Знайти ключ до серця хворого

Сорок років тому, в київському плині сімдесятих, побачила світ невеличка книжка у м'якій палітурці "Порадник з медичної деонтології". Назва її з якимось казенним відтінком і позначенням основної мети - для студентів і аспірантів медичних інститутів - звучала трохи відсторонено. А насправді задум праці передбачав звернення через лікарів до людства - "не залишайтеся нікому й нічим винними, крім любові".

Автора тих сторінок професора Єфрема Ісааковича Ліхтенштейна на той момент уже не було, а його вистраждане дитя немовби починало друге життя. 1978 року праця Є.Ліхтенштейна під назвою "Пам'ятати про хворого" побачила світ удруге. І ось не так давно, вже в другому десятилітті нового століття, з'явилося нове видання книжки.

"Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется …"

Як же сформувалися прагнення й обдарування Ліхтенштейна? Напевно, тяжіння до літератури й медицини було для нього органічним іще з дитинства. "Мій батько, сільський дільничний лікар, - писав Єфрем Ісаакович, - іще незадовго до своєї кончини виймав у дітей смітинки з ока й горошини з вух, накладав щипці при патологічних пологах, оперував… Якось пізно вночі йому довелося в сільській хаті зробити ембріотомію в ім'я порятунку породіллі, і він поранив палець. У батька розвинувся бурхливий сепсис, від якого він загинув, як гинули сотні земських лікарів, які жертвували власним життям заради інших.

Назавжди залишилися в пам'яті мого серця ті щасливі й блаженні вечори, коли, прийшовши додому, змерзлий і втомлений, батько сідав зі мною біля печі, де потріскували сухі колоски житньої соломи. Тоді починалися захопливі розповіді, в яких спогади про студентські сходки перемежовувалися зі спогадами про приїзд Л.Толстого в Київ, про випадкову зустріч з В.Короленком…"

У 1936-му Єфрем Ліхтенштейн закінчив Київський медичний інститут, і його прийняли до аспірантури. Це були складні й суперечливі часи, коли один по одному, раптовим "вилученням", у безодні репресій зникали ректори найстарішої вищої школи, інші її співробітники. Але класики лікування, цвіт вишу, незбагненним чином залишалися недоторканними. Можливо й тому, що як фахівці були потрібні й новому начальству в разі недуги. Що ж, так було, а життя, з його радощами й прикрощами, йшло своїм плином.

Взоруючись на образ і приклад свого чудового наставника Володимира Коваленка, сподвижника Миколи Стражеска, Єфрем Ісаакович обирає за спеціалізацію терапію, яка в самому своєму корені означає турботу про пацієнта. Опікуватися і його тілом, і душею - очевидно, Ліхтенштейн як ніхто інший був схильний до такої двоєдності (власне, тому через роки й постала його книжка).

А потім починається війна. Як майор медичної служби Є.Ліхтенштейн серед тисяч інших військових лікарів, мріючи про мир, бере участь у Сталінградській битві, інших боях. Та ось він знову у стінах альма-матер. У 1959 р. він захищає докторську дисертацію, а за чотири роки по тому отримує звання професора.

Тут у його житті трапляється важливий поворот. Напередодні 1960-х, іще в статусі доцента, Ліхтенштейна обирають завідувачем кафедри терапії санітарно-гігієнічного факультету. І невдовзі на новій посаді він організовує й очолює при кафедрі гігієни праці курс професійних захворювань, з відкриттям відповідної клініки. Особливої клініки, де у звичайних хвороб є свої, часто незвичайні першопричини. Як, скажімо, в англійських капелюшників, коли в XIX ст. виявили, що їх обпадають хвороби внаслідок впливу парів ртуті, яку використовували при обробці фетру…

Це був особливий факультет. Читати свій предмет курсам студентів-прагматиків було і нелегко, і цікаво. Адже лекції мали звучати захопливо. Очевидно, і ці тринадцять років ведення синтетичного курсу так чи інакше генерували й літературні одкровення Ліхтенштейна.

Та настав 1973 рік… Осиротілий рукопис був, власне, готовий до друку. Але з огляду на правила епохи й видавничі підцензурні ризики, для його просування був потрібен добрий янгол-охоронець. Ним став улюблений учитель творця неординарної книжки професор В.Василенко. Той самий професор Василенко, який мало не загинув у столичних катівнях під час "справи лікарів" (кримінальної справи проти групи видатних радянських лікарів, обвинувачених у змові й убивстві ряду радянських лідерів. - І.Т., Ю.В.)…

Але в чому таємниця пера Єфрема Ісааковича? Ось рядки, що відразу підкоряють. "Моя скороминуща і єдина зустріч із В.Вересаєвим, - пише Є.Ліхтенштейн у вступі, - відбулася в Києві, у другій половині тридцятих років, у тодішньому театрі Червоної Армії на Мерингівській вулиці. Цей будинок не вцілів (його зруйнувала війна), письменник помер, вулицю перейменовано, і тільки в пам'яті моїй збереглася ця зустріч…

Довідавшись, що я лікар, він згадав, як Т.Сухотіна-Толстая запрошувала його до Ясної Поляни як домашнього лікаря Льва Миколайовича. І, очевидно, невипадково вибір припав на В.Вересаєва. Тетяна Львівна його особисто не знала, але досить було того, що її батько захоплювався його писаннями і знаходив у ньому багато таланту".

Вікна на Театральну площу

"Медичні теми у творчості Л.Толстого", "Хвороба і смерть у зображенні І.Тургенєва", "Деонтологічні мотиви у творах Гюстава Флобера", "А.Чехов як лікар" - ось деякі грані книжки. Але почнемо огляд з київських запашних рядків, у яких постануть М.Коцюбинський і лікарі, які його лікували.

"З кількох зустрічей з академіком М.Стражеском, - пише Є.Ліхтенштейн у нарисі, - мені особливо запам'яталася перша, що відбулася 1937 р., невдовзі після закінчення мною медичного інституту. Мене запросили для бесіди про хворого (додому до академіка! - І.Т., Ю.В.), якого демонстрували на засіданні терапевтичного товариства.

М.Д.Стражеско приймав мене у своєму просторому кабінеті, вікна якого виходили на Театральну площу. Цього вечора в оперному театрі завершувалися гастролі МХАТу.

- Дивилися ви "Анну Кареніну"? - несподівано запитав мене Стражеско.

- Ні, не дивився…

- Хіба можна? Адже ви лікар!

…Мені нічого було заперечити. І, попри розгубленість і зніяковіння, я наважився все-таки відповісти йому каламбуром, який чув тоді біля нічних театральних кас: у "Дні Турбіних" "Біля воріт царства царя Федора Іоановича" "Вороги" "Достигаєв та інші" "Мертві душі" запустили "Синього птаха" зі звісткою про те, що потрапити на "Анну Кареніну" - це "Дядечків сон". Стражеско усміхнувся, попросив повторити каламбур і, ймовірно, у зв'язку із цим наша бесіда набула трохи іншого характеру. Микола Дмитрович виявився великим театралом… Я дивувався, який широкий кругозір цієї людини!

Два чи три дні по тому мені несподівано вручили конверт, у якому виявилися квитки на "Анну Кареніну", прислані мені милим Миколою Дмитровичем.

У наступні роки я неодноразово звертався до нього за доброю порадою, коли збирав і готував до друку "Вибрані праці професора В.Образцова" (вони вийшли 1949 р.), опікувався спорудженням пам'ятника В.Образцову за макетом скульптора Вронського.

Коли зайшла мова про М.Коцюбинського, Микола Дмитрович витяг з книжкової шафи його оповідання з дарчим написом, адресованим, здається, В.Образцову.

Та все ж перебування в клініці Образцова дало лише відносне поліпшення. За дорученням Образцова його найближчий учень і помічник кілька разів виїжджав у Чернігів до М.Коцюбинського, востаннє у квітні 1913 року…

Тоді в кімнаті було задушливо. Коли Стражеско ввійшов, Михайло Михайлович простягнув назустріч руку і, уважно вдивляючись у його очі, сказав: "Дивіться, яка чудова погода, яка краса, а я от помираю…"

Уже в пореволюційні роки на згадку про дні, проведені письменником у клініці, на фасаді лікарні за особистої участі М.Стражеска було встановлено меморіальну дошку такого змісту: "У цій клініці в палаті №9 у 1912–1913 рр. перебував на лікуванні видатний український письменник Михайло Михайлович Коцюбинський". Проходячи нині повз цей, можливо, єдиний у світі меморіальний знак на згадку про пацієнта, згадуєш і нарис.

Уважно вдивляючись

Саме таким об'єктивом Є.Ліхтенштейн відтворює великий, але й невідомий простір - Лев Толстой і медицина. Ось, приміром, цитовані в толстовському зводі чудові рядки з "Севастополя в грудні місяці": "Ви входите у велику залу побачення… Не вірте почуттю, яке втримує вас на порозі зали - це погане почуття: ідіть уперед, не соромтеся того, що ви нібито прийшли дивитися на страждальців, не соромтеся підійти й поговорити з ними: нещасні люблять бачити людське співчутливе обличчя, люблять розповісти про свої страждання й почути слова любові й співчуття".

Слова любові й співчуття… "Одного разу В.Василенко, академік, на моє прохання відвідав хворого, який перебував під моїм наглядом із приводу важкої ядухи, - пише Є.Ліхтенштейн. - Жоден із призначених мною засобів не полегшував його стану. І в мене, тоді молодого лікаря-аспіранта, мимоволі опустилися руки. Але одного-єдиного відвідування Василенка виявилося достатньо для докорінного перелому в перебігу хвороби…"

"Що ж зріднює медицину і літературу?.. Колись лікар допускався до медичної діяльності лише маючи ступінь бакалавра мистецтв - гуманітарна освіта була обов'язковою для лікаря", - такою є максима Є.Ліхтенштейн в нарисі "А.Чехов як лікар".

Що ж, таким лікарем з гуманітарним, уселюдським, нехай і невидимим німбом праведника був і сам Ліхтенштейн. А підкріплення своїм міркуванням він знаходив у Чехова і Моема, Флобера й Тургенєва, Діккенса і Достоєвського.

Книжка в її нинішньому вигляді вийшла зі збереженою передмовою Ю.Щербака, нині доктора медичних наук, колишнього студента Єфрема Ісааковича. "Разом з Є.Ліхтенштейном ми долаємо цей нелегкий шлях, що веде через страждання й смерть, - пише він, - шлях, що змушує нас забути на якісь миті про дріб'язкові й суєтні тривоги побуту й замислитися над великими й вічними проблемами Буття… Дивна річ - ми не знали лектора, - згадує він, - але чомусь несподівано обірвалися всі розмови і звичний студентський галас… Тихим голосом він розпочав свою лекцію, і як заворожені вслухалися ми в його слова, що відкрили для нас цілий світ людських страждань, надій і почуттів… Ніколи не забуду обходів у клініці, його доброзичливого й уважного ставлення до пацієнтів - лише іноді в його усмішці проступала гіркота безсилля".

Зустрічі на зламах життя

Одному з авторів цих нотаток (І.Т.) довелося познайомитися з Єфремом Ісааковичем, коли після війни він повернувся в інститут. Ішов сорок шостий. Я вступив до аспірантури, причому на кафедру санітарно-гігієнічного факультету, хоча закінчив лікувальний, а Є.Ліхтенштейн був уже авторитетним викладачем. Цей факультет надалі й зблизив нас. Єфрем Ісаакович представляв київську терапевтичну школу. Був він людиною показної зовнішності - великий, уважні глибокі очі з темними колами під ними, гарний вигин рота, тонкі риси обличчя, витончені руки. Вигляд інтелігента - завжди при краватці, в білосніжній сорочці й сірому відпрасованому костюмі. Київський художник М.Туровський зобразив його найточніше. Погляд спрямований у далечінь. Таким я його й пам'ятаю.

Студенти любили його лекції, перейняті увагою до хворих. Своїм негучним голосом він, розмірковуючи, оповідаючи образною літературною мовою, звертався до аудиторії загалом і водночас адресував свої думки кожному зі слухачів. Він любив повторювати слова М.Мудрова про те, що лікувати слід хворого, а не хворобу.

Так склалося, що в 60-х - на початку 70-х років минулого століття він очолював клініку професійних хвороб, тісно пов'язану з кафедрою гігієни праці, де я тоді працював. Але ми, не часто зустрічаючись у навчальних справах, поза інститутом більше обговорювали проблеми життя й літератури. Співрозмовником він був цікавим, і спілкування з ним мені давало велику радість.

"Иных уж нет, а те далече…"

В океані спогадів співавтора цих нотаток (Ю.В.) образ Єфрема Ісааковича вимальовується, зрозуміло, по-своєму. Про літературні захоплення й досягнення професора Ліхтенштейна я чув уже в студентські роки. Інтерес до них пояснювався й тим, що я дружив зі своїми однокурсниками з лікувального факультету, зокрема Ісанною Ліхтенштейн. Вона також була причетна до проб пера. Знову зустрілися ми вже в шістдесятих, коли, повернувшись у Київ після провінційних мандрівок, я почав подвизатися в науковій і медичній журналістиці і задумав книжку "Доктор Булгаков".

Приблизно тоді ж таки я, нарешті, довідався про походження імені Ісанна. Єфрем Ісаакович назвав її так на честь Ісанки - героїні одного з оповідань В.Вересаєва. Тому й постать її батька викликала в мене глибокий пієтет, адже у своєму рукописі я вибудував окрему главу "Чехов, Вересаєв, Булгаков". Звичайно ж, особистість Є.Ліхтенштейна, вже оповита чарівністю слави, викликала в мене - як у літературного дилетанта, що залишається лікарем, - повагу й приязнь. Можливо, він щось чув і про мене…

Весняного дня, мабуть, 1973 р. я випадково зустрів Єфрема Ісааковича на бульварі Шевченка, у відрізку Шевченківського саду. Було ще прохолодно. Він ішов угору, а я поспішав у розташований поблизу адміністративний корпус інституту. Уклонившись, я привітався з ним, і Єфрем Ісаакович мені поштиво відповів.

Через якийсь час я довідався - його не стало. А потім мені до рук потрапив, немов якийсь заповіт, "Порадник". Я став тоді автором першої рецензії на книжку. У статті я виділив рядки з книжки Єфрема Ісааковича в розділі про медичні паралелі у творчості Флобера. Йшлося про хвилюючий епізод у романі "Виховання почуттів", коли в дитини в нападі найтяжчого кашлю, на щастя, відходить дифтерійна плівка. Довідавшись про це, лікар, що приїхав, упевнено каже: дитину врятовано. Лікар пішов. Тоді матір опанувало таке почуття, наче мотузки, що стягують її серце, розв'язалися. "Важко краще й точніше висловити ні з чим не порівнянну могутність слова лікаря", - зауважив Є.Ліхтенштейн.

Та він і сам володів могуттям цілющого слова, однак жагуча мета його полягала в тому, щоб і інші лікарі мистецьки й непомильно володіли ним. "Серед безлічі складних особливостей лікарської професії, - писав Єфрем Ліхтенштейн, - дуже важливий розумний і приязний контакт із хворим. Успіх лікування визначається здатністю лікаря знайти ключ до серця хворого. Усе це великі питання, що здавна хвилюють практичну медицину. І якби ця книжка допомогла лікарям у встановленні добросердих і співчутливих стосунків із пацієнтами, я був би щасливий від усвідомлення виконаного морального обов'язку". Це було послання в майбутнє.

Так прийшов у світ чистий зміст його книжки: не тільки пам'ятати, не тільки співчувати, а й боротися за людську гідність, щастя, життя - і розумом і серцем медицини.