламентів існує, які показники контролюються? Ніхто не відповів. Кажуть: іще не аналізували... Уже не втомлював запитаннями про європейські директиви з харчових добавок і системи їх контролю, аби не виглядати надто розумним. Росія, яка керується законом про технічне регулювання відповідно до вимог СОТ, забиватиме нам цвях за цвяхом.

А чим висмикуватиме їх Україна? Законом «Про внесення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», що є результатом невдалої депутатської сублімації американського закону та європейської директиви? Законом, який не тільки не наблизив переробників до СОТ та ЄС, а навпаки, віддалив? Я вже не кажу про деякі позиції, що прямо суперечать як угодам СОТ «Про технічні бар’єри у торгівлі», «Про санітарні та фітосанітарні норми», так і системі продовольчого права, яка діє в ЄС.

Якщо бракує кеби, то хоч скільки змін внось, закон все одно виглядатиме недолугим і при побіжному перегляді навіть не нагадуватиме американський «Закон про доброякісність харчових продуктів, ліків та косметичних засобів», який незмінно діє із 1938 року. Читаю розділ 301. Чітко і лаконічно: «Штраф — до 100 тис. доларів: за кримінальний злочин корпорації чи особи, що не спричинив смерть. Штраф — 250 тис. доларів: за кримінальний злочин, скоєний особою, що спричинив смерть, або тюремне ув’язнення. Штраф — 500 тис. доларів: за кримінальний злочин, скоєний корпорацією, що спричинив смерть, або тюремне ув’язнення».

І Україна, затаврована Чорнобилем, мала би висувати жорсткіші вимоги до якості та безпеки продуктів харчування — як чужих, так і власних. У період реформування сільськогосподарських дотацій Євросоюз 2000 року прийняв програму Agenda-2000, за якою половину дотаційних коштів спрямовують на розробку екологічних стандартів — показників безпеки. Із січня 2005-го ЄС запровадив такий порядок: хочеш експортувати туди продовольство — підтвердь на відповідність тамтешнім вимогам просування товару від поля до прилавку. Ану, ризикніть! Пробийтесь у «зону вільної торгівлі»! У Латвію можете ввезти українське сало лише... на бутербродах. Одній-єдиній нашій компанії дозволено постачати у ЄС кишки тварин (для ковбас).

Тому якщо російсько-українська м’ясомолочна крига і скресне, неодмінно виникне шуга на інших напрямках: лікеро-горілчаному, безалкогольному, соковому, кондитерському. Бо ми призвичаїлися, за великої кількості контролюючих органів, випускати продукцію низької якості за високою ціною. А хто таке стерпить? Окрім нас...

Не сип «пісок» на рани!

Міністерство аграрної політики так втяглося у «війну сирів», що прогледіло зухвалу поведінку сипучого продукту — цукру. Маркетинговий рік не встиг переповзти екватор, як ціни оскаженіли: в окремих регіонах рвонули за позначку п’ять гривень за кілограм. Хто збурив ринок?

Починаю зводити «солодкий» баланс. На початку лютого запаси становили 1,7 млн. тонн. Отже, за місячного споживання 150 тис. тонн його цілком вистачить не те що до початку нового сезону цукроваріння — аж до грудня. Дефіцитом і не пахне. «Знавці» натуркують вуха: це — Порошенкові вибрики... Ну, який резон Петру Олексійовичу здіймати ціну на цукор, який поглинають його ж кондитерські фабрики? Абсурд! Більше схиляюся до версії, що ціну перекроїли за трьома філіжанками кави і склянкою віскі. Для цього були вагомі причини.

У вересні минулого року, коли ціна на нафту сягнула піку — 70 дол. за барель, тростинний цукор із групи продовольчих товарів остаточно перекочував у розряд енергетичних. Бразилія — лідер у сфері альтернативних видів пального з рослинної сировини — дедалі більші обсяги сирцю спрямовує на виробництво етанолу. Завдяки диверсифікації площі цукрової тростини не скорочуються навіть попри коливання світової кон’юнктури. Бразильці запланували у сезоні 2005/2006 виробити 26,7 млн. тонн цукру з 216 млн. тонн тростини і 17 млрд. літрів етанолу зі 178,4 млн. тонн сирцю.

«Сирцеві» королі — Куба із Таїландом — також скорочують виробництво цукру. Із 80 кубинських цукроварень через застарілість залишиться принаймні половина. І ті керівництво країни переорієнтовує суто на задоволення внутрішніх потреб. Два посушливі сезони у Таїланді підкосили врожайність, а відтак, і загальне виробництво цукру.

У ближчих до нас країнах, ЄСівського табору, «солодка» реформа передбачає значне скорочення експорту — із 7 млн. тонн до 1,3. Торішнє рішення про скорочення субсидій виробникам цукру на 36% — це удар по країнах, що розвиваються: Ямайці, Гайані, Маврикію, іншим. Саме вони постачають сирець до ЄС-25. Плюс загальносвітовий дефіцит цукру в обсязі до 2 млн. тонн.

Отож, зрослі потреби, несприятливі погодні умови та «перепрофілювання» сирцю на альтернативний рушій і спричинили майже подвійне зростання цін на цукор за рік. Біржові котирування б’ють рекорди 24-річної давнини. Так, на Лондонській товарній біржі ф’ючерсні ціни на білий цукор досягли 469,9 дол. за тонну і майже зрівнялися із сирцевими.

Зрозуміло, Україна — не в ізоляції і світові тенденції так чи інакше позначаються на внутрішньому ринкові. Можна перелічити чимало факторів, щоби довести: зростання ціни на цукор за рік на 105 дол. за тонну абсолютно вмотивоване. Але ж не на 250 за кілька днів!

Таке шалене галопування сталося саме після зустрічі трьох філіжанок кави і склянки віскі. Коли цукор в Україні коштував 673 дол. за тонну, а в Росії — 715, тоді й виникла ідея підзаробити на північному сусідові. Різниця в ціні плюс 100—140 дол. на тонні — відшкодування ПДВ... Фантастичний підйом! Причому — у рамках режиму вільної торгівлі. Оскільки між Україною та Російською Федерацією існує табу на ввезення цукру, партії українського продукту «заходили» на її територію через Казахстан, з яким у Росії немає обмежень. Єдина заковика: українські оператори вивозили запаси, вироблені у межах квоти «А», себто для внутрішнього використання. І в такий спосіб провокували дефіцит.

Що влада могла протиставити спекулянтам? Налякати ввезенням цукру-сирцю? Хибність кабмінівського заміру полягала в тому, що через високі світові ціни цукор із тростини виявився б не настільки дешевшим за буряковий, аби диктувати цінову погоду.

Власне ноу-хау запропонував міністр Олександр Баранівський: негайно запровадити ліцензування гуртової торгівлі та експорту цукру. Його апелювання до парламенту, який зволікає із прийняттям відповідного закону, виглядало не вельми коректним. Колишньому депутатові Баранівському гріх не знати, що законопроект №7437 «Про ліцензування певних видів господарської діяльності (щодо оптової торгівлі цукром)» Олега Юхновського двічі ставили на голосування. Під час останнього, 18 жовтня 2005 року, із соціалістів за нього не натиснули кнопки 22 депутати, а проти були три. От вам і фракційне розуміння проблеми!

Із солодкими інтервенціями також сконфузилися. Власне, обіцяних Кабміном викидів і не могло бути через обміління цукрових покладів як у Держрезерві, так і в Аграрному фонді. Останній із доведених 180 тис. тонн спромігся закупити лише 25 тис., а Держрезерв — іще менше, 15 тис.

Перебравши всі економічні важелі і не намацавши підходящого, Кабмін смикнув за неринковий — ліцензування експорту. Ї хоча дозволи видаватиме Мінекономіки, МінАП і тут вставило свої п’ять копійок: відомство буде контролювати і навіть обмежувати цей процес. Думаю, американці, котрі ратують за прозорість бізнесу і не за карі очі надали Україні статус держави з ринковою економікою, принагідно «підсолодять» пігулку для наших урядників.

У цих перипетіях є і певний позитив.

— Якби Україна пішла за лібералами, котрі пропонували залишити лише 30 заводів, переорієнтувавши їх виключно на тростину, то сьогодні з простягнутою рукою просили би по світу цукор. Ціною надзусиль нам вдалося вберегти цукровий комплекс від остаточної руйнації. І сьогодні галузь можна використати не лише в площині забезпечення держави солодким продуктом, а й для виробництва етанолу, — говорить Олег Юхновський. — У світі відбувається переформатування осередків цукроваріння, і до нашої країни придивляються серйозні інвестори: ми — в найкращій зоні бурякосіяння, технічна база є. Реконструювати її, модернізувати... І нарівні з внутрішньою квотою «А» задіяти «В» та «С».

Для цього ринок цукру слід вивести із тіні, «струсити» з нього монополістів, вдихнути конкурентні засади. Та найголовніше — викорчувати давальницьку схему, яка, до речі, живуча лише в цій галузі. Хіба це нормально, коли близько 600 тис. тонн цукру — майже третина виробленого — перебуває на руках: у комерційних структурах, сільгосппідприємствах, фермерів? І ці обсяги слугують грішми для купівлі-обміну насіння, пального, мінеральних добрив, сільськогосподарської техніки...

Днями Кабмін встановив мінімальні ціни на цукрові буряки та цукор на 2006/2007 маркетинговий рік. Це — єдине положення із Закону «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру», на виконанні якого урядовці вже набили руку. Решту засад базового закону не квапляться імплементувати, як і висновки за результатами «цукрових» парламентських слухань. Тож не виключаю, що й наступного року у цінову політику можуть втрутитися ті ж таки три філіжанки кави і склянка віскі.

Недосів-пересів...

Цукор, хоч і дорогий, є. А от із хлібом справи кепські. Січнево-лютневі морози по-злодійськи вкрали у селян майже 1,7 млн. гектарів озимини. Тобто фактично із розрахунків на цьогорічні жнива слід викреслити майже 40% посівів. Та майже півтора мільйонів гектарів, незасіяних з осені. І хоч у МінАП запевняють, що їх покриє ярина, видно, що й у чиновників надії кволі. Вони — не вказівка, як раніше, для селян. Головний у них тепер не міністр, а тверезий розрахунок.

За два зимові місяці мінеральні добрива подорожчали на 70%. Як кажуть, «оце вам під картопельку, а це — під бурячки...» На дешеву чи бодай здешевлену солярку надії ніякої. На комплекс весняно-польових робіт потрібно спалити 670 тис. тонн дизельки, а запаси у сільгосппідприємствах — удесятеро нижчі. Для того щоб купити нафтопродукти, українським аграріям потрібно понад 3,4 млрд. грн. Пропозиції аграрного відомства створити стабілізаційний фонд пального при Держрезерві, надати пільгові короткострокові кредити хліборобам, приборкати ціни на час посівної старі, як світ, і порожні, як бубон.

Із цієї ж серії і можлива поставка 150—200 тис. тонн дизельного пального з Росії, причому за ціною на 150—200 гривень за тонну нижче нашої. Там свої проблеми. Мінекономрозвитку РФ погрожує нафтовикам: якщо під час посівної ціни зростуть на 20%, збільшимо експортні мита. Але через сильні морози дизпальне із середини лютого почало дорожчати. Із яким цінником воно буде через місяць, спрогнозувати складно.

Одне слово, якщо підсумувати всі витрати, то сівалку із ярою пшеницею запускати в гони невигідно. Інша справа — соняшник. Скоро засмітимо ним усі орні площі... То, можливо, цю вбивчу для землеробства культуру дотувати? Але не сліпо: сільгосппідприємство може розраховувати на пільговий кредит за умови, якщо воно певну кількість (у тоннах) соняшнику постачає на внутрішній ринок. І дотації отримує за урожайності, починаючи з 15 центнерів з гектара. Система так званої зв’язаної дотації діє у Франції, що й утримує її в аграрних лідерах не лише на Європейському континенті, а й у світі.

МінАП раде, що «вирвало» хоч дотації на гектар посівів озимих і ярих культур, льону-довгунця, коноплі, зернових на зрошуваних землях. Хоча без об’єктивних балансів важко сказати, що потрібніше — дотувати виробництво вівса чи гречки, пшениці чи того ж таки соняшнику? У цьому плані Мінфін завжди чубиться з аграрним відомством, яке, ще не розробивши порядку розподілу бюджетних коштів, уже вимагає: «Давай гроші, а там розберемося...»

Розбиратися треба вже зараз. У спільному наказі № 764/940 Міністерства аграрної політики та Міністерства фінансів від 29 грудня 2005 року йдеться про розподіл бюджетних коштів, виділених для Аграрної біржі. Що ж потрібно передусім для створення ефективного і прозоро організованого аграрного ринку з продажу-купівлі об’єктів державного цінового регулювання? Ясна річ, біржа не обійдеться без земельної ділянки площею 0,5 гектара, офісу — 1200 «квадратів», 542 одиниць оргтехніки. Щоб устигати на торги, придбають п’ять авто, 40 сейфів, аби надійно ховати документи від конкурентів, і, крім 25 стаціонарних телефонів, екіпірують працівників ще... 150 «мобілками».

Не знаю, як перелічена амуніція впливатиме на біржові торги, але, з усього, може статися так, що цьогоріч і торгувати буде нічим. Такого висновку дійшли народні депутати, заслухавши 14 лютого інформацію Кабінету міністрів про підготовку до весняно-польових робіт, і виставили цілком заслужену оцінку роботі уряду — незадовільно...