Зиґмунд Фрейд. Між тридцятьма трьома болючими операціями

У травні науковий світ відзначає день народження Зиґмунда Фрейда. Всі знають його як творця теорії психоаналізу, видатного аналітика і зіркову особистість ХХ ст. Однак австрійський професор залишив і не менш важливий урок - боротьби з хворобою, тоді невиліковною. Але він цю недугу подолав, проживши 16 років після встановленого діагнозу, пішовши з життя за власним рішенням. Із 24 томів, які успішно розбираються нащадками на цитати, щонайменше, 8 були написані в перервах між тридцятьма трьома болючими операціями.

Філософ Артур Шопенгауер стверджував: реалізованій людині "легше помирати". Тут, очевидно, інколи треба шукати золотий ключ до станів особливого натхнення людини. Адже йдеться про розуміння короткочасності буття. Проникливий психоаналітик ХХ ст. Ролло Мей запевняв, що мотивація будь-якої великої творчості містить насамперед "мольбу безсмертя", людське бажання залишити такі "ознаки конкретної особистості", які дозволять жити після фізичної смерті.

У віці 66 років у професора Фрейда в роті з'явилася пухлина. Через кілька місяців її діагностували як рак піднебіння - смертний вирок у чистому вигляді. Особливо для тієї епохи. На той момент сам учений, який відкрив світові психоаналіз і підсвідомість, переживав метаморфозу. Більшість його ключових праць була написана й опублікована, він перебував на порозі світової слави.

Піднімаючись, розтлумачуючи сучасникам ідеї психоаналізу, він одночасно спускався в підземелля камери катувань для тіла. Можна натрапити на чимало згадок, буцім смертельна недуга була викликана тютюнопалінням. Однак сміливіші й сучасніші погляди на природу онкології свідчать, що воно могло лише стимулювати хворобу. Серед найважливіших причин були тонші, психоемоційні аспекти. Скажімо, негативні наслідки багатолітньої "боротьби за територію" зі своїми ж учнями, а також цілком реальні пробоїни у стосунках із соратниками й опонентами. Та й у приватному житті Фрейда все було не так гаразд.

Діалектика сприйняття

Але створення унікального вчення і його повсюдне сприйняття - ось що залишалося головним подразником упродовж багатьох років. Піки тривожності сягнули апогею в період 45–55 років. Час, коли кожна людина нерідко підстьобує себе: життя коротке, досягнення надто незначні, а встигнути треба ще неймовірно багато. Зовсім невипадково на 40 років Фрейд зробив собі перший помітний подарунок - офіційно заявив про формування теорії психоаналізу. Але й на 45 років Фрейд усе ще перебував у двозначному становищі: вже мав за спиною солідну практику, фактично став справжнім ученим і письменником, але не був визнаний ні науковою спільнотою, ні навіть лідером руху, який створив.

Більшість його фундаментальних праць з'явилися у віці від 44 до 66 років. У цьому періоді життя Фрейда можна помітити ознаки драми: почавши з дослідження неврозів, він на 50-55 років довів себе до жахливого невротичного стану. Його найкращий учень і головний опонент Карл Юнг був упевнений: Фрейд страждав на невроз "із болісними симптомами". "Я бачив, що ні Фрейд, ні його учні не могли зрозуміти, що означає для теорії і практики психоаналізу той факт, що навіть сам метр не може впоратися з власним неврозом".

Проблема особливо актуалізувалася внаслідок гострої критики ідей з боку інтелектуалів, а пізніше - з боку колишніх учнів та сподвижників. Журнал "Zeit" відгукувався про "Тлумачення сновидінь" "зневажливо й глузливо", а видавець не зміг продати заплановані 600 примірників. "Зиґмунд почувався спустошеним", - констатував Ірвінг Стоун. Водночас Фрейд утверджував свою теорію, що породжувало згубну тривогу через можливість стикування його вчення з класичною медичною наукою.

Він не міг заспокоїтися, навпаки - ставав дедалі агресивнішим і непримиреннішим. У віці, коли більшість учених уже починають новий етап життя - умиротвореного, маститого дослідника, який впровадив свої ідеї в життя, - Фрейд ще тільки намагався очистити свою ідею від "цвілі", якою її нещадно покривали сучасники.

Після невеликого "перепочинку" у Зиґмунда раптово з'явився новий біль - від нього пішли основні послідовники. Особливо тяжкою стала для нього відкрита опозиція "першого учня" - Карла Юнга. Розчарування виникало надто часто. Найуспішніші учні не просто залишили свого вчителя, а й усією своєю діяльністю, на переконання Фрейда, шкодили ідеї психоаналізу. Кожну їхню публікацію, книжку, лекцію він сприймав так, наче вони метали в нього стріли. Біографи стверджують, що на 1913-тій, рік розриву з Юнгом, Фрейд почувався вкрай зле і навіть обстежився на предмет злоякісної пухлини. Він ніби очікував такого удару долі. Почастішали й знепритомніння на ґрунті нервового розладу.

Хвороблива самоідентифікація

Діти також були болем ученого. На своє 50-річчя Фрейд цілком усвідомив: сподіватися, що сини стануть наступниками, безглуздо. Вони ставилися до ідей батька відсторонено. А головне - діти залишалися посередніми бюргерами, їх не турбували досягнення або самовираження. Тільки молодша донька Анна, що стала згодом психіатром, саме на час захворювання батька облишила ідею бути вчителькою. Вона перевела себе в категорію асистента і секретаря вченого й практика психоаналізу. Теж, утім, на тлі особистої невлаштованості, - обравши місію допомоги батькові, вона так і не вийшла заміж.

І все-таки найболючішою ділянкою Фрейда залишалася його самоідентифікація. Він не знаходив собі місця, розриваючись між медициною та сформованим вченням. Він роздвоювався й не знав, чи зуміє облаштуватися так, щоб "сісти на обидва стільці одночасно". Глобальний виклик для Фрейда полягав у питанні: чи стане він сприйматися скрізь саме тим, ким давно себе вважав? Цей виклик існував до хвороби, а відсутність відповіді на основне життєве питання була головним її провісником.

Визнання його робіт певною частиною наукового світу зовсім не означало тієї популярності, якої він насправді чекав. Конкретні люди це підтверджували. Фрейд міг не брати близько до серця, що його не розумів Ейнштейн, але він не міг не брати до уваги повне ігнорування його відомим хірургом Піхлером. До речі, вже у 1930 р. йому присудили премію Гете, а Нобелівський комітет кілька разів розглядав його кандидатуру на премію в галузі медицини, але так і не визначив його як переможця.

Коли на життєвому обрії нав'язливо замаячіла перспектива онкології, у житті Фрейда багато що поступово змінилося. Хвороба його струснула, примусила переосмислити свій життєвий проект. Стало очевидно: в умовах боротьби зі смертю безглуздо витрачати енергію на боротьбу з власними учнями.

Ліки визнання

Він заспокоївся з приводу різного роду розбіжностей, та й самого психоаналізу, вже поставленого на рейки історії. Він на ходу вчився більше захоплюватися зовнішнім світом, його красою. Почали виникати острівці повного спокою - санаторії, тиха робота над книжками, епізоди більш ніжних відносин всередині родини.

Фрейд упорався з шоком, змирився з ризиком близької смерті й переконав себе: не слід боятися. Він навчився жартувати з приводу того, що інші напружено очікують кінця. Відома його іронія про рішення влади Відня зробити його почесним громадянином міста до 68-річчя. Фрейд зазначив: "Ці люди просто побоюються, що я не доживу до 70 років".

Але не це було головним у битві з хворобою. Ключовим моментом, який зупинив атаки недуги, стало впорядковане життя. Епізод, котрого не оминути: Фрейд відмовлявся приймати болезаспокійливі ліки, побоюючись, що це може завадити роботі думки. Інакше кажучи, майстер раз і назавжди визначився з головним для себе, - його праці.

Звісно, великою підмогою виявилися три аспекти. Перший пов'язаний із підтримкою сім'ї, другий - із поступальним визнанням психоаналізу та зростанням авторитету його послідовників. У справі протистояння хворобі це було краще за будь-які ліки. Третім чинником виявилися міцні соціальні зв'язки - безпосереднє залучення Фрейда у справу, яку він створив. Він писав численні передмови до праць молодих вчених. Відтепер він не розпорошувався між медициною та дослідженням, а прийняв себе як патріарха психоаналізу. Він став працювати не так із пацієнтами, як із людьми, котрі мали намір розібратися в собі, щоб освоїти психоаналіз. Серед них були такі яскраві особистості, як Лу Андреас-Саломе, принцеса Марія Бонапарт, Вільгельм Райх та ряд інших, хто відверто ним захоплювався. Сильні натури тягнулися до нього.

Щось надприродне проривається в тому факті, що великий дослідник людської душі жив рівно стільки, скільки вважав за потрібне для завершення свого творчого шляху. Через 16 років після виявлення пухлини 84-річний учений попросив свого лікаря Макса Шура дати йому смертельну дозу морфію (до речі, всі три його сини прожили рівно по 77 років). Шифр цього кроку може виглядати так: "Я йду, бо вже сказав усе, що міг. Більше мені додати нічого". Хоча багато хто мені дорікне недописаними працями вченого. Вони були тільки механізмом утримання себе у світі живих.

Ірвінг Стоун, який глибоко проникнув у мотивацію цієї великої людини і дав світові чудову ілюстрацію її життя, точно вказав на думку Фрейда в останні роки життя: "Озираючись на минуле, він зрозумів, що його життя завершило повне коло". Все, чого можна було досягти, досягнуте. Чіплятися більше не було сенсу. Але, так чи інакше, Зиґмунд Фрейд переміг свою хворобу, здійснивши, можливо, не менший подвиг, ніж утвердження психоаналізу. Він полягає в реалізації генерального принципу - місія, якщо тільки вона реалізована, дозволяє людині перемогти смертельну недугу. Подолати трагедію будь-якого масштабу.