Записки щасливої людини

У хороших лікарів є характерна риса: рано чи пізно багато хто з них стають хорошими письменниками. Прикладів такого "симбіозу" багато, тож мимоволі виникає запитання - чим пояснити цю закономірність?

Юрій Олександрович Фурманов відповідає на нього так:

- Постійно маючи справу з людськими стражданнями, лікар не тільки прагне позбавити від них пацієнтів, повернути їм здоров'я, а й співпереживає їхній біль. Настає час, коли рівень чужого болю досягає критичної точки. У такий момент і виникає потреба довірити свої думки паперу.

Уперше Юрій Олександрович відчув це 1980-го, після захисту докторської дисертації. Цій події передували рік напруженого праці, наукового пошуку, надій і розчарувань. Не дивно, що після захисту, що відбувався в Москві (в Інституті клінічної й експериментальної хірургії, під керівництвом тодішнього міністра охорони здоров'я СРСР академіка Б.Петровського), новоспечений доктор уперше в житті відчув дивну спустошеність. Отут і з'явилася рятівна думка - описати своє лікарське й наукове життя: тубінститут, операції на трахеї, пересадку легенів.

- Те, що я хотів написати, - згадує Юрій Олександрович, - мало стати своєрідним пам'ятником тваринам, які загинули заради слави науки, поклали голови на плаху розробки й випробувань нових хірургічних методів, зокрема й трансплантації, яка входила в силу. І не важливо, чи вписали ці експерименти моє ім'я до книги наукових досягнень, це, зрештою, від мене залежало лише невеликою мірою, треба було залишити пам'ять про ці дні нашого непростого життя.

У щирості відповіді не доводиться сумніватися. Адже Юрій Олександрович - доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, член Національної спілки письменників України. Більш як півстоліття він присвятив медицині. Що ж стосується літературної творчості, цього року побачила світ його сьома книжка "Одна жизнь…", яка вже одержала перше визнання: рішенням журі літературної премії ім. В.Короленка та секретаріату Національної спілки письменників України авторові присуджено цю премію за 2015 р.

До нового видання увійшли три твори: автобіографічні "Записки хирурга", написані в останні роки, і дві повісті - "Трансплантация" і "Взрыв", які вже видавалися.

Автобіографія талановитого лікаря і вченого, який збагатив вітчизняну медицину унікальними методиками, технологіями і винаходами, цікава сама по собі. Але коли вона містить нові відомості про життя видатних діячів науки, медицини, мистецтва, культури і літератури, яскраві епізоди особистого спілкування з ними, інтерес множиться на їхню кількість.

У цьому плані Юрієві Олександровичу несказанно пощастило. Від раннього дитинства й донині його оточують неординарні люди. У його життя увійшли й залишились у вдячній пам'яті академіки Олександр Шалімов, Микола Амосов, Борис Патон, всесвітньо відомий офтальмолог Святослав Федоров, письменники Юрій Мушкетик, Юрій Щербак, Віталій Коротич, художник Юрій Химич і багато інших.

Фурманова без перебільшення можна назвати майстром словесного портрету. Образи героїв його спогадів, відображені на книжкових сторінках, сприймаються читачем не як літографічний відбиток чи фотознімок, а як чіткий об'ємний образ, з яким хочеться якщо вже не обмінятися рукостисканням, то принаймні привітатися, як з новознайденим знайомим. І досягається цей "ефект присутності" не численністю епітетів і порівнянь, а кількома простими, але точними реченнями. Такий, наприклад, портрет Івана Мойсейовича Слєпухи - першого хірургічного вчителя автора: "Ростом был чуть ниже среднего, плотный, даже чуть большей, чем это встречается среди хирургов, упитанности. Всегда шутил: "живот необходим хирургу, чтобы на операционном столе удерживать больного, если тот норовит сбежать". Або інший персонаж, цього разу з дитинства: літній прокурений охоронець організації "Заготзерно", що водив дружбу з дітлахами, евакуйованими під час війни в далеке місто Чкалов. Він вражав уяву малих слухачів байками про участь у боротьбі з басмачами, про спрагу в пустелі і порятунок від смерті та зневоднення.

Незалежно від їх соціального стану, герої "Записок" Юрія Фурманова насамперед - люди, яким ніщо людське не чуже. З друкованих сторінок вони постають такими, якими були в повсякденному житті - у колі родини, друзів, колег. І тільки потім вони - видатні вчені, чудові лікарі, маститі літератори й художники. Це анітрохи не применшує їхньої величі, навпаки, підкреслює її. Та й сам Юрій Олександрович, незважаючи на свій більш ніж солідний науковий, лікарський і літературний багаж, навдивовижу простий в поводженні, привітний і доброзичливий: потерпає від необхідності оперувати піддослідних тварин, обожнює сина, онука й правнучку, по вуха закоханий у дружину, якій присвячує чимало поетичних рядків.

Про дружину й поезію - окрема розмова. Одружилися Юрій Олександрович та Ірен Юріївна в студентські роки. А "познайомилися" ще до появи Юрія Олександровича на світ, коли батьки новонародженої Рени виходили з нею на прогулянки, і до них приєднувалася його мама Софія Федорівна, яка чекала на той час дитину. Закінчивши факультет журналістики Київського університету, Ірен Юріївна багато років працювала в редакції журналу "Україна", завжди була й залишається першим читачем і суворим редактором літературних творів чоловіка. У редакції її заслужено любили, вона вміла знайти підхід до кожного, навіть найпримхливішого автора, вважалася чудовим редактором.

Що стосується поезії, з нею теж склалася цілковита взаємність.

- В юності, - жартує Юрій Олександрович, - ми всі вразливі до цієї хвороби. Багато хто невдовзі виліковується, а от у мене вона перейшла в хронічну форму.

Самоіронія - позитивна риса характеру, але якщо серйозно, вірші Юрія Фурманова, безумовно, заслуговують на видання окремою збіркою. Поки що ж читачам доступні тільки ті, якими він доповнює свої "Записки":

Дома, где мы
в подъездах целовались,

Исчезли, рухнули,
куда-то разбежались.

На их местах
безликие громады

Стоят,
как неприступные ограды.

Исхоженный асфальт заменен плиткой,

И зимние прогулки
стали пыткой -

Ломают пешеходы
руки, ноги.

Тропинки есть,
надежной нет дороги.

Ах, наши улицы -
свежи воспоминанья:

Дворы, скамейки,
первые свиданья…

С годами все
так странно изменилось.

Раз помнится,
то значит не приснилось.

За окнами снуют
совсем другие,

Вернуться -
пожелания благие.

Но что-то ведь
от прошлого осталось?

Пускай не все,
прошу хотя бы малость…

На жаль, наука поки недостатньо просунулася в подовженні людського життя. Але ми живемо в тривимірному просторі, і коли вже не можемо подовжити своє життя, то в наших силах зробити його ширшим і вищим. Важливо тільки вчасно це зрозуміти, і тоді все вийде. У Юрія Олександровича вийшло. Він лікар, учений, письменник, поет. Не одне, а цілих чотири життя! У серпні нинішнього року йому виповнилося 80 років, але за великим рахунком ці роки прожито чотири рази. Редакція DT.UA вітає ювіляра та свого постійного автора Юрія Фурманова і щиро сподівається, що за трьома крапками в назві його нової книжки "Одна жизнь…" буде ще не одне продовження.