«...А ИЗ НАШЕГО ОКНА ПЛОЩАДЬ КРАСНАЯ ВИДНА»

Ну, от і слава Богу! От і чудово! Усе закінчилося хеппі-ендом (прости, Господи, за американізм поганий!). Сам Президент, батько рідний, заспокоїв нас, тремтячих від страху перед американським імперіалізмом: «Не бійтеся жодних переворотів. Абсурд це абсолютний». Щоправда, відразу чомусь сам завибрував: не виключено, мовляв, утім, що хтось із політичних сил на результатах виборів спробує зробити «щось незрозуміле на кшталт югославського варіанта». Та якщо народу боятися нічого, отже, незрозуміле це, те, що на кшталт, буде без стрілянини та бомбувань, а лише з наслідками для керівництва країни, як при цьому самому югославському варіанті? Від цього, мабуть, вібрація та самозаспокійливе: «Ми — не Югославія». Актуальний додаток: і не Зімбабве також.

Реліктова антизахідна і, зокрема, антиамериканська риторика — незмінна складова репертуару українських лівих. Особливо переконливо вона звучить у виконанні лідера ПСПУ Наталії Вітренко. За умов дефіциту яскравих ораторів її загальновизнаний дар полум’яного трибуна просто не міг бути не задіяний у боротьбі проти супротивників партії влади. І якщо в колишнє коло обов’язків прогресивної соціалістки входила, насамперед, «нейтралізація» Олександра Мороза, то нинішньою виборчою кампанією список її «жертв» доповнений Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко. З таким набором «цілей поразки» Наталії Михайлівні, звісно ж, не могло бути не забезпечене солідне інформаційне спонсорство. Навіть побіжного погляду на телевізійний екран досить, щоб переконатися в щільній присутності лідера ПСПУ в інформпросторі країни. А дослідження, проведені Системою огляду телеефіру «Україна сьогодні», і зовсім знімають будь-які сумніви з цього приводу. Результати моніторингу трьох загальнонаціональних каналів (УТ-1, СТБ і ICTV) на предмет цитування прямої мови Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Олександра Мороза та Наталії Вітренко, який проводився протягом двох тижнів (із 26 лютого по 12 березня), такі: присутність першого в телеефірі обмежувалася 854 знаками, друга виступала в обсязі 8641знак, третьому пощастило відзначитися 20132 знаками, четвертій же — 27765 знаками. Джерелом статистичних даних послужили розшифровки ефіру інформаційно-політичних програм «УТН-панорама», «Саме той» (УТ-1), «Підсумки» (телеканал «Ера»), «Вікна-новини», «Вікна-опівночі» (СТБ), «Докладно з Д. Кисельовим» (ICTV). При цьому, якщо левова частка прямої мови Олександра Мороза та Юлії Тимошенко припадає на формат прямого ефіру чи теледебатів, то висловлення Наталії Вітренко приводилися також у форматі «авторитетного посилання» чи телевізійної технології «розмовляючої голови».

Проте це зовсім не той випадок, коли кількісні показники переростають у якісні. Від частого відтворення на тому самому «програвачі» платівка з антизахідними й антиопозиційними хітами починає набридати, поступово втрачаючи популярність у масах. У відповідній ідеологічній кампанії назріла необхідність якісного прориву. Саме він і був покликаний забезпечити вступ у клуб антиамериканістів представника правового табору вітчизняного політикуму. Повернемося до цього пізніше, а поки що нагадаємо одну особливість тих геополітичних реалій, у яких проходить нинішня виборча кампанія. На початку і в середині 90-х років страх американської загрози, який міцно засів у головах громадян ще від радянських часів, якоюсь мірою нівелювався загрозою молодій українській незалежності, що йшла від північного сусіди. Крим, Севастополь, Чорноморський флот, мовна проблема, величезна енергетична залежність — приводів для побоювань у тому, що країна не встоїть під російським тиском у по-державницькі налаштованої еліти і населення було предосить. Росія тоді становила небезпеку в цілому для держави й лише в частині урізання повноважень у випадку поглинання нею України — для керівництва країни. На цьому тлі Америка дедалі більше набувала рис далекого, але не байдужого до долі молодої держави чинника впливу на українсько-російські відносини, такого собі вартового української незалежності та територіальної цілісності. Нині ж, коли російська загроза стала неактуальною, акценти істотно змістилися.

Тепер уже через океан віє холодом загрози. Саме там отримує політичний притулок майор Мельниченко, саме звідти лунають вимоги об’єктивно й до кінця розслідувати гучні вбивства двох журналістів, саме звідти здійснюється «делегаційний тиск» на українське керівництво, що супроводжується закликами до чесності й прозорості на виборах. Та лише невеличкий нюанс — якщо в цьому випадку і говорити про загрозу, то тепер уже безпосередньо стосовно українського керівництва.

Загалом для лідера Народного руху України (єдиного) Богдана Бойка не вперше надавати необхідну ідеологічну підтримку владі. Ще не забута його «сенсаційна» заява про виявлення слідів перебування Миколи Мельниченка «на одній із військових баз НАТО в Чехії». Хоч трохи поінформований люд, згадую, тоді був дуже здивований з приводу непрофесіональної роботи над фразеологією авторів «сенсації». Військових баз НАТО не існує, є військові бази країн—учасниць НАТО, усі вони мають національну юрисдикцію. Проте такі «дрібниці» вітчизняні викривачі підступних планів світового імперіалізму залишають без уваги. Як і той факт, що біографії співробітників Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, які днями стали героями нової «страшилки» від Богдана Бойка, уже добрих півтора року розміщені на офіційному сайті УЦЕПД і доступні будь-якому користувачеві Інтернету. Та в пана Бойка інші «агентурні джерела», які із знанням справи просвітили рухівця: навчальні заклади міністерства оборони США, де разумковці свого часу проходили підготовку, — кузня «фахівців для американської військової розвідки». Кому ж, як не їм виконувати роль головного координатора масових акцій протесту і громадянської непокори з вимогою визнати результати виборів недійсними, які планують і готують іноземні спецслужби? І нічого, що в концепцію не вписується така деталь, як робота нинішніх керівників УЦЕПД уже явно в ранзі «американських розвідників» у святая святих структури української національної безпеки — РНБОУ. А залишили вони цю організацію не тому, що (як повідомила «Pravda.ru») проти Анатолія Гриценка було висунуте обвинувачення в «нецільовому використанні» секретних документів, а щоб зберегти команду, коли з Ради пішов Олександр Разумков, якого колеги, котрі залишили разом із ним Банкову, вважали єдиною людиною, зацікавленою у реальних змінах у країні. А кількаразові пропозиції повернутися назад в РНБОУ, надходили з Банкової президенту УЦЕПД, мабуть, лише через незнання співробітників АП про американське минуле Анатолія Гриценка.

Проте як тут не запідозрити Леоніда Даниловича, який говорить про «щось незрозуміле на кшталт югославського варіанта», у використанні тих самих, що й Бойко, «агентурних джерел»? «В Україні готується механізм дестабілізації політичної ситуації не тільки під час виборів, а й після них, за технологією, випробуваною в Югославії», — заявив лідер блоку НРУ. І УЦЕПД координує, за його словами, роботу соціологічних служб, які «оголошують результати так званих соціологічних досліджень, чим готують громадську думку до визнання результатів виборів недійсними». Отже, про громадську думку.

Підготовки до сприйняття антиамериканської істерії, яка завзято розпалюється владою, вона не вимагає. Як засвідчили результати соціологічних опитувань, які проводив Центр Разумкова (або, як висловлюється Президент, «невідомо хто»), понад 43% населення вважають, що Україна не самостійна у формуванні власної зовнішньої політики, а понад 40% переконані, що не зовсім самостійна. При цьому найбільше на неї впливають, на думку 36%, США, 23,7% — Росія, на думку 14% — країни ЄС. А серед напрямів зовнішньої політики 31% громадян вважають пріоритетними відносини з Росією і стільки ж — з європейськими країнами, тоді як за зближення з Америкою виступають лише 4% опитаних. Яка, однак, волаюча невдячність стосовно країни, що їх навчала, виявляється в результатах «невідомо кого»! Та суть не в тому. Очевидно, автори ідеї бойковського шпигунського роману до нанесення удару готувалися зі старанністю професіоналів. І антиамериканські настрої виборців мали зіграти в їх розрахунках найвагомішу роль. На противагу настроям проросійським. Крім того, далеко не аматорська рука відчувається й у приплутуванні до інформації про диверсію, що готується, імен лідерів опозиційних блоків — Віктора Ющенко (щоправда, гарант потім висловився в тому сенсі, що «Ющенко» і «переворот» — поняття малосумісні), Юлії Тимошенко та Олександра Мороза. Тут явно не обійшлося без допомоги політтехнологічних груп, які набили руку в ідеологічних диверсіях.

Навички розвідувальної діяльності, щоб визначити, звідки в усій цій історії ростуть нижні кінцівки, мати не обов’язково. Досить простежити траєкторію руху інформації про гіпотетичну змову. Першоджерело — російське інтернет-видання «Pravda.ru». Звідти інформація перекочувала вже в українські мережні ЗМІ — спочатку в «Obozrevatel.com.», що курирується есдеком Олександром Зінченком, потім у «Versii.com», які патронуються одним із лідерів «Трудової України» Андрієм Деркачем. Ну а прес-конференцію Богдана Бойка вже сам Бог і принципи технології подібних проектів веліли широко висвітлити на телеканалах, які курируються видними представниками пропрезидентських партій та блоків.

Для переконаності картини був задіяний ораторський талант російського посла, який у суворій відповідності з розігруваним сценарієм заявив про повне невтручання його рідної країни в наш виборчий процес для підкреслення контрастності з поведінкою американців. Ех, де моє піонерське отроцтво: два світи — два життя. Та не втримався велемовний Віктор Степанович, порадив-таки (ех, добре в країні радянській жити!) образитися нам у відповідь на повчання різних заморських делегацій: «Я вважаю це приниженням, це образа». І то сказати: порядні люди за участь в українських виборах гроші беруть, а ці, янкі зарозумілі, ще й свої віддають. Уявляєте, скільки галасу було б, якби у виборчому штабі «Нашої України» на контрактній основі підрядилися працювати групи політтехнологів з Америки? Сіли б собі тихенько в затишному офісі, що на території Софійського заповідника, і чаклували б над формулою успіху свого роботодавця. І Віктора Андрійовича вже давно б із світу зжили звинуваченнями в продажності дядечкові Сему. А ось Віктор Пінчук, приміром, просто не уявляє свою участь у передвиборній кампанії без російських іміджмейкерів. Чи то синдром провінціала, в якого, раз уже він вибився в люди, усе повинно бути не гіршим, ніж у дорослих хлопчиків, тут проявляється, чи то схильність до колекціонування гучних імен, яким довелося на тебе попрацювати (теж, до речі, прояв того самого синдрому). Піддавшись новомодному захопленню, до послуг російських політтехнологів звернулися близько 50 мажоритарників.

У тому й полягає різниця способів участі в українських виборах представників Заходу і росіян. Зусилля перших спрямовані насамперед на підтримку державних і громадських організацій, які ставлять за мету забезпечити чесність виборів. І якщо західний вплив виявляється переважно через інституціональне забезпечення, то російський чинник, не орієнтуючись на формальні інститути, має пряміший характер. Маленька ілюстрація: перебуваючи в гостях в одній з київських газет і спілкуючись із журналістами, Віктор Черномирдін був дуже незадоволений запитанням одного з них про демаркацію кордонів і перспективах вступу України в НАТО. З властивим йому дипломатичним тактом, а головне, цілком у дусі його ж заяв про повну відсутність із боку РФ спроб нав’язувати Україні свою думку, Віктор Степанович замість відповіді порадив видавцю газети звільняти журналістів, які дозволяють собі подібні зухвальства.

У той час, як більша частину західної допомоги, говориться в лютневій доповіді «Українського монітора», направлена на процес, а не на результат виборів, присутність російських стратегів і впливовість російських медіа в Україні є одними з основних чинників, що впливають на результати виборів до парламенту.

У принципі, Богдан Бойко, що на заздрість стало віднімає коронну тему у своїх опонентів із лівого табору (пригадайте скандальну заяву лідера КПУ Петра Симоненка з приводу одержання Центральною виборчою комісією грантів Агентства США з міжнародного розвитку на технічну підготовку до виборів і навчання членів виборчих комісій), уже якось засвітився з «наїздом» на американців. Якось в одному з сюжетів у новинах на Першому каналі пройшов сюжет про моніторинг передвиборної ситуації, здійснюваний Комітетом виборців України. У ньому було названо суму, яку нібито спостерігачі КВУ одержали від Національного демократичного інституту США (NDI). Через кілька днів Богдан Бойко зі своїм однопартійцем Георгієм Філіпчуком заявили про намір звернутися в Генеральну прокуратуру з вимогою перевірити діяльність NDI, який, за їхніми даними, консультує блок «Наша Україна», Соцпартію та Блок Юлії Тимошенко. Набір дійових осіб був той самий. Правда, звинувачення висувалося більш м’яке: заявлялося, що NDI будує підступи зі створення опозиційної більшості в майбутньому парламенті, аби розхитати крісло під Президентом. Як бачимо, ближче до виборів страх і, відповідно, його очі виявляють тенденцію до збільшення.

Словом, Захід експортує в Україну демократичні ідеали, принципи чесності та прозорості виборів і на подяку одержує звинувачення в підготовці державного перевороту. А експорт із Росії містить у собі брудні технології та специфічну культуру, далеку від європейських стандартів, а платять за нього справжньою, до речі, американською валютою в приватному порядку і вдячністю за підтримку у важку хвилину на державному рівні. Проте головною негативною особливістю російської присутності у виборчому процесі є тотальна непідконтрольність суспільству, непрозорість. Тоді як допомога, зокрема й фінансова, із Заходу проходить легальними каналами й підзвітна не одній державній, громадській і міжнародній організації. І, ясна річ, із погляду економічної доцільності, росіянам зовсім не з руки підштовхувати Україну на цивілізований шлях передвиборного процесу. Піарникам і політтехнологам у таких умовах ловити особливо нічого. У цьому сенсі ми з Росією просто створені одне для одного: тіньовий вплив, тіньове фінансування й тіньова підтримка з її боку дуже вдало поєднуються з переважанням тіньових політики й економіки — з нашого. Тільки чомусь дуже сумно усвідомлювати, що в змінених останнім часом, і не в останню чергу через вересневу трагедію, пріоритетах американських інтересів Україна майже перестає бути помітною. Їм уже майже зовсім не до нас. Ще трішки — і про те, що Захід нам допоможе (чи нашкодить — кому як примариться), можна буде навіть не переживати. Тож цілком імовірно, що коли на наступних президентських виборах комусь спаде на думку скористатися напрацюваннями нинішньої виборчої кампанії та спробувати розіграти американську карту, фокус уже не вдасться. Ніхто навіть не повірить у те, що за океаном хтось нами цікавиться. Утім, російські політтехнологи встигнуть винайти інші ходи й написати нові сценарії.