2004 ПИШЕМО, 2006 — НА УМ ПІШЛО?

А убоге було видовище, чи не так? Веселеньке блакитне тло, «прикрашене» контрастними написами «прес-центр», відверто дисонувало з понурим, роздратованим виглядом оратора. Від споглядання винятково «талановито» підібраної телекартинки рябіло в очах, що аж ніяк не сприяло ефективному засвоєнню суті спічу Президента. Пасував декораціям і головний актор — похмурий, він смикався і запинався, а також був на диво непереконливим. Що довше віщав Леонід Данилович, то стійкішим ставало враження, що віщатель сам не зовсім вірить тому, що говорить. А тон промови і вираз обличчя глави держави були такими, начебто він закликав народ не до спорудження нового світлого храму для справедливої влади, а до будівництва нового просторого концтабору для злісної опозиції.

Усе, що ми скажемо, може бути використане проти нас на Страшному суді. Забувати про це не слід нікому, тим більше — особі, наділеній владою над людьми. Але Леонід Данилович, схоже, страждає на безпам’ятство. У квітні 2000 року головний захисник Конституції пропонував покалічити свою «підзахисну» задля праведної мети посилення президентської влади. У серпні 2002-го він переглянув свої політичні погляди і занепокоївся зміцненням парламентаризму. У березні 2003-го Президент у черговий раз натягнув на себе мантію конституційного реформатора. Щоправда, цього разу його ідеї виглядають як гримуча суміш сподівань-2000 і пропозицій-2002. Як там було у Григорія Горіна, — спочатку намічалися урочистості, потім — арешти, потім вирішили сполучити...

Всяка неправда гріховна за суттю своєю. Президентська неправда гріховна подвійно. Людина, чиї слова рівносильні справі, не має права на те, щоб її слова розходилися зі справами, а справи суперечили християнським Заповідям і законодавчим нормам. Однак багаторічний лідер цієї країни — натура вельми суперечлива. Грішити проти істини — його візитна картка, якщо хочете, політичний почерк. І дай Бог, щоб цей гріх був найтяжчим, узятим на президентську душу.

5 березня Леонід Данилович у черговий раз переконав нас, що проповідник із нього такий же, як і праведник. Бо не можна будувати проповідь на лукавстві. Президент приписав собі лаври автора ідеї побудови в Україні парламентсько-президентської республіки. Що, м’яко кажучи, не відповідає дійсності: відповідний законопроект було розроблено ще у Верховній Раді минулого скликання. А от сам Президент досі робив усе від нього залежне, щоб вищий законодавчий орган, крий Боже, не став домінуючою політичною силою. Президент сумлінно опирався становленню змішаної виборчої системи, потім — пропорційної, обіцяючи, що до виборів за партійними списками країна прийде років через сто.

Сьогодні глава держави, анітрохи не вагаючись, бореться за структуризацію парламенту. За формування парламентської більшості на базі політичної сили (коаліції), котра перемогла на виборах. За формування цієї самою силою (коаліцією) уряду. За дострокове припинення повноважень тих депутатів, які після обрання зрадили свою партійну команду. За пропорційну виборчу модель. Але при цьому не далі як 20 лютого відповідний законопроект у черговий раз не зміг подолати навіть процедуру першого читання. Причому знову «завалили» настільки близьку нині президентському серцю модель саме пропрезидентські фракції. І «завалили» (наскільки можна судити з неофіційних зізнань самих «більшовиків») не стільки за велінням серця, скільки за вказівкою Банкової.

Тієї самої Банкової, котра так ретельно піклується про зміну політичної моделі і так люто шпетить «саботажників» з опозиції. Президент у своєму телезверненні чітко розставив акценти: опозиція гальмує конституційну реформу, він — її тягне на своїх плечах. Та невже? Відповідно до все тієї ж Конституції, Президент — суб’єкт законодавчої ініціативи. Він мав повне юридичне і моральне право внести на розгляд свій власний законопроект. Він це зробив тільки нині, через півроку після проголошення декларації про наміри. Перед тим виступивши ініціатором створення комісії з мало кому зрозумілими повноваженнями, яка не стільки прискорювала процес реформування Конституції, скільки гальмувала процедуру просування вже наявного

законопроекту, що отримав, до речі, «добро» Конституційного суду. Зараз Президент знову говорить про необхідність прискорення і знову винаходить «гальмо». Цього разу в особі «всенародного обговорення».

Виходить, що тепер Верховна Рада неначебто й не може (навіть якщо захоче) приступити до розгляду конституційних змін до травня. Тобто, до припинення роботи «прямої лінії» Президент — народ. Суворо юридично це побажання глави держави не значить геть нічого, попри те, що воно вписано в текст його указу. За всієї поваги до народу і до Президента (як до його повноважного представника) зауважимо, що конституційна реформа — прерогатива парламенту. Але хто ж ризикне виступити проти того, щоб народ — головне джерело влади, — взяв участь у обговоренні головного документа влади?

До речі, про джерела влади, про народ і про Президента. Відповідно до останніх досліджень Центру імені Олександра Разумкова (котрий Леонід Кучма має намір залучити до передконституційної роботи з масами) 31,2% населення переконані, що джерелом влади в країні є... Президент. 20% зізналися, що не знають, кого Конституція наділила правом бути початком початків будь-якої влади в цій країні. І тільки 17,7% знали правильну відповідь.

Політична і правова неграмотність народу — це його лихо, а не його провина. Це провина влади й опозиції, Президента і Верховної Ради, законників і журналістів. А фрагмент досліджень УЦЕПД ми навели для того, щоб наш читач приблизно уявляв собі, наскільки ефективним порадником виявиться населення в питанні про конституційну реформу. Президент, закликаючи народ у помічники, або помиляється, або лукавить. Друге є імовірнішим для кожного, хто не забув, ЯК проходив референдум 2000 року. І тоді стає зрозуміло, НАВІЩО Леонід Кучма так палко закликає до того, щоб «результати всеукраїнського референдуму мали пряму дію і не потребували утвердження якимось органом влади». Під час телеспілкування з народом Президент вимовив саме ці слова з особливим притиском. Здається, це був єдиний момент, коли він дійсно говорив те, що думав. Хоча не міг не розуміти, що навряд чи подібне будь-коли стане конституційною нормою.

Взагалі, чи вірить Президент у щасливу долю свого проекту? Як виглядає кінцева мета операції під кодовою назвою «Конституційний реформатор»? Ясної відповіді на це питання, схоже, не знає навіть сам Леонід Данилович. Висуваючи подібне припущення, ми спираємося не стільки на інтуїцію, скільки на відомості й міркування осіб, тією чи іншою мірою втаємничених у деталі розгорнутого дійства.

Сьогодні будь-який політичний рух Леоніда Даниловича пов’язаний із майбутніми президентськими виборами. І чим ближче осінь 2004-го, тим складніше Президентові рухатися. По-перше, гарант потребує гарантій. Але не знаходить людини, у якій вбачав би надійного захисника своїх прав, свобод і капіталів після складання повноважень верховного арбітра та Верховного головнокомандувача. Кучма відверто не довіряє не лише нікому з потенційних наступників, він не довіряє нікому зі своїх чинних порадників. Президент не хоче полишати кермо. Не лише через підсвідомий страх, а й через невтримне властолюбство. Він затято не хоче розпрощатися з нав’язливою думкою про «третій термін», а йому затято ніхто не хоче в цьому серйозно допомагати. Це дала зрозуміти Росія, що стала на диво прагматичною і прагне знайти в Києві такого ж прагматичного, а головне — передбачуваного й надійного партнера. Цьому затято опираються тутешні еліти, що втомилися від диктаторства і навіженства й не зацікавлені в подальшій ізоляції країни.

Відсутність надійних союзників призвела до відсутності у Президента чіткого плану дій. Ініційована ним конституційна квазіреформа, на наш погляд, не так чітко спланована кампанія, як інтенсивна розвідка боєм. Подальший розвиток подій залежить від інтенсивності опору, від кількості перебіжчиків, від інформованості «язиків», від надійності тилових служб. Ми беремося стверджувати, що план «Конституційна реформа від Кучми» поліваріантний. Президент розв’язав бойові дії, бо продовження «холодної війни» могло закінчитися для нього капітуляцією. Він напав без оголошення війни, щоб не бути захопленим зненацька. Він сам вплутався в сутичку тому, що той, хто відкриває вогонь першим, отримує психологічну перевагу.

Почнемо розбір мотивів. Для початку проаналізуємо тактичні міркування. Перше: рейтинг опозиції, за одними дослідженнями, не падає, за іншими — зростає. «Трійка» (КПУ—БЮТ—СПУ), усупереч прогнозам скептиків, не розпадається, понад те — розпочинає створення об’єднаних штабів. 9 березня — на носі, і Президент грає на випередження. Конституційна реформа — і привід, і причина відшмагати противників режиму. Леонід Данилович виконує цю процедуру з осатанінням і з задоволенням на очах мільйонів телеглядачів. Друге: видатний політичний патологоанатом Кучма досконало вивчив будову «ахіллесових п’ят» опозиції. Як мінімум дві з чотирьох опозиційних сил («Наша Україна» і БЮТ) не зовсім переконані в необхідності серйозного обрізання повноважень глави держави. Противники режиму воліють не говорити про це вголос, щоб завчасно не провокувати розколу і не «здавати» додаткових козирів владі. Нав’язуючи широку дискусію на хворобливу тему, гарант провокує своїх опонентів на слова та дії, здатні або пересварити їх, або дискредитувати в очах виборців.

Третій резон. Президент не вірить у те, що проект конституційних змін (оформлений ще в лютому 2001-го, повторно внесений у червні 2002-го й узгоджений із Конституційним судом) Верховна Рада затвердить, але не виключає цього. Відомий був йому і план опозиції — розпочати розгляд цього документа лише після того, як буде узаконено пропорційну виборчу схему й у парламенті визріють правові та психологічні передумови для подальшої модернізації політичної системи. Президент дав розпорядження «своїм» фракціям «валити» пропорційний законопроект (що було двічі успішно виконано) і підготував свій, у якому ідея парламентсько-президентської республіки доведена до абсурду. По противниках Президента було завдано чергового удару, а сам Президент виграв простір і, найголовніше, час. Тепер, якщо йому й не вдасться «протягнути» свої конституційні поправки, він майже напевно зможе зашкодити законотворчій реалізації опозиційного законопроекту.

Психологічний аспект. Президент завдає чергової травми вразливому Ющенку. Про «третій термін» у внесеному главою держави «конституційному» законопроекті прямо не йдеться, але натяк на нього вбачають чимало людей. Лідер «Нашої України» уже дозрів для реальної боротьби за президентство, але ніколи не дозріє для боротьби з реальним Президентом. Віктора Андрійовича не може потішити перспектива мати за конкурента Леоніда Даниловича, і тому по рішучості та бойовитості Ющенка може бути завдано істотного удару. Ризик домогтися протилежного ефекту (тобто озвіріння лідера рейтингу народної довіри) зберігається, але Кучма припускає, що цей ризик невеликий.

І останнє. У ході нав’язаної дискусії можна буде емпірично переконатися, наскільки реалізується ідея «третього терміну». Можна буде визначити остаточну позицію всіх без винятку політичних гравців. І підготувати громадську думку. Хто ризикне поручитися, що передові доярки й аутсайдери капзмагання серед сантехників у ході оголошеного всенародного обговорення президентських ініціатив не почнуть за велінням серця писати колективні листи, вимагаючи від гаранта поцарювати ще років із п’ять. Бажання ще раз посоромити скептиків і осоромити всю країну занадто велике.

З тактикою ми з вами начебто розібралися. Тепер переходимо до стратегії. Наскільки можемо судити, Кучмі запропоновано низку варіантів. Ми зупинимося на кількох найбільш правдоподібних. Але, перш ніж їх описувати, зробимо застереження. Давайте візьмемо за аксіому одне припущення: затвердження проекту закону «Про внесення змін у Конституцію» (внесений Президентом 6 березня нинішнього року і зареєстрований під номером 3207) не самоціль для Кучми. А самі конституційні зміни — мета. Телезвернення, указ, законопроект, всенародне обговорення — це засоби. Мета — залишитися якщо не на коні, то вже, у кожному разі, не на щиті, незалежно від розвитку подій.

Конституція — інструмент торгу. Чим вища ціна — тим більший бариш. Чим більше химер вмонтувати в проект, тим більше можна вторгувати. Що саме Кучма хоче для себе виторгувати — «третій термін», довічне сенаторство, закон про гарантії, він поки що сам не знає. Остаточна відповідь спливе ближче до завершення торгів. Але ми свято переконані: немає в цьому законопроекті жодної букви, жодної коми, якою формальний автор документа №3207 не був би готовий поступитися за вигідну політичну ціну.

Отже, план №1, умовна назва — «2006». План складний, громіздкий і на перший погляд неймовірний. У ході довгих суперечок Леонід Данилович йде на всі можливі поступки — відмовляється від ідеї введення бікамералізму, від скорочення числа депутатських місць, від надання результатам референдумів статусу норм прямої дії (це, до речі, взагалі згубна ідея, що має винятково популістський характер) etc. Більше того — він навіть висловлює готовність геть відмовитися від участі Президента в процесі формування Кабінету і призначення губернаторів. По суті, він може дати формальну згоду на опозиційний «конституційний» законопроект.

Результат складних переговорів усіх політичних сил має бути таким. Президент, Верховна Рада і Кабінет міністрів підписують угоду (щось на кшталт Конституційного договору), у якому будуть визначені правила реформування Основного Закону. Президент знімає табу з пропорційної моделі і дає «добро» на перехід до парламентсько-президентської республіки. Відповідно до внесених змін його повноваження будуть плавно перерозподілені між парламентом і урядом. Однак до 2006 року на введення нових норм Конституції в дію буде запроваджено мораторій. І (головна умова) Кучмі буде надано право брати участь у виборах-2004. Для цього знадобиться політична згода Верховної Ради, але особливу роль буде відведено Конституційному суду, який повинен буде обгрунтувати як необхідність запровадження мораторію, так і право Леоніда Кучми піти на третій термін.

Потім події розвиваються за таким сценарієм. Всі зацікавлені сили, «за умовчанням» не перешкоджають Кучмі обратися ще раз. Але на той час усі необхідні конституційні зміни мусять бути внесені, а всі необхідні закони (про пропорційну виборчу систему, про парламентську більшість і парламентську опозицію, про Кабінет міністрів, про гарантії Президенту) мають бути прийняті. 2006 року країна обере новий, чітко структурований за партійними уподобаннями, парламент. Той без проблем створить нову більшість, яка у свою чергу сформує новий уряд. Президент залишиться «англійською королевою», він ні в що не влазитиме, а його до 2009 року ніхто не чіпатиме. А 2009-го він, швидше за все, нікому не буде потрібен. Особливо після прийняття закону про гарантії.

Що в цьому разі отримує Кучма? Як мінімум ще два роки, за які встигне придумати щось ще. Встигне знайти наступника, котрий зможе забезпечити безболісний перехід влади. Важлива деталь: описана нами схема звужує критерії пошуку наступника. Досі шукали людину, яка ще повинна була пройти тест на обрання населенням. Обрання парламентом — процедура простіша. Крім того Кучма:

— збиває запал перед президентськими виборами;

— знецінює значення президентського поста і переключає увагу противників на боротьбу за контроль над парламентом;

— демонструє Заходу свою демократичність;

— позбавляє опозицію можливості експлуатувати гасло про необхідність зміни формату влади і про злого Президента, який цим змінам перешкоджає.

Крім того, він отримує можливість взяти в союзники Ющенка. За однією з версій цього плану, Президент може пообіцяти Віктору Андрійовичу допомогу в обранні прем’єром. Тобто лідера «Нової України» спокушатимуть можливістю безболісно зайняти пост, який із 2006 року буде рівнозначний посту глави держави.

План «2006-2» вирізняється однією суттєвою деталлю. У ході обговорення долі майбутньої конституційної реформи Кучма йде на поступки, але залишається непохитним в одному питанні — суміщенні термінів проведення президентських і парламентських виборів. І намагається «купити» депутатів перспективою засідати «під куполом» на рік довше, аніж це передбачено нинішньою редакцією Основного Закону. (До речі, ряд правознавців стверджує, що внести подібну норму в Конституцію буде непросто. Річ у тім, що депутатам гарантована чотирирічна каденція, а Президенту — п’ятирічна. У разі суміщення термінів нових виборів або глава держави буде поражений у правах, або депутати. Але Леоніда Кучму ця дрібниця, схоже, не бентежить).

Далі все так само, як і в першому разі. З тієї лише різницею, що Кучма не бере участі у виборах-2004, через відсутність їх як таких. Конституційному суду доведеться обгрунтувати його перебування на своїй посаді ще два роки у зв’язку з необхідністю «уніфікації» президентської та парламентської кампаній. Зате 2006-го він повинен буде піти. І мирно перебувати на пенсії під захистом залізобетонних законодавчих гарантій.

Цікава деталь. Особи, котрі розповіли «ДТ» про існування описаних вище планів, стверджують: і в першому, і в другому випадках, після 2006-го Леонід Данилович сподівається залишитися найвпливовішою політичною постаттю в країні. Він готовий поступитися повноваженнями, постом, але не владою. Втім, як саме Кучма збирається здійснити задумане, поки не відомо.

Втілити цей план у життя буде непросто не лише тому, що його реалізація вимагає згоди досить великої кількості учасників. Головна перешкода в іншому. Кучма не вірить нікому, але ж і йому ніхто не вірить. Проте його, як і раніше, усі бояться. Тож усе можливо...

Існує ще кілька сценаріїв, які нам видаються менш правдоподібними. За однією версією, Леонід Кучма цілком серйозно планує «нагнути» парламент і в обмін на «здачу» частини повноважень домогтися запровадження другої палати. За наявності Палати регіонів (яка, безсумнівно, буде пропрезидентською), при збереженні контролю над силовиками та з додатковими правами щодо розпуску законодавчого органу глава держави не послабить, а навпаки посилить свій вплив. Тим паче що про зміну процедури імпічменту в його «конституційних розвідках» ані слова. Крім того гарант розширить свої можливості в сфері зміни Конституції. З усіма наслідками, що з цього випливають.

За іншою гіпотезою, нинішній Президент планує стати не просто довічним сенатором, а ще й главою верхньої палати. Автори цього припущення вважають, що суть конституційної реформи в остаточному результаті буде зведено до того, щоб саме глава Палати регіонів виявився, по суті, першою особою держави. Прихильники даної версії переконані, що це місце Леонід Данилович «нагрів» для себе.

Є ще один сценарій. Президент хоче йти на «третій термін». І потребує всенародної підтримки...

Повторимося, ці версії нам видаються не дуже серйозними. Ступінь нашої помилки визначиться найближчим часом. Поки що ясно тільки одне: Президента не цікавить Конституція, його цікавить лише власна доля. І це не наша точка зору. Це — думка народу, до якого Леонід Данилович останнім часом так старанно апелює. Відповідно до опитування Центру Разумкова, відповіді респондентів на запитання «Чим продиктовані наміри Президента провести політичну реформу?» розподілилися так:

— спробою зірвати акції протесту — 20,6%;

— бажанням перекласти відповідальність за свої дії — 17,6%;

— поступкою під тиском опозиції — 16,3%;

— бажанням підвищити рівень демократії в країні — 9,3%...