Адміністративний тупик

Дослівно термін «реформа» (він має латинське коріння, а в нашу лексику перекочував із французької мови) означає перетворення або нововведення. Однак смислове навантаження цього поняття значно серйозніше, оскільки все тверезомисляче людство розуміє під реформами виключно прогресивні перетворення й корисні нововведення.

Оцінити прогресивність і корисність затіяної владою адміністративної реформи складно. Причому складно не тільки середньостатистичному громадянинові, який (як поскаржився днями заступник глави уряду Роман Безсмертний) не вбачає особливої різниці між поняттями «адміністративна» і «територіально-адміністративна». Нелегко доводиться і багатьом із тих, хто (здавалося б) повинен володіти необхідними знаннями: теоретикам і практикам права, політикам і чиновникам.

Смисл конкретних уточнень взагалі-то зрозумілий. Біда в тому, що більшість експертів не в змозі скласти з мозаїчних рішень суцільну картину. А ті, кому це вдалося, не змогли розібрати, що ж на цій картинці зображено.

Будь-яка, на наш погляд, реформа виправдана лише тоді, якщо вона:

— актуальна;

— прозора;

— логічна;

— системна.

Спробуємо, виходячи з цих критеріїв, визначити життєздатність зародка вітчизняної адмінреформи. Спочатку визначимося з дефініціями. Під «адміністративною реформою» будемо розуміти комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності системи державного управління. Простіше кажучи, необхідно зробити так, щоб кількість структур (а також людей, котрі працюють у цих структурах) відповідала принципам розумної достатності. Щоб кожен знав, куди бігти і за що відповідати. Щоб два працівники чи (тим більше) два різних органи не розробляли одну й ту ж проблему. Щоб ця проблема не була надуманою. Щоб кожне рішення своєчасно й професійно приймалося і виконувалося.

Чи потребує таких змін наша влада? Безумовно. Тож актуальність адмінреформи поза сумнівами.

Наскільки вона прозора? Тут запитань більше, ніж хотілося б. Рішення, які безпосередньо стосуються змін у державному апараті, уточнення управлінських функцій владних органів і посадових осіб, готуються таємно, якщо не сказати — келійно. Про деякі президентські укази, що торкаються цієї сфери, ми знаємо тільки з чуток. І чи правдиві ці чутки, перевірити не можемо. Адже безліч нормативних документів, завізованих главою держави, виходять із грифом «Не для друку».

В окремих випадках така скритність, напевно, виправдана. Але кількість «окремих випадків» не може не насторожувати. Не найбільш відкритий політик Кучма, здається, не настільки відверто зловживав цим правом.

Така закритість якось не ув’язується з обіцянками Віктора Андрійовича «зробити владу прозорою й підконтрольною народу». Додамо до цього, що віце-прем’єр Роман Безсмертний (особа, відповідальна за проведення адмінреформи) головні завдання майбутніх змін формулював так: «Влада повинна стати якісно іншою — максимально публічною і наділеною мінімальними контрольними функціями». Запам’ятаймо це. І висловімо припущення, що вибудувати систему публічної влади з допомогою непублічних рішень, — мабуть, не найпростіша справа.

Рухаємося далі. Чи витримує розпочата адмінреформа тест на логічність і системність? Боїмося, що ні. Для підтвердження пошлемося на того ж Безсмертного, який заявив в інтерв’ю «ДТ»: «На засіданні Ради національної безпеки обговорювалося питання реформування центральних органів виконавчої влади. Пропонувалося ліквідувати значну кількість державних комітетів. Подальша доля деяких із них викликала розбіжності. Однак скорочувати їх просто необхідно. Більше того, якщо ми не почнемо робити це тепер, потім зробити це буде неможливо, вони законсервуються. Ми наважилися на шокову терапію, необхідну для лікування системи управління, і ліквідували 12 комітетів. Що засвідчило обговорення? Те, що ми обрали правильний шлях. Чекати появи цільної концепції проведення адміністративної реформи не можна. Ми б загрузнули в суперечках і втратили час. А так ми розпочали необхідну підготовчу роботу, не перестаючи розробляти концепцію реформи, якою займаються як наукові теоретики, так і політики-практики».

Життєву логіку в словах Безсмертного знайти нескладно. Складніше знайти логіку політико-правову. Системність реформи передбачає наявність чіткого плану і послідовність його виконання. У нашому випадку (якщо ми правильно зрозуміли) план почали виконувати, ще не завершивши його складання. Це вже дозволяє підозрювати, що розпочата адмінреформа грішить безсистемністю.

Та й це — не найстрашніший порок розпочатої перебудови управлінського апарату. Системність реформи припускає дотримання ще двох важливих умов. Перше: будь-яка зміна в системі управління має бути, що називається, ув’язаною. Всі адміністративні органи сполучені між собою правовими відносинами. Під оптимізацією діяльності окремо взятого органу розуміють оптимізацію цих відносин у цілому. Зміна системи однієї структури неминуче спричинить зміни в системі всіх інших структур. Ці зміни необхідно передбачити передусім законодавчо.

Умова друга: будь-яка зміна, хоч якою корисною і доцільною вона здавалася б, має відповідати вимогам Конституції. В іншому разі те, що відбувається, не може бути реформою за визначенням.

Хоч як сумно, але розпочата трансформація системи управління не відповідає ні першій, ні другій вимозі. Щоб переконати вас в обгрунтованості цих побоювань, перейдемо до конкретних прикладів.

Другий прем’єр? Другий Президент?

Нова влада до кінця життя має бути зобов’язана Конституції. Ні для кого не секрет, що легітимна зміна політичного режиму стала можливою лише завдяки історичному рішенню Верховного суду. І значимість цього рішення не лише в тому, що воно дозволило відстояти право народу на волевиявлення. А й у тому, що воно створило чудовий прецедент: приймаючи найважливіше судове рішення, члени ВР спиралися не тільки й не стільки на профільний закон. Правовою, ідеологічною і (якщо хочете) філософською основою вироку старої влади став Закон Основний.

Та всяка влада вміє бути невдячною. Вищий її представник порушує Конституцію, яка нещодавно врятувала його, із завидною невтомністю. Одним із найчудовіших прикладів став Указ «Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки». Даний документ було підготовлено та підписано наприкінці лютого (хоча датовано 8 числом того самого місяця, що, до речі, теж у стилі нинішньої влади).

Третій пункт цього указу розпочинається словами «надати секретарю Ради національної безпеки право здійснювати такі повноваження...» На самих повноваженнях ми зупинимося детальніше. А поки що розберемо лише цю фразу.

Розпочнемо зі звичного студіювання Конституції. Стаття 19 Основного Закону визначає: органи державної влади та посадових осіб зобов’язані діяти виключно в рамках відведених їм повноважень. І лише так, як це передбачено Конституцією. Стаття 106 наділяє Президента правом законодавчої ініціативи й дозволяє видавати укази, але тільки на основі Конституції та законів. Та сама стаття категорично забороняє главі держави передавати свої повноваження іншим особам чи органам. Наступна стаття, 107, говорить: «Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом».

Підіб’ємо підсумки. Якщо Президент вважає за потрібне уточнити специфіку життєдіяльності Радбезу, він має на це право. Але при дотриманні трьох обов’язкових вимог. Перше: він має подати законопроект, а не приймати указ. Друге: у цьому законопроекті не має бути норм, які суперечать 107-й статті Конституції, в якій визначено повноваження РНБОУ. Третє: заплановані зміни не можуть припускати передачу президентських повноважень комусь іншому.

Президент порушив усі три умови. Він вирішив відрегулювати це питання указом, що неприпустимо. Він, по суті, розширив повноваження Радбезу, проігнорувавши Конституцію та профільний закон. Нарешті, він віддав свої конституційні повноваження іншій особі.

Не вірите? Давайте дивитися текст указу. Закон про Радбез передбачає, що Президент (як голова РНБОУ) «особисто головує на засіданні Ради національної безпеки». Своїм указом Ющенко височайше дозволяє секретарю РНБОУ «вести, за письмовим дорученням голови Ради національної безпеки і оборони, засідання Ради національної безпеки і оборони». Дозволяє, не маючи на це найменшого права. Він порушує Конституцію, яка забороняє передавати свої повноваження іншим особам. Порушує закон про Радбез, що містить імперативну норму. І знову порушує Основний Закон, який не дозволяє за допомогою указів змінити норми, відрегульовані законом.

Йдемо далі. Президент наділяє секретаря Радбезу повноваженнями, чого робити не може, оскільки ці повноваження виписані в законі. І повноваження ці невеликі. Він лише «забезпечує організацію роботи Ради національної безпеки і виконання рішень Ради національної безпеки». І все. Радбез — найважливіший конституційний орган. Однак його секретар, із правової точки зору, лише рядовий чиновник. Його статус передбачає тільки технічні, а не державні функції, якими його прямо наділяє текст президентського указу №208.

Секретарю РНБОУ його патрон доручає «вносити на невідкладний розгляд Кабміну питання про виконання рішення РНБОУ». Проте робити це має, відповідно до Конституції та закону, глава РНБО, а не його секретар. Пояснимо на простому, хоча й грубуватому прикладі: завгосп банку не може ставити завдання начальнику кредитного відділу. Навіть якщо він це робить за особистим дорученням банкіра.

Президент дозволяє секретарю РНБОУ «брати участь у засіданнях уряду з правом дорадчого голосу» і в такий спосіб втручається в сферу діяльності виконавчої влади. Що суперечить 120-й статті Конституції, відповідно до якої будь-які питання, що відносяться до організації, повноважень та порядку діяльності Кабміну, визначаються лише Конституцією та законами. Та ніяк не президентським указом. Який, до речі, уряд має повне право не виконувати. Оскільки щодо цього існує 19-та стаття Конституції, яка звільняє від виконання будь-якого рішення, що суперечить законодавству. Не кажучи вже про те, що участь у засіданні Кабміну й право дорадчого голосу означає (як справедливо зауважив депутат Віктор Мусіяка), що секретар Радбезу «вбудовується в систему виконавчої влади». А це ненормально і з правової, і з політичної точки зору. Не відповідає ні Конституції, ні законодавству. Не в’яжеться ні з загальнолюдською логікою, ні з логікою адміністративної реформи. Мета якої, якщо ми правильно зрозуміли, — зробити владу менш громіздкою і закритою, а також більш ефективною та відповідальною.

Втомилися? Потерпіть. Попереду ще багато нехай складного, але дуже цікавого. «Секретар РНБОУ має право порушувати за результатами здійснення контролю й у виконання рішень РНБОУ питання щодо відповідальності посадових осіб». В одній пропозиції Президент наділив свого підлеглого повноваженнями слідчого органу, прокурорської інстанції, а заодно й глави держави.

На цьому Віктор Андрійович не зупинився і дозволив Петру Олексійовичу «вносити пропозиції щодо кандидатур на посади в правоохоронних органах, Збройних силах, інших військових формуваннях, призначення на які здійснюється Президентом України»; «подавати на розгляд Президента України пропозиції щодо призначення на посади суддів, членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів», а також «погоджувати кандидатури в органи державної влади, які пов’язані з питаннями нацбезпеки та оборони».

Тобто окремо взята особа отримала додаткові права в сфері добору й розстановки кадрів у системах відразу двох гілок влади — виконавчої та судової. Добре, якби йшлося про весь орган, і якби це було виписано в законі, і ці деякі нововведення напевно викликали б багато суперечок і стали б предметом розгляду Конституційного суду. А тут так просто — завдяки простому указу простий функціонер став фактично другою особою в державі.

Утрируємо? Це з якого боку подивитися. Згідно із законом про Раду безпеки, виконувати обов’язки глави РНБОУ може тільки прем’єр (та й то лише в разі дострокового припинення повноважень глави держави). Проте навіть керівник КМ (відповідно до того ж закону) не має права головувати на засіданнях Ради. А секретар (як випливає з указу №208) може. Абсурд. Із правового, політичного й управлінського поглядів. Не кажучи вже про моральний. Хоч би що стосовно цього казали Юлія Тимошенко та Петро Порошенко, які дружно оголосили: розширення повноважень секретаря Ради безпеки жодним чином не позначиться ні на системі ефективності влади, ні на їхніх особистих стосунках.

Однак і це ще не все. Тим самим горезвісним указом Президент затвердив новий склад РНБОУ. Має на це повне конституційне право. Скориставшись цим правом, глава держави ввів до складу Ради безпеки спікера Володимира Литвина, голову Верховного суду Василя Маляренка, генпрокурора Святослава Піскуна та главу Нацбанку Володимира Стельмаха. Немає підстав говорити про правові порушення. Але є очевидний привід говорити про політичну некоректність. Коли глава держави указом призначає лідера вищого законодавчого органу членом координаційної структури при Президенті, це дивно. Коли те ж саме він робить стосовно першої особи вищого судового органу — тим більше. Те, що і першого, і другого вводять до Ради безпеки за узгодженням — не так уже й важливо.

Спікеру необов’язково бути членом Ради безпеки — він і так має право брати участь у засіданнях РНБОУ, за Конституцією. І такий крок щодо нього за бажання можна трактувати як неповагу. Оскільки цей указ, якщо й не за буквою, то за духом, трохи суперечить принципові поділу влади. З головою ВС ситуація аналогічна. Не кажучи вже про те, що судова сфера не є і не може бути сферою національної безпеки. Якщо хтось думає інакше, він ніколи не тримав у руках Конституцію. І спотворено розуміє терміни «незалежність» та «демократія».

Викликає запитання і поява в РНБОУ генпрокурора та керівника НБУ. Як резонно зауважив правознавець Ігор Коліушко, набагато логічніше було б, якби замість них до складу Ради безпеки входили міністр фінансів і міністр юстиції. Сфера їхньої діяльності набагато тісніше пов’язана з питаннями національної безпеки.

Дивним видається введення до складу Ради безпеки держсекретаря Олександра Зінченка. Присутність керівника патронатної президентської служби навряд чи доречна серед членів колегіального органу, керованого Президентом. Та ще й такого відповідального органу. З таким самим успіхом глава держави міг би ввести до складу РНБОУ десяток своїх помічників (йому цього, до речі, ніхто не забороняє) і отримати контроль над прийняттям рішень.

Ну і, нарешті, останнє. Якщо ми говоримо про підвищення ефективності системи державного управління, то маємо на увазі не лише правовий і управлінський чинники, а й моральний аспект. Уявіть собі засідання, в якому беруть участь перші особи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади. А головує на ньому підлеглий Президента. Уявили? Коментарі потрібні?

Як серед друзів злагоди немає

Змушені вкотре згадувати всує Леоніда Даниловича. Навіть він, попри всю його самодостатність і розкомплексованість, політичну винахідливість і правову обмеженість, до такого нововведення не додумався. Президентський указ наштовхує на справедливі запитання. Чим викликані й чим виправдані дуже істотні й не зовсім законні розширення повноваження конкретної особи? Якщо вони назріли, чому Президент не скористався правом законодавчої ініціативи? Чи ув’язується корекція діяльності Радбезу із загальною концепцією адміністративної реформи? Якщо ув’язується, то як?

Бо складається чітке враження, що в конкретному випадку ми маємо справу не з уточненням повноважень, не з оптимізацією системи управління, а з банальними преференціями, отриманими однією персоною. Тоді як смисл адмінреформи саме в тому, щоб налагодити систему взаємодії незалежно від персоналій, по-перше. Відповідно до законодавства, по-друге. І системно, по-третє.

А ми що маємо? Секретар Радбезу шле в Кабмін рішення і (посилаючись на президентський указ) вимагає їхнього виконання. Кабмін їх ігнорує. І, до речі, правильно робить, бо рішення РНБОУ (за Конституцією) вводяться в дію указами Президента. Доти їхня юридична чинність — нуль.

Крім того, Петро Порошенко (посилаючись на той самий президентський указ) фактично намагається керувати силовим блоком. Що суперечить Конституції. Кабмін протестує, не афішуючи суті конфлікту. І, до речі, неправильно робить. Бо це саме той випадок, коли сміття з хати виносити не тільки можна, а й потрібно. Бо інакше про побудову прозорої, ефективної, монолітної системи влади, яка спирається тільки на закон, не може бути й мови. А коли так, то на якого дідька нам адмінреформа? Щоб завтра прийшли нові персони й затіяли новий переділ?

Не хочемо говорити нічого ні поганого, ні хорошого про Тимошенко, Порошенка, Зінченка, Безсмертного. Хочеться говорити про правила, створені раз і назавжди. Правила, що виключають недомовленість, двозначність, двоїстість. Правила, які забезпечували б стабільність управлінської системи, незалежно від того, хто яку посаду обіймає. І які стосунки існують між фігурантами.

Інтриги й хаос — так поки що можна охарактеризувати «реформу» системи управління. Як там днями сказав Безсмертний? «Від пелюшок до несення труни — від народження до смерті людини — влада має служити народові...» Наразі не помітно, що вона саме цього хоче. А якщо й хоче, то чомусь не може...

Президент мусив би, але не став цементуючою ланкою нової команди. Він мусив би стати керманичем змін. Можна все списати на амбіції Тимошенко, апетити Порошенка чи підступи Зінченка. Але не вони підписували документи, які до краю заплутали систему управління і поставили під загрозу адмінреформу як таку. Не Порошенко ставив візу під указом №208. Не Зінченко сам себе зробив членом Радбезу, не він прикрасив державним автографом документ, згідно з яким, допоміжна служба раптом набула повноваження державного органа. Не Безсмертний повинен бути ідеологом адміністративних перетворень.

Моральне право Президента і його конституційний обов’язок — навести лад у системі державного управління. І для того він повинен згадати про своє право законодавчої ініціативи. Закон про Радбез недосконалий? Його 4 стаття дозволяє віднести до компетенції РНБОУ практично все, що завгодно? Це буде вічною темою для конфлікту між Кабміном і Радою? Президент повинен прийняти політичне рішення про модернізацію закону, щоб закон назавжди помирив Тимошенко і Порошенка (а також тих, хто прийде їм на зміну). Один закон з допомогою Президента, а не Президент із допомогою десятків указів.

Натомість у законі про Президента, а не в черговому указі мають бути виписані повноваження патронатних служб глави держави. І тоді (незалежно від того, як називатиметься чергова АП, хто нею керуватиме і якому Президенту служитиме) ці повноваження стануть правилом, а не фільчиною грамотою, що переписуватиметься рік у рік. І будь-яку зміну в цих правилах має освячувати парламент. Тим більше що Віктор Ющенко обіцяв обмежити повноваження свого апарату функціями канцелярії. Насправді він їх, швидше, розширив. А істотне скорочення штабних (приблизно з 2500 до 565) лише злегка підсолодило гіркоту.

Ці закони, безумовно, повинні йти у прив’язці з іще одним надзвичайно важливим нормативним актом — законом про Кабінет міністрів. За словами Романа Безсмертного, влада нарешті дозріла до затвердження цього документа парламентом. Якщо це так — то цей крок розумний і юридично обґрунтований. Бо не повинні Президент із прем’єром сперечатися, хто з них має призначати заступників міністрів. Не повинен віце-прем’єр на пальцях пояснювати представникам різних міністерств, де закінчуються повноваження одного відомства і починаються повноваження іншого. Не повинні міністри юстиції та внутрішніх справ між собою визначати, кому, коли й чому мають відійти система виконання покарань і сфера реєстрації громадян. Не повинні «надзвичайний» і «енергетичний» міністри на пальцях викидати, кому морочитися з Чорнобильською станцією. Не повинен глава Мінтрансу одноосібно визначати — залишаться Укрзалізниця або «Автодор» самостійними структурами чи є сенс передати їх під крило міністерства. Не може одна посадова особа ставити під сумнів ціле урядове рішення, як це було у випадку з держкомітетами з питань підприємництва й експортного контролю. Кабмін мав твердий намір влити ці структури до складу профільних міністерств. Але після бурхливого засідання Радбезу раптом передумав.

Так, адмінреформа набуває реальних обрисів. Кроки на скорочення регуляторних структур і функцій виправдані. Ідея перепідпорядкування центральних органів влади міністерствам логічна. Свого часу їх уже скорочували з 94 до 47. 2005-го їх стало 62, причому останні кілька років спостерігалася чітка тенденція до подальшого масштабного зростання. Зараз прийнято рішення знову повернутися до цифри «47», правда, в трохи іншій конфігурації. Поки що ліквідовано тільки 12. Але Безсмертний сповнений рішучості зовсім ліквідувати держкомітети й інші центральні служби і, напевно, має рацію. Є ж країни, де таких органів просто немає, а кількість міністерств не перевищує десятка. А система управлінської ефективності — не рівня нашій.

Будемо сподіватися, що заплановані зміни продумані. Що перепідпорядкування Держкоммитниці і ДПАУ Мінфінові піде на користь державі, бюджету і бізнесу. А не призведе до чергового конфлікту між можновладцями. Що можливий поділ СБУ на розвідку і бюро розслідувань означатиме не тільки реалізацію чиїхось амбіцій, а й більш продуманий розподіл дуже делікатних обов’язків. Що (як обіцяє Безсмертний), ліквідуючи структури, влада не ліквідує функцію. Що організаційні форми стануть досконалими. Що в системі управління буде якнайменше керівників і контролюючих органів із незрозумілими повноваженнями та надмірними апетитами. Що заплановані зміни узгоджені з Президентом, що вони відіб’ються у чіткій концепції. А та, своєю чергою, втілиться в серію пов’язаних між собою законів, які строго відповідатимуть Конституції.

Сподіваємося, але поки що сумніваємося. Кажуть, влада наважилася повернутися до інституту держсекретарів. Професійні управлінці, які нарешті звільнили б міністрів від виконання не властивих їм функцій і збалансували б роботу виконавчої влади, — очевидне благо. Але є маленьке «але». У Кабміні резонно переконані, що призначення держсекретарів — прерогатива уряду. Це, до речі, відповідає і європейській практиці, і логіці прийдешніх конституційних змін. Частина президентського оточення переконана, що це має робити глава держави. І, судячи з останніх рішень Президента, Віктор Ющенко цю переконаність поділяє.

Один із останніх указів Віктора Андрійовича (№455) багатьма визнається як глибоко прогресивний. Його смисл зводиться до зменшення кількості заступників міністрів та інших керівників центральних органів виконавчої влади. Посади перших заступників, які керували апаратами і відповідали за зв’язки з парламентом, нарешті ліквідують. А міністрам дозволено мати не більше чотирьох заступників (причому тільки одного першого).

Ідея чудова, але реалізація далека від бажаної. По-перше, є застереження: заступників може бути більше. За рішенням Президента (а не Кабміну) — і це по-друге. По-третє, Ющенко в указі підтверджує право Президента призначати заступників міністрів, дароване колись Леонідом Кучмою самому собі. І посилається при цьому на кучмівський указ від 26 травня 2003 року, який недавно критикували чи не всі його нинішні соратники. По-третє (знову-таки, як і Кучма), затято іменує заступників міністрів керівниками центральних органів виконавчої влади, що суперечить рішенню Конституційного суду. По-четверте, знову регулює сферу діяльності Кабміну указом, порушуючи 120 статтю Конституції. Президент не розв’язав, а лише поглибив конфлікт із прем’єром. Що явно не сприяє підвищенню ефективності влади.

Знайшовся б хтось, їй-богу, хто пояснив би Президентові, що він має право розробляти і закони, а не тільки укази. Знайшовся б хтось, хто пояснив би Тимошенко, що уряд також має право законодавчої ініціативи, і його право — відстояти свої права у відповідному законі. І справа прем’єра — не змагатися в інтригах із Порошенком. Знайшовся б хтось, хто пояснив би Петру Олексійовичу, що секретар Радбезу — не означає глава Радбезу, тому що так записано в Конституції. Знайшовся б хтось, хто пояснив би Литвину, що закон про регламент — необхідний. Що він, у комплексі з іншими актами (новими законами про Кабінет міністрів, про Президента, про центральні органи виконавчої влади і модернізований закон про Радбез), нарешті створить у країні цивілізовану нормативну базу. При якій нікому не спаде на думку призначати спікера членом ради при Президентові. Хай і за узгодженням.

Знайшовся б хтось, хто переконав би, що Конституцію потрібно шанувати.

Та тільки де такого знайдеш?

P.S. У п’ятницю стало відомо, що Президент України Віктор Ющенко підписав указ про відставку з посади першого заступника голови Служби безпеки України Олександра Скибинецького, призначеного на цю посаду новим керівником Служби Олександром Турчиновим. Цей крок Президента голова СБУ прокоментував так: «Указ про звільнення Олександра Скибинецького став для мене несподіванкою, оскільки я не давав подання на його звільнення. Вважаю його високопрофесійним, чесним і принциповим офіцером. До речі, хочу нагадати, що саме генерал Олександр Скибинецький відіграв не другорядну роль під час помаранчевої революції, доклавши максимум зусиль, щоб не допустити кровопролиття людей, які вийшли на Майдан.

Вважаю, що звільнення генерала Скибинецького є наслідком інтриг і доносів із боку секретаря Ради національної безпеки і оборони Петра Порошенка.

Прошу вибачення в Олександра Скибинецького за те, що не зміг його захистити».

За даними «ДТ», причиною звільнення Скибинецького могла стати інформація про його партнерські стосунки з Володимиром Сивковичем, народним депутатом, головою слідчої комісії з отруєння Ющенка. Відомо, що пан Сивкович займав активну позицію, суттю якої були систематичні обвинувачення Ющенка у вигаданості та бездоказовості факту його отруєння. «ДТ» також відомо, що під час виборів 2002 року Олександр Скибинецький очолював виборчий штаб кандидата в народні депутати Володимира Сивковича. Як склалися їхні подальші стосунки, три роки тому — тісні й дружні, нам невідомо. А також невідомо, чим ще міг керуватися Президент, приймаючи рішення про відставку. Та одне відомо достеменно: тривалий час Президент вимагав від Олександра Турчинова подання на відставку Скибинецького або заяву самого генерала, що він добровільно йде у відставку. Почекавши місяць і не отримавши очікуваних паперів, Віктор Ющенко підписав указ. Незаконно.